Регіональні особливості соціально-економічного розвитку Поділля на тлі реалізації "соціалістичної реконструкції" УСРР у 1920-1930-х рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Регіональні особливості соціально-економічного розвитку Поділля на тлі реалізації «соціалістичної реконструкції» УСРР у 1920-1930-х рр.

Володимир Рубан

У статті досліджуються регіональні соціально-економічні і політичні особливості Поділля у 1920-1930-х рр. Акцентується увага на «прикордонному статусі регіону», який зумовив проведення постійних «чисток політично неблагонадійного населення» та проведення перманентних репресивних акцій. Вони проводилися у контексті реалізації конкретних завдань, ініційованих вищим партійно- радянським керівництвом СРСР. Також порушуються проблеми національного складу населення та демографічні втрати під час державного терору після буремних подій Першої світової війни та національної революції, що спричинили значну міграцію та зміни адміністративно-територіального поділу. Розкрито зміст особливостей сільськогосподарського і промислового розвитку регіону. Вивчено питання економічного простору, який еволюціонував у напрямку утвердження панування державно-бюрократичного сектору народного господарства, суттєво обмежуючи таким чином матеріально-фінансові ресурси селянського повстанського руху. Агресивна економічна та позаекономічна політика радянської влади погіршувала якість життя всіх соціальних верств людності, підтримуючи таким чином постійне її невдоволення функціонуючою в регіоні та Україні в цілому адміністративно-політичною системою.

Політико-економічна ситуація на Поділлі у 1920-1930-х рр. залишається об'єктом наукового дослідження. Учені чимало опублікували праць про соціально-економічний, політичний та культурний розвиток регіону, відзначаючи його специфіку. Значну роботу із вивчення Поділля досліджуваного періоду проводять викладачі, аспіранти та докторанти історичного факультету Кам'янець-Подільського університету імені Івана Огієнка та Інституту історії, етнології та права Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Результати їх наукових пошуків публікуються в історичних серіях «Наукових праць» і «Наукових записок» відповідних навчальних закладів.

Але вчені не акцентували дослідницьку увагу на комплексному аналізі регіональних особливостей Поділля у 1920-1930-х рр. - періоді, коли різко змінювалися соціально-економічні і політичні умови життя подільської громади. Тому на основі вже проведених досліджень та виявлених архівних документах означимо основні специфічні політичні та соціально-економічні риси розвитку Поділля у 1920-1930-х рр.

Одним із чинників, що визначало специфіку Поділля - це прикордоння. Межуючи із Польщею та Румунією - вірогідними противниками СРСР - Поділля було прикордонним регіоном не лише радянської України, а всього Союзу РСР. Саме цей чинник вагомо впливав на ухвалення рішень щодо цього регіону вищим партійно-радянським керівництвом як СРСР, так і республіки [33]. економічний політичний поділля чистка

Зокрема, демаркація кордону СРСР із капіталістичними країнами не завжди співпадала із економічними, етнічними, адміністративними реаліями, що склалися упродовж тривалого історичного періоду. Кордон позбавив традиційних ринків збуту ремісничої, промислової, сільськогосподарської продукції, розділив населенні пункти, адміністративні одиниці, що мали численні і різнопланові зв'язки. Також кордон розділив родини. Гродмадяни, незважаючи на офіційні бар'єри, шукали способів спілкування, вирішення побутових проблем. На початку 1920-х рр. охорона кордону було досить номінальною і люди із прикордонних сіл за потреби переходили кордон. При затримані органи держбезпеки брали таких осіб на оперативний облік і вони потрапляли до категорії «політично неблагонадійні особи» [40]. Під час «великого терору» наявність родичів за кордоном чи «участь у контрабандних операціях» 1920-х рр. стала одним із мотивів арешту і суворого покарання [33, с. 76.].

Прикордонний статус регіону зумовив проведення постійних «чисток політично неблагонадійного населення» та проведення перманентних репресивних акцій. Вони проводилися у контексті реалізації конкретних завдань, ініційованих вищим партійно-радянським керівництвом СРСР. Так, при проведенні суцільної колективізації як із прикордонних районів, так і всього Поділля зокрема, активно виселялися куркулі. У новостворені колгоспи направлялися демобілізовані червоноармійці, постачалася сільськогосподарська техніка. Такі колгоспи повинні були стати вітриною «соціалістичного способу життя». Станом на 1 березня 1930 р. 30 червоноармійських колгоспів України були забезпечені тракторами, Наркомат землеробства УСРР лише у січні направив на їх облаштування понад 750 тис. крб. [39].

У наступні роки практика депортації із прикордонних регіонів лише набирала обертів. Основними критеріями для примусового виселення були соціальний стан, ставлення до політичних та господарських кампаній, політичне минуле, наявність родичів за кордоном. Із прикордонних районів УСРР 1-9 лютого 1935 р. вивезено 2 тис. сімей (8678 осіб) «куркулів та антирадянського елементу», які були направлені у спецпоселення Біломоро-Балтійського каналу. Серед них - 615 німецьких, 681 польських, 589 українських, 115 чеських, молдавських, болгарських, єврейських сімей [ 42, с. 50].

Упродовж 20 лютого - 10 березня 1935 р. із прикордонних районів Поділля у внутрішні райони УСРР виселено 2864 господарств (із загальної кількості у 8342 виселених господарств), 12828 осіб (із загальної кількості у 38 996 осіб) [42, с.50]. Так, із загальної кількості виселених 8329 господарств 3434 були українці, 2866 - поляки, 1903 німці. За соціальним складом: куркульських - 1155 сімей, одноосібних - 3725, колгоспних - 3396, інших - 53 сім'ї. У їх садиби на Поділлі в'їхали 1016 господарств (4217 осіб) колгоспників і демобілізованих червоноармійців із Чернігівської та Київської областей [34, с. 127-149; 47, арк.1-8].

У контексті ліквідації «політичної неблагонадійності» населення прикордоння проводилися також етнічна чистка Поділля. Дослідниця історії Поділля Н. Тітова зазначила, що масові репресивні заходи мали убезпечити радянське запілля на випадок ймовірної агресії «фашистської Польщі». Значну кількість репресованих осіб по «українській» і «польській» лініях у 1937-1938 рр. на Поділлі дослідниця пояснювала репресивною ксенофобською ментальністю (у даному разі україно- та полонофобською) Й. Сталіна [44-45]. Його політику повністю підтримували місцеві керівники. У листі в ЦК КП(б)У перший секретар Вінницького обкому КП(б)У В. Чернявський звинувачував польські громади у шпигунстві, минулій участі у контрабандних операціях, наявності родичів, які залишили СРСР, «приналежності до релігійного активу та іншого контрреволюційного елементу» [26, с.341]. Отож восени 1935 р. із прикордонних районів Поділля, за ініціативи політбюро ЦК КП(б)У, депортовано у Харківську, Донецьку й Дніпропетровську область 1500 польських сімей. Наступна хвиля депортація поляків у кількості 15 тис. сімей була запланована наркомом внутрішніх справ СРСР Г. Ягодою на травень-вересень 1935 р. Їх планувалося виселити до Казахстану [42, с. 53-56]. У листі до голови РНК СРСР В. Молотова про результати першої хвилі депортації у лютому-березні 1935 р., він писав: «Проведені переселення значною мірою очистило прикордонні райони, особливо Київської області, від контрреволюційних націоналістичних (польських і німецьких) і антирадянських елементів. Внаслідок того, що в час весняного переселення 1935 р. контингент переселенців з прикордонних районів Вінницької області був порівняно невеликий, в ряді прикордонних районів Вінницької області до теперішнього часу залишились значні кадри контрреволюційних польських націоналістичних елементів, перебування яких в прикордонних районах, з точки зору укріплення кордонів, потрібно визначити небажаним» [42, с. 54].

Серйозною проблемою для місцевого партійно-радянського керівництва стала єврейська громада. Її представники проживали у подільських містечках, де іноді складали до 75 % населення [52, с. 190]. У 1920-х рр. швидкими темпами почалося соціальне розшарування традиційної єврейської общини. На його тлі існуючі єврейські сіоністські громадські організації почали різко збільшувати свою чисельність. Про їх темпи росту та політичну активність інформував прокурор УСРР Л. Крайнєв: «В круглих цифрах кількість сіоністів на Україні становить: на листопад 1924 р. - 15000 чол., на січень 1925 р. - 26000 чол., на січень 1926 р. - 30000 чол.» [48, с.84]. Секретар Головного бюро єврейської секції при ЦК КСМ Д. Монін під час відрядження у липні 1925 р. в Україну для обстеження умов життя та праці єврейської молоді писав про її важке економічне становище: «Відсоток безробітних серед робітничої, кустарної і декласованої молоді доходить до 70-80 %, кількість підростаючої молодощі, що шукає собі використання постійно зростає. У велику промисловість єврейська молодь мало втягнута. В ремісничі підприємства не вдається втягнути підлітків через важкий економічний стан. До землеробства молодь залучається дуже слабо» [24, с.241]. Він також відзначив значний рівень антисемітизму серед низового партійно-радянського керівництва, чисельні відмови у прийнятті на роботу чи у навчальні заклади, обвинувачення у дрібнобуржуазності. Д. Монін навів приклад діяльності начальника залізничного депо містечка Янів, який ділив сезонних робітників - членів комсомольського осередку на «містечкових» і «сільських». Перших він відправляв додому, а «сільським» він давав роботу, значить і заробіток. Для ілюстрації нездатності містечкової молоді до важкої праці, він надав двом молодим євреям надважку роботу. Познущавшись, він через деякий час відправив їх додому. Зважаючи на утиски та економічну ситуацію, чимало єврейської молоді почало поповнювати лави сіоністських організацій. Так, у Одеській губернії нараховувалося більше 2500 молодих сіоністів, на Поділлі - понад 5000 осіб, на Київщині - понад 2000 осіб [24, с. 248, 257].

Для ліквідації сіоністського руху використовувалися місцеві апарати органів державної безпеки. Співробітники Державного політичного управління (далі - ДПУ) УСРР були обмеженні існуючими правовими обмеженнями, антирадянську діяльність сіоністів в умовах існування цілого ряду дозволених різних єврейських організацій (Макабі, Гехолуц) було надто важко довести. Основним видом покарання стало адміністративне вислання. У січні-листопаді 1926 р. співробітники ДПУ УСРР провели 886 арештів, з них представлено до адміністративного вислання 301 особу, вислано за межі УСРР - 237 осіб. Найбільша кількість вислана із Київського (33 осіб), Одеського (30 ос.), Проскурівського (17 ос.), Вінницького (16 ос.), Кам'янець-Подільського (12 ос.) округів [48, с.86-87].

Заступник голови ДПУ УСРР К. Карлсон, аналізуючи ситуацію із розвитком сіоністського руху в Україні, заявив про її певну особливість: «в силу історичних об'єктивних причин ця дрібна буржуазія уособлювала три четвертих, якщо не більше єврейських мас, що населяють Україну і, таким чином, класове питання, чисто економічна боротьба перетворюються в боротьбу з національною одиницею. Оскільки це так, перед нами стоїть завдання паралізації сіоністського рух) з меншими збитками для всієї єврейської маси загалом» [32, с. 209; 49, с. 243;]. Однак подальші кроки вищого партійно-радянського керівництва країни засвідчили дотримання курсу на знищення незадоволених політикою радянської влади.

Приналежність до етнічної спільноти держави-сусіда та «політична неблагонадійність» стала головними мотивами у реалізації масових операцій під час «великого терору» 1937-1938 рр. Співробітники органів державної безпеки Поділля арештовували громадян за наступними внутрішніми нормативними актами НКВС СРСР: оперативний наказ № 00439 від 25 липня 1937 р. «Про операцію по репресуванню німецьких підданих, які підозрювалися у шпигунстві проти СРСР», № 00447 НКВС СРСР від 30 липня 1937 р. «Про операції щодо репресії колишніх куркулів, кримінальних елементів та ін. антирадянських елементів», № 00485 від 11 серпня 1937 р. «Про фашистсько-повстанську, шпигунську, диверсійну, пораженську і терористичну діяльність польської розвідки в СРСР», № 00486 від 15 серпня 1937 р. «Про репресування дружин зрадників Батьківщини, членів сімей репресованих учасників право-троцькістських організацій», № 00593 від 20 вересня 1937 р. (про операцію по репресії колишніх службовців Китайсько-Східної залізниці і реемігрантів з Манжоу-Го (харбінців), № 00698 від 28 жовтня 1937 р. (про консульські зв'язки), циркулярів № 409 від 5 серпня 1937 р. (операції по репресії найбільш активних антирадянських елементів в таборах), № 68 від 22 серпня 1937 р. (про іноземців), № 50215 від 11 грудня 1937 р. (операція по арештам греків), № 52691 від 22 грудня 1937 р. (про репресії серед китайців), № 202 від 29 січня 1938 р. (про арешти іранців), № 326 від 16 лютого 1938 р. (про репресії серед афганців), меморандуму № 49990 від 30 листопада 1937 р. (латиська операція) та ін.

Співробітники наукових колективів, які працювали над виконанням державної програми «Реабілітовані історією» у Вінницькій та Хмельницькій областях встановили попередню статистику позасудових репресій. Так, упродовж 5 серпня - 31 грудня 1937 р. за вироком «трійки» Вінницької області засуджено 7039 осіб, з них розстріляно 6174 особи, з 2 січня - 3 листопада 1938 р. - 5643 особи, з них розстріляно 5097 осіб. Загалом, засуджено 12682,із них розстріляно 5535 осіб. У жовтні 1937 - лютому 1938 рр., згідно протоколів «двійки», засуджено 7169 осіб, розстріляно 5535 осіб [1, с. 15-19]. У Кам'янець-Подільській області 19 жовтня 1937 - 5 листопада 1938 рр. «трійкою» засуджено і розстріляно 9006 осіб, «двійкою» - засуджено 4762 особи, з них розстріляно 4191 особу [2, с.74-79].

У звіті УНКВС у Вінницькій області про роботу впродовж 1 липня 1937 р. - 10 січня 1938 р. перелічувалися так звані «лінії роботи». Всього в області заарештували 18 тис. 048 осіб. Попри всю важливість статистики жертв сталінського режиму, для нашого дослідження мають значення «небажані» для політичного керівництва СРСР соціальні та етнічні групи громадян у південно- західному прикордонному регіоні СРСР. Зокрема, «польська контрреволюція і шпигунство» - 6930, у тому числі згідно наказу № 00447 НКВС СРСР- 658, «українських націоналістів» - 3101, у тому числі згідно наказу № 00447 НКВС СРСР- 2122, «румунське шпигунство» - 1110, «троцькісти і праві» - 360, «церковно-сектантська контрреволюція» - 1167, у тому числі згідно наказу № 00447 НКВС СРСР- 992, «учасники військово-фашистської змови» -103, «німецька контрреволюція і шпигунство» -171, у тому числі згідно наказу № 00447 НКВС СРСР- 43, «латиська контрреволюція і шпигунство» - 39, «японська контрреволюція» - 15 [2, с.49; 7, арк.197; 33, с. 81]. Цілком зрозуміло, що подана статистика є проміжною. Однак, чітко висвітлено основні параметри політичної, етнічної та соціальної чистки прикордонного регіону.

Окремі вчені при аналізі цієї статистики наголошували на використанні державного терору для зміни етнічної конфігурації на Поділлі. Передбачалося максимальне вилучення не лише потенційно «політично неблагонадійних» осіб серед польської та румунської (молдавської) громади, які представляли собою етноси країн-сусідів. Водночас, через масові вбивства пересічних громадян, «злочин» яких був лише у приналежності до польської, румунської чи іншої нації мав продемонструвати представникам цих нацменшин про небажаність їх національно- культурної самоідентифікації. Керівництво НКВС СРСР не обмежував місцеві апарати держбезпеки у арештах за «національними лініями». Варто звернути увагу, що 90 % громадян, арештованих за «національними лініями», згідно з вироками «двійки», були розстріляні [33, с. 81].

Цитована статистика, виявлені й опубліковані дослідниками документи Галузевого державного архіву Служби безпеки України, фондів партійних органів із обласних архівів демонстрували також загальну оцінку місцевого партійно-радянського апарату та керівників органів державної безпеки «політичного обличчя» населення регіону. У щомісячних записках секретарі райкомів КП(б)У доповідали про факти «контрреволюції», «непокори», «небажання виконувати політико-господарські кампанії». У політико-економічному огляді Вінницького окружного комітету КП(б)У за 1927 р. стверджувалося, що серед міської та сільської інтелігенції переважають «антирадянські елементи» [16, арк. 50-56]. Подібну ситуацію констатував секретар Могилів- Подільського окружкому КП(б)У Смаль у вересні 1928 р. Він заявив, що серед інтелігенції є чимало противників радянської влади, готових до активних дій. Інша частина скептично ставиться до дій влади, в «антирадянських проявах участі не приймає» [10, арк. 26-27].

Начальник Вінницького обласного відділу ДПУ УСРР В. Левоцький у доповідній записці секретарю Вінницького обкому КП(б)У М. Алексєєву від 7 березня 1932 р. вказував, що регіон по «засміченості контрреволюційним елементом усіх відтінків займає одне із перших місць». На його думку, цьому сприяли «відсутність пролетарських осередків», «близькість західно-капіталістичних країн із відомими колонізаторськими, а пізніше інтервенціоністськими тенденціями». Саме ці країни начебто створили сприятливі умови для розвитку української контрреволюції і впровадження у заможні прошарки селянства ідеї «української дрібнобуржуазної державності». Провідниками цієї ідеї стали численні осередки українських меншовиків й есерів, які «надали суттєву підтримку УНР у справі організації низових органів влади, а після заняття Поділля червоними військами, у справі організації бандитських і повстанських загонів».

Також «впровадженню ідеї української державності серед селянської маси сприяла концентрація тут упродовж 1917-1920-х рр. відомих діячів українського національного руху через перебування у Вінниці - Кам'янці-Подільському уряду УНР, Галицької польсько-петлюрівської армії, значні залишки якої осіли на Поділлі, створивши глибокі контрреволюційні корені, залишивши чимало прихильників і на цей день» [13, арк. 29]. За логікою В. Левоцького, повстанські загони відомих отаманів початку 1920-х рр. Лихо, Шепеля, Чалого, Заболотного, що поповнювалися за рахунок «куркульсько-заможних прошарків», були доказом наявності широкого контрреволюційного підпілля.

В. Левоцький акцентував увагу місцевого партійного керівництва на функціонуванні українських націоналістичних підпільних та повстанських організацій у різних районах області, що начебто діяли наприкінці 1920-х - початку 1930-х рр. Серед них навіть була «Подільська філія українського національного центру» і т.д. Загалом, начальник Вінницького обласного відділу ДПУ УСРР зафіксував діяльність декількох десятків повстанських осередків у сільській місцевості. До їх складу входили «куркулі», «середняки», «заможні», «сільські службовці», «церковники», «учні семирічки» тощо. Їх основною метою В. Левоцький означив «повалення Радянської влади». Стихійні селянські виступи під час суцільної колективізації 1930 р. кваліфікувалися ним як організований збройний спротив проти радянської влади [13, арк. 29-48].

Таким чином, для більшовицьких керівників Поділля було прикордонним регіоном СРСР із значною кількістю «політично неблагонадійного населення», що готувалося до «повалення радянської влади». Демографічна та соціально-економічна структура Поділля теж мала певні особливості. Станом на 1915 р. на Поділлі проживало понад 4 млн населення, із них у містах мешкало 8,8 %, у селах -91,2 %. Корінним населенням були українці - 79,1 %, євреї -12,3 %, росіяни - 5,2 %, поляки - 2,3 %. Понад 75 % населення займалося сільським господарством, 7,4 % зайнято у промисловості [38, с. 94; 4, с. 57].

Після буремних подій Першої світової війни та національної революції, що спричинили значну міграцію, зміна адміністративно-територіального поділу (перехід із триступеневої системи - губернія - округ - район на двоступеневу - округ - район) згідно перепису 1926 р. дещо зменшилася кількість населення Поділля (табл. 1).

Таблиця 1 Попередні підсумки перепису міського та сільського населення по округах (1926 р.)