Упродовж періоду незалежності України відбувається складний і неоднозначний процес вивчення історії релігії та церкви в Україні. У зв'язку з атеїстичною спрямованістю державної політики в СРСР, яка впливала безпосередньо на гуманітарну сферу, зокрема й історію, проблема функціонування релігійних об'єднань, церков, еклесій, деномінацій, сектантських громад в Україні вульгаризувалася і, відповідно, не досліджувалась в належному обсязі. А також була відзначена негативними епітетами, що відображено у використанні дискримінаційного поняттєво - термінологічного апарату щодо релігійних громад (наприклад, "секта", "культ") та гіперболізації негативних висновків щодо діяльності релігійних громад та загалом релігійного дискурсу. Починаючи з 1991 р., поступово відбувається відродження досліджень з історичної ретроспективи релігійних громад в Україні, релігійної політики, державно-церковних відносин у межах різних наукових та навчально-наукових інституцій України. Чітким проявленням зміни в науковій сфері щодо історико-релігійного контексту є поява кандидатських (докторських) дисертацій, захищених, зокрема, з історії релігійних об'єднань в українських землях ХІХ ст. - 1939 р. або із дотичних проблем у вітчизняних та закордонних наукових центрах, що засвідчує актуальність цієї проблеми.

На сьогоднішній день активно відбувається студіювання історії становлення та особливостей функціонування наукових шкіл. У новітньому українському історіописанні є фундаментальні дослідження, у котрих проаналізовані особливості становлення та діяльності наукових шкіл як академічного феномену, авторами котрих є відомі українські історіографи: В. Гоцуляк [1], Я. Калакура [2], І. Колесник [3]. Продовжується активне студіювання наукових шкіл з історії релігії і церкви в Україні та установ, у яких відбувається вивчення релігійної проблематики [4-5].

історія релігія україна церква

Метою статті є аналіз кваліфікаційних дисертаційних робіт з історії релігії загалом та західнохристиянських церков в Україні ХІХ - першої третини ХХ ст. зокрема, а також спроба розмежування сутності понять "наукова школа" і "науковий центр" у контексті історії релігії в Україні.

Однак, у сучасних дослідженнях недостатньо відпрацьована межа між науковими центрами і науковими школами. Інколи в академічних дослідженнях використовується ці поняття як синонімічні. Так, на нашу суб'єктивну думку, враховуючи попередні напрацювання, варто розмежувати ці поняття. Як зауважує Д. Зербіно, "наукова школа - це професійна співдружність людей, що сформувалася під егідою особистості - ученого-лідера. є все для свободи творчості." [6, с.10]. У понятті "наукова школа" вирішальним складником є наукова, комунікативна складова, спілкування між учителем (засновником, фундатором школи) та учнями, учнями і колегами учителя, наукова комунікація між самими учнями, що передбачає взаємообмін ідеями, наближеність методологічних орієнтирів тощо. На нашу думку, дефініція науковий центр корелюється зі структурно-організаційним складником. Так, науковий центр - це академічні, навчально-наукові установи та їх структурні підрозділи, в яких здійснюється системна робота з дослідження історії релігійних об'єднань в Україні, реалізується підвищення кваліфікації фахових істориків за рахунок захисту дисертаційних кваліфікаційних робіт (наприклад, істориків релігії), функціонуванням спеціалізованої вченої ради для захисту кандидатських або докторських робіт, наявна можливість для стажування тощо.

Упродовж 1991-2017 рр., за нашими підрахунками, була підготовлена та захищена 271 дисертація у галузі історичних наук з історії релігії та церкви в Україні ХІХ - першої третини ХХ ст. Основними критеріями для творення подібного переліку була:

1) історико-релігійна тематика (та/або) 2) наявність одного дослідницького завдання, котре пов'язано з історією релігії та церкви в Україні (та/або) 3) факт студіювання конфесійного елементу в тексті дисертації. До цього перерахування не належать дисертації, які охоплюють інші хронологічні періоди, тому відсоток кваліфікаційних дисертаційних робіт, пов'язаних з історією релігії та церкви в Україні є значно більшим за своїм кількісним складом. Будь-які подібні підрахунки мають відносний релятивний характер, однак, вони більш чітко і зважено відображають продуктивну діяльність конкретного колективу, певної установи, маніфестують наявність діючого наукового центру або школи. Наприклад, чисельність дисертацій, присвячених або дотичних до історії західнохристиянських церков (католицизму, протестантизму) в українських землях у складі різних держав у ХІХ - першій третині ХХ ст. становить 112, тобто 41,33 % від окресленої загальної їх кількості.

Першою докторською дисертацією у галузі історичних наук після проголошення незалежності України (і загалом першою дисертацією з історії релігійних об'єднань в Україні) була робота

О. Крижанівського, виконана і захищена в Київському університеті імені Т. Шевченка. Успішний захист праці відбувся 18 травня 1992 р. Важливим сегментом праці, окрім загального соціально - економічного спрямування, є аналіз діяльності так званих інославних (зокрема, католицьких) громад на теренах Правобережної України першої половини ХІХ ст. [7]. Наступні докторські дисертації, котрі буди захищені в Україні, представлені фундаторами полтавської школи істориків релігії В. Пащенком (роботу виконано в Полтавському державному педагогічному інституті (зараз - Полтавський національний педагогічний університет імені В.Г. Короленка) і захист відбувся у Київському університеті імені Тараса Шевченка 21 лютого 1994 р.) [8] та О. Нестулею (роботу виконано в Інституті історії України НАН України, захист відбувся у Київському університеті імені Т. Шевченка 21 жовтня 1996 р. Науковим консультантом дослідження був доктор історичних наук, професор, академік НАН України П. Тронько) [9].

Упродовж 1990-х рр. - початку ХХІ ст. захищено 41 докторську та 230 кандидатських дисертацій з історії релігії і церкви в Україні ХІХ - першої третини ХХ ст. (зокрема й західнохристиянських церков). Можемо констатувати наявність двох хронологічних етапів у розвитку досліджень з історії релігії в Україні зауваженого періоду, зокрема:

1) 1991-2000 рр. - відзначений методологічними пошуками та початком досліджень у царині історії релігії в Україні (підготовлено і захищено 7 докторських і 29 кандидатських робіт дотичних до історії релігії в Україні ХІХ ст. - 1939 р.);

2) з 2001 р. і - до сьогодні - відзначений активізацією наукових досліджень у цій сфері, фундацією і розвитком наукових шкіл та розширенням мережі наукових центрів, у межах котрих вивчається історії релігії в Україні ХІХ - першої третини ХХ ст. (захищено 34 докторські та 201 кандидатську дисертації) (див. мал.1).

Захист вітчизняних робіт з історико-релігійної тематики в українських етнічних землях ХІХ ст. - 1939 р. у галузі історичних наук відбувається з різних спеціальностей, про що засвідчує кількісний та відсотковий еквівалент. Наприклад, зі спеціальності 07.00.01 "історія України" (або на початку 1990-х рр. шифр спеціальності 07.00.02 "вітчизняна історія"): 176 дисертацій (64,94 %); 07.00.02 (07.00.03)"всесвітня історія": 32 (11,81 %); 07.00.05 "етнологія" 2 (0,74 %); 07.00.06 "історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни" 20 (7,38 %); 09.00.11 "релігієзнавство" 30 (11,07 %); 09.00.12 "українознавство" 2 (0,74 %); 20.02.22 "військова історія" 1 (0,36 %); 26.00.05 "музеєзнавство. Пам'яткознавство" 2 (0,74 %); 27.00.03 "книгознавство, бібліотекознавство, бібліографознавство" 1 (0,36 %); за двома шифрами: 2 (0,74 %); дисертації без шифру спеціальності (захищені у Польщі): 2 (0,74 %); 07.00.02 ""Отечестенная история" (захищена в Російській Федерації): 1 (0,36 %). Чисельний склад та відсоткове співвіднесення засвідчує домінування дисертацій, захищених зі спеціальності 07.00.01 "історія України" з історії релігійних громад ХІХ - першої третини ХХ ст.

1992 19941996 1998 2000 2002 2004 2006 2008 2010 2012 2014 2016.

Мал. 1. Динаміка захисту дисертацій з історії релігії та церкви в Україні ХІХ - першої третини ХХ ст.

Відповідно до власних підрахунків можемо констатувати, що чисельність успішних захистів дисертацій у наукових та навчально-наукових установах відбувалося упродовж 1991-2017 рр. лідерами у цій сфері є наукові центри.

1. Запорізький національний університет - загалом 26 робіт (зокрема, захист однієї дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук). Активну наукову комунікацію з цією установою-центром у ролі наукових керівників і консультантів здійснювали: А. Атаманенко, В. Ганкевич, Л. Злобіна, О. Ігнатуша, Ю. Катунін, Ю. Князьков, А. Криськов, О. Кучер, І. Лиман, В. Лобурець та О. Нестуля, Ю. Мицик, В. Пащенко, Ю. Терещенко, С. Тимченко, П. Тригуб, Г. Турченко, Ф. Турченко, П. Чернега, М. Шитюк.

2. Київський національний університет імені Т. Шевченка - 24 (з них 4 докторських роботи). Співпрацювали з цим науковим центром А. Буравченков, В. Велігодський, В. Гусєв, Г. Казьмирчук, Я. Калакура, В. Король, В. Короткий, А. Коцур, В. Курило, Б. Лановик, О. Мінгазутдінов, В. Мордвінцев, А. Пижик, Ю. Поліщук, В. Сергійчук, П. Тронько, В. Ульяновский, М. Щербак, В. Яровий.

3. Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України - 21/7 (наукові керівники (консультанти): Л. Галуха, М. Кашуба, В. Король, П. Кралюк, О. Крижанівський, Н. Нікітенко, П. Павленко, В. Пащенко, О. Сінькевич, Н. Стоколос, О. Уткін, В. Шевченко, П. Яроцький, А. Яртись) та Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара - 21/4 (наукові керівники (консультанти): О. Бачинська, С. Бобилєва, Н. Бочарова, А. Голуб, В. Іваненко, Ю. Катунін, Л. Тутік, С. Світленко, Ю. Святець, В. Сусоров, С. Тимченко, П. Тронько, С. Троян, Д. Урсу, С. Філімонов).

4. Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна - 19/3 (наукові керівники (консультанти): В. Білоцерківський, А. Бойко, М. Дементьєва, М. Дмитроченко, В. Калініченко, О. Каплін, В. Кравченко, С. Куделко, М. Кузьменко, В. Лантух, О. Нестуля, М. Олійник, Л. Посохова, В. Пащенко, Л. Плиско, В. Силантьєв).

5. Інститут історії України НАН України - 17/4 (наукові керівники (консультанти): І. Баранов, Г. Боряк, В. Даниленко, М. Дмитрієнко, А. Зінченко, О. Коваленко, С. Костилєва, О. Реєнт, М. Рибачук, О. Рубльов, В. Сарбей, В. Смолій, В. Степанков, Н. Терентьєва, Н. Шип).

Науковими центрами, в яких зростає потенціал до всебічного аналізу робіт з історії релігії та церкви в Україні (ХІХ ст. - 1939 р.) є:

Донецький національний університет (до 2014 р.) - 15 кандидатських дисертацій. Наукову комунікацію на рівні керівництва (консультування) дисертаційними роботами реалізовували М. Багмет, М. Безпалов, А. Бойко, А. Бредихін, А. Гедьо, П. Добров, Г. Казьмирчук, Л. Леонтьєва, Г. Надтока, С. Нестерцова, В. Нікольський, П. Панченко, П. Тригуб, Ф. Турченко, Ю. Шаповал.

Львівський національний університет імені І. Франка - 13 (наукові керівники: В. Голубко, Я. Грицак, Л. Зашкільняк, С. Качараба, С. Макарчук, Я. Малик, В. Павлюк, Р. Шиян, Р. Шуст).

Інститут українознавства імені І. Крип'якевича НАН України спільно з Інститутом народознавства НАН України (м. Львів) - 12 (наукові керівники (консультанти): О. Аркуша, В. Баран, І. Гаврилів, Я. Грицак, Я. Ісаєвич, О. Карліна, М. Литвин, В. Расевич, Ф. Стеблій, Г. Сургай). Зокрема, в рамках роботи наукового центру відбулися успішні захисти двох дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук. Здійснювали наукове консультування провідні українські історики, професори В. Баран та М. Литвин.

Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького - 11 (наукові керівники: М. Бармак, І. Дзира, Г. Капустян, А. Киридон, П. Киридон, В. Курило, В. Масненко, О. Реєнт, П. Тригуб, О. Уткін).

Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України (м. Київ) (наукові керівники (консультанти): Г. Боряк, В. Даниленко, Я. Дашкевич, О. Коваленко, В. Наулко, Л. Пилявець, В. Силантьєв, П. Сохань, Л. Тимошенко, В. Ульяновский) та Чернівецький національний університет імені Ю. Федьковича - по 10 успішних захистів кваліфікаційних дисертаційних робіт (наукові керівники (консультанти): М. Алексієвець, Л. Баженов, В. Грабовецький, О. Добржанський, М. Кугутяк, І. Курас, Т. Марусик).

Варто відзначити кількісне зростання наукових центрів, в яких відбувається студіювання історико-релігійної тематики. Розглядаючи усі наукові центри України, варто зазначити тенденцію до їх розміщення та здійснити структурування на полінаукові та мононаукові центри. Полінаукові центри з історії релігії та церкви в Україні ХІХ - першої третини ХХ ст. - це декілька наукових центрів розміщених в одному населеному пункті (місті). Наприклад, таким полі науковим центром є Київ. Дослідження історії релігії та церкви в Україні ХІХ - першої третини ХХ ст. відбувається в Інституті історії України НАН України, Інституті політичних і етнонаціональних досліджень імені Н.Ф. Кураса НАН України, Відділенні релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, Інституті української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України, Інституті сходознавства імені А. Кримського НАН України, Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М.Т. Рильського НАН України, Українському науково-дослідному інституті архівної справи та документознавства, Центрі пам'яткознавства НАН України і Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, Національній бібліотеці України імені В.І. Вернадського, Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, Національному педагогічному університеті імені М.П. Драгоманова, Київському університеті імені Бориса Грінченка, Національному університеті "Києво-Могилянська академія", Дипломатичній академії України при Міністерстві закордонних справ України.

Упродовж періоду незалежності України відбувалося становлення нових методологічних основ щодо всебічного вивчення історії релігійних громад в українських землях ХІХ - першої третини ХХ ст., державно-церковних відносин, конфесійної політики Росії, СРСР щодо релігійних об'єднань в Україні в ХІХ ст. - 1939 р. у Львові. Подібний процес вплинув на фундацію та функціонування наукових центрів. Активне студіювання історії релігії та церкви Україні ХІХ - першої третини ХХ ст. загалом і релігійної політики російських політичних центрів щодо західнохристиянських об'єднань на українських етнічних землях відбувається в межах Інституту українознавства імені І. Крип'якевича НАН України, Інституту народознавства НАН України, Львівського національного університету імені Івана Франка, Національного університету "Львівська політехніка".

Мононаукові центри - це структурно-інституційні осередки, у яких реалізовується студіювання, підвищення кваліфікації істориків релігії відбувається на базі одного наукового центру одного населеного пункту. Наприклад, успішне вивчення історико-релігійної тематики на ґрунті Запорізького національного університету та його структурних підрозділів (науковий центр) у м. Запоріжжі (мононауковий центр). Так, мононауковими містами-центрами щодо вивчення історичної ретроспективи релігійних об'єднань та релігійної політики в Україні ХІХ - першої третини XX ст. є Дніпро, Донецьк (до 2014 р.), Запоріжжя, Івано-Франківськ, Кам'янець-Подільський, Луганськ (до 2014 р.), Луцьк, Миколаїв, Одеса, Острог, Переяслав-Хмельницький, Тернопіль, Ужгород, Харків, Черкаси, Чернівці, Чернігів.

Таким чином, упродовж 1990-х рр. - перших десятиліть ХХІ ст. в українській науці відбувається активне входження в академічний обіг історико-релігійної тематики, зокрема західнохристиянських церков. Вона перестає бути табуйованою, що характерно для радянського періоду. Констатовано зростання дисертаційних досліджень, присвячених історії релігії та церкви в Україні ХІХ - першої третини ХХ ст. загалом та історичній ретроспективі західнохристиянських церков. В Україні, після проголошення незалежності, активного розвитку набули наукові центри і школи, які сприяли якісному зростання професійного рівня вітчизняних істориків релігії.

Список використаних джерел