Спроби військових реформ у Римі (50-30-х рр. ІІ ст. до н.е.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський університет культури

«Львівський факультет менеджменту і бізнесу»

Спроби військових реформ у Римі (50-30-х рр. ІІ ст. до н.е.)

Стаття присвячена аналізу деяких законопроектів щодо реформування римського війська у другій половині ІІ ст. до н. е. Особливу увагу зосереджено на законотворчій діяльності братів Гракхів, реформи яких були спрямовані на зміцнення боєздатності армії Риму. Розглянуто ініціативи Сципіона Еміліана, Гая Лелія, Фульвія Флакка та Марка Лівія Друза щодо поліпшення становища збіднілих assidui. Зроблено висновок, що lex militaris Гая Гракха - ключова складова усього комплексу запропонованих ним реформ, зумовлених кризою римського війська останньої чверті ІІ ст. до н. е.

Ключові слова: Тіберій Гракх, Гай Гракх, гракханські реформи, аграрне законодавство, закон, законопроект, lex Sempronia militaris, assidui.

Аннотация

Статья посвящена анализу некоторых законопроектов, касающихся реформирования римской армии второй половины ІІ в. до н. э. Особое внимание уделено законотворческой деятельности братьев Гракхов, которые внедрением своих реформ стремились укрепить боеспособность римского войска. Рассмотрены инициативы Гая Лелия, Фульвия Флакка, Сципиона Эмилиана и Марка Ливия Друза по улучшению положения обедневших assidui. Сделан вывод, что lex militaris Гая Гракха - ключевая составляющая всего комплекса предложенных им реформ, обусловленных кризисом римской армии последней четверти II в. до н. э.

Ключевые слова: Тиберий Гракх, Гай Гракх, гракханские реформы, аграрное законодательство, закон, законопроект, lex Sempronia militaris, assidui.

Постановка проблеми. Після об'єднання Італії (ІІІ ст. до н. е.) Рим починає захоплювати сусідні землі. Приєднані території поглинали значну кількість військових контингентів [2, 118]. Як показує аналіз поступового зниження цензових списків, протягом ІІ ст. до н. е. відбувся значний спад кількості римських громадян, відповідно, ситуація з наборами до війська значно ускладнилася [3, 183; 10, 183 - 184; 14, 79 - 81]. Усі ці чинники, а також ймовірність хвилі невдоволення військовозобов'язаних assidui через погіршення умов служби, були причиною реформ другої половини ІІ ст. до н. е. Для Тіберія і Гая Гракхів, а також інших ініціаторів реформування, пошуки шляхів підвищення боєздатності римського війська, і в ширшому значенні, здатність держави утримувати ефективне військо, були одними з рушійних мотивів реформ, у тому числі й самого гракханського руху [17, 231 - 232].

Аналіз останніх досліджень і публікацій засвідчує різні підходи до оцінок напряму гракханських реформ. Одні вважають, що Гракхи найбільшу увагу надавали становищу римського селянства та вершництва і не виділяють військову складову серед реформаторських ініціатив братів-політиків [1, 43]. Інші, посилаючись на працю Аппіана (App. BC. 1.11.1), стверджували, що Грак- хи діяли в інтересах так званого сенатського «військового» угруповання, яке було зацікавлене у посиленні військової могутності Римської республіки [2; 3; 15; 25, 31; 29, 56]. До цієї групи можна віднести й сучасних молодих дослідників гракханських реформ, які розглядали прийняття військових законів як одне з найбільших реформувань римської армії ІІ ст. до н. е. [17, 231; 21, 21].

Метою дослідження є потреба у комплексному висвітленні реформаторських ініціатив братів Гракхів та інших римських діячів, причетних до перетворень у військовій сфері Риму другої половини ІІ ст. до н. е. реформування римський армія гракх

Після об'єднання Італії (ІІІ ст. до н. е.) Рим розпочинає експансію на сусідні землі, а отже, приєднані території поглинали значну кількість військових контингентів [2, 118]. Доки війни проходили на території самої Італії, квіріти, абсолютна більшість з яких були дрібними та середніми землевласниками, охоче поєднували свою господарську діяльність, враховуючи сезонність, із війною з сусідами, сподіваючись на певну здобич. Але з розширенням географії військових дій, що вийшли далеко за межі Апеннінського півострова, значна частина громадян відчували на собі все більше обтяження (Liv. 31.6, 34.56). Тривалий відрив від господарства загрожував розоренням, а військової здобичі не завжди вистачало на покриття витрат, що були пов'язані із тривалою відсутністю власника господарства (Val. Max. 4.4.6). Зауважимо, що у ІІ ст. до н. е. умови віддаленості театрів воєнних дій унеможливлювали регулярне оновлення військових контингентів. Тобто можна говорити про зміну самого характеру воєн, що еволюціонували від сезонних щорічних сутичок до повномасштабних військових кампаній, які тривали роками [14, 79]. Міліційна армія Риму поступово себе відживала. На цьому позначилися недостатність професійного вишколу воїнів, які відривалися від плуга на початку війни і поверталися до нього після її закінчення. Неодноразові поразки римського війська в другій половині П ст. до н. е. (див. нижче -М.О.) в Іспанії, Сицилії і Пергамі свідчили про значне падіння боєздатності громадянського ополчення [5, 118].

Як показує аналіз цензових списків другої половини ІІ ст. до н. е. (до них ми ще будемо неодноразово звертатися - М.О.), відбувався значний спад кількості військовозобов'язаних громадян - за 139 - 129 рр. до н. е. - на 10 000 осіб (Liv. Epit. 54 - 59) [10, 166; 30, 135]. Однією з причин цього явища були часті військові дії. Від 149 р. до н. е. розпочинається смуга безперервних воєн. Так, за період 149 - 133 рр. до н. е. за межами Італії перебували понад 200 000 вояків римської армії [2, 117 - 118; 3, 183].

З початком зовнішньої експансії Риму та зміною геополітичної ситуації в Середземномор'ї до середини ІІ ст. до н. е., характер воєн змінився. Вони стали затяжними, потребували значних людських ресурсів, оскільки зростали й військові втрати [8, 43].

Нові зовнішньополітичні завдання передбачали й навантаження на громадянський колектив. Постійні війни, причому тепер не тільки на території Італії, а й по всьому Середземномор'ї позначилися на стані його військової потуги. Таким чином, виникла диспропорція між цими новими зовнішньополітичними завданнями й кількістю, а також системою організації civitas. Важливе значення мав той факт, що в Римі, який до цього часу став світовою державою, військовий набір, як і колись, здійснювався за принципом міліції. Незаможні capite censi не підлягали цензу і не служили в рядах легіонів. Основне навантаження лягало на плечі працюючих верств населення, які несли на собі всі тягарі, пов'язані з подальшим розвитком римської експансії [10, 199 - 200]. На завойованих територіях римляни утримували постійні великі гарнізони. Деякі уявлення про їхню чисельність дають дані втрат римлян, які, за підрахунками дослідників, протягом ІІ ст. до н. е. катастрофічно зростали [2, 118]. Так, за період з 200 до 155 рр. до н. е. загальна кількість загиблих на полях битв сягала 57 000 осіб, а з 154 до 134 рр. до н. е. - 46 100 (App. Iber. 78). У період з 199 до 133 рр. до н. е. від 34 до 40 % призваних на військову службу assidui загинули на війнах [8, 48]. Відповідно, ситуація з наборами до легіонів значно ускладнювалася і виникала потреба у пониженні майнового цензу для п'ятого класу [3, 183; 8, 47; 8, 56; 13, 132; 14, 79 - 81].

Ослаблення боєздатності армії продемонструвала й ІІІ Пунічна війна (149 - 146 рр. до н. е.), яка звелася практично лише до облоги Карфагену. Він ще задовго до її початку втратив свою могутність і був насправді позбавлений відповідних засобів захисту. Нуманційська війна (143 - 133 рр. до н. е.) також ілюструє низький рівень стану тогочасного римської армії. Невелике іспанське місто навіть завдало Риму поразки, змусивши консула укласти ганебне перемир'я. Лише Сципіон Еміліан на чолі з 60 000 військом успішно закінчив цю війну (App. Iber. 92). Таке падіння боєздатності було також наслідком посиленого процесу пауперизації римсько-італійського селянства [4, 113 - 114; 6, 463; 13, 131 - 132].

Негативні тенденції спостерігалися й у демографії населення Риму [30, 134 - 135]. Цьому сприяли різні фактори, серед яких можна назвати вищезгадані тривалі війни та внутрішньоіталійську міграцію (Liv. 3. 3.4 - 6) [4, 111 - 113; 8, 49 - 50; 10, 142 - 143; 10, 162; 10, 176; 10, 196 - 197; 10, 200]. Так, протягом 164 - 136 рр. до н. е. чисельність громадян зменшилась із 337 000 до 317 000. Це могло бути спричинене також відміною в 167 р. до н. е. обов'язкового податку від господарства для громадян на військові потреби (tributum ex censu), а також запровадженням добровільності для рекрутування легіонів [10, 163; 30, 135].

Щодо падіння бойового духу серед римських воїнів, то його причиною було небажання селян брати участь у далеких походах, які не приносили значної вигоди. Часто вони не були здатні прогодувати свою сім'ю, оскільки військової платні, з якої вираховувалася вартість дорогого спорядження легіонера, одежі та пайку не вистачало, щоб компенсувати дорожчання життя та інфляцію 40 - 30-х рр. ІІ ст. до н. е. [17, 232]. Частими були випадки масового народного невдоволення і дезертирства, спричинені військовим набором для служби на віддалених від Риму територіях (Liv. 43.14; Epit. 48, 55; Pol. 35.4). Типовою практикою стає затримання демобілізації чинних підрозділів та залишення на повторну службу старих воїнів у легіонах (Liv. 34.56.9; 42.32 - 35). Такі дії держави інколи виливалися у відверті обурення та вояцькі заколоти (Liv. 31.8.6; 32.3; 40.35 - 36) [4, 113 - 114; 22, 87 - 89]. Також не слід забувати, що в Римі, який на той час уже став світовою державою, військовий набір все ще здійснювався за принципом міліції (див. вище - М.О.). Основний тягар лягав на плечі середнього та заможного селянства, завдяки якому й відбувалася римська експансія, і саме цей найчисельніший прошарок розумів, що єдиним виходом з цього становища була б військова реформа [10, 200]. Варто зауважити, що приклад ухиляння від військової служби подавали й молоді нобілі. Вони в будь-який спосіб (не виключаючи підкупу та знайомств) намагалися здобути собі місце в штабі воєначальника, щоб уникнути служби у відділах кавалерії, де сини сенаторів мали прослужити п'ять сезонів. У 151 р. до н. е. консул Луцій Лукулл мав навіть труднощі з набором добровольців на нижчі командирські посади в часі військових дій в Іспанії [26, 394]. Отже, немає нічого дивного у тому, що прості вояки неохоче виконували покладений на них обов'язок військової служби [6, 463; 23, 29; 26, 362 - 363].

Мала ефективність кампаній в Іспанії і на Сицилії, пов'язана з характером цих воєн (партизанська тактика кельтіберів і бойові дії проти рабів), моральне виснаження солдатів внаслідок тривалої служби далеко від своїх родин, зменшення кількості військовозобов'язаних громадян, відсутність якісної логістики та командування нездібних і корумпованих воєначальників - всі ці перелічені фактори й були тією дійсністю, з якої розпочалися реформи Гракхів (App. Iber. 85) [17, 232; 23, 28 - 29].

Утім, варто відзначити, що деякі сучасні дослідники критикують тезу про перманентне скорочення населення у Римі в ІІ ст. до н. е. У науці віднедавна зазвучали аргументи проти традиційного уявлення про недостачу людських ресурсів того часу. Так, лейденський вчений Люук де Ліґт пояснює збільшення кількості громадян в 124/125 рр. до н. е. звичайним приростом вільного населення. Низькі результати цензів другої половини ІІ ст. до н. е. нідерландський історик пов'язує з ухиленням великої кількості чоловіків призовного віку від виконання військової повинності (див. вище - М.О.). Тієї ж тези дотримуються й історики Янір Шохат та Невіл Морлі. Так, перший на джерелознавчому матеріалі показав, що у більшості випадків труднощі з набором до війська були найімовірніше пов'язані з небажанням проходити військову службу (Liv. 43.14) [17, 232]. Італійський дослідник Еліо Льо Кашіо вважає причину приросту специфікою роботи цензорів, які при складанні підсумкових звітів не завжди точно вказували кількість незаможних римлян, що й могло стати причиною різних тлумачень цифр Лівієм (Liv. I.44.1 - 2) та іншими античними авторами. Отже, завдяки скрупульозним дослідженням низки істориків, теза про демографічну кризу ІІ ст. до н. е. поступово переходить у категорію історичних міфів [10, 194 - 195].

Головною причиною виникнення труднощів з набором до легіонів була негативна динаміка assidui. Після завершення земельної програми сенату у першій половині ІІ ст. до н. е., наділення жителів окремих municipia sine suffragio правами римського громадянства, а також відновлення довоєнного (війна з Ганні- балом - М.О.) статус-кво стосовно кампанців, цензова статистика знову демонструвала тенденцію до зниження чисельності assidui [10, 199; 27, 19].

Перша ідея реформи аграрного сектора, покликана збільшити кількість доступних до військового набору громадян, сформувалася у середовищі найближчого оточення Сципіона Еміліана, переможця Карфагену у Третій Пунічній війні. Це так званий «гурток Сципіона», до якого входили його соратники і родичі, серед яких були Гай Лелій, Тіберій та Гай Гракхи [3, 184; 8, 53]. На думку знаного українського історика Ярослава Заборовського, саме в оточенні, наближеному до Сципіона, й визріли плани багатьох реформ, але передовсім - розв'язання військової проблеми. І хоча, як показали подальші події в політичному житті Риму, це не був союз однодумців, на початках його існування в нього була спільна мета - прагнення поліпшити становище війська, від якого залежала доля держави [3, 185].

Ще до прийняття lex Sempronia agraria Тіберія Гракха, подібний закон був запропонований Гаєм Лелієм. Він і був одним з перших, хто став ініціатором аграрних реформ, подавши на розгляд сенату свій законопроект [26, 395 - 396; 27, 20]. Це може свідчити про те, що означена на той час проблема була дійсно актуальною [10, 199]. Згідно із законом Лелія, сенаторів зобов'язали добровільно відмовитися від частини землі на користь малоземельного та безземельного селянства, щоб у такий спосіб збільшилась чисельність громадян, придатних до військової служби. На жаль, про подальші події після прийняття цього законопроекту нам відомо лише завдяки невеликій згадці Плутарха (Plut. Tib. Gracch. 8.3), з якої неможливо чітко зрозуміти його суть та зміст. Відомо тільки, що пропозиція політика зустріла різкий опір сенату, і Лелій був змушений його відкликати. Складною є й проблема датування спроби Лелія. На думку Заборовського, найбільш ймовірним часом втілення у життя законопроекту є рік преторства Гая Лелія - 145 р. до н. е. Учений мотивує цю дату тим, що, перебуваючи на посаді претора, він міг заручитися підтримкою опонента консервативної частини сенату - тодішнього народного трибуна Гая Ліцинія Красса. За характеристикою Цицерона, це була рішуча і смілива людина (Cic. Lael. 96). Про Красса є свідчення й у Варрона (Varr. R. r. 1.2.9), який неясно згадує про якусь аграрну реформу. Тому можна припустити, що коли претор 145 р. до н. е. Гай Лелій висунув свій законопроект, народний трибун того ж року Гай Ліциній Красс, який виступав проти сенату, цілком міг його підтримати. Таким чином, мова може йти не про дві аграрні реформи - Лелія і Красса, а про одну й ту ж спробу Гая Лелія, втілену в 145 р. до н. е. [3, 185 - 186]. Відмовившись від законопроекту, Лелій отримує посаду консула на 140 р. до н. е. - гідна платня, яку надав сенат новому консулу за послух (Cic. Brut. 161; Tusc. 5.54; Lael. 96).

Після подій 145 р. до н. е., сципіонівська група частково відходить від планів широких перетворень у державі. Як припускав британський антикознавець Ховард Скаллард, Сципіон Еміліан прагнув відновити соціальну основу армії і у такий спосіб оздоровити всю систему «змішаної конституції» в Римі, одначе недооцінив егоїзм сенатської аристократії і був вимушений поступитися, щоб не спровокувати конфлікту [8, 54]. Подібної думки дотримується й історик Борис Селецький, який стверджує, що проекти аграрних реформ Гая Лелія та Тіберія Гракха зародилися саме в «гуртку Сципіона» (Plut. Tib. 8) [15, 91 - 92]. Цілком ймовірно, що на цей раз розв'язати військову проблему римської держави шляхом наділення селян землею здійснила інша група нобілітету. Серед них можна виділити консула 143 р. до н. е. Аппія Клавдія Пульхра (Cass. Dio. XXIV. 74; Oros. 5.4.7; Cic. De Rep. 1.31), визначного оратора Публія Ліцинія Красса Муціана (Cic. Acad. 2.13; Brut. 98; Aul. Gell. 1.13; Plut. Tib. Gracch. 9.1), його брата Публія Муція Сцеволу (Plut. Tib. Gracch. 9.1) й збіднілого представника земельної аристократії Тіберія Гракха [3, 187; 28, 396].

Показовим був момент, вибраний для трибунату Тіберія Гракха. Аппій Клавдій з 136 р. до н. е. займав посаду цензора і був обраний ще й принцепсом сенату. Консулом у 133 р. до н. е. був один зі співавторів аграрного закону Публій Муцій Сцевола (CIL. 1.847; Oros. 5.9.6; Val. Max. 2.7.9; 4.3.10). Сципіон Еміліан перебував в Іспанії і йому було важко завадити втіленню законопроекту в життя (Liv. Epit. 79; App. Iber. 89 - 99; Val. Max. 2.7.1 - 6; Oros. 5.7.5 - 18; Flor. 1.34.12 - 17; Eutrop. 4.17). З дев'яти колег за посадою проти Тіберія Гракха виступили тільки двоє: на початку трибунату Марк Октавій і наприкінці - під час придушення руху - Публій Сатурей (Plut. T. Gracch. 19.6). Обстановка на римському форумі цього разу була сприятливою для висування проектів подолання військової проблеми шляхом перерозподілу землі, незалежно від мети їх авторів. Довготривала Нуманційська війна нічого, крім втрат, не обіцяла. У Сицилії римські легіони з великими труднощами придушували повстання рабів (138 - 132 рр. до н. е.) і тому навряд чи з острова прибували кораблі зі звичним дешевим хлібом - ціна на нього в Римі вже піднялася (Val. Max. 3.7.9). Важким був також тодішній фінансовий стан держави і, ймовірніше, сенат у 134 р. до н. е. був змушений зробити велику позику в публіканів, забезпечивши державу доходами на найближчі п'ять років (Plut. Apophthegm. Scipio Min. 15). Не дивно, що всі колони портиків, пам'ятники та стіни будинків Риму були розписані зверненнями до авторів аграрної реформи із закликами якомогашвидше втілити її у життя (Plut. Tib. Gracch. 8.4). Таким чином, прагнення римських громадян збіглося з планами частини нобілітету розв'язати військову проблему шляхом перерозподілу землі [3, 187]. Зайнявши посаду народного трибуна (10 грудня 134 р. до н. е.), Тіберій Гракх одразу ж вніс на розгляд свій аграрний законопроект (App. BC. 1.11). У редагуванні закону йому допомагали найкращі правознавці того часу - Публій Муцій Сцевола та Публій Ліциній Красс [7, 403]. Їх підтримали невелика частина нобілітету та селянство. Що стосується вершницького стану, то його представники вчинили значний спротив аграрним законопроектам Ті- берія (Veil. Pat. 2.3.2; Liv. Epit. 58). Вершники були зацікавлені у проведенні військової реформи, але не бажали пов'язувати її з аграрною у тому вигляді, в якому її пропонували Гракхи. Це пояснюється тим, що equites володіли окупованими землями та побоювалися їх перепаювання на користь селян. Джерелом збагачення для вершників були землі провінцій та їх експлуатація, яка, на думку самих римлян того часу, була б неможливою без відкупної системи (Liv. 14.18). А фінансовими операціями, пов'язаними з відкупами (redemptiones), і займалися переважно вершники (Ascon. 94; Cass. Dio. 15.10.5; Liv. 21.63). Їх зацікавлення реформуванням армії, але вже як професійної структури, ми побачимо в період діяльності Гая Марія, коли саме еквітський стан надав широку підтримку Марію у його починаннях з військовою реформою [15, 93].

Тіберій Гракх ставив за мету поліпшити мобілізаційні можливості Риму, збільшивши кількість придатних до військової служби людей шляхом перерозподілу земельного фонду між зубожілим міським плебсом і малоземельними селянами. Аграрний закон передбачав встановлення максимуму для користувачів земельного фонду (ager publicus) в 500 югерів на главу сім'ї і по 250 югерів на двох синів. Ці ділянки переходили у їхню постійну власність і за них не мала стягуватися рента. Всі надлишки мали повернутися до земельного фонду і розподілитися невеликими наділами - по 30 югерів - між зубожілим і малоземельним сільським та міським плебсом. Ця земля була невідчужувана у нових власників, які також мали сплачувати за неї невелику плату [8, 55].

Результати втілення у життя аграрної реформи демонструє динаміка чисельності assidui у 136 - 125 рр. до н. е. Так, у 136 та 131 рр. до н. е. було зафіксовано спад військовозобов'язаного населення (317 933 та 317 823 осіб відповідно) у порівнянні з 164 р. до н. е. (377 022 осіб). Однак в 125 р. до н. е. ценз встановив значне зростання римських громадян - вже 390 736 осіб. Це пояснюється, з одного боку, зниженням цензу з 4 000 до 1 500 ассів, а з іншого - результатом діяльності аграрної комісії (tresvivri agris iudicantis adsignantis - Illviri a. i. a.), що діяла до 125 р. до н. е. (Cic. De Rep. 2.40; Gell. 16.10.10). Дослідники по-різному оцінювали її діяльність. Illviri a. i. a. надала земельні ділянки більш як 15 000 квірітів [8, 56]. Але цей успіх аграрного законодавства був тимчасовим і доволі обмежено призупинив обезземелення. За підрахунками Я. Заборовського, чисельність римських громадян в 124 р. до н. е. могла збільшитись не більше, ніж на 17 000 осіб. Вивчаючи цензові списки того часу, історик взяв до уваги приріст населення у 136 - 124 рр. до н. е., а також неможливість внесення до цензу тих вояків, які перебували за межами Італії, та кількість загиблих або вигнаних з Риму прихильників Тіберія Гракха [2, 118]. Так чи інакше, незалежно від економічної, соціальної чи інших причин, реформа змогла призупинити значний демографічний спад [24, 41].

Також про те, що на початку політичної кар'єри перед Тіберієм Гракхом стояла лише одна мета, з достатньою впевненістю свідчать збережені фрагменти його промов, виголошених під час боротьби навколо аграрного законопроекту. Так, в одному з них він з обуренням говорив про масу рабів, непридатних до військової служби (App. BC. 1.9.36), натякаючи на недостачу у державі військовозобов'язаного населення, що підлягало цензу (App. BC. 1.7). В іншому запитував, чи воїн не корисніший за ту людину, яка не воює, і розкриває перед римлянами перспективи майбутніх завоювань (App. BC. 1.11). Ще в одному фрагменті він говорив про тих громадян, які воюють та вмирають за Італію, а не мають нічого, окрім повітря та світла (Plut. Tib. Gracch. 9.5). Характерним є те, що усі ці промови були звернені до сенату, куди Ті- берій звертався за допомогою, розраховуючи отримати її (App. BC. 1.12; Plut. Tib. Gracch. 11). Ніби підбиваючи підсумок, Аппіан прямо говорить, що метою гракханського законопроекту було отримати для держави якнайбільше боєздатних громадян: «Мета Гракха полягала не в тому, що сприяти добробуту бідняків, а в тому, щоб отримати... боєздатну силу» (App. BC. 1.11).

З цим погоджуються і низка вітчизняних та зарубіжних істориків, підкреслюючи, що ціллю lex Sempronia agraria, згідно із задумами його авторів, було не поліпшення добробуту населення, а збільшення його боєздатності задля зміцнення республіки шляхом створення постійної армії з числа громадян, не надто прив'язаних до землі [3, 188; 7, 403; 9, 17; 19, 214; 25, 29]. Як стверджує Іван Меркулов, ініціатива Тіберія приховувала холодний розрахунок: що біднішими будуть селяни, то охочіше вони будуть проходити військову службу, адже згідно з працею Флора, Гракхи не пропонували незаможним великі наділи, а вимагали лише повернення сільському плебсу батьківських земель (Flor. Epit. 2.1.2, 3.2). Оскільки селянська сім'я могла складатися з десяти, а то й більше осіб, один - два югери землі не змогли б її прогодувати (звичайний наділ римського селянина складав 5 - 7 югерів - М.О.). Ця обставина й змушувала би бідних селян вербуватися до війська (Liv. 42.34.6 - 15) [2, 118; 9, 22]. Проте згадуваний в Лівія один югер сабінянина Спурія Лігустина (Liv. 42.34.2), яким оперує Меркулов, не забезпечував прожиткового мінімуму, а лише надавав переселенцеві-колоністу, яким і був Лігустин, можливість запису в ценз, а отже, й реєстрацію його як римського громадянина з правом служби в легіоні.

Таким чином, ми бачимо розбіжності дослідників у визначенні причин самої реформи. Більшість учених говорять про забезпечення селян, завдяки реформі, гідними земельними ділянками в 30 югерів - наділами «міцного господаря», прибуток з яких давав би змогу проходити військову службу, адже тільки assidui - «платники податків» мали змогу служити в легіоні [6, 464; 11, 225; 12, 98; 13, 134; 16, 170; 22, 91; 26, 395]. Прихильники цієї теорії опиралися на давню римську традицію, відповідно до якої тільки заможні селяни вважались найкращими воїнами (Cato. Di agri cult.

Praef. 4; Colum. Praef. 17; Plut. Numa. 16; Dion. Hal. 4.21.1; Aul. Gell. 16.10.11; Cic. Resp. 2.22.40; Veget. 1.3, 7). Інші, навпаки, посилаючись на фрагмент праці Флора (див. вище - М.О.), стверджували про мінімальний наділ (1 - 2 югери), позаяк вважали, що саме бідність приводила незаможних селян до війська. На їхню думку, саме цей фактор сприяв би поступовому процесу професіоналізації армії, чого нібито й прагнули досягнути брати Гракхи [9, 17; 9, 22; 10, 205]. Підсумовуючи, можна відзначити, що більшість сучасних дослідників дотримуються аппіанівської тези, згідно з якою основною метою Семпроніїв Гракхів було regeneratio військової сили Риму [1, 44]. Ми ж уважаємо, що суттю аграрного закону Тіберія Гракха, який вчені вважають самоціллю гракхан- ського руху, було посилення боєздатності легіонів, опорою яких залишалося римське селянство.

Повторюючись, підкреслимо, що згідно з аналізом даних цензових списків, робота аграрної комісії не була надто ефективною [4, 118]. Так, за даними цензів у 136 і 131 рр. до н. е. було зафіксовано спад придатного до військової служби населення (317 933 та 317 823 відповідно) у порівнянні з 164 р. до н. е. (337 022 осіб) [8, 56 - 57]. За весь час її роботи, згідно з підрахунками вчених, землю отримали не більше 17 000 осіб - цифра, на той час хоч і значна, та все ж, можливо, далека від передбачуваної (див. вище - М.О.). Та відродити середнє селянство у бажаному обсязі на той час було вже неможливим [2, 118; 3, 189].

Втілення аграрної реформи в життя породило нові проблеми, адже свої наділи гракханські посесори отримували не стільки за рахунок землі, відібраної у сенаторів, скільки - у союзників. А це загрожувало розв'язанню тієї ж військової проблеми, заради якої й впроваджувалася аграрна реформа. Не дивно, що в стані ворогів опинилося все оточення Сципіона Еміліана. У 132 р. до н. е. Тіберія осудив сам Сципіон (Plut. Tib. Gracch. 11.4; Diod. 34.7.3), а в 129 р. до н. е. робота гракханської аграрної комісії була призупинена (Cic. Pro Mil. 3.8; App. BC. 1.19).

У 133 р. до н. е., перед спробою обрання на другий термін, як повідомляють Плутарх та Діон Кассій, Тіберієм були висунуті й інші законопроекти, серед яких й закон про скорочення терміну військової служби (Plut. Tib. Gracch. 16.1; Cass. Dio. 24.83.7) [7, 406; 12, 101]. Як уважають більшість дослідників, він був запропонований брату Гаєм, який і втілив його пізніше в життя [22, 92]. Як зміст, так і доля цього законопроекту невідомі. Можливо, цей закон, що певною мірою скоротив обов'язкову кількість років служби для римського громадянина, усе ж був прийнятий. У будь-якому випадку, в 109 р. до н. е., коли через Югуртинську війну та війну проти кімврів була гостра потреба у воїнах, були відмінені закони, «... в силу яких зменшилась військова служба» - «... quibus militae stipendia minuebantur» (Ascon. Pro Cornel. 68). Існування такого закону, а згідно з коментарями Асконія Педіана, мова може вестися й про декілька подібних законів, є черговим свідченням кризи тодішньої системи набору. Адже багато римлян усупереч своїй волі були змушені перебувати в легіонах тривалий час [22, 92].

Після земельної реформи Тіберія нашої уваги заслуговує законопроект консула 125 р. до н. е. Марка Фульвія Флакка. Він запропонував союзникам права римських громадян (Val. Max. 9.5.1; Cic. Brut. 108). Як і слід було очікувати, ця пропозиція викликала різкий опір консервативної частини сенату і законопроект був провалений [12, 134; 13, 136]. Особливо Флакк зазнавав нападок з боку трибуна Марка Лівія Друза, який отримав прізвисько «заступник сенату» (Suet. Tib. 3.2). Щоб нейтралізувати пропозицію Гая Семпронія стосовно надання громадянства італікам і протиставляючи себе Флакку та його ініціативам стосовно союзників, Друз запропонував свої законопроекти (App. BC 1.23; Plut. C. Gra- cch. VIII - IX). Один з них стосувався заборони тілесних покарань римлянами латинських союзників під час військової служби [12, 136]. Це дозволило йому стати досить популярним серед латинів, які були близькими за мовою і культурою до римлян [16, 181]. Він отримав значну підтримку на народних зборах, створивши враження захисника злиденних та обездолених, і що нібито він, Лівій Друз, робить для громадян і союзників більше, ніж Гай Гракх та Марк Флакк. Насправді своїми діями Друз прагнув нанести поразку програмі реформ Гая, будучи висуванцем більшості сенату [24, 280].

Повертаючись до законопроекту Флакка, він, на перший погляд, до розв'язання військової проблеми ніби й ніякого стосунку не мав. Адже союзники й до цього часу служили у складі легіонів у допоміжних загонах та становили загалом більше половини тодішнього складу легіону (на 4 500 римлян - 5 900 союзників, а це - 2/3 чисельності усієї армії -М.О.) [4, 120]. Проте кістяк легіонів набирався винятково з числа громадян. Його процентне співвідношення до всієї маси cives було значно вищим, ніж таке співвідношення між союзниками, які служили у війську, та всім населенням Італії (за Карлом Юліусом Белохом, 1/3 чоловічого населення союзників мусили платити цей «податок кров'ю» - М.О.). Якщо б законопроект Флакка був ухвалений, то у випадку необхідності чисельність війська одразу зростала за рахунок розподілення відсоткової норми римлян на все вільне чоловіче населення Італії. Таким чином, військова проблема розв'язувалася б зовсім по-новому: чисельність військовозобов'язаних зростала не внаслідок переділу землі, а завдяки залученню до політичного життя Риму сотень тисяч нових громадян [3, 190; 24, 276].

Як і у випадку з аграрним законодавством Тіберія, який не дійшов до нас текстуально, вчені відзначають проблему уривчастості і малочисельності згадок щодо військових ініціатив Гая Гракха [12, 129; 18, 24; 19, 203]. Відправним пунктом у пошуку можливостей для реконструкції відсутніх статей військового закону стали суперечності, зафіксовані в джерелах, у яких містилися посилання то на один, то на декілька «військових законів» [7, 406; 19, 204]. Серед численних заходів Гая Гракха чимало таких, що прямо стосуються подолання військової проблеми. Так, серед законопроектів можна назвати lex de coloniis deducendis, lex de militari, а також відкинутий сенатом і народними зборами de civitate sociis danda. Очевидно, Гай Гракх надто далеко відійшов від планів реформаторської частини сенату, тому сенатори зуміли виступити проти реформ майже єдиним фронтом [3, 190 - 191].

В. Тельмінов, дослідник військової складової реформ Гая Гракха, справедливо зазначає, що такі питання, як зміст та справжня мета військового закону, викликають велику кількість суперечок і не можуть бути з'ясованими й досі [18, 24]. Немає усталеної думки й стосовно назви самого військового закону. У джерелах зустрічаються назви: lex de militari, lex militaria, lex militaris, lex Sempronia militaris, lex Sempronia de militibus, Sempronia de militaris sacrata.

Тим не менше, потрібно визнати, що навіть за умови скупості збереженої традиції про цей закон і при виправданій обережності в трактуванні сутності, спрямованості та конкретного змісту, він вимагає подальшого вивчення з опорою на здійснені вже відкриття визначних вчених. Деякі джерела все ще не вивчаються у зв'язку з lex militaria, а в багатьох історичних працях він взагалі не розглядається як значний. Загалом військовий закон Гая Гракха продовжує залишатися недооціненим [18, 24 - 25].

Основним джерелом, де згадується lex militaria, є життєпис Гракхів Плутарха. На відміну від менш інформативних повідомлень Діона Кассія та Діодора, херонейський історик lex Sempronia de militibus окреслює чіткіше й інформативніше. Плутарх повідомляє про те, що згідно з цим законом, мінімальний призовний вік мав становити 17 років, а також у випадку видачі обмундирування солдат міг розраховувати на те, що вартість одягу і спорядження не вирахують з жалування: о де отратттікдд, єовцта те кєХєбюу дцр.ооіа хорцуеїоваї каі р.цдЈ\ єід тодто ztfg /umOoyopaq Ьфаірєїоваї тюу отратєио^єуюу, каі уєютєроу єтюу єжтакаідєка цц катаХєуєоваї оіратіющу... (Plut. C. Gracch. 5). Цей набір положень, названий Плутархом vo/идд отратттікдд, поставив у тупик багатьох дослідників римської militaria, які відмовлялися визнавати його значущим, як, наприклад, Аргіра Ігнатенко [4, 17; 4, 119]. Та деякі автори, зокрема оксфордський історик Девід Стоктон, висунули низку цікавих припущень, збираючи та зв'язуючи складові частини lex militaria у різних античних авторів, зокрема у вищезгаданих Діодора Сицілійського та Діона Кассія. Стоктон стверджував, що уривчастість деталей цього закону свідчить про те, що були й інші його складові [18, 25]. В. Тельмінов, підтримуючи припущення англійського вченого, доводить, що свідчення Діона та Діодора можуть говорити не про один, а про декілька військових законів, посилаючись на множинну форму викладу даних про них (Cass. Dio. 24.83.7; Diod. 31 - 35. 25.1) [17, 235; 18, 25].

Проблеми з набором до римського війська Гай Гракх спробував розв'язати регулюванням призовного віку і термінами військової служби. Він утвердив призовний вік від сімнадцяти років (Plut. C. Gracch. 5.1), а громадяни старші 46 років повністю звільнялися від набору до війська [5, 118]. Необхідність у такому законі тим більше зрозуміла, якщо згадати, що його брат Тіберій, ще п'ятнадцятирічним юнаком брав участь у ІІІ Пунічній війні, штурмуючи Карфаген (Plut. T. Gracch. 4) [22, 92; 26, 403; 29, 61]. Та- кож Моммзен висуває припущення, що Гай зменшив необхідну кількість військових походів, які вимагалися для повного звільнення від військової служби, що було дуже важливим для сільського населення [5, 118; 12, 121]. Відомо, що звільнення від військової служби у досліджуваний період наступало при досягненні громадянином шістдесятирічного віку та відбування ним 16 - 20 обов'язкових походів (для піхоти), а також у випадку фізичної неспроможності (через поранення, каліцтво чи важкий стан здоров'я) до служби у війську (Liv. XXVII. 41; Pol. 6.19) [4, 88 - 89; 12, 121].

Також не до кінця розв'язана проблема взаємовідношення «закону про провокації» та військового закону [28, 75 - 76; 28, 81]. Вчені дійшли до висновку, що lex militaria був також спрямований проти зловживань римського командування, які мали місце до моменту його видання. Зловживання стосувалися не тільки призову юніорів, як це було в 212 р. до н. е., коли тривала ІІ Пунічна війна (Liv. Epit. 25.3.9) та в період затяжних Кельтіберсь- ких воєн (181 - 133 рр. до н. е.) - вони зачіпали й більш серйозні, з точки зору народного трибуна Гая Гракха питання, такі як тілесні покарання і страти вояків без суду [12, 121 - 122; 13, 138]. Солдат мав право provocatio до війська (тобто право оскарження трибунського вироку на «загальновійськовому» суді - М.О.). Можливо, саме це положення було відмінене lex Iunia (законом консула Юнія Сілана) в 109 р. під час Кімврської війни і про яке згадує Асконій Педіан (Ascon. Pro Cornel. P. 68) [17, 230 - 231; 21, 21; 22, 92; 28, 80]. Т. Моммзен також згадує про вищезгадану ініціативу Гая, але пов'язує її із законом про апеляцію. Відповідно до нього, право римських громадян, які перебували на службі, апелювати до народу з'явилося у військовому законодавстві Риму вже після Гракхів. Воїн, який, згідно з вироком, був засуджений до смертної кари, міг оскаржити це рішення на народному зібранні [5, 16]. За головнокомандуючим залишилося право виносити остаточні смертні вироки лише стосовно союзників [4, 118; 12, 121 - 122; 29, 61].

Іншим важливим компонентом lex militaris було відновлення давнього звичаю обирати військових трибунів на коміціях. Девід Стоктон доводить цю версію, опираючись на промову Гая Гракха з приводу «закону Марція Цензорина» (in rogatione Cn. Marci Cen- sorini), яку цитує граматик Харізій. У цій промові Гракх скаржиться на те, що вибори трибунів перетворилися на безпорядок і їх просто призначають - без виборів. Стоктон припускає, що закон про вибори не був відмінений, але його вже не дотримувалися, тому потрібен був новий законопроект, який би підтвердив стару практику. Крім того, на «бантинській табличці» (lex Latina tabulae Bantinae), на відміну від іншого епіграфічного документа, який з'явився пізніше, але також під час законодавчої діяльності Гая Гракха, нема згадки про посади військових трибунів як виборних. Тут малися на увазі військові трибуни перших чотирьох легіонів. Значить, за час між цими двома законами відбулися якісь зміни в законодавстві республіки, і військові трибуни стали виборними [18, 25 - 26; 19, 207; 20, 8 - 13].

Повертаючись до проблеми цензу 125/124 рр. до н. е. (див. вище - М.О.), деякі дослідники припускають, що на початку 20-х рр. ІІ ст. до н. е. сенат, у зв'язку із протистоянням із прихильниками аграрної реформи, здійснив спробу зниження майнового цензу для п'ятого класу [10, 162 - 163; 10, 204]. Проблему військового набору потрібно було розв'язати так, щоб не виникало загрози для майнових інтересів римських та італійських землевласників. Сенат знайшов альтернативний спосіб, завдяки якому антигракханська коаліція сподівалася ліквідувати поле діяльності для опозиціонерів. Якщо римському війську не вистачало assidui, то у цьому випадку найбільш безболісним і логічним рішенням було б зниження цензу для громадян.

Ця міра, фактично, поставила під сумнів доцільність перетворень, задуманих ще в часи трибунату Тіберія Гракха. Число римлян, що мали право нести військову службу, збільшилося майже на 80 000. У результаті проведення цензової реформи не наносилася шкода майновим інтересам заможних римлян та італіків, внаслідок чого не порушувалася соціальна рівновага, що була поставлена під сумнів діяльністю Тіберія. Таке рішення може багато в чому пояснити окремі заходи, а також загальну спрямованість політики Гая Гракха. Це стосується, наприклад, його lex militaris. Плутарх повідомляє про наявність у цьому законі вищезгаданого пункту, згідно з яким римські громадяни повинні були тепер отримувати від держави зброю та всю необхідну амуніцію для служби в легіонах, причому ці витрати не компенсувалися потім за рахунок грошового утримання воїнів, як це було раніше. Ми знаємо, що мінімальний ценз для п'ятого майнового стану після зниження його в приблизно 129 р. до н. е. (або перед початком перепису в 125/124 рр. до н. е. -М.О.) складав 1 500 асів. Нові assidui повинні були неодмінно зіштовхнутися з проблемою недостачі засобів для купівлі всього необхідного перед відправленням до легіону, позаяк розмір їх статку залишався вкрай незначним. У такому контексті вищеозначена міра Гая Гракха виглядає більше ніж логічною [10, 204 - 205].

Отже, боротьба за lex Sempronia agraria змусила обидві протиборчі сторони - як сенат, так і гракханців - вибрати дорогу, яка вела до професійного війська. Таким чином, ми бачимо, що не існує єдиної думки й стосовно мети реформ братів Гракхів. Низка вчених говорять про бажання Гая і Тіберія зберегти стару систему рекрутування до війська, інші ж вбачали у їхніх діях і сенату перші спроби реформ у бік професійності римської армії [10, 205].

Проте нормування чисельності римського війська шляхом збільшення площі земельних наділів римському селянству в 123 - 122 рр. до н. е. не змінювало загальної ситуації. Лише Союзницька війна 90 - 88 рр. до н. е. змогла розв'язати проблему чисельності військовозобов'язаних, але не шляхом переділу землі, а завдяки включенню до політичного життя сотень тисяч нових громадян [3, 191].

Щодо забезпечення спорядженням вояків відповідно до lex militaria, то ця міра могла свідчити про зубожіння частини особистого складу легіонів. Новий закон гарантував дрібним власникам мінімум утримання за рахунок збереження грошового утримання в повному обсязі, без відрахування вартості амуніції [4, 90; 10, 204 - 205; 19, 213]. Втілюючи у життя ініціативу надання державою незаможним громадянам спорядження та зброї (Plut. C. Gracch. 5), реформатор вважав, що військо мало обов'язково зберігати цензовий характер і формувати легіони з селян, які не порвали зі своїм господарством [28, 80]. Адже на той час мова про створення професійного війська та відірваних від общини солдат не йшла [18, 28; 19, 213]. Також можна стверджувати, що згідно з цим законом, була можливість набирати до війська більш незаможних громадян, які не могли за власний кошт придбати екіпірування [17, 278].

Отже, незважаючи на всі суперечності у визначенні вче - ними впливу реформ Гракхів на становище римського війська того часу, можна говорити про їх важливість, передовсім задля розв'язання проблеми комплектування армії [14, 79]. Діяльність грак- ханських аграрних комісій - IIIviri a. i. а. та IIIviri a. d. a. обумовила збільшення кількості дрібних господарств квірітів, що відбилося на загальній кількості військовозобов'язаних громадян [10, 198]. Та успіх аграрного законодавства був тимчасовим, і доволі обмежено призупинив обезземелення, що було пов'язано з відсутністю єдиної програми в середовищі нобілітету. Розуміння нобілями загрози знекровлення армії, спричинило неодноразове зниження цензу для громадян, збільшення грошової винагороди воїнам та збільшення чисельності військових контингентів союзників через труднощі у комплектуванні легіонів. Проте ці заходи також виявилися безперспективними і аж до кінця ІІ ст. до н. е. мали епізодичний характер, проводилися недостатньо послідовно, а їхній вплив на армію був переважно короткочасним. Загалом, становище з набором воїнів продовжувало залишатися важким. Вироблення консолідованих заходів із довгостроковою перспективою вимагало єдності серед представників нобілітету. Але єдиної більш-менш чіткої програми із цього питання так і не було вироблено [14, 81].

Висновки

Підсумовуючи, можна констатувати, що реформи Гракхів, як і спорадичні ініціативи інших політиків, були продиктовані дійсністю, яка прослідковувалася в Римській Республіці протягом всього ІІ ст. до н. е. Невідповідність міліційної армії тогочасній експансіоністській політиці Риму, нестача людських резервів та часу для професійного військового тренування у зв'язку з безперервними війнами - усі ці фактори свідчили про потребу реформування армії (рекрутування, вишколу, забезпечення зброєю та спорядженням). Гракхи ставили за мету поліпшити мобілізаційні можливості Риму, збільшивши кількість придатних до військової служби людей шляхом перерозподілу земельного фонду між зубожілим міським плебсом і малоземельними селянами. Античні автори, зокрема Аппіан та Плутарх, трактували проведення комплексу реформ як важливу необхідність для забезпечення держави потрібною кількістю військовозобов'язаного населення. Реформатори вважали, що військо мало обов'язково зберігати цензовий характер, і легіони мали б формуватися з селян, які не порвали зі своїм господарством. Тоді мова про створення постійного, а не міліційного війська, ще не велася, а поява в Римі армії на професійній основі не була ще на часі. Однією з перших спроб реформ у бік професійності був пункт у lex militaris Гая Гракха, за яким римські громадяни отримували без відшкодування від держави зброю та всю необхідну амуніцію для військової служби. Ми погоджуємось з думкою Ярослава Заборовського, що можна простежити зв'язок між ініціативами Гая Лелія (145 р. до н. е.), Тіберія Гракха (132 р. до н. е.), Фульвія Флакка (125 р. до н. е.) та Гая Гракха (123 - 122 рр. до н. е.) з військовою реформою Гая Марія (107 - 104 рр. до н. е.) [3, 191]. Адже всі вони прагнули одного - у зв'язку з кризою порядку набору до армії та браком людських ресурсів, домогтися стабілізації військової системи в момент становлення Риму як найбільшої потуги у всьому Середземномор'ї.

Перспективним напрямом у рамках досліджуваної проблеми є вивчення ролі добровільності як одного з елементів професійності у військовій організації Римської республіки до законотворчої діяльності Гракхів та військової реформи Гая Марія.

Література

1. Егоров А.Б. Рим на грани эпох. Проблемы рождения и формирования принципата / Алексей Егоров. - Л. : Издательство Ленинградского университета, 1985. - 222 с.

2. Заборовский Я.Ю. К вопросу о достоверности цензовых списков ІІ в. до н. э. / Ярослав Заборовский // ВДИ. - 1962. - № 2. - С. 112-118.

3. Заборовский Я.Ю. Некоторые стороны политической борьбы в римском сенате (40 - 20 гг. ІІ в. до н. э.) / Ярослав Заборовский // ВДИ. - 1977. - № 3. - С. 182-192.

4. Игнатенко А.В. Армия в государственном механизме рабовладельческого Рима эпохи Республики : историко-правовое исследование / Аргира Игнатенко. - Свердловск : Сред.-Уральск. кн. изд-во, 1976. - 208 с.

5. История древнего Рима : учебник для вузов по спец. «История» / Василий Кузищин, Ия Маяк, Инна Гвоздева и др. - М. : Высшая школа, 2001. - 383 с.

6. История Европы / Виктор Смирин и др. - М. : Наука, 1988. - Т. 1 : Древняя Европа. - 704 с.

7. Ковалев С.И. История Рима / Сергей Ковалев. - СПб. : Полигон, 2003. - 864 с.

8. Коваль А.П. Військово-політична та військова діяльність Помпея Великого : дис. ... канд. іст. наук / Андрій Коваль. - К., 2017. - 271 с.

9. Меркулов И.В. К вопросу о реформе Гая Мария в Риме (II в. до н. э.) / Иван Меркулов // Вестник ВолГУ. - 2006. - Вып. 5. - Серия 9 : Исследования молодых ученых. - С. 16-23.

10. Лапырёнок Р.В. Наследие аграрного закона Тиберия Гракха: земельный вопрос и политическая борьба в Риме 20-х гг. II в. до н. э. : дисс. ... д-ра истор. наук / Роман Лапырёнок. - Саратов, 2015. - 368 с.

11. Машкін М.О. Історія Стародавнього Риму / Микола Машкін. - К. : Радянська школа, 1955. - 668 с.

12. Моммзен Т. История Рима : в 5 т. / Теодор Моммзен. - М., Х. : АСТ, Фолио, 2001. - Т. II, кн. 4 : От битвы при Пидне до смерти Суллы. - 525 с.

13. Нечай Ф.М. Рим и италики / Фёдор Нечай. - Минск : Изд-во М-ва высш., сред. спец. и проф. образования БССР, 1963. - 194 с.

14. Пількевич А. Шляхи подолання кризи військових наборів у римській армії в ІІ ст. до Р. Х. / Андрій Пількевич // Етнічна історія народів Європи : збірник наукових праць. - 2017. - Вип. 52. - С. 79-82.

15. Селецкий Б.П. Роль Сципиона Младшего в развязывании Югуртинской войны и политическая позиция его кружка / Борис Селецкий // ВДИ. - 1967. - № 4. - С. 87-95.

16. Сергеев В.С. Очерки по истории древнего Рима. Часть І / Владимир Сергеев. - М. : ОГИЗ, 1938. - 372 с.

17. Тельминов В.Г. Бесплатный хлеб легионера и lex militaris Гая Гракха: к вопросу о снабжении провиантским довольствием солдат римской армии II в. до н. э. Часть вторая / Вячеслав Тельминов // Мнем- нон. - 2013. - Вып. 13. - С. 227-238.

18. Тельминов В.Г. Военный закон Г. Гракха / Вячеслав Тельми- нов // Исторические исследования в Сибири: проблемы и перспективы : сб. материалов II региональной молодежной научной конференции. - Новосибирск : Институт истории СО РАН, 2008. - С. 24-28.

19. Тельминов В.Г. Военный закон Г. Гракха и магистратура военных трибунов / Вячеслав Тельминов // Исторический ежегодник : сб. науч. тр. - Новосибирск : Институт истории СО РАН, 2009. - С. 203-215.

20. Тельминов В.Г. Реконструкция статей военного закона Г.С. Гракха с применением методов микротекстуального анализа / Вячеслав Тельминов // Исторические исследования в Сибири: проблемы и перспективы : сб. материалов III региональной молодежной научной конференции. - Новосибирск : Институт истории СО РАН, 2009. - С. 6-13.

21. Тельминов В.Г. Социальное законодательство Гая Гракха : автореф. дисс. ... канд. истор. наук / Вячеслав Тельминов. - Екатеринбург, 2014. - 27 с.

22. Тянава М. О наборе солдат в Римской республике / Мярт Тя- нава // Uldajaloo kateedri taid I. - Tartu Riiklik Ulikool. - 1970. - С. 76-92.

23. Ферреро Г. Величие и падение Рима. Книга І / Гульельмо Ферреро. - СПб. : «Наука», «Ювента», 1997. - 480 с.

24. Фриц К. фон. Теория смешанной конституции в античности: критический анализ политических взглядов Полибия / Курт фон Фриц. - СПб. : Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2007. - 422 с.

25. Чеканова Н.В. Римская диктатура последнего века Республики / Н.В. Чеканова. - СПб. : ИЦ «Гуманитарная Академия», 2005. - 480 с.

26. Cary M., Scullard H.H. Dzieje Rzymu. Od czasow najdawniej- szych do Konstantyna / Max Cary, Howard Hayes Scullard. - Warszawa : Panstwowy Instytut Wydawniczy, 1992. - Tom I. - 608 s.

27. Keavney A. The Army in the Roman Revolution / Artur Keavney. - New-York : Routledge, 2007. - 150 р.

28. Lintott A. The political history, 146 - 95 B.C. / Andrew Linott // CAH. - 2008. - Vol. IX. - P. 40-103.

29. toposzko T. Ruchy plebejskie w Rzymie od Grakchow do Cezara / Tadeusz toposzko. - Lublin : Uniwersytet Marii Curie-Sklodowskiej, 1982. - 168 s.

30. Suder W. Census populi. Demografia starozytnego Rzymu / Wies- law Suder. - Wroclaw : Wydawnictwo Uniwersytetu Wroclawskiego, 2003. - 300 s.

Размещено на Allbest.ru