Джерела формування прибутків муніципальних бюджетів міст Волині другої половини ХІХ - початку ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Джерела формування прибутків муніципальних бюджетів міст Волині другої половини ХІХ - початку ХХ ст.

Микола Бармак, Надія Шкільнюк

Охарактеризовано систему прибутків органів міського громадського управління міст Волинської губернії у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст., яка базувалася на податках від нерухомості, прибутків від оренди міської землі та різних зборах. Відзначено, що постійний брак коштів у міських скарбницях був важливим наслідком недосконалості муніципального законодавства і спонукав думи постійно збільшувати розміри платежів та вводити нові збори.

Ключові слова: Волинська губернія, урбанізаційний процес, оціночний збір, податки, міське господарство.

Історія міст - це та складова, без вивчення якої неможливо уявити історичне тло епохи, а урбанізаційний процес можна розглядати як своєрідний синонім цивілізаційного поступу. Міста, будучи цілісними і живими суб'єктами, сформувалися як головні економічні артерії, розвиток яких суттєво впливав на утворення та формування як локальних, так і транснаціональних ринків. В історії функціонування органів громадського самоврядування українських міст низка проблем потребує дослідження щодо вирішення питань ефективного використання міської власності у сфері земельних ресурсів, сприяння промисловому розвитку, співпраця муніципалітетів із громадськістю тощо.

Система прибутків органів міського громадського управління на Волині базувалася на основі податків та зборів від нерухомого майна, яке перебувало у власності міста, прибутків від оренди міської землі. Хоча прибутки волинських міст від нерухомого майна були значно меншими ніж прибутки великих міст, проте вони були суттєвою фінансовою підтримкою для міських бюджетів. прибуток волинський податок нерухомість

Основу формування прибуткових статей міського бюджету складали так звані «звичайні і надзвичайні прибутки». Думи формували бюджет міст із так званого «оціночного збору» (податку) із приватних садиб та зборів з торгівлі, промислів, а також із міських підприємств, нерухомості та землі. Загальному опису зборів на міські потреби присвячена 5 глава «Міського положення»: «на користь міського поселення встановлюються наступні збори: 1) оціночний з нерухомого майна; 2) з документів на право торгівлі й промислів; 3) із трактирних закладів, постоялих дворів та крамниць», зазначалося у ньому. Крім того, міська дума «у разі потреби» могла вводити на користь міста збори із візницького промислу; з коней та екіпажів, які утримувалися приватними особами; збір за володіння собаками та кошти із перевізного промислу. Дума також мала право запроваджувати додаткові місцеві збори, але за умови схвалення їх губернатором, а окремі потребували дозволу міністра внутрішніх справ [15, с. 825; 16, с. 432].

У 60-і рр. ХІХ ст. звичайні прибутки формувалися із грошових зборів, які отримувалися міською владою з оголошених коштів купців і промислових свідоцтв, трактирів, постоялих дворів, клеймування ваг, а також непрямих податків, якими оподатковувалися міські жителі за оформлення контрактів, договорів, векселів тощо [30, с. 170].

Податок з нерухомості завжди відігравав істотну роль у поповненні міської скарбниці. «Міське положення» стійким джерелом наповнення міського бюджету визначало податок із нерухомого майна - оціночний збір з нерухомого майна містян з вартості або прибутковості садиб. Податок на майно - це податок, яким обкладалася нерухома власність - земля та будинки та був основним джерелом наповнення бюджету муніципальної влади. Оціночний збір розглядався як місцевий тому, що суб'єктом податків визначався лише власник нерухомості і кошти надходили переважно від приватних господарств. Його розмір встановлювався міською думою у розмірі не більше 10 % чистого прибутку від нерухомого майна або 1 % від вартості нерухомості [17 с. 452].

Оціночний збір зобов'язувалися сплачувати усі особи, у власності яких перебували земельні ділянки та будівлі у межах міського поселення. Звільнялися від сплати цього податку урядові установи, майно навчальних та благодійних закладів, будинки, призначені для потреб військових та чиновників, майно, яке належало Церкві. Крім того, дума з дозволу губернатора могла звільняти від сплати цього податку власників нерухомості із незначним прибутком [15, с. 826; 16, с. 433].

Для організації роботи із визначення цього збору, міські думи утворювали оціночні комісії, до складу яких входили особи, які отримали право голосу на виборах, тобто особи, які володіли відповідним майновим цензом. На чолі цього виконавчого органу стояв один із членів міської управи. Зазвичай, склад комісії обирався на чотири роки. Основою оцінки нерухомого майна у більшості випадків слугував чистий прибуток, який отримували власники. Для його визначення необхідно було дізнатися загальний прибуток та витрати на утримання певної нерухомості упродовж декількох останніх років. У разі неможливості визначення чистого прибутку, нерухоме майно оцінювалося в залежності від його вартості [34, с. 22].

Впродовж другої половини ХІХ - початку ХХ ст. прибутки, отримані державними містами Волинської губернії від нерухомого майна, зростали. Так, якщо у 1861 р. в Луцьку збір із міського майна приносив прибуток на суму 384 карбованців (далі - крб.), то в 1911 р. він обраховувався сумою 8212 крб., тобто в грошовому виразі він виріс у 21 раз. А в Ковелі за цей же проміжок часу аналогічний показник зріс у 19,3 рази [33, с. 52].

Як слушно зазначає дослідниця волинських міст О. Прищепа [31, с. 96], у формуванні прибуткової частини бюджетів приватних міст оціночний збір з нерухомого майна міст Волині мав вищу питому вагу. Так, оціночний збір з нерухомого майна в 1910 р. становив у Луцьку 20,5 % усіх прибутків міста (8760 крб.), а у приватному Дубно - 44 % (15310 крб.) [6, арк. 24; 14, арк. 140]. За підрахунками, ця стаття прибутків середньо становила 42 % загальної суми міських прибутків у приватних містах, а в інших - 24,9 % [6, арк. 61 зв., 62].

Саме через оціночний збір приватні міста намагалися компенсувати обмежені можливості у зборі прибутку з міського майна. Навіть на початку ХХ ст., коли спрощені міські громадські управління приватних міст вже користувалися деяким міським майном, отримувані від нього прибутки були незначними. Наприклад, якщо у Луцьку прибуток з міського майна становив 22 % всіх міських прибутків (9447 крб.), то у Дубно він не перевищував 8,5 % (2959 крб.) [6, арк. 24; 14, арк. 143]. Тому уповноважені Дубенського міського спрощеного громадського управління на своєму засіданні від 2 вересня 1904 р. констатували, що сума оціночного збору із нерухомого майна «для жителів приватного м. Дубно, що сплачують окрім державного податку ще й чинш за земельні ділянки, ... дійсно непомірно велика, але оскільки місто не має ні власного майна, ні якихось оброчних статей, які давали б прибуток, то для покриття всіх витрат прийшлося збільшити оціночний збір до такої великої суми» [13, арк. 17; 31, с. 96]. Окремі домовласники, аби сплатити усі податки, пов'язані із нерухомістю, змушені були витрачати на це весь свій прибуток, який отримували від квартиронаймачів. У таких випадках міська влада просила зменшити бодай суму державного податку на нерухомість, як, скажімо, Дубенське міське спрощене громадське управління у 1901 р. [12, арк. 17].

Вагомим джерелом надходжень, особливо для бюджетів волинських міст, стало отримання органами громадського управління плати за оренду міських земель. Зокрема, міська влада губернського центру Житомира мала у своєму розпорядженні ділянки, які приносили орендні кошти для міського бюджету. Так, на 1906 р. місто мало 552 десятин (далі - дес.) землі. Житомирська міська дума здавала її окремими наділами в оренду приватним особам. Переважна більшість (біля 480 дес.) перебувала у тимчасовому володінні терміном від 1 - до 12 років. Більше 65 дес. знаходилися у спадковому утриманні із правом переоформлення договорів через кожні 10 років та біля 6 дес. належали приватним особам з правом спадковості без укладання нових угод. Орендатори мали право зводити на цих землях житлові та господарські приміщення. Плата за землю при цьому складала від 2 - до 50 коп. за квадратний сажень. Дорожче оцінювалася оренда земель, які використовувалися торговельними і промисловими закладами - ціна коливалася від 1 - до 37 крб. на рік за квадратний сажень. Сінокісні й орні землі оцінювалися, в залежності від якості землі, від 5 - до 48 крб. за дес. [3, арк. 137 зв.]. Такі ціни були порівняно невисокими для того часу. В окремих випадках можливість розпоряджатися власною нерухомістю дозволяла містам ліквідувати дефіцит міського бюджету. Так, зокрема, у Ковелі в 1886 р. дефіцит бюджету в сумі 4446 крб. міська дума планувала перекрити коштами від продажу земельних ділянок міста, а також грошовими надходженнями від експлуатації кіннозалізної дороги [7, арк. 40 зв., 41].

У складному становищі перебували приватні міста, такі, як Дубно, Острог, Рівне, Старокостянтинів та Заслав [31, с. 96]. Вони не могли розпоряджатися землею, яка належала власнику населеного пункту.

Загальна сума прибутків, яка отримувалися губернським центром м. Житомиром щороку від оренди земель, складала 17500 крб. Однак, як зазначали сучасники, ця сума не відповідала реальній вартості, оскільки орендні договори були укладені, зазвичай, ще в середині ХІХ ст. Значно менші від можливих прибутки муніципальній скарбниці приносили й міські присадибні землі. При загальній вартості близько 1 млн крб. вони давали прибутку не більше 20 тис. крб. [3, арк. 111 зв.]. Напевне, не обходилося без зловживань з боку міських службовців, які штучно занижували вартість землі.

Таким чином, можна відзначити, що міста не завжди отримували усі можливі прибутки від цього виду зборів. Невчасна сплата орендаторами боргів іноді зумовлювалася відсутністю належного контролю за цим муніципальних органів. З боку останніх допускалася оренда без контрактів, що призводило до самовільного захоплення міської землі. Крім цього, відсутність юридично затверджених договорів сприяла ухиленню орендаторів від регулярної сплати боргів. Зокрема, це було характерним для Житомира початку ХХ ст. Незважаючи на це, управа й далі укладала угоди із такими боржниками [3, арк. 138]. Мали місце й випадки хабарів посадовим особам для вигідніших умов оренди землі. Тобто, можна констатувати, що підкуп посадових осіб органів самоврядування провінційних міст, скерований на покращення умов оренди муніципальної землі, був регулярним явищем. Звичайно, це призводило до негативних наслідків для міської економіки.

Окрему статтю прибутків муніципальним органам приносили ліси, що перебували у міській власності. Так, Житомирське міське управління за видачу дозволів на вирубку деревини щорічно отримувало більше 12 тис. крб. [3, арк. 147 зв.]. А самоврядування Новограда-Волинського у 1899 р. внаслідок продажу декількох тисяч дубів на зруб отримало більше 150 тис. крб. Щоправда, більша частина цих коштів пішла на розрахунки із кредиторами, а не безпосередньо на міське господарство. Ліс охороняли лісники, які отримували платню від міської управи. Зокрема, для охорони житомирського лісу працювало 5 лісників [28, арк. 24].

Крім землі, органи муніципального управління мали право здавати в орендне утримання міські крамниці та місця для торгівлі продуктами та товарами. У 1909 р. оренда магазинів приносила житомирському самоврядуванню щорічно близько 2 тис. крб. [3, арк. 138 зв.]. Слід зазначити, що орендні угоди укладалися переважно усно, що неминуче провокувало численні зловживання, коли не враховувалися попередні борги орендаторів. Внаслідок цього міське самоврядування не отримувало значні кошти від оренди місць та приміщень для торгівлі.

Поповнювали місцеві бюджети органи міського самоврядування і від здачі в оренду міських будинків, які перебували у власності міста, під квартири жителям міста. У даному випадку міське управління виступало в ролі домовласника і управа отримувала плату за житло [32, с. 84].

Муніципальні управління також могли встановлювати плату за відвідання міських садів. Так, Луцька міська дума в березні 1913 р. видала постанову, згідно із якою, сезонний квиток для сім'ї коштував 1 крб., а ціна разового проходу - 5 коп. [27, с. 250]. Нарешті, органи самоврядування здавали в оренду міські ставки. Орендатори сплачували за це встановлений управами збір та могли вільно займатися рибальством [32, с. 82].

Наступним джерелом міських прибутків був податок із торгівлі та з підприємницької діяльності. Міська дума за видачу різноманітних дозволів на зайняття торгівельною діяльністю, промислових свідоцтв та патентів отримувала стабільні грошові надходження. Це були постійно зростаючі джерела прибутків. Слід зазначити, що згідно із «Міським положенням» 1870 р. до муніципальних скарбниць надходила плата за патенти зі всього повіту [15, с. 833]. Однак, вже за наступним міським положенням 1892 р. містам обмежили це право збору лише із документів для діяльності у містах [16, с. 450].

Наступний вид збору, згідно із муніципальним законодавством, стягувався із трактирного промислу. Його сплачували заклади, які надавали тимчасове житло, або зберігали та продавали спиртні напої. Так, у Новограді-Волинському цей податок стягувався із трьох буфетів, чотирьох трактирних закладів, двадцяти шести пивних крамниць, десяти готелів, семи нічліжних будинків та трьох їдалень [4, арк.190 зв.]. Трактирний збір давав суттєвіші прибутки у містах із більшою кількістю населення, оскільки у них, відповідно, було більше закладів, які мали його сплачувати [19, с. 309]. Проте цей податок також не перевищував 2 % всіх міських прибутків, крім цього, став приносити менше прибутків порівняно із попереднім часом. Держава встановила казенну монополію на продаж спиртних напоїв, відповідно міста втратили можливість стягувати податок за їх продаж у крамницях. Таким чином, міста не мали змоги використовувати повністю економічний потенціал цього джерела прибутків [36, с. 143].

Іншу статтю прибутків до міської скарбниці складали грошові збори із візницького промислу. Стабільні надходження приносив візницький збір. Суть його полягала у тому, що міська влада брала із візників плату за користування площами і вулицями, попередньо погодивши через візницьку комісію із власниками розмір його стягнення. Так, у 1910 р. в Дубно було 38 екіпажів, 2 брички, 40 вантажних возів. Для них були розроблені спеціальні правила, за якими заборонялося відмовляти пасажирам везти їх до будь-якої частини міста, брати плату вище встановленої, бути напідпитку та палити [29, с. 48]. Було встановлено верхню межу для збору з візників - 10 крб. із кожного коня. Візницький промисел регулювався спеціальними постановами органів самоврядування. Так, у Житомирі управа видавала дозволи на право їзди, які мали щороку поновлюватися. Для безпосереднього нагляду за цим видом транспорту, міське управління призначало старосту. До його обов'язків входило спостереження за дотриманням візниками правил роботи, нагляд за їх ставленням до коней та стан екіпажів тощо. Гужовий транспорт був основним транспортним засобом у містах Волині наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. На Волині він найбільше був розвинутий у Житомирі. У 1911 р. там було 438 візників, у Рівному - 126, Ковелі - 80, Луцьку - 67. Найменше екіпажів працювали в Овручі - 1, Ізяславлі - 15 та Новограді- Волинському - 22 [22, с. 132]. У зв'язку з цим роль міського управління, як розпорядчого органу у галузі громадського транспорту, була досить важливою.

Крім візників, стягувалися податки із коней та екіпажів, які були у приватній власності. Так, у Луцьку розмір збору обмежувався 3 крб. з кожного коня та 4 крб. із кожного екіпажу щорічно [17, с. 969]. У квітні 1902 р., російська влада зобов'язала міські управління запровадити плату за користування міськими громадськими вагами. Зазвичай, вони використовувалися для зважування зерна, мелених продуктів та насіння. Порядок використання громадських ваг регулювався правилами, затвердженими думою. Громадські ваги могли здаватися в орендне утримання приватним особам. У такому випадку вони збирали плату за зважування на свою користь, сплачуючи місту збір за експлуатацію терезів [2, арк. 2].

На користь міського управління сплачувався також нотаріальний збір. Найчастіше послуги нотаріуса оплачував покупець як плату за нотаріальні послуги та підготовку документів (договорів) і знімався із нотаріальних актів за місцем їх оформлення. Наприкінці ХІХ ст. він дорівнював подвійній вартості гербового паперу, а у 1900 р. розмір податку зменшився вдвічі. Нотаріальні збори, зазвичай, не приносили суттєвих прибутків до міських скарбниць. Невеликими були прибутки й від митних стягнень - за видачу планів, копій засвідчення документів, розміщення оголошень на місцевих вітринах тощо [21, с. 119].

Наступним спеціальним податком, який поповнював місцеві бюджети, був збір із вантажів, які привозилися до волинських міст, де була розташована залізниця. Він призначався виключно на бруківку для доріг, які слугували під'їзними шляхами до місцевих залізничних станцій. Розмір збору визначався у 0,25 коп. з 1 пуду вантажів, але деякі з них звільнялися від оподаткування на користь міста. До таких належали військові й арештантські вантажі, пасажирський багаж, поштове майно, кам'яне вугілля, торф тощо [17, с. 946]. Такий податок був суттєвою допомогою для покращення благоустрою міст і приносив чималі прибутки залізничним центрам, таким, як Житомир, Новоград- Волинський, Дубно, Луцьк, Ковель, Здолбунів.

На початку ХХ ст. у волинських містах поширюється досвід Німеччини зі створення муніципальних підприємств у такій формі, де поєднувалися переваги концесійного господарювання з бажанням швидко отримувати прибутки, і муніципального - участь міста в розподілі прибутків із правом контролю над даним підприємством. Нова форма спорудження і експлуатації підприємств зводилася до одночасної взаємної участі як приватного капіталу, так і міського у вигляді акціонерного чи пайового товариства [26, с. 162]. Так, вступ до рівненського товариства споживачів електроенергії на правах асоційованого члена дозволив Рівненській міській думі зберегти право контролю над даним підприємством, а витрати на його спорудження розподілити між усіма пайовиками. Рівненська міська дума придбала 400 паїв на суму 12 тис. крб., що дозволяло їй використовувати упродовж року 400 ламп по 50 ват кожна на освітлення власного приміщення, а також для експлуатації 160 вуличних ліхтарів. Окрім того, на влаштування вуличного освітлення вона мала виділити ще 25 тис. крб., що становило 36 % загальної вартості всього обладнання. Решту коштів (65 тис. крб.) рівненському товариству споживачів електроенергії мало кредитувати товариство «Електроцентралі» [11, арк. 223]. У Волинській губернії до Першої світової війни електричним освітленням користувалися у Житомирі, Рівному, Луцьку та Дубно [24, с. 71].

Однією із найбільш прибуткових статей міського громадського управління могли бути комунальні підприємства - водогони, електростанції, електричний громадський транспорт тощо. Однак переважна більшість міст Волинської губернії не мали достатньої кількості коштів для реалізації масштабних проектів на зразок побудови водогону. Для цього муніципальним органам слід було мати у своєму розпорядженні або отримати значну позику. В той же час бюджети практично всіх міст Волині не перевищували 50 тис. крб. А наданню відповідних концесійних прав приватним особам ставали на перешкоді мала кількість населення та невеликі розміри міст. Підприємцям не було сенсу витрачати власні гроші на зведення комунальних підприємств за умов неможливості їх повернення в майбутньому. Внаслідок цього, лише найзаможніші міста могли займатися організацією водогонів та електростанцій. Однак не всі з них отримували прибутки від їх експлуатації. У Житомирі трамвай та електричне освітлення були організовані концесіонерами й ніякого прибутку місту не приносили. Прибутки приносили лише підприємства, які належали безпосередньо місту. Так, водогін у Житомирі, який експлуатувався безпосередньо громадським управлінням, у 1914 р. приносив чистого прибутку 11 % від своєї початкової вартості - близько 15 тис. крб., що було непоганим показником [9, арк. 16].

Серед підприємств, які приносили прибутки місцевому самоврядуванню, були міські бійні для великої рогатої худоби та свиней. Створення таких підприємств викликано потребою дотримання елементарних санітарно-гігієнічних правил та проведення ветеринарно-санітарної експертизи м'яса. З відкриттям міських скотобоєнь не дозволявся посадибний забій тварин. Бійні підпорядковувалися міській управі й утримувалися містом господарським способом, або здавалися в оренду приватним особам. Орендатори щорічно сплачували визначені містом податки за право експлуатації різниць, водночас вони за свої кошти їх утримували й ремонтували. Коли ж ці підприємства обслуговували значну кількість замовлень і приносили суттєві прибутки, приватні особи були не потрібні міському самоврядуванню. Зокрема, так було у Житомирі. Місцева бійня для великої рогатої худоби щорічно приносила чистого прибутку біля 10 тис. крб. [3, арк. 142].

Таким чином, система прибутків органів міського громадського управління на Волині в досліджуваний період базувалася на основі податків та зборів від нерухомого майна, яке перебувало у власності міста, прибутків від оренди міської землі. Хоча прибутки волинських міст від нерухомого майна були значно меншими ніж прибутки великих міст, проте вони були суттєвою фінансовою підтримкою для міських бюджетів. У гіршому становищі перебували приватні міста Волині зі спрощеним управлінням, де органи міського самоврядування не могли в повному обсязі самостійно контролювати міські збори. Постійний брак коштів у міських скарбницях був важливим наслідком недосконалості муніципального законодавства Російської імперії. Потреба наповнювати міську казну спонукала думу постійно переглядати розміри та види зборів і мит.

Список використаних джерел