Проведення другого етапу депортації українців Закерзоння (1 січня - 31 серпня 1945 р.)

Загалом, упродовж 1 січня - 25 серпня 1945 р. в УРСР потрапило, згідно із даними Є. Місила, 54609 родин або 209786 осіб [4, s. 11-12]. Згідно із а радянською статистикою, за другий період депортації переселилося на схід 52668 сімей або 201823 особи [14, с. 173].

На початку другого етапу депортації існував значний розрив між бажаючими переселитися і тими, що вже потрапити в УРСР. Причин цьому явищу було декілька. Однією із них була майже повна відсутність забезпечення депортованих підводами для перевезення майна із місця проживання на станції завантаження. Незважаючи на відповідний наказ Міністерства громадської адміністрації люблинському та ряшівському воєводам, ця робота так і не була як слід налагоджена. У березні 1945 р. у Білгорайському повіту місцеві поляки надавали у розпорядження властей в середньому денно 30 підвід замість 337, у Володавському - 105 із 343, Сяноцькому - 60 із 432 [10, арк. 20].

Те, що і польська і радянська сторони пришвидшували виїзд, ще не означало, що залізниці обох країн під час війни були в змозі переправити на схід близько півмільйона осіб, разом із їх майном та худобою. А до цього ще ж треба додати ті сотні тисяч колишніх громадян СРСР польської та єврейської національностей, які просувалися у західному напрямку. Саме тут виникла чи не найбільша кількість проблем. Нездатність залізничної мережі справитися із таким величезним навантаженням гальмувала процес депортації.

Якщо люди все ж змогли добратися до станції завантаження, то це ще не означало, що вони будуть негайно відправлені в УРСР. Польська залізнична система після переходу лінії фронту перебувала у повному безладі. Наприклад, залізничний відтинок Рава-Руська - Ульгівок обслуговували залізничники Червоної армії, а після її відходу поляки відмовилися її обслуговувати. Для відновлення функціонування цієї конче необхідної для переселення українців гілки вимагалося 510 залізничників [9, арк. 139-140].

Аналогічним було становище й радянських залізниць. З березня 1945 р. на станціях залізниці Угнів - Володимир-Волинський накопичувалися українські переселенці. На час відправки їх було більше 4000 сімей. Рух на цій ділянці відновлено лише у червні поточного року [9, арк. 167, 208209, 333].

Деяка кількість вагонів, що виділялася Наркоматом шляхів сполучення, була незначною. Справа в тому, що перевезення евакуйованих не входило у план державних перевезень. Тому керівники доріг надавали вагони на свій власний розсуд, а накази Наркомату лише приймали до відома, оскільки карали їх лише за невиконання державних планів [1, с. 427]. У відповідності з наказом наркома шляхів сполучення СРСР, генерал-лейтенанта Ковальова упродовж 21 лютого - 20 березня 1945 р. у розпорядження головного вповноваженого уряду УРСР М. Підгорного мали надати 6000 залізничних вагонів, обладнаних для перевезення людей та худоби. Проте надано було лише 2254 вагони. Станом на 1 квітня поточного року на залізничних станціях очікували завантаження 4110 сімей [9, арк. 32-33].

З часом становище не виправлялося. Через систематичні перебої у наданні вагонів радянською залізницею (особливо Львівською та Ковельською), а також порушення графіків надання ешелонів польською стороною, на початку травня 1945 р. на станція завантаження накопичилося більше 10 тис. сімей, або 40 тис. осіб, готових до відправлення. Більшість із них чекала на переїзд разом із майном та худобою 2-3 місяці [9, арк. 137-138].

Відповідно до інформацій районного уповноваженого у Новосанчському повіті Яцуна, на відведених під його опіку залізничних станціях, станом на 5 червня, очікували відправлення сотні людей, для відправки яких було необхідно більше 300 вагонів. Більше місяця люди під дощами не могли діждатися обіцяних ешелонів. Про дотримання будь-яких санітарно-гігієнічних норм у цьому таборі не йдеться. Проте, люди могли змогу хоча б випасати худобу на навколишніх полях чи пробували вернутися додому по харчі [10, арк. 27].

Куди в гіршому становищі перебували ті, кого, все ж таки завантажити у поїзди і відправили на схід. На станції «Новий Санч» 12 діб чекали відправки вже завантажені потяги. Ще два знаходилися на шляху до станції «Хирів» на перегоні між станціями «Новий Санч» та «Ясло», де вони перебували більше місяця. Запаси продовольства та фуражу вичерпувалися, розпочався голод. Серед худоби, замкнутої у перевантажених вагонах почастішали випадки захворювання на ящур, почався падіж. Люди, які опинилися у антисанітарних умовах масово хворіли, спалахнула епідемія сипного тифу [10, арк. 27].

Окрім цього, станції та ешелони або взагалі не мали охорони, або ж вона була неефективною. Часто охоронці спільно із польськими підпільниками та місцевими жителями грабували згромаджене на станціях майно, вбивали українських селян. Так, у ніч на 27 березня 1945 р. між с. Литовець та Турківка зупинено поїзд із переселенцями. Бандити забрали більшість майна та худоби у той час, як 10 осіб охорони, за наказом командира Скрентовича, склали зброю. Промовистим є той факт, що ні до охорони, ні до зброї нападники не торкнулися [7, арк. 54].

Усе це призводило до того, що ті, хто записався на переселення і, все ж таки приїхав на станцію, пробували повернутися додому. Селяни звинувачували членів переселенських комісій у обмані та створенні умов для голодної смерті тих, хто виїжджав. Люди розпродали більшість домашнього скарбу, не засіяли на весну поля і повертатися не було куди, а ешелони на схід усе не відправлялися. У відчаї люди навіть погрожували вбивством активістів переселення [10, арк. 27].

Особливо великі скупчення людей виникали на тих станціях, де відбувалося перевантаження із вагонів вузького європейського типу у вагони широкого радянського стандарту. На станції «Сокаль» Львівської області станом на 7 травня 1945 р. зосереджено більше 1400 сімей з майном та худобою. Усі ці люди чекали прибуття ешелонів більш як півтора місяця. Евакуйовані розміщувалися табором під відкритим небом. Внаслідок нестачі продовольства, незадовільного підвозу питної води та палива для приготування їжі, масового поширення набули хвороби травної системи, а також гострі респіраторні захворювання. Частими були летальні випадки. Щоб хоч якось прохарчуватися, переселенцям доводилося просити милостиню у навколишніх селах. Аналогічним було становище і на станції «Белз», де відправки очікувало більше 1000 сімей. У той час із Польщі прибували усе нові й нові ешелони [15, арк. 55-56].

На станції «Хирів» станом на 2 червня 1945 р. стояло по 20-30 діб 17 вже завантажених ешелонів. Проте увсі догани республіканського керівництва на правління Львівської залізниці мало допомагали справі. З подачею та перевантаженням вагонів проблеми не тільки не зменшувалися, а скоріше накопичувалися [10, арк. 26]. На цей час на залізничних станціях очікувало переселення більше 7000 господарств [1, с. 509]. Проте важко сказати, чи хтось пробував вести ретельний облік велетенським скупченням людей і чи не є дані цифри дуже приблизними.

Ситуація виправилася лише після закінчення війни. Після припинення бойових дій потік стратегічних вантажів на фронти і в зворотному напрямку значно зменшився. Відповідно зросла й кількість вагонів, що їх надавав Наркомат шляхів сполучення СРСР для депортації українців. Упродовж 1-25 червня виділено 3286 вагонів, що дозволило значно розвантажити усі залізничні станції [1, с. 532].

У 1945 р. владні структури СРСР на правах «старшого брата» продовжували активно втручатися у внутрішні справи Польщі. Позаяк на початку 1945 р. частими стали напади на районних уповноважених та співробітників евакуаційних комісій, тому заступник головного уповноваженого уряду УРСР в Польщі М. Ромащенко 12 березня звернувся до ЦК КП(б)У з проханням змусити польський уряд виконати своє рішення від 13 лютого та очистити Любачівський, Перемишльський і Ліськівський повіти від формувань АК та УПА [7, арк. 16-18]. На середину квітня на засіданні ЦК КП(б)У прийняте рішення про введення додатково двох рот військ НКВС для охорони радянських чиновників та українського населення від польського терору. В районах евакуації відновлено радянські військові комендатури. Проте основним у цьому рішенні було те, що радянська влада не тільки не засуджували антиукраїнські дії польської адміністрації, а відверто підштовхували польську владу до здійснення депортації силовими методами, пропонуючи використовувати військові частини для протидії українським підпільним формуванням [10, арк. 9, 35].

Всередині 1945 р. подача заяв на добровільний виїзд майже припинилася. Через зменшення кількості бажаючих переселитися до УРСР поступово розвантажувалися залізничні станції, більш динамічною ставала робота залізниць. Причин зменшення кількості українців, які мали бажання переселитися було декілька. На цей період ті сім'ї, чиє господарство знищене під час окупації, бойових дій на фронті, а також в результаті польського терору вже встигли подати заяви на виїзд або навіть виїхали. На той час в Польщу почали нелегально повертатися українці, депортовані в кінці 1944 - на початку 1945 рр. За їх описами в УРСР переселенців чекали знищені війною міста і села, голод, колгоспна система та вже звичні для громадян СРСР репресії. Ця інформація поширювалося оунівською пропагандою і не заохочували людей до переселення [14, с. 24-25].

Ті ж, хто залишилися, не реагували на будь-які форми адміністративного тиску польської влади. Деяка частина українців Польщі переходила у католицизм, проте значного поширення це явище не набуло [1, с. 444]. Люди слухняно йшли до війська, платили усі податки нарівні із польськими громадянами, відправляли дітей у польські школи або ж просто ухилялися від усіх перерахованих негараздів. Особливо це стосувалося тих районів, де ситуацію контролювали загони УПА чи АК, а польська державна адміністрація зосереджувалася лише у більших містах. Наприклад, у Супостяновській та Затворницькій ґмінах Ліського повіту в березні 1945 р. взагалі не було польської влади. Надалі їх діяльність відновилася й була дуже обмеженою. Аналогічною була ситуація у цілому ряді сіл Вовковийської та Гочівської ґмін, що повністю контролювалися повстанцями. Самоврядні села існували у Любачівському повіті й у серпні 1945 р. [4, s. 177; 7, арк. 42-43]. Загалом, з квітня - до кінця серпня НКВС та польська адміністрація контролювали у Перемиському повіті лише Перемишль, Пикуличі та Бірче [8, s. 288-289]. Частина ґмін Ярославського повіту навесні цього ж року контролювали загони АК [1, с. 505].

У квітні-травні 1945 р. між УПА та АК тривали активні переговори, наслідком яких стало укладення своєрідної мирової угоди, згідно із якою припинявся взаємний терор проти цивільної людності. Сторони зобов'язувалися ділитися розвідувальною інфоромацією, спільно боротися проти кримінальних банд, що однаково грабували як українські, так і польські села. Ця угода торкалась ряшівської, перемиської та інших прилеглих до границі земель [16, s. 44-47]. У Ярославському, Білгорайському та Томашівському повітах визначена «демаркаційні лінії впливів» поміж українським та польським підпіллям [17, с. 318-319]. Більше того, досягнуто домовленості про спільну протидію УПА й АК переселенським акціям [1, с. 508]. 27 травня 1945 р. у спільній акції на населені пункти Варяж та Хоробрів, взяли участь відділи УПА й АК [12, s. 90-92, 171-172].

Покращилося також відношення Міністерства оборони до українського населення. У 1945-1946 рр. більшість відділків толерували українців і били лише у присутності НКВС [12, s. 94]. Отже, основна причина, через яку люди покидали отчий край, була усунута.

Восени перемир'я між двома підпільними формаціями зірвано. Це зумовило ряд чинників. По- перше, поступова демобілізація бойових підрозділів робила співпрацю досить односторонньою. По-друге, прибуття трьох дивізій ВП в українські села детермінувало неминучі збройні конфлікти з УПА. І хоча українські повстанці старалися палити лише покинуте майно українців, а в боях не знищувати цивільну польську людність, проте це знову підвищило рівень польської українофобії. Останньою, але, мабуть, найважливішою причиною зриву перемир'я була діяльність радянських спецслужб. Документи свідчать про впровадження у лави УПА та АК добре законспірованих агентів, які могли навіть вбивати червоноармійців. Єдиним їх завданням було не допустити порозуміння рухів Опору обох народів [12, s. 130-131].

Результатом впливу всіх названих чинників стало призупинення процесу подачі заяв. І хоча депортація йшла швидкими темпами, проте тепер вивозили здебільшого ті сім'ї, що вже декілька місяців очікували на станціях, поки нарешті підійдуть обіцяні вагони.

Влітку 1945 р. польський уряд зробив ще одна спробу змусити українців залишити свої землі. 24 липня поточного року у Варшаві проведено конференцію за участю представників польської адміністрації та делегатів української населення Люблинського, Краківського та Ряшівського воєводств. Вимоги українців були одностайними: дозволити проживати на території Польщі й користуватися усіма конституційними правами (дозволити українське шкільництво, кооперативний рух, дати право вступати в будь-які навчальні заклади, гарантувати реальну свободу віросповідання, дозволити діяльність політичних партій, амністувати політичних в'язнів, дати право користуватись результатами земельної реформи). Тобто ніяких надзвичайних вимог. І жодні аргументи польських чиновників не змогли примусити людей змінити свою думку. В результаті конференція, що мала змусити українців виїхати в УРСР, не досягла потрібних результатів. Єдиним наслідком було те, що українці втратили рештки надій на проживання в батьківських землях [1, с. 147-158]. Невдовзі й самі учасники конференції були арештовані й депортовані до УРСР [8, s. 290]. Відозви люблінського, краківського та ряшівського воєвод до українського населення із закликом переселятися в УРСР також не дали результатів [4, s. 159-162, 185-186]. Процес переселення продовжував сповільнювати темпи. Такий стан справ зовсім не відповідав планам як польської, так і радянської сторін. Розпочалися активні пошуки того нового чинника, який все ж примусив би українців переїхати до УРСР. І такий засіб невдовзі знайдено і обговорено зацікавленими сторонами та використано з максимальною ефективністю.

За відповідною вказівкою секретаря ЦК КП(б)У Д. Коротченка, М. Підгорний звернувся до Е. Осубки-Моравського із вимогою використати війська для активізації переселення. Після попереднього узгодження 11 серпня 1945 р. відбулася нарада за участю міністра громадської адміністрації, його заступника, начальника генштабу ВП, люблинського і ряшівського воєвод, а також представника УРСР - М. Підгорного. Рішення цього зібрання були наступними. 1. Для боротьби з українським та польським підпіллям у Ліськівському, Перемишльському, Любачівському та Ярославському повітах вислати 3, 8 та 9 дивізії піхоти ВП. 2. В селах та ґмінах повністю змінити місцеву адміністрацію з української на польську. 3. З усіх господарств, що не евакуйовувались, зняти податки за цей та попередній роки. 4. Для охорони переселенців під час просування із сіл до залізничних станцій і до кордону радянська сторона зобов'язувалася спрямувати по одному батальйону військ НКВС у кожен повіт. 5. Разом із польськими та радянськими військами у згадані повіти направляли і радянських уповноважених, закріплених за цією територією. На допомогу їм відправлено 8-10 референтів із повітів, де переселення вже закінчувалося [1, с. 576-577].

Отже, військова акселерація депортації українців була спільним рішенням як польських, так і радянських властей. Переселення, яке до цього зберігало хоч якийсь натяк добровільності, стало повністю примусовим. Якщо раніше люди мали ще хоча б відносну можливість обирати, де вони будуть жити далі й громадянами якої держави вони залишаться, то тепер ці питання вирішувалися без їхньої участі, а їх гнали на схід. Переселенський процес вступав у свою найбільш брутальну та насильницьку стадію.

Список використаних джерел

1. Депортації. Західні землі України кінця 30-х - початку 50-х рр. Документи, матеріали, спогади. У трьох томах, т.1. 1939-1945 рр. Львів: Жовківська книжкова друкарня видавництва ОО Василіян «Місіонер», 1996. 752 с.

2. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953. Суспільно-політичний та історико- правовий аналіз. У 2 кн. Київ: Либідь-Військо України,1994. Кн. 1. 432 с.

3. Сливка Ю. Витоки і наслідки національної трагедії // Депортації. Західні землі України кінця 30-х - початку 50-х рр. Документи, матеріали, спогади. У трьох томах, т.1. 1939-1945 рр. Львів: Жовківська друкарня видавництва Отців Василіян «Місіонер», 1996. С.5-25.

4. Misilo E. Repatriacja czy deportacja. Przesiedlenie Ukraincow z Polski do USRR 1944- 1946. T.1. Dokumenty 1944-1945. Warszawa: «Oficyna Wydawnicza «Archiwum Ukrainskie», 1996. 336 s.

5. Дюпуи Р.Эрнес. и Дюпуи Тревор Н.. Всемирная история войн. Харперская энциклопедия военной истории с комментариями издательства «Полигон». В 4-х т. Книга четвертая. 1925-1997 год. Санкт-Петербург-Москва: «Полигон-АСТ», 1998. 1120 с.

6. Всемирная история. В 24 томах. Т. 24. Итоги Второй мировой войны. Минск: «Литература», 1997. 592 с.

7. Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі - ЦДАГО України). Ф.1. Оп. 23. Спр. 1469. 304 арк

8. Sowa A.L. Stosunki polsko-ukrainskie. 1939-1947. Zarys problematyki / Andrzej Leon Sowa. Krakow, 1998. 342 s.

9. ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 23. Спр. 1468. 369 арк.

10. Там само. Спр. 1465. 54 арк.

11. Сергійчук В. ОУН-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали. К.: Дніпро, 1996. 496 с.

12. Motyka Gr., Wnuk R. Pany i rezuny. Wspolpraca AK-WiN i UPA. 1945-1947. Warszawa: Oficyna wydawnicza volumen,1997. 232 s.

13. Сергійчук В. Трагедія українців Польщі. Тернопіль: Книжково-журнальне видавництво «Тернопіль», 1997. 440 с.

14. Депортації. Західні землі України кінця 30-х - початку 50-х рр. Документи, матеріали, спогади. У трьох томах, т. 2. 1946-1947 рр. Львів: Жовківська книжкова друкарня видавництва ОО Василіян «Місіонер», 1998. 540 с.

15. ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 23. Спр. 1467. 368 арк.

16. Motyka G., Wnuk R. Proby porozumienia Polsko-Ukrainskiego wobec zagrozenia sowieckego w latach 1945-1947 // Депортації українців і поляків: кінець 1939 - початок 50-х років (До 50-річчя операції «Вісла»). Львів, Інститут українознавства імені І.Крип'якевича НАН України, 1998. С. 44-51.

17. Пастернак Є. Нарис історії Холмщини і Підляшшя (Новіші часи). Вінніпег-Торонто: Б.М.В. 1989. 466 с. 18. Макар Ю., Горний М., Макар В., Салюк А. Від депортації до депортації. Суспільно-політичне життя холмсько-підляських українців (1915-1947). Дослідження. Спогади. Документи. Том 1. Дослідження. Чернівці: Букрек, 2011. 880 с.: іл.

Размещено на Allbest.ru