Політика польської держави на українських землях у дослідженнях галицьких учнів Михайла Грушевського

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політика польської держави на українських землях у дослідженнях галицьких учнів Михайла Грушевського

Тельвак Віталій

Стаття присвячена реконструкції полоністичного дискурсу в працях представників львівської історичної школи Михайла Гру- шевського. Доведено, що у фокусі уваги С. Томашівського, І. Крип 'якевича, О. Сушка, Ф. Срібного та С. Рудницького перебували проблеми релігійного й економічного утиску українців у Речі Посполитій. Зроблено висновок про вагомість для української історіографії полоністики галицьких учнів М. Грушевського. грушевський галицький львівський

Ключові слова: Польща, львівська історична школа, М. Гру- шевський, релігійне протистояння, економічний утиск.

Михаила Грушевского. Доказано, что в фокусе внимания С. То- машивского, И. Крипякевича, А. Сушка, Ф. Срибного и С. Рудницкого были проблемы религиозного и экономического притеснения украинцев в Речи Посполитой. Сделан вывод о значимости для украинской историографии полонистики галицких учеников М. Грушевского.

Ключевые слова: Польша, львовская историческая школа, М. Грушевский, религиозное противостояние, экономическое при- тиснение.

The article is devoted to the reconstruction of polonistic discourse in the works of representatives of the Lviv Historical School of My- khailo Hrushevsky. It has been proved that the attention of young scholars was focused on the oppression of the Ukrainian population by the Polish government in various spheres of public life. The question of oppression of Ukrainians on the basis of religion was studied by Alexander Sushko and Stepan Tomashivsky. The economic exploitation of Ukrainians by the Polish administration of the Polish Commonwealth of old times was reconstructed by Fedor Sribny and Ivan Krypiakevych. Stepan Rudnytsky deconstructed the most popular statement of Polish historiography - the colonization of Ukrainian territories was to a great extent a salvation from the steppe hordes. The article studies reaction of Polish historians on the work of Galician historians. It has been noted that the reconstructed processes of historiographical «othering» of our western neighbor were closely connected with the growth of the Polish-Ukrainian contradictions in the public life of the Galician region, which was seen by both sides as «Piedmont» of their national communities - the place from which the revival of lost statehood should have begun. It has been proved that this controversy was particularly acute on the eve of the First World War: politicians found necessary historical arguments in the permanent controversy with opponents. Scientists, in contrast, urged by the increased interest of society in the genesis of interethnic confrontation, tried to reach the source in the past and find answers to the difficult challenges of our time. It has been noted that the parties did not reach consensus, because the position of the national elites of that time practically made it impossible. It is well-known, that this resulted in numerous tragic events of an international confrontation in the first half of the 20^th century. The conclusion has been drawn about the importance of Ukrainian historiography of Polonistics in the works of M. Hrushevsky's Galician students.

Keywords: Poland, Lviv historical school, M. Hrushevsky, religious confrontation, economic oppression.

Постановка проблеми. Українська історіографія ХІХ ст. мала перед собою два важливі взаємопов'язані завдання, що виникали з потреби окреслення та змістового наповнення власного предметного поля. Йшлося про необхідність перегляду усталених традицією імперських російськоцентричної та польськоцентричної оптик минулого східноєвропейських земель. У згаданих підходах домінувало «кресове» бачення української історії та культури - землі між Сяном і Доном уважалися своєрідними околицями, відповідно, російського чи річпосполитського світів, котрі мали за цивілізаційний обов'язок «виорати» домінуючі нації плугом власної культури. Починаючи з 30-х рр. ХІХ ст. наддніпрянські та галицькі інтелігенти, захоплені ідеями романтизму, розпочали непросту інтелектуальну боротьбу з таким узвичаєним у європейській історичній культурі стереотипом. Її наслідком було, як іронічно писали російські та польські публіцисти, «винайдення України».

Механізм цивілізаційного «іншування» і в російському, і в польському випадках передбачав подібні інтерпретаційні процедури. Насамперед слід було довести відмінність ціннісного світу українців від ментальних практик сусідів. А потім, на другому етапі, загострити ці відмінності, показавши неможливість цивілізаційного співжиття у межах одного політичного організму, його загрозли- вість для самої екзистенції українства. З першим завданням галицькі романтики впоралися доволі легко. Віровизнавча відмінність українців і поляків створювала неабиякі можливості для ілюстрації практик «іншування» польськими урядниками різного калібру руської спільноти. А відображена в багатьох джерелах католицька погорда до «схизматиків» підсилювала емоційний градус полеміки, що час від часу спалахувала довкола проблеми становища православної церкви в давній Речі Посполитій.

Натомість значно складніше було з цивілізаційним «прописуванням» українців: захоплені русофільською риторикою, галицькі інтелектуали - найчастіше священики - пророкували землякам невідворотність «повернення» до лона російського православного світу [6, 362 - 401]. Цей погляд уперше почали підважувати молоді галицькі народовці. Озброєні інтелектуальними напрацю- ваннями наддніпрянських колег, вони вказували на історичну та культурну самобутність галицьких українців, їхню цілковиту відмінність від сусідів.

Згаданий процес цивілізаційного «іншування» Польщі завершив прибулий у 1894 р. на професорську кафедру до Львова М. Грушевський. У запропонованій ним історичній схемі кілька століть перебування українців у складі Речі Посполитої були виразно марковані як період стрімкого занепаду всіх сфер життя, що мало не закінчилося «національною смертю». Так, на сторінках третього тому «Історії України-Руси» включення українських земель до польсько-литовської держави було емоційно названо «фатальним переломом в життю українсько-руського народу», від якого Русь і староруська культура «не виграли нічого, а стратили - безконечно [...] на шкоду не лише свого народу - на шкоду цивілізації взагалі» [1, 503]. «Польська [зверхність] знищила матеріально й морально ті верхні верстви, котрими держалася руська культура, й вони упадають, щоб дати місце шляхті польській, німецькому міщанству, - твердить М. Грушевський. - З тим упадком їх культурний розвій Руси був перетятий майже до споду: тільки низом, народніми масами та низшим духовенством, текла ще, струмком тонким і бідним, староруська культурна традиція, себто ті нужденні останки староруської культури, які встигли перейти в ті низші верстви» [1, 503]. Цю пояснювальну модель численними розвідками узасаднювали представники львівської історичної школи. За завданням учителя, вони фокусувалися на деконструкції найбільш міфологізованих польською історіографічною традицією сюжетів тривалого співжиття двох народів.

Аналіз основних досліджень і публікацій засвідчує, що полоністичний дискурс львівської історичної школи М. Грушев- ського наразі так і не став предметом спеціального історіографічного аналізу.

Метою статті є комплексна реконструкція полоністичної проблематики у працях львівських учнів М. Грушевського.

Як і в попередній період, найбільш багатою на приклади цивілізаційного «іншування» стала сфера релігійного співжиття українців і поляків. Як відомо, польська історіографія ХІХ ст. змальовувала цілком безхмарні взаємини між католиками та православними. Опонуючи такому погляду, як творець львівської школи, так і молоді вчені, аргументовано відтворювали процес поступового відсунення православних на периферію суспільних процесів давньої Речі Посполитої. Наслідком ставало винародов- лення більшості представників давньої української шляхти. Іншим викликом для православної спільноти стала поява уніатської церкви, що наприкінці XVI ст. сприймалася як загроза національній єдності. Численні аспекти згаданої проблеми потрапили в поле зору Олександра Сушка та Івана Крип'якевича.

Так, І. Крип'якевич, досліджуючи становище українців Львова в першій половині XVI ст., особливу увагу акцентував на їх обмеженнях у релігійному житті. Систематизуючи наявні утиски, він виділив «п'ять точок» релігійних обмежень: «Русинам не дозволяли складати присягу перед урядом, відсилали їх з нею до церкви; в урядах сьвідоцтва Русина не приймають зовсім; коли руський сьвященник іде з сьвятими тайнами до слабого, то не вільно йому переходити улицями або ринком з запаленими сьвіч- ками; магістрат надуживає права патронату над руськими паро- хами; не можна нести померлих на цвинтар з відповідними церемоніями» [3, 11].

Історик зауважив, що скарги русинів на ці обмеження, на жаль, не збереглися. Про їх зміст дещо можна було дізнатися з відповіді на них короля, котрий 1524 р. відвідав Львів. У ній І. Крип'якевич зауважив цікаве обґрунтування міщанами потреби скасування обмежень: «Три обставини: перше - Русини сидять на тім праві, що і всі міщане; друге - руські міщане поносять всі тягарі рівно з католиками; третє - Русини у Львові представляють чисельно поважну силу» [3, 12]. Усі їхні «прошення» були майже безуспішними, однак, зберігаючи об'єктивність, дослідник відзначив деякі «полекші» в релігійних справах: дозволено допускати їх як свідків у судах, нести померлих і Святі Тайни усіма вулицями, але без запалених свічок, тільки на своїй вулиці могли вони провадити всі необхідні обряди і т. ін.

Предметом спеціального вивчення І. Крип'якевича була діяльність папського посла в Речі Посполитій і Швеції єзуїта Ан- тонія Поссевіна, який займався справами унії. Особливу увагу він звернув на його зусилля для організації папського семінару для православних у Вільно, як «практичного способу проведення католицьких ідей» [2, 10].

Досліджуючи діяльність єзуїтських колегій на українських землях, інший представник львівської історичної школи О. Сушко із сарказмом зауважив, що «віленські патри вивели в поле - до бою з схизмою своїх найліпших борців» і хоч «від огненних про- повідий та горячих диспут від «місий» та величавих масових процесій на Литві аж потемніло... Та вже не вдовзі показалось, що надто великим успіхом єзуїти не могли почванитися» [10, 5]. Вони зробили висновок, стверджує дослідник, що «пропаганду починати найліпше - від шкільної лавки та вже в молодечі уми вщіпляти католицьке насінє» [10, 5].

О. Сушко називає дивним те, що, з одного боку, усі найвизначніші діячі «русько-православного табора другої половини XVI в., як кн. Курбський, кн. Констянтин Острожський, митрополит Михайло Рогоза та златоустий Іван Вишенський відхрещуються як мога від лядської латинської хитрости та єриси», а Петро Скарга говорив, що «зі словянського язика ніхто ніколи не може бути ученим», - то, з іншого боку, єзуїти «приходять до переконання, що наука руської мови в їх колегіях - се одна із найважніших потреб усьпішної католицької пропаганди між руським населенням» [10, 6].

Історик переконаний, що в своїх колегіях єзуїти навчали руської мови не тільки для більшого залучення до них руських дітей, а й для того, «щоби приготовляти здатних місионарів, які б між руським селянством вели католицьку пропаганду в їм зрозумілій мові» [10, 7].

Предметом спеціальних досліджень О. Сушка стала діяльність єзуїтського ордену на українських землях та становище православної церкви напередодні Брестської унії 1596 р. [9; 11 - 13]. Йому вдалося спростувати шаблонні твердження польської історіографії у трактуванні церковно-релігійних відносин у так званій «золотій добі» короля Жигмонта ІІ та аргументовано поставити під сумнів поширені апокаліптичні сюжети про «темну Русь», а також про начебто «добродайне» прилучення її до католицизму як джерела просвіти.

Становище в Польщі під кінець правління короля Жигмон- та ІІ О. Сушко назвав «релігійним безголовям». На думку дослідника, «образ тодішніх суспільних ферментів» не був би повністю з'ясований, коли б він «поминув один дуже важний чинник - це стан польського католицького духовенства». Вчений детально зупиняється на характеристиці тодішньої церковної ієрархії та наводить «страшні слова» осуду католицького вищого духовенства, причому, як стверджує історик, сказаними не чужинцями, не «єритиками», а бездоганними католиками, відпоручниками краківської капітули на синод у Пйотркові 1551 р. - Мартіном Кромером, Петром Мишковським та Станіславом Гурським. З огляду на те, що цей матеріал ще не був залучений до широкого наукового вжитку, дослідник уважав за потрібне «навести бодай од- робину цього прецікавого тексту», в якому «відслонена уся глибина моральної гнилі польського католицького духовенства» [11, 28]. Історик зауважив, що цей «знаменитий обяв тодішніх церковних відносин» для нас важливий тим, що подібні жалі читаємо також у звіснім «Треносі» Мелетія Смотрицького, вважаючи найважливішою причиною такого «страшного морального упадку» духовенства було, що обрання біскупів залежало лише від «двірської камарильї, від короля, який біскупські мітри роздавав людям, що звичайно заслуговували собі високі становища - в королівській канцелярії, або в будуарах королевої» [11, 28]. Дослідник відтворив сумний стан кафедральних шкіл, де молоді часто «миліша була чарка як наука» та монастирів, де «монахи та монахині поклонялися радше Венері, як сьвятим та розганяли монастирський сум та тугу - пированєм, танцями та тим о чім і не годиться писати» [11, 30]. О. Сушко іронічно зауважив, що «по такім образі житя польського єпископату наші Онісифори Дівочки, Тер- лецькі, Балабани і хто там иньший, - нікого також не здивують» [11, 28].

Дослідник наголосив, що змалював стан польського католицького духовенства, «добираючи майже виключно чорних красок, бо загальний образ тодішніх церковних відносин стелиться таки на дуже темнім фоні». Він заперечує тезу відомого дослідника історії єзуїтів кс. Залєнського, який назвав «отсю Содому і Гомору» пониженням «духу релігійности». «Нема що казати - характеристика дуже делікатна», - саркастично зауважив О. Сушко [11, 31]. Історик констатує, що нарікань на страшне моральне зіпсуття тодішнього католицького духовенства в рукописних і друкованих пам'ятках - «без числа».

Закономірно перед дослідником постали також питання про те, якими були у нас на Русі церковні відносини, яке було духовенство, якою була ієрархія. Його відповідь коротка: «Гірше не було, але й ліпше також» [11, 32]. Історик зупинився на детальному аналізі становища православної церкви того часу, риторично зауважуючи, «чи ж могло бути краще у тих, що цілі століття абсорбували усі свої животні сили на оборону Європи перед інвазією некультурних азійських орд [...], у тих, що цілі століття зазичувалися в сусідній Візантії - беручи огонь з погасаючої ватри, та у тих, що в горячковій погоні за сьвітлом гасили свій духовний голод культурних потреб - трутою - шумовинням культурних ферментів в сусідньої Польщі?» [11, 33].

О. Сушко навів конкретні свідоцтва морального розкладу духовенства православної церкви в другій половині XVI ст. Послуговуючись історичними джерелами, він змальовує страшну інтелектуальну, соціальну, економічну «недолю», в якій «туманіло» нижче православне духовенство, котре «не різнилося зовсім від недолі кріпака». Історик зауважив, що в такому сумному становищі опинилися ті, що «силою обставин мали бути світочами та провідниками широких народних мас» [11, 36 - 37]. Учений з гіркотою наголосив, що українському народові для національно- релігійного відродження («пробурхання») треба було «аж такого гіркого «momento», як берестейська капітуляція, треба було перейти аж такий хрест» [11, 41].

На релігійних аспектах народних рухів у Галичині на підтримку повстання під проводом Богдана Хмельницького заакцен- тував свою увагу С. Томашівський. Він категорично заперечив трактування цих виступів, як винятково соціальних. «Народні рухи в Галичині, - стверджує історик, - не були чисто соціальними, бо є ще мотиви бунту політичні, національні і релігійні» [15, 119]. Цим, уважав дослідник, боротьба українського народу середини XVII ст. відрізнялася від всіх селянських війн на Заході, зокрема французької жакерії, німецьких рухів періоду Реформації, де дійсно виняткову роль відігравали соціальні мотиви. «Тодішня Галицька Русь, - пише С. Томашівський, - ще у величезній своїй більшости була православна [...], не поминула нагоди, коли козацтво виставило релігійний прапор, аби не підняти реакції проти поступу католицтва» [15, 5]. Релігійний «мотив» виступу українських міщан Львова та інших міст Галичини, на думку історика, найперше проявився в тому, що «у всіх містах головна акція бунту була звернена проти костелів, значиться проти головної основи католицтва» [15, 121]. Учений особливо наголосив, що тоді на Русі «справа релігійна була тісно злучена з національною і політичною» [15, 124].

Дискримінація за віровизнавчою ознакою вела за собою утиски українців і в інших сферах суспільного життя давньої Речі Посполитої. Певним новаторством для галицької історіографії стала демонстрація соціально-економічного упослідження руського населення. Учні М. Грушевського, з подачі вчителя, почали комплексне опрацювання проблеми поступового звуження економічних свобод українців. Цій проблемі розлогі студії присвятили І. Крип'якевич та Ф. Срібний.

Досліджуючи становище українців Львова в першій половині XVI ст., І. Крип'якевич констатував, що «руська суспільність в Галичині доживала [...] останні хвилини свого національного житя» [4, 78]. На його думку, упадок «руського елєменту» розпочався за останніх галицьких князів, пройшов через часи Казимира, Володислава Опольського, панування Ягайла, і за перших його нащадків «дійшов кінця». Насамперед упали руські міста, засаджені німецькими колоніями, що почали швидко розвиватися. «Знайшовши собі землю добре підмащену виїмковими правами і привілеями, - образно зазначив історик, - розрослися розкішно, пустили глибоко корінє, а пожирливе вітє стали розтягати широко навкруги, обхапуючи чим раз більше простору і відпираючи все далі і далі туземну руську рослинність - аж її зовсім приглушили» [4, 78].

І. Крип'якевич простежив поступове обмеження «руської людности» у її участі в міських урядах, у вступі до цехів, у заняттях торгівлею, у праві вільно «дідичити» спадщину, у накладанні надзвичайних повинностей, у невизнанні в магістраті чинності їхніх свідчень, в обмеженні релігійних обрядів і «в цілім міськім житю відсунено її на другий плян» [4, 78]. Унаслідок цього, наголосив він, «старий город, в котрім колись збиралося і кипіло житє цілої землі, втратив руський характер [...]. Так, вирвано з живого тіла староруської землі її серце» [4, 78]. Однак, зауважив дослідник, й сама земля не залишилась такою, якою була в «часах незалежности».

Новий устрій, принесений польським пануванням, почав різко відмежовувати суспільні верстви, котрі ледве були зазначені в давній Русі. На місце різноманітних, але майже рівних між собою груп населення, стверджував історик, прийшов «оден шабльон: привілейованих і безправних, шляхти і хлопів» [4, 78]. Селянство, втративши свою землю і волю, було змушене відробляти панщину і підлягати панському суду. Друга частина населення - нащадки руських бояр - зберегла свої давні права, але змушена була ця «нова руська шляхта зложити свій національний характер [...], тонути все більше в морі чужинців» [4, 78]. Підупало також духовенство, хоч було воно, зазначав І. Крип'якевич, «найкраще організоване, бо найближче стояло при одинокій ще національній інституції, церкві». Однак проти державної католицької церкви, стверджував він, православна - була фактично безправна, а руське духовенство позбавлене політичного значення. Польське панування завдало галицькій суспільності «тяжкі рани», підсумував історик. Щоправда, він переконаний, коли в народові, незважаючи на тяжкий гніт, ще збереглася «іскра духа, дрібка національної сьвідомости й енергії - він не загине» [4, 79]. Дослідник висловив жаль, що «народний дух» не переніс всіх катастроф, які на нього звалились, що «в народню душу війшла гірка зневіра, а з нею бездушна апатія» [4, 79]. Як приклад такої апатії, він навів безпрецедентний факт, коли за наказом Ягайла з пере- миського собору викинули кістки руських небіжчиків - у відповідь тільки «ридання і плач».

Аналізуючи економічне життя українців Львова, І. Крип'я- кевич зазначив, що тут, як і у всіх містах, кожен, хто хотів «лояльно» займатися своєю професією, мусив належати до певного цеху. Історик відзначив залежність зростання і розвитку ремесел серед українців від того, чи знаходили вони «толєранцію і підмогу у католицькій людности» при вступі до «офіціяльних ремісничих товариств». Він наголосив на тому, що доступ українців до цехів був ускладнений і аргументовано довів, що їх права у цехах були значно обмежені. Так, вони не могли стати цехмайстрами, їх зобов'язували брати участь у католицьких богослужіннях, хоч і не були католиками, вони мусили давати гроші на свічки для костелів і утримання образів і т. ін.

Історик звернув увагу на «неприхильність» міської ради до українців, бо вона «стала вже тоді монополем і синекурою» най- багатших міщан-католиків. «Всі ласки ради до руської людности, - пише історик, - мають вартість відпадків від стола, котрими зацитькується голодного і одертого з прав» [3, 9]. Ця «неприхильність» виявлялася, зокрема, в обмеженні українців у купівлі ними землі, яка супроводжувалася суворим застереженням, що в майбутньому можна було продати її «тільки чоловікові римської віри».

«Між мурами давно вже минувся для Русинів той щасливий час, - пише І. Крип'якевич, - коли то мали привілєгію сидіти, де хто хотів» [5, 233]. Немов спогад того «золотого віку», він знайшов в актах одну-єдину звістку про те, що «Русин мав землю поза руським кварталом». Його - Олександра Ігнатовича - автор назвав «останнім Могіканцем» і наголосив, що це був «одинокий факт, можна підозрювати, що тут була якась нелєгальність - або бодай Олександр Ігнатович був звязаний якимось застереженнями» [5, 233]. Українці, стверджував дослідник, були обмежені до маленької частини міста - «до руської улиці, котра обіймала, крім нинішньої руської улиці, ще улицю бляхарську й зацерковну» [5, 233]. На них він нарахував 40 окремих ґрунтів, які тримали українці. Кількість ґрунтів, якими володіли українці, звичайно була дуже незначна, але він переконаний, що «на тих кількох уличках, які визначив Русинам уряд, таки більше не могло поміститися» [5, 235].

Дослідник також відзначив інші обмеження українців Львова в міському житті. Історик поставив перед собою запитання: коли вони розпочалися і який вплив на це мало спольщення Львова в першій половині XVI ст., яка народність - польська чи німецька - була більш «не толєрантна» до русинів? Відповідаючи на них, він переконливо довів, що факти «сьвідчать скоріше на не користь як користь Поляків» [3, 9]. Так, за німецького правління руські міщани мали доступ до ради, а за польського - ні; від 1520 р. зникає посада «руського писаря» в магістраті, що була за німецького урядування; у XV ст. русини могли купувати будинки в Ринку, а в XVI ст. - це було заборонено тощо.

Систематизуючи конкретні утиски, І. Крип'якевич виділив «чотири точки» обмежень русинів у «міськім житю»: «Русини не мають права купувати домів поза своїми улицями; не вільно їм продавати вина, пива і иньчих горячих напоїв, ані брати в наєм шинки; не вільно продавати сукно на лікті; не вільно вступати до нових ремесел і цехів» [3, 11]. Усі скарги українців на ці обмеження були безуспішними, що викликало «сильне огірчиння». Це було доказом того, вважає дослідник, що «чуже міське житє розрослося вже так сильно і таким сильним ланцом обступило Русь», що потребувало тривалої боротьби «всюди і за все: за землю, ремесла, торгівлю і церкву» [3, 50].

Інший вихованець М. Грушевського Ф. Срібний, досліджуючи історію львівського братства, описав важкий шлях братів Юрія та Івана Рогатинців до сідлярського цеху. Цех вимагав від них документ, в якому було б зазначено, де вони навчилися свого ремесла. Ту обставину, що «вони не були вишколені в варстаті, лише власною пильністю набули се знанє», намагалися формально використати, щоб закрити їм вступ до цеху. Радецькі акти згадують пробний виріб Рогатинців, який вони представили на суд церхових майстрів і райців. Це був «новий рід сідла» - т. зв. «козацький», який вразив своєю довершеністю всіх присутніх і дав можливість його творцям вступити до об'єднаного цеху сідлярів, римарів та підпружників. Однак ще довго тривали судові позови і процеси, в котрих представники цеху заявляли, що «Рогатинці грецької релігії і якби они лишилися в цеху, се було би новиною і нарушенням привілеїв майстрів католиків» [8, 70]. Врешті, навіть прийнявши майстрів-Рогатинців до цеху, їх права суттєво обмежили, дозволивши тримати «учеників і товаришів лише католиків, заборонено навчати ремеслу русинів і навіть власних синів» [8, 76].

Врешті, молоді галицькі дослідники піддали деконструкції найулюбленішу тезу польської історіографії - про рятівний від степових орд характер колонізації українських теренів. Спеціальну увагу цій проблемі присвятив С. Рудницький, досліджуючи питання організації пограничної оборони на українських землях у складі Польщі від кінця XV ст. [7]. Він зазначив, що в польській історичній літературі значного поширення набув термін «креси». Польські історики представляли його читачеві, як «добре укріплене і твердинями засіяне пограниччя». Жити тут, щоправда, було небезпечно через постійні напади татар. Однак захищали землю «майже легендарні кресові велетні - рицарі [...], ідеальні воївники [...], які закривають власною грудию Європу перед навалою східного варварства і борються в імя християнства і цивілізації» [7, 1]. Український історик послідовно спростовував ці «ідеальні представлення» про південне пограниччя Польщі, які, на його думку, «цілком фальшиві», оскільки протягом XV - XVIII ст. «погра- ничні відносини були дуже сумні, а оборона була слаба» [7, 2].

Історик визнає, що до середини XVI ст. польська держава - «ще досить сильна» - брала «визначну участь» в обороні українських пограничних земель у своєму складі. Проте з її ослабленням обов'язок оборони кордонів було поступово перекладено на вельмож «дуже чисельних і можних в руських пограничних краях» [7, 21]. Дослідник зауважив, що польський уряд формально «ніби заряджував» обороною, адже ті вельможі були його воєводами, каштелянами, старостами тощо. Та, аргументовано доводить він, цей «заряд» був лише «номінальним», бо війська, які використовувалися для оборони кордону, були двірські (за невеликим «виїмком» кварцяних), а пограничними твердинями були приватні замки, міста або містечка вельмож. Більшість з них боронила по- граниччя не як «королівські урядники», а як «потоменні посідачі земель».

Зробив С. Рудницький і докладний огляд татаро-турецьких нападів кінця ХУ ст. на українські землі в складі Польщі, внаслідок яких «Волинь, Поділє і Русь Червона сплили кровю і задимились пожарищами» [7, 7]. Описуючи страшний напад на галицькі землі в 1498 р., історик емоційно зазначив, що «хоч про яку не- будь оборону краю не чуємо нічого» [7, 17].

Дослідник наголошує на суттєвій різниці в організації по- граничної оборони на Східному Поділлі і Червоній Русі. На Східному Поділлі «на перший зазив», немов регулярне військо, з'являються шляхта, міщани та селяни і виходять «в поле за ворогом» [7, 37]. Така мобільна готовність «туземного елємента», на думку історика, пояснювалася тим, що тут «людність козакувала» [7, 37].

Цілком інакше виглядала погранична оборона на Західному Поділлі і особливо у Галицькій Русі. «Могучий стан боярський, а пізніше шляхетський та заведення тут польського права від півтора ста літ [...] убили самостійного духа у селянина» [7, 38]. Татарські напади тут траплялися набагато рідше, ніж на Східному Поділлі, тому не було потреби «вічно хапатися за зброю». «Козаччина тут не витворилася, - пише С. Рудницький, - через те погранична оборона не була проста, легка, справна і дешева як на східному Поділі» [7, 38]. У Галицькій Русі, стверджував він, оборона трималася на двох «елєментах»: загальному поході шляхти та жовнірах-найманцях. Про участь у походах проти ворогів селян і міщан жодної інформації у джерелах немає.

Історик докладно характеризує тогочасне шляхетське військо, називаючи його «великим анахронізмом». Шляхта дуже довго і неохоче збиралася в похід, та й бойова придатність того війська, на його думку, була «дуже сумнівна». Вона часто відмовлялася йти на війну, мотивуючи це тим, що «вже заплатила множество різнорідних податків на удержанє наємного війська» [7, 26].

Розглядаючи оборонну систему, розміщення військ та замків, дослідник знову звернув увагу на різницю західних і східних теренів південного пограниччя польської корони. Західна його час- тина була «засіяна» укріпленими королівськими містами та магнатськими замками. У східній - лише де-не-де «подибуємо» замки, а «справдешнє» місто було лише одне: Кам'янець. Проте замки тут мали, на його думку, незрівнянно більше значення, він їх називає «оазисами серед пустелі» [7, 47]. С. Рудницький констатував, що їхній стан був дуже «сумний» і пояснив це тільки «недбалістю старост і браком грошей». Він переконаний, що якби вони старанно утримувалися і в них стояла сильна залога, «ніколи б татари не могли б датися взнаки пограничним землям» [7, 52].

Підбиваючи підсумок, С. Рудницький констатував, що організація оборони тогочасного пограниччя створює враження «неприємне, майже гірке». Вона не відповідала «своїй задачі», а «приватні старання» ніколи не могли замінити необхідних зусиль держави. Він слушно наголосив, що саме байдужість правителів Польщі до долі місцевого населення пограниччя покликала до життя феномен української козаччини. Такою була відповідь галицького історика на творені польською історіографією міфи про «креси» та їх «героїчних» оборонців.

Звісно, змальовані вище кривди панівної нації над руським населенням не залишилися без відповіді польських істориків і публіцистів. І якщо перші намагалися втриматися у межах академічного дискурсу, вказуючи на неповноту використаної джерельної бази й інтерпретаційні перекоси, то другі вповні давали волю емоціям у полеміці з молодими вихованцями М. Грушевського [4, 103]. Їм узвичаєно закидалися тенденційність у виборі джерел, викривлення історичної перспективи, емоційність наукового дискурсу. Прикметно, що, простежуючи ґенезу історіографічних поглядів галицьких істориків, польські оглядачі одностайно вказували на залежність висловлених ними оцінок від вчителевого концептуального впливу. Тут чи не найбільш промовистими є слова Яна Камінського з його рецензії на «Львівську Русь в першій половині XVI ст.» І. Крип'якевича [16; 17]. Віднотовуючи подібність оцінки становища православних в українських землях давньої Речі Посполитої у праці молодого історика та великій «Історії» засновника школи, польський оглядач відзначив, що «яблуко від яблуні недалеко падає».

Висновки

Насамкінець відзначимо, що реконструйовані вище процеси історіографічного «іншування» нашого західного сусіда були тісно пов'язані з наростанням польсько-українських суперечностей у тогочасному громадському житті галицького краю, котрий обидві сторони бачили «П'ємонтом» своїх національних спільнот - місцем, з якого повинно розпочатися відродження втраченої державності. Особливо гострою ця полеміка стала напередодні Першої світової війни: політики в ній віднаходили необхідні історичні аргументи в перманентній полеміці з опонентами; натомість учені, відчуваючи підвищену зацікавленість суспільства ґенезою міжнаціонального протистояння, намагалися якнайдалі в минуле сягнути за його витоками та віднайти відповіді на непрості виклики сьогодення. На жаль, сторони так і не дійшли консенсусу, адже сама постава тогочасних національних еліт його практично унеможливлювала. Як відомо, це мало наслідком численні трагічні події міжнаціонального протистояння в першій половині минулого століття.

Перспективним напрямом подальшого дослідження проблеми є реконструкція полоністичного дискурсу української історіографії доби модерного відродження.

Література

1. Грушевський М. Історія України-Руси / Михайло Грушев- ський. - К. : Наукова думка, 1993. - Т. 3. - 592 с.

2. Крип'якевич І. З діяльности Поссевіна / Іван Крип'якевич // Записки НТШ. - 1912. - Т. СХІІ. - С. 5-82.

3. Крип'якевич І. Львівська Русь в першій половині XVI віку / Іван Крип'якевич // Записки НТШ. - 1907. - Т. LXXIX. - С. 5-51.

4. Крип'якевич І. Львівська Русь в першій половині XVI віку / Іван Крип'якевич // Записки НТШ. - 1907. - Т. LXXVII. - С. 77-103.

5. Крип'якевич І. Русини - властителі у Львові у першій половині XV! ст. / Іван Крип'якевич // Науковий Збірник присьвячений професо- рови Михайлови Грушевському учениками і прихильниками з нагоди Його десятилітньої наукової працї в Галичині (1894 - 1904). - Л. : Виданнє Комітету, 1906. - С. 221-234.

6. Куций І. Цивілізаційні ідентичності в українській історіографії кінця XVIII - початку XX ст. : між Слов'янщиною та Європою / Іван Куций. - Тернопіль : Підручники і посібники, 2016. - 480 с.

7. Рудницький С. Руські землі польської корони при кінці XV в. Ворожі напади й організація пограничної оборони / Степан Рудниць- кий // Записки НТШ. - 1899. - Т. XXX!-XXXn. - С. 1-54.

8. Срібний Ф. Студії над організацією львівської Ставропігії від кінця XVI до половини XVII ст. / Федір Срібний // Записки НТШ. - 1912. - Т. СХ^ - С. 29-76.

9. Сушко О. Єзуїти в заведенні унії на Руси в доберестейській добі / Олександр Сушко // Альманах руско-українських богословів. - Л., 1902. - С. 117-195.

10. Сушко О. Никита Мелешко незвісний панегірист XVII в. / Олександр Сушко // Записки НТШ. - 1902. - Т. L. - C. 1-8.

11. Сушко О. Предтеча унії / Олександр Сушко // Записки НТШ. - 1903. - Т. LIII. - С. 1-71.

12. Сушко О. Предтеча унії / Олександр Сушко // Записки НТШ. -

1903. - Т. LV. - С. 72-125.

13. Сушко О. Предтеча унії / Олександр Сушко // Записки НТШ. -

1904. - Т. LXI. - C. 126-177.

14. Тельвак В. Львівська історична школа Михайла Грушевсь- кого / Віталій Тельвак, Василь Педич. - Львів : Світ, 2016. - 440 с.

15. Томашівський С. Народні рухи в Галицькій Руси 1648 р. / Степан Томашівський // Записки НТШ. - 1898. - Т. XXIII-XXIV. - С. 1-138.

16. Kaminski J. Nowy przyczynek do charakterystyki szkoly historycz- nej prof. Hruszewskiego / Jan Kaminski // Slowo Polskie. - Lwow, 1909. - № 587. - S. 1-2 ; № 589. - S. 1-3.

17. Kaminski J. Przyczynek do charakterystyki szkoly historycznej prof. Hruszewskiego / Jan Kaminski // Slowo Polskie. - Lwow, 1909. - № 528. - S. 1-2 ; № 530. - S. 1-2.

Размещено на Allbest.ru