Селянське самоврядування в планах епохи Великих реформ: традиційне та "новаторське"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ірина Верховцева

СЕЛЯНСЬКЕ САМОВРЯДУВАННЯ В ПЛАНАХ ЕПОХИ ВЕЛИКИХ РЕФОРМ: ТРАДИЦІЙНЕ ТА «НОВАТОРСЬКЕ»

Проаналізовано організаційно-правові аспекти розробки селянської реформи 1861 р. у площині селянського самоврядування. Наголошено, що ліберальна бюрократія імперії Романовых, продовжуючи реформаторські традиції першої половини ХІХ ст., планувала зробити його базою місцевого самоврядування та інтегрувати до місцевого управління губерній. «Новаторським», разом із планами розбудови інфраструктури села, стало «вмонтовування» у систему управління ним самоврядних практик великоруських «мирів», що мало сприяти вкоріненню у життя сільських соціумів принципів егалітаризму й убезпечити країну від соціальної революції. Однак значне погіршення на межі 1850-1860-х рр. фінансового становища примусило реформаторів суттєво скоротити їх плани, поступитись розбудовою інфраструктури реформ і цілковито підкорити функціонування селянського самоврядування завданням фіску та реалізації викупної операції. При цьому фінансові зобов'язання сільських громад та виконання повинностей повсюдно мали реалізовуватися коловою порукою, що практикувалася у великоруських селах. Відтак «новаторське», резюмує дослідниця, насправді зміцнювало дореформені самоврядні практики сільських соціумів, що суперечило буржуазно-демократичному характеру великих реформ і гальмувало модернізацію аграрних відносин.

Ключові слова: Російська імперія, модернізація, місцеве самоврядування, Велика реформа 1861 р., селянське самоврядування, волость, сільська громада.

The organizational and legal aspects of the development of the peasant reform of 1861 in the part of peasant self-government are analyzed. It is emphasized that the liberal bureaucracy continued the reformist traditions of the first half of the nineteenth century and planned to make peasant self-government the base of modernization of local self-government in the Romanov empire. This determined the estate-territorial character of peasant self-government and its integration into the local administration of the provinces. «Innovative» were the intentions to «integrate» the practice of self-government of traditional Great-Russian «worlds» in the village management system. According to the convictions of the reformers, this should promote the rooting of the principles of egalitarianism in the life of the country's rural societies and exclude the possibility of a social revolution in it. But a significant deterioration in the financial situation at the turn of the 1850's - 1860's led to a significant reduction in reform plans. But a significant deterioration in the financial situation at the turn of the 1850's - 1860's led to a significant reduction in reform plans. The solution of the tasks of development of the village infrastructure was postponed, and the functioning of the peasant self-government is subordinated to the fiscal goals and tasks of implementing the redemption operation. At the same time, the «secular» self-government of the Great Russian peasants became a system-forming factor: the use of mutual guarantee should facilitate the implementation of tax obligations by peasant societies throughout the country. The researcher sums up: «innovative» in post-serf peasant self-government actually promoted the establishment of pre-reform practices of self-government of rural societies. This contradicted the bourgeois-democratic character of the Great Reforms and hampered the modernization of the agrarian relations in the country.

Key words: the Russian Empire, modernization, local government, Great reform of 1861, peasant self-government, parish, rural society.

селянський реформа самоврядування

Складовою модернізації суспільного життя традиційних соціумів є розбудова місцевого самоврядування (локальної демократії) - потужного інструменту соціокультурного оновлення регіонів. Необхідною умовою цього виступає заміна традиційних практик самоврядування з їх безумовним приматом волі колективу (корпорації) над індивідуальними потребами членів спільноти якісно іншими відносинами в територіальних співтовариствах. Останні, на відміну від звичаєво-правового унормовування життєдіяльності традиційних соціумів, зорієнтовані не тільки на задоволення колективних потреб місцевої людності, а й формалізовані за позитивно-правовими принципами із повагою демократичних прав і свобод людини [1]. Вивчення досвіду становлення місцевого самоврядування сприяє розумінню сучасних проблем його функціонування, зокрема, усвідомленню витоків таких негативних явищ, як індиферентне ставлення мешканців регіонів до розбудови своїх малих батьківщин, неправові дії обраного населенням місцевого істеблішменту тощо.

Для країн європейського сходу, які в «довгому ХІХ ст.» перебували в складі Російської імперії, цей досвід пов'язаний зі становленням модерних інститутів на «одній шостій земного суходолу». Останнє підпорядковувалося завданням збереження цілісності «єдиної і неділимої» та наповнення імперської скарбниці. Відтак уніфікація місцевого управління та розбудова модерного самоврядування територіальних спільнот створювали амбівалентний контекст будь-яких реформаторських заходів у площині місцевого самоврядування. Чи не найсуперечливішим виявом цього стало селянське самоврядування, поширене на всю країну епохою Великих реформ і покликане стати базою територіального самоврядування в імперії Романових та школою представництва для її найбільшої соціальної верстви [2, с.116].

Ініціатором розбудови місцевого самоврядування був доволі тонкий шар ліберальної (освіченої) бюрократії. Розпочаті нею наприкінці XVIII ст. модернізація аграрних відносин та упорядкування в країні місцевого управління відбувалися у відповідності до доктрини «добре впорядкованої поліцейської держави» під впливом ідеології Просвітництва. Вагомими кроками були губернська 1775 р. і волосна 1797 р. реформи, що сприяли оновленню традиційних практик самоврядування на селі. За Миколи І селянське самоврядування удільних і державних сіл інтегровано до місцевого управління губерній [3, с. 224; 4, с. 28-31; 5, с. 4]. Важливими етапами аграрної модернізації в цьому ключі стали також реформи самоврядування 1834 та 1838 рр. у бессарабських цараністських і державних селах, відповідно [6-7].

Під час розробки селянської реформи 1861 р. реформаторське середовище поповнилося представниками широких кіл дворянства, а обговорювалося нове управління селом упродовж 1858-1860 рр., крім бюрократичних кіл, у приватних салонах, дворянських зібраннях, редакціях громадських часописів, губернських комітетах і редакційних комісіях. Завершувалося конструювання «архітектури» управління пореформеним селом у Міністерстві внутрішніх справ (далі - МВС). По обнародуванню «Загального положення про селян, що вийшли з кріпацької залежності» (далі - «Загальне положення про селян») [8] виявилося, що в площині селянського самоврядування реформа 1861 р. лише в загальних рисах нагадувала запропоноване під час дискусії 1858-1860 рр. [9, с.151]. Створена новим поколінням ліберальної бюрократії, нова система самоврядування селян містила як традиційне, характерне для реформаторської діяльності попередніх часів, так і те нове, що привнесене в реформаторський процес у 1850-і рр.

Розробка реформи 1861 р. у площині управління посткріпосним селом досі не стала предметом спеціального наукового студіювання, хоча деякі аспекти проблеми фрагментарно висвітлено істориками другої половини ХІХ - початку ХХ ст. [10-21], радянськими дослідниками [22-26], представником діаспори С. Пушкарьовим [4], а також низкою сучасних вітчизняних [7; 27-31] і закордонних [2-3; 9; 32-38] учених. До кола уваги потрапили, зокрема, протистояння між різними дворянським угрупованнями під час обговорення реформи, роль представників дому Романових, сановної бюрократії, ліберальної громадськості в розгортанні дискусії тощо. Однак лише окремі вчені порівняли положення реформи 1861 р. у частині облаштування самоврядування селян із відповідними положеннями селянських реформ першої половини ХІХ ст., виокремивши в реформаторській діяльності епохи Великих реформ те, що пов'язувало її з працею ліберальної бюрократії попереднього часу. Це, зокрема, О. Скребицький [10, с.333-885], П. Мілюков [13], Д. Малютін [14], І. Страховський [15-16], Л. Захарова [24], Т. Писарькова [37], І. Христофоров [9], І. Орос [29], І. Верховцева [7]. При цьому І. Страховський вказав, що розробка управління посткріпосним селом на базі селянського самоврядування супроводжувалася категоричною відмовою від використання чинної на той час у селах державних селян системи самоврядування [16, с. 3, 14]. С. Нужний та Т. Писарькова стверджують зворотнє: запровадження самоврядування селян у 1861 р. стало поширенням останньої на села вчорашніх кріпаків [31 с. 230; 37, с. 32]. Натомість Л. Захарова [24, с. 157]. та І. Орос [29, с. 253], слідуючи тенденції, започаткованій О. Скребицьким [11, с. 341-342, 410], П. Мілюковим [13, с. 699] і Д. Малютіним [14, с. 41], наголошують, що реформатори, конструюючи нову систему управління посткріпосним селом, спиралися на досвід облаштування самоврядування селян за реформою державного села 1838 р., а І. Верховцева довела, що самоврядування в посткріпосному селі структурно було тотожним запровадженому в 1834 р. відповідному в бессарабських царан [7, с.39]. Однак, хоча істориками доведено, що діячі епохи Великих реформ скористалися напрацюваннями реформаторів попереднього часу, досі не актуалізовано, що ж саме було традиційним, а що - новаторським у реформаторському процесі під час проектування «наріжного каменю» Великих реформ у площині селянського самоврядування. З'ясування цього сприятиме глибшому осмисленню сутності змін в управлінні селом, що сталися в 1861 р. Останнє важливо з огляду на доленосне значення цих змін для імперії Романових загалом, оскільки впродовж 1863-1871 рр. систему самоврядування тимчасовозобов'язаних селян поширено практично на всю селянську Росію з метою перетворення селянського самоврядування на базу місцевого управління та інструмент господарського, соціального й управлінського оновлення країни [3, с. 288-289; 15, с. 384-385; 39, с. 7-54].

Не прагнучи всеохоплюючого висвітлення проблеми, проаналізуємо організаційно-правові аспекти розробки нового управління посткріпосним селом у 1855-1861 рр. у площині селянського самоврядування та виокремимо традиційне й новаторське в цьому сегменті реформаторської діяльності епохи великих реформ. У ході аналізу порівняємо структури самоврядування селян і функціональні характеристики основних їх складників за реформами бессарабського цараністського 1834 р., державного 1838 р. і посткріпосного 1861 р. сіл.

У першій третині ХІХ ст. імперія Романових «приросла» майже 1,5 млн. км² [33, с. 5]. Перед владою постала проблема оновлення місцевого управління в країні загалом та адміністративної і соціальної розбудови новоприєднаних регіонів зокрема [40, с. 106, 119; 41, с. 256; 42, с. 26-32]. Одним з таких було Дунай-Пруто-Дністровське межиріччя, відвойоване у Туреччини у війні 1806-1812 рр. і назване «Бессарабією». Разом із нею освічені бюрократи отримали солідний майданчик для просвітницьких експериментів. Після завершення російсько-турецької війни 1828-1829 рр. до цього «випробувального полігону» додалася територія дунайських князівств (Молдавії і Валахії), над якими на певний час встановлено російський протекторат. Новими адміністраторами ці князівства розглядалися як такі, що практично стали складовою «однієї шостої земного суходолу» і надалі, разом із Бессарабією, мали слугувати плацдармом на шляху просування Романових у Південне Причорномор'я [41, с. 258; 43, с. 202-203; 44, с. 43-45]. Тому відразу після отримання влади над регіоном, імперська бюрократія приступила до оновлення аграрних відносин у ньому. Однак цей «полігон Просвітництва», що перебував на перехресті «всіх доріг» і в соціокультурному просторі якого «перемішалося» чимало народів та культур Чорномор'я і Середземномор'я, не мав сталих соціальних традицій. Це дало привід новим господарям краю відступити від просвітницьких зразків, які націлювали освічених правителів спиратися на традиції населення, оновлюючи країну соціально та управлінські [40, с. 72; 42, с. 118-130; 45, с. 145-146].

Ситуація ускладнювалася тим, що частина території Бессарабії обезлюднила через військові дії і депортації звідси мусульманського населення (ногайських татар). Інтенсивна колонізація краю переселенцями з європейських центру (німцями, швейцарцями тощо) й півдня (сербами, греками, албанцями, гагаузами тощо), а також «внутрішніх» губерній країни (передусім сусідніх, етнічно українських, та губерній «імперського ядра») супроводжувалася самовільними міграціями особисто вільних місцевих селян (царан) на безлюдний південь Бессарабії. У такий спосіб царани протестували проти поміщицького свавілля. Внаслідок етносоціокультурних змін на початку 1830-х рр. Бессарабія стала вповні «селянським» краєм: до нижчого податного стану тут належала більшість мешканців. Оскільки «місією» регіону, як і Дунайських князівств, було постачати все необхідне для продовження військового наступу Романових у південне Причорномор'я, стратегічна лінія адміністративного й соціального впорядкування регіону стала пов'язуватися з облаштуванням саме селянства [41, с. 260].

До таких кроків нових правителів підштовхнуло, крім іншого, індиферентне ставлення до справ місцевого управління з боку нобелів. Ігноруючи соціальну та адміністративну розбудову нової імперської провінції, чисельно незначне бессарабське дворянство проявляло наполегливість лише в питаннях збільшення своїх земельних володінь і станових привілеїв. З огляду на стратегічне значення цієї ділянки імперського простору, перед ліберально налаштованими представниками сановної бюрократії постала необхідність організувати життя краю поза звичними дворянсько-вотчинними традиціями управління селом і поставити діяльність нових управлінських установ під контроль бюрократії [40, с .180; 42; с. 203-208; 44, с. 47; 46, с. 10].

Організаційними взірцями стали самоврядні традиції громад казенних селян, що переселилися сюди, а також відповідні прусські та австрійські традиції. Синтезуючи вітчизняне із західноєвропейським, місцевий істеблішмент під керівництвом новоросійського й бессарабського генерал-губернатора М. Воронцова та намісника дунайських князівств П. Кисельова приступив до конструювання нового села у Бессарабії, Молдавії та Валахії [6, с. 61; 40, с. 200.; 43, с. 276-290; 44, с. 336-337; 47, ар. 9]. Першим кроком стало впорядкування становища селян, яких поселили на казенних землях Бессарабії. У 1826 р. на них поширили, із деякими нівелюваннями, волосний устрій та самоврядування за взірцем казенних сіл «внутрішніх» губерній імперії [48, с. 224-225]. Надалі розпочали впорядкування становища царан. На початку 1834 р. набуло чинності «Положення про царан або вільних хліборобів Бессарабської області» [49]. За ним, крім регламентації відносин із землевласниками, в цараністських селах запроваджено самоврядування. Як і в тогочасних державних селах «внутрішніх» губерній, воно отримало дворівневу структуру (сільський та волосний рівні). Нижчий рівень склали сільські громади. Натомість, на відміну від державних сіл, мешканці цараністських громад у минулому не мали традиційних зв'язків, а були поєднані в єдину територіальну спільноту волею нових адміністраторів краю. Цим, власне, пояснюється той факт, що в самоврядуванні царан на сільському рівні не запровадили судові установи («сільські розправи»), адже здійснювати свою діяльність ці установи мали на засадах звичаєвого права. Вести ж мову про якісь правові традиції мешканців нових мирських громад у Бессарабії підстав не було. Тому імперськими реформаторами сконструйовано волосні суди («сільські суди»), до складу яких входили представники сільських громад і волосні функціонери.

Наступним кроком стала легалізація становища тих царан, що втекли на державні землі бессарабського півдня. Втікачам дозволили залишитися на нових місцях мешкання та наблизили їх у соціальному становищі до державних селян і запровадили в них самоврядування [43, с. 37-41]. З огляду на «територіальність» цараністських громад, слід резюмувати: реформою 1834 р. зроблено суттєвий крок у напрямі формування в країні місцевого самоврядування. У подібному ж ключі відбувалася модернізація села в Дунайських князівствах, де на початку 1830-х рр. набули чинності «Органічні регламенти». Ними в Молдавії та Валахії, по суті, закладалася база конституційного ладу. Запровадження в цьому контексті П. Кисельовим самоврядування в громадах місцевих селян суттєво сприяло господарському піднесенню князівств [43, с. 336-337; 44, с. 45; 50, с. 449-450].

Управлінські новації, апробовані імперською бюрократією в Бессарабії і дунайських князівствах, виявилися позитивним досвідом, який варто використати в справі аграрної модернізації всієї імперії Романових [51, с. 94]. Подібно до цих регіонів, вона представляла собою поліетнічне утворення, питому вагу населення якого становило селянство. Останнє тим часом було конгломератом з кількох десятків категорій сільського «стану» із власними традиціями землеволодіння / землекористування в кожній і, відповідно - «своїм» оподаткуванням. Відтак, логічно, що надалі на базі «дунайських» новацій розроблено інвентарну реформу в західних губерніях, де по приборканню повстання 1830-1831 рр. царат вдався до переформатування соціального простору з метою обмеження впливу польських нобелів на місцевих селян [44, с. 47]. Наприкінці 1840-х рр. «інвентаризацію» поширено практично на всі бессарабські села [52]. У подібному ж ключі, сприяючи вкоріненню механізмів самоврядування в селянських громадах, у 1842 р. розпочато реформу зобов'язаних селян [3, с. 268; 33, с. 38-39; 34, с. 118].

Однак найбільшою мірою досвід Бессарабії та дунайських князівств прислужився під час розробки реформи державного села 1837-1841 рр.

Виокремлені Петром І з усього податного населення імперії Романових різні категорії особисто вільних селян, які мешкали в державних маєтностях, наприкінці 1830-х рр. становили практично половину селянства країни. З 1797 р. у казенних селах існував волосний устрій, базований на традиційному самоврядуванні місцевих селянських соціумів («мирів»). Штучно створені імперською бюрократією самоврядні волості структурувалися на традиційні громади селищ. Функціонувала ця система за територіально-становим принципом. Відповідно, волості, що налічували до 3 тис. мешканців, водночас були структурами станового й територіального самоврядування, фундаментом» яких були традиційні селянські «мири». Практики самоврядування в останніх виробилися досвідом співжиття в них і в протистоянні з місцевою адміністрацією: виконуючи повинності та сплачуючи державі податки, мирські громади самоорганізовувалися не тільки в спільній господарській діяльності, а й керуванні релігійним життям, самопомочі тощо. Складовою цих традиційних практик самоврядування були періодичні перерозподіли землі за егалітарними принципами всередині громад та їх колективна відповідальність за кожного зі своїх членів у виконанні повинностей (колова порука) [3, с. 289; 33, с. 6, 8, 100; 35; 53; 54, с. 836].

У 1838 р. набули чинності нові положення, за якими, крім уніфікації управління державним селом, у ньому дещо змінено систему самоврядування [55-56]. В низову структуру селянського самоврядування (сільську громаду) поєднували селища, мешканці яких раніше могли належати до різних груп казенних селян (половників, однодворців, чорносошних селян, військових поселян тощо). Разом з уніфікацією соціального й податного становища всіх казенних селян, на яких поширили права сільських обивателів, це сприяло ефективності фіску на селі, стандартизації бюрократичних практик у ньому та закладало базу майбутнього єдиного соціального стану країни - сільських обивателів [6, с. 522-523; 13, с. 693]. При цьому сільські громади взірця 1838 р., як і відповідні структури цараністсько-бессарабських сіл взірця 1834 р., стали станово-територіальними утвореннями - нижчими (базовими) структурами штучно створених волостей, а також нової системи селянського самоврядування казенної Росії в цілому. Функціонування цих нових сільських громад мало сприяти господарському піднесенню державного села та ефективності фіскального адміністрування в ньому, а також, з огляду на чималу кількість державних селян, мати неабиякі економічні наслідки для країни в цілому: очікувалося суттєве поповнення імперської скарбниці та зменшення бюджетного дефіциту країни [6, с. 522; 9, 39, 49; 57, с.24, 35; 58, с.28].

У 1842 р. нові структури самоврядування державного села включено до системи місцевого управління губерній європейської частини країни, що управлялися за «Загальним установленням губернським» [5, с. 4]. Цим підтверджувався курс на уніфікацію місцевого управління в імперії Романових, взятий на початку 1830-х рр. (тоді складовою місцевого управління оголошено установи самоврядування удільних і державних сіл). Загалом це було надзвичайно важливим з огляду на вказані фінансові проблеми «російського Колосу» та необхідність гомогенізації місцевого управління в ньому. Враховуючи, що дворянство в своїй масі ігнорувало працю в останньому та мало значні борги перед імперською скарбницею, обчислювані кількома державними бюджетами [40, с. 200; 59, с. 450; 60, с. 9], курс брався на зменшення ролі дворян у місцевому управлінні, збільшення компетенції бюрократичних структур у цій сфері та поширення практик самоврядування на всю селянську Росію [20, с. 73; 61, с. 355-366].

Опанування ліберальною бюрократією величезної аграрної країни, якою була імперія Романових, у першій половині ХІХ ст. пов'язувалося із поступовим поширенням на неї новоєвропейського досвіду в площині місцевого самоврядування. Його облаштування на «одній шостій земного суходолу» базувалося на поєднанні західноєвропейських практик із «власними» традиціями та «творчим» підходом до закордонних новацій. З одного боку, досвід європейських країн ретельно вивчався. З іншого - критично осмислюючи цей досвід, російська бюрократія усвідомлювала неможливість його механічного перенесення в реалії Російської імперії і шукала для своєї країни особливий шлях [62, с. 73; 63, с. 302-303]. При цьому поняття «власний досвід» для широких кіл імперської бюрократії часто означало той досвід, який вони отримали у вотчинах великоруських губерній, а «творчий підхід» пересічно означав примітивне синтезування патерналістських практик управління селом із тими елементами нового, що слугували прибутковості державних маєтностей. Відтак, шукаючи «рівновагу» між вузькостановими інтересами та інтересами державної скарбниці, імперські реформатори конструювали не нове село, а, по суті, гібрид із закордонних новинок та апробованих власним досвідом практик управління вотчинами. Мирські громади бессарабських цараністських 1834 р. і казенних 1838 р. сіл стали плодом подібного «творчого» опанування західним досвідом. Мешканці цих громад не мали міжпоколіннєвих зв'язків у минулому й не розбудовували соціальне життя на своїй землі від діда- прадіда, а були злиті в одну територіальну спільноту волею імперських правителів. З моменту поєднання співгромадівці мали разом керувати спільним земельним ресурсом, наданим їм державою (чи поміщиком у випадку із царанами), відтак - вчитися облаштовувати своє, відтепер спільне, соціальне життя в рамках території, окресленої місцевими адміністраторами. З огляду на це розлогі інструкції, запроваджені в 1838 р. та адресовані ліберальною бюрократією очільникам структур селянського самоврядування з метою регламентації їх діяльності та праці сходів, виборів селянських функціонерів тощо [6, с. 495, 547-548; 64, с. 209; 65, с. 822-823; 56, с. 552-608], не були зайвими, адже слідування цим інструкціям прищеплювало на селі навички прямих і представницьких модерних демократичних процедур. Інша річ, що транслювалися інструкції через місцеву бюрократію. В умовах безграмотного селянського загалу це створювало враження бюрократичного диктату й забюрократизованості управління селом у цілому, з приводу чого часто нарікалося «батькам» реформи 1838 р. Насправді таке бюрократичне менторство в умовах перетворення селянського самоврядування на складову місцевого управління сприяло формуванню в країні бази локальної демократії. Натомість широкими колами дворянського істеблішменту ці новації, запроваджені ліберальною бюрократією, критикувалися й у практичному житті пересічно ігнорувалися. Відтак, маючи становий обов'язок керувати діяльністю установ місцевого управління, його оновлення широкими колами дворянської бюрократії інерційно пов'язувалося, по суті, із «реплікацією» традиційних практик управління на державні маєтності й новоприєднані території [6, с. 522; 12, с. 342-343; 46, с. 10; 55, с. 553-608; 66, с. 151-152; 67, с.261].

Зрозуміло, успіх будь-яких управлінських новацій на селі вагомою мірою пов'язувався із розбудовою його освітньої інфраструктури, інституційним забезпеченням земельної власності селян, проведенням кадастрових робіт, межувань тощо. Деякі кроки, здійснені в цьому напрямі імперською бюрократією в державному селі в 1840-х - 1850-х рр., склали той позитивний досвід селянських реформ часів Миколи І, на базі якого істеблішмент країни надалі планував «переформатовувати» поміщицьке село [4, с. 37; 64, с. 224-227]. При цьому традиційне в реформаторській діяльності епохи Великих реформ передусім було продовженням відповідних ліберальних заходів, зорієнтованих на оновлення місцевого управління в країні на базі місцевого самоврядування. Фундаментом останнього мало стати самоврядування мешканців селянської Росії [2, с. 116; 20, с. 73].

Якими б утопічними не були ці плани, адже вони жодною мірою не передбачали скасування чи принаймні обмеження самодержавства, бодай найменшою мірою їх реалізація сприяла б аграрній модернізації країни. Однак у 1850-і рр. в інтелектуальному просторі останньої сталися зміни, що призвели до нівелювання цих планів.

Надзвичайну популярність тим часом отримали ідеї, що пов'язували соціальне та управлінське оновлення села із поширенням у ньому практик самоврядування традиційних громад великоруських губерній - «мирів». Певний імпульс цьому дали схвальні відгуки на адресу цих громад німецького мандрівника А. фон Гакстгаузена. На початку 1840-х рр. цей вестфальський аристократ ознайомився з життям селян деяких губерній Російської імперії, а в 1847 р. видав німецькою книгу, де описав свої враження [68, с. 30-31]. Російськомовним відповідником терміну, який вжив німецький барон для позначення вказаних традиційних громад, став термін «община». Пізніше представники імперського істеблішменту зауважували, що цей термін адекватно не відображав соціальне явище, описане в книзі, відтак стосовно самоврядних структур традиційних великоруських громад доречнішим було б використовувати їх історичну назву «мир» [16, с.4]. Однак більшість учасників згаданих дворянських дискусій 1858-1860 рр. стала широко вживати саме гакстгаузенівську назву. Натомість змістовне навантаження нового терміну, як і міфічність самої «общини», створеної уявою іноземного мандрівника, мало цікавила салонних і кабінетних реформаторів. На початку ХХ ст. С. Вітте з цього приводу із сумом зауважував, що схиляння перед общиною передувало її вивченню [69, с .81].

Популярності не тільки терміну, а передусім практик соціального співжиття великоруських «мирів», тим часом посприяло широке обговорення способів уникнення імперією Романових соціальних струсів, подібних тим, яких зазнали країни Європи під час революцій 1848-1849 рр. Завдяки А. ф. Гакстгаузену та його пошановувачу й послідовнику П. Прудона О. Герцену «рецепт» знайдено в «мирському» [9, с. 88-98; 21, с. 10-11, 19-20; 68, с. 31]. Зокрема, в тому, яким чином традиційні громади великоруських селян спільно керували земельним ресурсом, що надавався їм державою чи поміщиком і за користування яким вони виконували коловою порукою повинності на користь землевласника. Сутність «профілактичних ліків», які, на думку тогочасної правлячої еліти, могли убезпечити країну від пролетаризації через зубожіння селян, полягала в егалітарних практиках зрівняльнювального розподілу землі всередині вказаних громад. Крім цього, створена уявою салонних реформаторів міфічна «община» - інтелектуальний відповідник традиційних громад великоруських губерній, стала пов'язуватися також із глобальною місією імперії Романових на шляху соціального оновлення країн світу засобом повсюдного облаштування общин/комун [9, с. 92; 21, с. 11,20; 38, с. 226; 70, с. 71].

Ідейних «дров» у багаття, на якому в 1850-і рр. «готувалася» нова концепція модернізації імперського села, додала книга австрійського вченого, учня Г. Гегеля, Л. Штайна «Соціалізм і комунізм в сучасній Франції». Автор окреслив способи, якими європейські країни мали оновлюватися в «епоху класів», аби уникнути соціальних струсів. Однією з головних була теза щодо залучення до управління територіально-адміністративними структурами обраних за буржуазними майновими принципами місцевими мешканцями своїх представників. Відтак, практики місцевого самоврядування певною мірою стали вважатися панацеєю від соціальних та управлінських «хвороб» у країнах, що стали на шлях модернізації. Зрозуміло, збільшившись на 1,5 млн кв. км, імперія Романових, точніше сказати - її дворянський істеблішмент, конче потребували порад, завдяки яким можна було зберегти цілісність «єдиної і неділимої» та провідну роль дворян у соціально-економічному житті країни. Тому реформатори 1850-х рр. поважно поставилися до висловленого Л. Штайном [38, с. 215].

Проте, крім «порад» останнього, слушними в цьому контексті стали також висновки А. де Токвіля щодо іманентності демократичних самоврядних практик у традиційних громадах. Разом з ідеями «природного права» цих громад, усе створювало певний ідейний «ґрунт» для розробки самоврядування селян посткріпосного часу [38, с. 204; 71, с. 24; 72, с.2 6]. Зокрема, один з ідеологів епохи Великих реформ й апологет утопічної самодержавної республіки К. Кавелін, надихаючись європейськими ідеями та вивчивши проекти облаштування села, створені дворянським істеблішментом часів Катерини ІІ, оголосив традиційні громади великоруських губерній «потужними установами уряду», що були здатні, на його думку, забезпечити виконання повинностей на користь держави по звільненню селян із кріпацтва [23, с. 415; 73, с. 77; 74, с. 97; 75, с. 44].

Що ж планувалося в цій площині під час розробки Великих реформ? По суті, кожна волость реформаторам уявлялася автономною селянською квазиреспублікою зі своїми «парламентом» (волосним сходом), місцевими зборами мешканців (сільськими сходами), виконавчими (сільські старости, волосні старшини та правління) і судовою (волосний суд) установами, а також «президентом» (волосним старшиною) і навіть «бюрократією» (функціонерами, обраними сходами для виконання певних завдань з управління життям сільських громад і волостей) [10-11; 17; 39]. При цьому проектована структура системи селянського самоврядування багато в чому була аналогічною структурі установ дворянського самоврядування. Деякими представниками дворянського істеблішменту із цього приводу навіть наголошувалося, що по звільненню з кріпацтва селяни мали отримати від царя «Жалувану грамоту», подібну до тої, яку в 1785 р. отримали дворяни й міщани [76, с. 91].

Чималою мірою заплановане реформаторами кінця 1850-х - початку 1861 рр. продовжувало відповідні реформаторські традиції першої половини ХІХ ст. Зокрема, це проявилося в дворівневій структурі системи самоврядування селян, поділі установ за функціональними характеристиками на розпорядчі, виконавчі, судові, а також «навантаженні» фіскальними функціями цю систему в цілому та появі в складі селянського самоврядування бессарабських волосних судів взірця 1834 р. (див. таблицю). Це свідчить про те, що бюрократія МВС скористалася напрацюваннями своїх попередників, по суті, «скомпілювавши» в нову цілісність елементи реформ 1834 та 1838 рр. Реанімовано деякі пропозиції дворянського істеблішменту сторічної давнини, зокрема, в сфері адміністративного контролю щодо селянських установ самоврядування запровадили інститут мирського посередника, запропонований ще в 1766 р. О. Поленовим [13, с. 699; 35; 65, с. 848].

Структура самоврядування селян за реформою 1834 р., 1838 р. і 1861 р. подана у таблиці.

Поряд із тим, реформатори вивчали та намагалися використати самоврядний досвід великоруських «мирів», зокрема, тих, що функціонували в поміщицьких маєтках, селяни котрих перебували на оброці й сплачували за принципами колової поруки землевласнику грішми за мешкання на його землі та користування нею, а також поземельних громад північноєвропейських губерній країни, перерозподіли землі всередині яких здійснювалися за егалітарними принципами [4, с. 27; 35; 36, с. 88-91; 77; 78, с. 100, 105; 79 с. 26]. Як вказує Н. Дунаєва, домінуючим під час розробки реформи 1861 р. стало не ліберальне, орієнтоване на західноєвропейські відповідні взірці, а громадівсько-патріархальне [37, с. 203-207]. В цьому контексті деякі молоді реформатори навіть запропонували заснувати по всій країні поземельні громади за взірцем великоруського «миру» з його егалітарними традиціями й коловою порукою: по скасуванню кріпацтва це мало сприяти виконанню на селі фіскальних функцій [18, с. 325; 26, с. 43]. Але не тільки: аби убезпечити країну від масової відмови селян сплачувати викупні платежі, використання колової поруки було бажаним для уряду й при сплаті останніх. Деякою мірою це втілено надалі в механізмах реалізації викупної операції, хоча уряд і не диктував, а лише дозволяв селянам сплачувати викупні платежі колективно, всією громадою. Зокрема, 16 стаття положення про викуп вказувала в таких випадких розверстувати викупні платежі між домогосподарями сільської громади «за мирським приговором», тобто за згодою всіх членів сільської громади. Однак надання землі державою не індивідуально селянину, а купно, сільським громадам, сприяло саме колективному викупу землі останніми, відтак - становленню колективного селянського землеволодіння [80, с. 102]. Певною мірою це зумовлювалося популярністю в тогочасному дворянському істеблішменті ідей соціалізму, що імпортувалися із «заходу» й пропагувалися всередині країни О. Герценом, М. Огарьовим та їх однодумцями. Останніх було чимало серед санової бюрократії, членів редакційних комісій 1859-1860 рр. разом з їх очільником Я. Ростовцевим [21, с. 19; 25, с. 35-42; 81, с. 471-472].

Співчував соціалістичним ідеям і П. Кисельов [82, с. 4]. Під час обговорення проекту реформи 1861 р. він усіляко сприяв «перемозі» слов'янофілів - гарячих захисників «миру», в їх протистоянні із прибічниками індивідуалізації селянського землеволодіння за західноєвропейськими взірцями та запропонував використати дунайський досвід облаштування села [6, с. 61; 9, с. 147; 13, с. 699; 38, с. 230]. Племінник П. Кисельова М. Мілютін, будучи заступником очільника МВС, який безпосередньо керував працею комісій із розробки селянської реформи та реформи місцевого управління, не просто підтримав пропозиції свого сановного родича: М. Мілютін взагалі прагнув позбавити дворянство керівних позицій в управлінні селом і поставити місцеве управління під повний контроль бюрократії [36, с. 107].

Всупереч таким прагненням столичного істеблішменту, нобелі західних, зокрема, правобережних українських, губерній та деякі дворяни центральних губерній наголошували на чужості практик самоврядування великоруських «мирів» для селян інших регіонів, адже, мовляв, всередині великоруського «миру» особистість повністю поневолена колективом [10, с. 357-358; 30, с. 282; 79, с. 26]. Натомість, прагнучи забезпечити виконання тимчасовозобов'язаними селянами повинностей на користь держави й поміщиків, автори «Загального положення» 1861 р. запровадили колективну відповідальність за виконання повинностей всією сільською громадою за взірцем відповідних практик великоруського «миру» (187-189 статті). Ураховуючи, що реформа 1834 р. взагалі не регламентувала способи виконання селянами повинностей, а, за реформою 1838 р., повинності виконувалися окремими родинами, а розподіл податкового боргу по всій громаді відбувався лише з дозволу окружного начальника на завершальному етапі, після того, як вживалися всі заходи із поліпшення податкового становища родини, в положенні 1861 р. вчорашнім кріпакам вказувалося розподіляти податки всередині громади цілком самостійно, на власний розсуд, і без втручання адміністраторів стягувати їх [8; 49; 56, с. 526]. У форматі повсякденних практик це означало, що податок, «спущений» місцевою бюрократією у волость, мав розподілятися її функціонерами по сільським громадам, де на сходах власне й розверстуватися по родинам. Ця процедура жодним чином не регламентувалася. Відтак спосіб, у який це робилося всередині громади, визначався тільки нею, за «місцевими звичаями».

У цілому це було прагматичним бюрократичним рішенням, адже в різних регіонах країни розподілялися повинності по-різному: по «душам», по тяглам, зрівняльнювально тощо. Годі казати про ті регіони, де не було поземельних громад, а було, приміром, подвірне землекористування. Зрозуміло, врахувати всі подібні традиції й водночас уніфікувати в країні місцеве управління імперським бюрократам було не під силу. Тому оподаткування села в 1861 р., по суті, віддано «на відкуп» корпораціям сільських громад. Відтак досвід великоруських «мирів» став системоутворюючим при конструюванні самоврядування в посткріпосному селі. Будучи станово-територіальними утвореннями, сільські громади мали стати гарантами реалізації важливих для держави фіскальних завдань і викупної операції, відповідаючи за це коловою порукою.

Надзвичайне загострення наприкінці 1850-х рр. фінансової кризи в Російській імперії, спровоковане не тільки поразкою країни у війні 1853-1856 рр., а й провалом через прорахунки імперських фінансистів першої з ліберальних реформ - банківської 1857-1859 рр., поставило під загрозу провалу весь мультиреформаторський проект 1860-1870-х рр. Олександр ІІ визнав, що фінансове становище країни настільки погане, що не дозволяло навіть приступити до реформ [36, с. 82-83; 82, с. 72-73]. Політику реформ слід було радикально здешевлювати. Відтак у площині селянського самоврядування розпочато розробку цілком нової реформи [9, с. 150-151; 80, с. 10]. Штучно сконструйована столичним істеблішментом викупна операція, частину елементів якої скопіювали з відповідних реформаторських заходів урядів Австрії та Прусії і яка в одну мить перетворила селян з користувачів поміщицької землі на боржників держави, по суті, встановила «віртуальне» селянське землеволодіння, оскільки власниками своїх наділів селяни оголошувалися від початку викупної операції. Натомість передбачалося, що цілком матеріальні гроші державі селяни сплачуватимуть упродовж кількох наступних десятиліть за взірцем відповідних способів сплати оброку мешканцями великоруських вотчин [9, с. 148; 84, с. 5-6].

Зрозуміло, керування сільськими громадами спільним земельним ресурсом без «реальної» власності на землю в рамках нової системи самоврядування навряд чи могло бути ефективним. Безпосередньо ж у площині розробки самоврядування селян «здешевлення» реформи 1861 р. мало неабияке значення для долі цього проекту, адже саме із позитивним результатом банківської реформи пов'язувалося фінансування всього інфраструктурного супроводу «наріжного каменю» Великих реформ (кредитування землевласників, серед яких мали бути вчорашні кріпаки, проведення кадастрових робіт, оновлення оподаткування тощо), в тому числі - функціонування установ самоврядування селян. Останнє, в свою чергу, конче потребувало розбудови на селі освітньої і правової мереж. Здешевлення реформаторських планів означало, що нова система управління селом не мала «відтягувати» на себе навіть щонайменшу частину імперського бюджету, натомість мала зменшити його дефіцит. Відтак реалізацію запланованого в частині, яка стосувалася інфраструктури села, відкладено на майбутнє. Власне цим пояснюється той факт, що жодного кроку в напрямі офіційно-правового забезпечення громадянських і земельних прав учорашніх кріпаків державою здійснено не було. На відміну від західних країн (Австрії, Прусії), відповідним досвідом яких скористалися реформатори «однієї шостої земного суходолу», навіть найменшої фінансової підтримки для забезпечення викупних операцій чи організаційної, відповідно, в площині розбудови самоврядування селян, держава не надала [83, с.76-77]. Це було значним відступом від запланованого дворянською бюрократією кінця 1850-х рр., ураховуючи, що при конструюванні нового селянського самоврядування «батьки» реформи 1861 р. передбачали піднесення освіти на селі [11, с. 1037].

У загальних рисах спроектоване МВС селянське самоврядування містило чимало елементів відповідних систем цараністського 1834 р. і державного 1838 р. сіл (див. таблицю). Структурно вони практично відповідали одна іншій. Винятком були судові установи та розміри волостей і сільських громад. Сільську та волосну розправи взірця 1838 р. скасовано, і в посткріпосне село «перекочував» волосний суд, сконструйований у цараністському селі Бессарабії. На останню «батьки» реформи 1861 р. орієнтувалися, вочевидь, і зменшуючи розміри волостей та сільських громад: волость посткріпосного села практично відповідала сільській громаді державного села взірця 1838 р. Це проявилося навіть у назві посад їх очільників: сільський старшина «взірця» 1838 р. «перетворився» на волосного старшину пореформеного часу. Традиційними для реформи 1861 р. стали також станово-територіальний характер сільських громад та включення самоврядування селян до місцевого управління губерній. Однак форма та зміст проектованого не відповідал один іншому: всередині сільських громад їх соціальне та культурне життя мало забезпечуватися дореформеними самоврядними практиками [84].

Як стверджує О. Шумилов, унаслідок реорганізації місцевого управління першими посткріпосними роками суттєвого скорочення зазнав місцевий чиновницький апарат, що, відповідно, зменшило витрати імперського бюджету [86, с. 45-46] та слугувало скороченню державних витрат, потрібних на реалізацію реформи 1861 р. Натомість загалом це суперечило ідеям модернізації самоврядування на селі: в контексті нового формату його функціонування жодним урядовим заходом не передбачалося «вирощування» нового селянина - активного суб'єкта самоврядних практик на селі: самоврядування ньому мало функціонувати за «традиційним» сценарієм із приматом волі селянського колективу (корпорації) над індивідуальними потребами та інтересами його окремих членів. А це означає, що, попри буржуазно-демократичний характер Великих реформ у цілому, їх базова реформа, якою «перекроювалися» весь соціальний лад країни та мало оновлюватися її господарство, всупереч ліберальним традиціям попереднього часу, вела до зміцнення на селі традиційних відносин і таких же практик самоврядування [78, с. 26; 87, с. 39-40; 88, с. 80, 94, 98].

Посткріпосними часами виявилося, що «Загальним положенням про селян» 1861 р. санкціонувалося справжнє свавілля сходів і диктат по відношенню до загалу сільської громади з боку купки тих її членів, які фактично захоплювали владу в ній і грабували своїх співгромадівців, відбираючи в них земельні ділянки та примушуючи сплачувати за себе податки відповідно до формально прийнятого сходом рішення. Ці неформальні керівники сільських громад підкуповували «горлопанів» («крикунів», «коштанів»), які вигукували потрібне під час сходу й в такий спосіб впливали на прийняття ним рішень. Вагомою мірою цьому сприяло й те, що письмової фіксації приговорів сільського сходу «Загальним положенням» 1861 р. не вимагалося, як і не прописувалася сама процедура прийняття приговорів. Засуджуючи «бюрократичний диктат», який буцім-то мав місце в державному селі після 1838 р., реформатори кінця 1850-х - початку 1860-х рр. позбавили вказане положення 1861 р. будь-яких інструкцій на адресу очільників установ селянського самоврядування, віддавши під тиском слов'янофілів на розсуд міфічної народної мудрості «природних громад» всю організацію внутрішнього життя в пореформених сільських громадах. Відтак пересічний безграмотний селянин по звільненню з кріпацтва був не в змозі бодай якоюсь мірою захистити свої права перед колективним свавіллям у сільських громадах. Пореформеними роками «притчею во язицех» стали фальшування приговорів сходів, зловживання селянських функціонерів, диктат і неправомірні дії колективу сільської громади, яка «все про всіх знала», щодо окремих своїх членів [79, с. 26; 89, с. 44-47; 90; 91, с. 230-231]. У цілому це гальмувало аграрну модернізацію імперії Романових.

Отже, «вмонтовування» реформаторами епохи великих реформ у самоврядування селян посткріпосного часу відповідних практик традиційних великоруських «мирів» на тлі неспроможності держави через загострення фінансової кризи приступити до розбудови інфраструктурного супроводу селянської реформи 1861 р. цілковито підкорило селянське самоврядування завданням фіску й забезпечення викупної операції. Відтак, попри продовження реформаторських традицій першої половини ХІХ ст., за якими самоврядування селян мало стати базою розвитку місцевого самоврядування, «новації», запроваджені в 1861 р. у площині селянського самоврядування, мали псевдоноваторський характер і, по суті, зводили нанівець зусилля ліберальної бюрократії попереднього часу з розбудови в країні локальної демократії.

Найбільшою мірою суперечливість вказаних новацій проявилася в тому, що «Загальним положенням про селян» 1861 р., по суті, легалізовувався диктат селянської традиційної корпорації по відношенню до її окремих членів і звичаєво-правове унормовування самоврядних відносин у сільських громадах. Це відповідало інтересам царату, точніше - імперської скарбниці, проте нейтралізовувало реформаторський потенціал, пов'язаний з управлінським і соціальним оновленням «однієї шостої земного суходолу». При цьому соціокультурний розвиток села в тих регіонах, які не знали «мирського», зазнавав впливу практик традиційного самоврядування великоруських «мирів» з їх відчутним тоталітарним «присмаком».

Список використаних джерел

1. Костина А. В. Традиционная культура: к проблеме определения понятия // Электронный журнал «Знание. Понимание. Умение». 2009. № 4. URL: http://www.zpu-jourml.ru/e-zpu/2009/4/Kostina (дата звернення: 01.10.2017)/;

2. Захарова Л. Г. Воспоминания генерал-фельдмаршала Дмитрия Алексеевича Милютина // Отечественная история. 2000. № 5. С. 114-117.

3. Семенникова Л. И. Россия в мировом сообществе цивилизаций. М.: КДУ, 2005. 752 с.

4. Пушкарев С. Г. Очерки истории крестьянского самоуправления в России. Прага: Хутор, 1924. 43 с.

5. Свод законов Российской империи, повелением государя императора Николая Павловича составленный. Учреждения. Свод учреждений государственных и губернских. Издание 1842 г.: Ч. ІІ.: Учреждения губернские. СПб.: тип. ІІ Отд. С. Е. И. В. К., 1842. 588 с.

6. Дружинин Н. М. Государственные крестьяне и реформа П. Д. Киселева: в 2 т. Т. 1. Предпосылки и сущность реформы. М.; Л.: изд. АН СССР, 1946. 635 с.

7. Верховцева И. Г. Крестьянское самоуправление в Бессарабии (середина - вторая половина ХІХ в.) // Государственная власть и крестьянство в ХІХ - начале ХХІ века: сб. ст. Коломна: МГОСГИ, 2013. С. 35-40.

8. 36657. - Февраля 19. Высочайше утвержденное Общее Положение о крестьянах, вышедших из крепостной зависимости // ПСЗРИ-2. Т. XXXVI. Отд. І. 1861. От № 36490-37190. СПб.: тип. ІІ Отд. С. Е. И. В. К., 1863. С. 141-169.

9. Христофоров И. А. Судьба реформы: Русское крестьянство в правительственной политике до и после отмены крепостного права (1830-1890-е гг.). М.: Собрание, 2011. 368 с.

10. Скребицкий А. Крестьянское дело в царствование императора Александра II: Материалы для истории освобождения крестьян: в 4 т. - Т. 1. Бонн-на-Рейне: тип. Ф. Крюгера, 1862. 968 с.

11. Скребицкий А. Крестьянское дело в царствование императора Александра II: Материалы для истории освобождения крестьян: в 4 т. Т. 4. Бонн-на-Рейне: тип. Ф. Крюгера, 1868. 1263 с.

12. Иванюков И.. Падение крепостного права в России. СПб.: тип. Н. И. Мамонтов, 1882. 400 с.

13. Милюков П. Крестьяне // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона. СПб.: типо-литогр. И. А. Ефрона, 1895. Т. XVI-А. С. 675-714.

14. Малютин Д П. Ошибки, сделанные при составлении Положения о крестьянах 19 февраля 1861 г. и их последствия. СПб.: тип. А. С. Суворина, 1895. 70 с.

15. Страховский И. М. Крестьянский вопрос в законодательстве и в законодательных комиссиях после 1861 года // Крестьянский строй. Т. 1.: сб. ст. А. А. Корнилова, А. С. Лаппо-Данилевского, В. И. Семевского и И. М. Страховского. СПб.: Беседа, 1905. С. 371-455.

16. Страховский И. М. Крестьянские права и учреждения. СПб.: Общес. польза, 1904. 256 с.

17. Лященко П. И. Последний секретный комитет по крестьянскому делу. 3 января 1857 г. - 16 февраля 1858 г.: (по материалам архива Государственного совета). СПб.: тип. ред. пер. изд. м-ва фин., 1911. 56 с.

18. Корнилов А. А. Очерки по истории общественного движения и крестьянского дела в России. СПб., 1905. 473 с.

19. Освобождение крестьян: деятели реформы: сб. ст. М.: Науч. слово, 1911. 343 с.

20. Дживилегов А. К. Николай Алексеевич Милютин // Великая реформа: [19 февраля 1861-1911]: русское общество и крестьянский вопрос в прошлом и настоящем: Юбилейное изд.: в 6 т. Т. 5. М.: т-во И. Д. Сытина, 1911. С. 68-87.

21. Фаусек В. А. Великий гражданин Александр Иванович Герцен и его роль в деле освобождения крестьян. X.: Утро, 1911. 23 с.

22. Зайончковский П. А. Отмена крепостного права в России. М.: Госполитиздат, 1954. 290 с.

23. Цаголов Н. А. Теория и программа дворянского либерализма в работах К. Д. Кавелина // История русской экономической мысли: в 2 т. М.: изд. соц.-эк. лит., 1958. Т. 1. С. 409-417.

24. Захарова Л. Г. Самодержавие и отмена крепостного права в России. 1856-1861. М.: изд. МГУ, 1984. 254 с.

25. Яновский А. Д Тверские либералы и программа отмены крепостного права Секретного комитета 1857 года // Государственный строй и политико-правовые идеи России второй половины ХІХ столетия: межвуз. сб. науч. тр. Воронеж: изд. Воронежс. ун-та, 1987. С. 34-45.