Проблема аграрних відносин і класової боротьби на селі досліджувалася радянськими науковцями досить активно. Про це свідчить і значна кількість робіт, написаних як на загальноросійських, так і на українських матеріалах. Виключне значення для формування методології в радянської історіографії мали праці В. Леніна, який дійшов висновку про переважання капіталізму в сільському господарстві, хоча й підкреслив наявність численних кріпосницьких пережитків, серед яких визначальними назвав відробітки, обмеження свободи пересування для селян, станову нерівність. Також В. Ленін розвинув тезу про боротьбу двох шляхів буржуазно-аграрного розвитку - прусського й американського. Вивчення проблем землеволодіння та землекористування радянськими істориками мало свої особливості. Оцінки будь-якого історичного явища давалися з точки зору пролетарського підходу і підпорядковувалися пануючій ідеології. В цілому проблема дворянського землеволодіння зникла зі сторінок історичної літератури, а селянське надільне та приватне землеволодіння стало домінуючим для характеристики аграрного сектору. Так, М. Слабченко [1] та Ф. Ястребов [2], аналізуючи поміщицьке господарство в загальному контексті аграрної проблеми Російської імперії, констатували наявність кризи в сільському господарстві, колапс дворянських маєтків упродовж другої половини ХІХ ст., перманентний занепад і злидні селянства.

У 1920-х рр. були опубліковані перші дослідження, написані на нових методологічних засадах, присвячені вивченню аграрних відносин [3-6]. Але у центрі уваги радянських істориків того часу були питання, пов'язані з класовою боротьбою, а поземельні відносини цікавили дослідників лише як тло, на якому розгорталася ця боротьба. Праці мали не стільки науковий, скільки публіцистичний характер. У тогочасних досліджень були й інші недоліки: їх зміст підпорядковувався інтересам політичної кон'юнктури, недостатньо залучалися документальні джерела, аналіз був нерідко слабким і поверховим, майже повністю були відсутні наукові висновки та оцінки. Так, зокрема, у праці Н. Мірза-Авак'янц охарактеризовані селянські заворушення в українських губерніях 1905-1907 рр. Їх причини зумовлювалися, на думку автора, не стільки діяльністю революційних політичних партій, скільки полягали в". тяжкому економічному стані, в якому опинилася більшість селянських господарств у поч. ХХ ст., - постійні злидні, від яких не було порятунку селянській бідноті" [4, с.4]. Причинами занепаду селянського господарства називалися". з одного боку, селянське безземелля і малоземелля., а з другого - зріст капіталізму в сільському господарстві, що з кінця ХІХ ст. набував все більшої сили, тяжко відбиваючись на бідніших господарствах і доводячи їх до повної руїни" [4, с.4]. Певної уваги заслуговує робота О. Степанишиної [7], значення якої полягає в тому, що вчена на конкретному прикладі показала еволюцію дворянського маєтку в дореформений період. Характерною з точки зору методології для цього періоду працею є дослідження О. Шестакова [8], який звернув увагу на становище сільських робітників і вимоги, які вони ставили в роки першої російської революції, праця В. Довженка, який описав селянські рухи у зв'язку з подіями в Австрійській імперії 1848-1849 рр. [9] та розвідка А. Буцика [10]. Варто згадати в контексті дослідження означеної проблеми праці А. Альтермана [11], Д. Батуринського [12], Л. Бухановського [13], А. Гайстера [14], О. Оглоблина [15], О. Попова [16], І. Шулєйкіна [17-18] та М. Шульгина [19-20], у яких є наведені побічно чи у контексті інших питань дані про землеволодіння та землекористування в губерніях Правобережної України кінця ХVIII - початку ХХ ст.

Період 1920-1940-х рр. був, мабуть, найскладнішим для історичної науки. Репресіями фактично ліквідованою виявилася історична школа М. Грушевського, заарештовано академіка М. Слабченка, заслання відбував дійсний член ВУАН М. Яворський, переслідувань зазнали Є. Тарле, С. Дубровський, М. Покровський та тисячі інших істориків. Негативно вплинули і труднощі, пов'язані з Другою світовою війною. Усе це відобразилося на якості історичних досліджень, робота над висвітленням поземельних відносин була фактично припинена.

Плідними, як для вивчення питань землеволодіння і землекористування взагалі, так і для вивчення досліджуваної нами теми зокрема, виявилися 1950-1980 рр. Значною мірою цьому сприяли засудження на офіційному рівні культу Й. Сталіна та демократичні перетворення періоду "відлиги", які повернули до наукової праці значну частину репресованих дослідників. Щоправда, у більшості праць проблема землеволодіння і землекористування в губерніях Правобережної України кінця XVIII - початку ХХ ст. являлася допоміжним сюжетом. Розглядаючи питання передумов Жовтневої революції 1917 р. П. Першин, П. Хромов та ін., значне місце відводили вивченню капіталістичних відносин у сільському господарстві [21-22], що спонукало їх до аналізу стану землеволодіння та землекористування.

Вихід у світ статті Л. Іванова [23] та монографії В. Теплицького [24] засвідчили початок спеціального вивчення поземельних відносин в українських губерніях. У цих працях були розглянуті зміни в структурі землеволодіння напередодні першої російської революції по окремим губерніям, показано процес формування буржуазії та сільського пролетаріату, ріст аграрного перенаселення, розглянуті орендні відносини, які розвивалися у напрямку поступового витіснення відробіткової оренди грошовою, переселенський рух. Л. Іванов розглянув динаміку земельної власності між 1877 і 1905 рр. Для більшої переконливості висновків роботу побудовано на компаративному аналізі губерній. В. Теплицьким використав потужний фактологічний масив для створення картини еволюції ринкових відносин у землеволодінні, визначення специфіки цих відносин в окремих районах України. Важливим є висновок про наявність прихованої мобілізації надільної селянської земельної власності.

Д. Пойда [25] започаткував діяльність наукової школи досліджень аграрної історії України ХІХ - початку ХХ ст. Йому належить першість у розробці методики оцінки кількісних та якісних характеристик селянського руху, яку сприйняли більшість істориків-аграрників. При дослідженні селянських виступів вчений вивчав стан землеволодіння і землекористування, вважаючи, що виступи були спрямовані перш за все на завоювання права на володіння землею.

У роботах Л. Мінарик [26-28] дана оцінка розвитку капіталізму в дворянських маєтках, площа яких перевищувала 50 тис. дес., розглянуто походження 155 найбільших із них. Аналізуючи системи господарської діяльності поміщиків, дослідниця визнала напівфеодальний характер їх земельної власності. За її підрахунками площа частини оранки, на якій велося капіталістичне господарство, займала у більшості маєтків не перевищувала чверті від загальної площі землеволодіння [28, c.140-141]. У працях І. Гуржія [29] та А. Барабоя [30] введено в обіг нові архівні документи, дано аналіз кризи феодалізму в сільському господарстві, досліджено становище державних та поміщицьких селян та спроби використання вільнонайманої праці у маєтках дворян України. І. Гуржій охарактеризував поміщицьке землеволодіння, орендні відносини, навів приклади насильницького захоплення родючих земель з наступним примусовим виселенням їх жителів. Питання земельної власності розглядав П. Зайончковський, який звернув увагу на малоземелля селян як на причину пошуку сторонніх заробітків, дав загальну характеристику землеволодінь по повітах Подільської губернії [31].

З початку 1960-х рр. з'являється цілий ряд узагальнюючих праць А. Анфімова [32], С. Дубровського [33], П. Першина [22], які стали вагомим внеском в дослідження аграрного ладу. У дослідженнях А. Анфімова [32-35] періоду 1960-х рр. вперше зроблено комплексний аналіз широкого кола питань. А саме: землекористування та системи організації поміщицьких господарств, торгівельно-промислової діяльності маєтків, використання кредитів тощо. В монографіях та статтях науковця є фрагментарний розгляд землеволодіння в губерніях Правобережної України. Крім того, вченим введено велику кількість архівних матеріалів у науковий обіг.

історіографія радянський період землеволодіння землекористування

Досить високо оцінював ступінь поширення капіталізму в сільському господарстві П. Риндзюнський, визнаючи, що поміщицькі господарства в кінці ХІХ ст. розвивалися у капіталістичному напрямку. Аналізуючи розвиток системи орендних відносин, автор вважав, що малоземелля селянства, штучно створене у результаті реформи 19 лютого 1861 р., стало головною причиною появи і зростання оренд, які трактувалися як гальмо у розвитку сільського господарства [36, с.126].

Серед монографій, присвячених проблемам аграрних відносин, слід відзначити дослідження П. Першина, присвячене періоду 1861-1917 рр., у якому він прагнув знайти відповідь на питання: чому при наявності в імперії величезних площ родючих земель селяни не могли їх раціонально використовувати. Автор чітко визначив умови розмежування поміщицьких і селянських земель, виразно відтворив плани земельних володінь деяких сільських товариств. Ним визначено численні економічні показники. Великого значення мають підрахунки автора щодо кількості купленої та орендованої селянами землі, розміри їх платежів за ці операції [22, c.88-96].

Проблеми аграрних відносин і класової боротьби селянства в Україні розглядалися в дослідженнях М. Лещенка [37-39]. Вони характеризують внутрішні процеси розвитку капіталізму в поміщицькому і селянському господарстві України, особливості розподілу селянства на сільських підприємців і сільський пролетаріат, формування сільськогосподарських робітників, їх становище, початок боротьби проти поміщиків. "Залишені після скасування кріпосного права численні пережитки феодалізму, зокрема поміщицькі латифундії, середньовічне селянське надільне землеволодіння, община, викупні платежі, відробітки і кабала, станова і громадянська не повнокровність селянина, його підкорення озброєному різкою привілейованому землевласнику." [39, с.39] - саме це, на думку науковця, лежало в основі аграрно-селянського питання в кінці ХІХ - на початку ХХ ст.

Монографія П. Теличука присвячена економічним передумовам аграрної революції в Україні [40]. Автором введені в науковий обіг нові архівні матеріали, зокрема, про використання поміщиками найманої праці на кабальних умовах. Глибоко проаналізовано стан селянського землеволодіння, в тому числі і приватного, розподіл земельної власності в Україні на початку ХХ ст. Значної уваги автором приділено питанням орендних відносин, земельної ренти, купівлі землі. Він вказував на те, що". на Україні в кінці ХІХ - початку ХХ століття земельна площа, що орендувалася селянами, скорочувалася." [40, с.65]. Це зумовлювалося тим, що орендна плата малоземельних селян поглинала весь їх чистий дохід та її постійний ріст, як і зростання цін на землю [40, с.68].

У 1980-х рр. вагоме місце в дослідженнях аграрних відносин пореформеної Росії займають монографії А. Анфімова [41-42]. У його працях досліджуються важливі сторони господарського життя селян, розглянуті зв'язки його з поміщицьким землеволодінням та аграрною політикою уряду. Вперше вивчено поземельний устрій різних категорій селян, показано землеволодіння селян, відмінність його від поміщицького за розмірами і складу угідь. Розглянуті елементи селянського господарства, які виходять за межі власне сільського господарства - промисли, податки, платежі, повинності. Дослідник приділив велику увагу питанню аграрного перенаселення. Цій же проблемі присвячена стаття П. Риндзюнського. У ній автор характеризує основні причини аграрного перенаселення в Росії, норми селянського землекористування в європейській її частині [43]. При цьому він робить висновок про те, що основними категоріями населення, які мають відношення до вирахування розмірів аграрного перенаселення є не тільки селянське (сільськогосподарське) населення, але й також усе сільське населення [43, с.162], а також, що питання про ступінь аграрного перенаселення в капіталістичній Росії не повинно розглядатися відокремлено від соціальної структури суспільства.

Дещо осібно серед праць, що стосуються даної проблеми, стоїть дослідження Д. Ковальченка та Л. Бородкіна [44], яке базується на досвіді багатовимірного типологічного аналізу. Суть його полягає у розгляді не окремих показників, які характеризують об'єкт дослідження, а їх сукупності, оскільки багатовимірний математично-статистичний аналіз передбачає використання ЕОМ. Виявивши аграрну типологію губерній Європейської Росії на межі ХІХ-ХХ ст., вони зробили висновок, що". насамперед від масштабів і глибини буржуазно-капіталістичного розвитку селянського господарства залежали загальний рівень і продуктивність сільськогосподарського виробництва і становища селян" [44, с.35]. Тому основним, на їх думку, у вирішенні аграрного питання в цей період є дальше поглиблення процесу обуржуазнювання селянства, ріст застосування найманої праці та збільшення питомої ваги селянського господарства в сільськогосподарському виробництві.

Робота над аграрною типологією губерній європейської частини Російської імперії дозволила І. Ковальченку та Л. Бородкіну [45] запропонувати три типи аграрної структури: поміщицький, селянський та селянсько-поміщицький. Губернії Правобережної України були віднесені до першого типу, що дало можливість підтвердити висновок про серйозний вплив дворянської земельної власності на соціально-економічні відносини.

Хоча тематика соціально-економічного розвитку другої половини ХІХ ст. була превалюючою, все ж зацікавлення періодом кінця ХVNІ - першої половини ХІХ ст. не зникало. Вагомий доробок у вивчення української історії першої половини ХІХ ст. міститься у працях І. Гуржія [46-47].В. Маркіна [48] вивчала латифундії Правобережної України, значну увагу приділила регулюванню магнатами процесів народної колонізації правобережних земель, виникненню та формуванню фільварків, розвитку та ролі оренд (посесій) в економічному житті. У працях В. Смолія [49], Є. Сташевського [50] та інших подається аналіз ситуації на правобережних землях перед і в період поділів Речі Посполитої, піднімається питання про юридичну основу нового, російського режиму в регіоні та соціально-економічний розвиток південно-західних губерній. Є. Сташевський дослідив люстрації XVIII - першої половини ХІХ ст., проаналізував еволюцію оренди, прибутковість приватних і державних землеволодінь, а також церковного і монастирського землеволодіння. Г. Марахов [51] дослідив механізм підготовки повстання в регіоні (агітація серед шляхетства, фінансування повстання тощо), сам хід подій та репресивні заходи царату до його учасників у сфері землеволодіння. Статистично-аналітичний підхід до проблеми повстання і участі в ньому правобережного дворянства використав у своїй науковій праці В. Зайцев [52]. Спробу проаналізувати зміни в кількості та розміщенні дворянства в Російській імперії наприкінці XVIII - у першій половині XIX ст. здійснено В. Кабузаном та С. Троїцьким [53], а підготовлені ними таблиці репрезентували цікаву інформацію про чисельність легітимних дворян в Київській губернії цього періоду. А. Барабой [54] звернув увагу на процес обезземелювання українського селянства в 1859-1861 рр. і зауважив, що заможні поміщики в цей період мали зиск із збереження кріпосного права і поєднували його з ринковими відносинами.

При оцінці загального внеску історичної науки радянського періоду у вивчення проблем землеволодіння і землекористування протягом 1920-1980-х рр., необхідно відзначити, що цей доробок був досить значним. Він зводився до того, що село було ареною класової боротьби, причина якої полягала в селянському малоземеллі, безземеллі, гнобительській діяльності панівних класів та антинародній політиці царизму. Повалення царизму, ліквідація поміщицького землеволодіння і націоналізація землі бачилися як головні і єдиновірні засоби вирішення аграрного питання. Роботи, що суперечили цим положенням, були визначені як ворожі і серйозно ніколи не аналізувалися. Це, в свою чергу, привело до того, що певні історичні явища, факти тлумачилися і оцінювалися не зовсім об'єктивно. Однак саме тоді почалося активне вивчення і введення в науковий обіг архівних і документальних матеріалів, розробка і осмислення окремих сторін цієї проблеми. Були створені сприятливі умови для подальших досліджень. Тому необхідно віддати". належне тодішній історичній науці за низку теоретичних надбань та особливо за неоціненний внесок в нарощування фактологічного матеріалу" [55, с.253].

Отже, вчені дослідили широке коло питань, але окремі напрямки розвитку форм землеволодіння та землекористування в губерніях Правобережної України лишились поза їх увагою. Деякі їх висновки потребують уточнень і більш об'єктивних оцінок. Мається на увазі дослідження питань організації та характеру землеволодіння, орендних відносин, виробничої та комерційної діяльності маєтків, рівня рентабельності, місця поміщицького господарства в аграрному секторі.

Список використаних джерел