Проблема становлення державності в діяльності українських політичних партій під час національно-визвольної боротьби 1917-1921 рр.

за кордон. Саме за кордоном триває розроблення концепції української державності та соборності всіх етнічних українських земель.

Принцип соборності українських земель був єдиним спільним принципом політичних доктрин усіх українських політичних партій періоду національно-визвольної боротьби 1917-1921 рр. незалежно від їх ідейно-політичної орієнтації. Маючи різні погляди щодо форми організації української держави (монархія, парламентська республіка, республіка Рад тощо), всі вони поділяли думку про те, що ця держава має розбудовуватися на всіх етнічних українських землях.

Позиція українських політичних партій щодо військового будівництва в умовах державного самовизначення України базувалася на різних політичних підходах. Основне розходження між українськими політичними партіями в питаннях військового будівництва зумовлювалося метою їх політичної боротьби за державний статус України. Як уже зазначалося, політичні партії (УПСР, УСДРП, УПСФ) перебували в полоні федералістських ілюзій і передбачали існування України в складі Російської федеративної демократичної республіки. А ряд партій головний напрямок політичної боротьби зосереджували на забезпеченні національно-державної самостійності Української держави (УНП (М. Міхновського), УДХП).

Падіння самодержавства, демократизація суспільства, піднесення національно-визвольного руху вплинули на національну розмежованість в лавах російської армії, стали підґрунтям для створення національних збройних сил в Україні. Лідери соціалістичних партій, які входили до керівного складу УЦР, вважали неможливим реформування армії у воєнних умовах, в умовах існування фронту. Вони не підтримали пропозиції самостійників і щодо створення при Українській Центральній Раді керівного органу з військових справ, намагалися не допустити до керівництва військовими справами представників самостійницьких партій, тим самим обмежити їх вплив на військовий рух.

Відстоюючи автономію України, лідери провідних українських партій великі сподівання покладали на рух вільного козацтва і розглядали його як основу майбутньої військової сили України. Загони вільного козацтва вписувалися у військову концепцію українських партій УСДРП, УПСР, УПСФ, які виступали за територіально-міліційну систему формування українського війська.

Реальним проявом військового руху, зіставленням поглядів політичних сил на військове будівництво стали Всеукраїнські військові з'їзди. Аналіз 'їх роботи показує, що військові з'їзди використовувалися УЦР головним чином для підтримки вимог автономії України та українізації військових частин. З цією метою було створено Український генеральний військовий комітет (УГВК) провідний орган українського військового руху.

З проголошенням УНР активізувався вплив партій в армії. Серед інших виділялися українські есери, які створювали партійні організації у військових формуваннях. Представництво українських соціал-демократів у Всеукраїнській військовій раді сприяло формуванню окремої фракції при ньому.

Військова політика УЦР, що перебувала під впливом лідерів українських політичних партій (УСДРП, УПСР, УПСФ), призвела до того, що наприкінці 1917 р. відбулася руйнація українізованих військових частин. У січні 1918 р. Законом УЦР при Генеральному Секретаріаті військових справ було утворено Комітет з демобілізації армії. Негативно впливала на розбудову армії і часта зміна військового керівництва.

Запрошення Центральною Радою в УНР військ Німеччини і Австро-Угорщини свідчило про військове безсилля політичного проводу України. Орієнтація лідерів політичних партій на міліційну систему комплектування армії, недооцінка регулярних збройних сил стали одними з причин іноземної окупації України. І лише у квітні 1918 р. нові політичні реальності змусили керівництво УЦР змінити своє ставлення до будівництва національних збройних сил. Військове міністерство та Генеральний Штаб опрацювали план організації армії на основі територіального набору. Регулярна армія мала замінити народну міліцію. Однак розроблені плани, в зв'язку із зміною політичної ситуації, не були реалізовані.

Гетьман П. Скоропадський добре розумів значення збройних сил для держави. Військова політика в його державотворчій програмі займала одне з пріоритетних місць. Законопроект «Про політично-правове становище військових» передбачав певні обмеження в правах для громадян, що знаходилися на військовій службі. Зокрема, заборонялося військовослужбовцям входити до складу спілок, товариств, партій, рад, комітетів та інших організацій, які мали політичний характер. Весь тягар військової повинності мав лягти на заможне сільське населення України, вважаючи його найбільш консервативним і стабільним класом [27, с. 9].

Формування патріотично налаштованого війська мав вирішити наказ військового міністра О. Рогози від 29 червня 1918 р., який серед іншого передбачав, що до війська будуть прийматися юнаки за рекомендацією партії хліборобівземлевласників. П. Скоропадський намагався відновити українське козацтво й досягти дві мети: створити заможну, з сильними історичними традиціями верству суспільства, а також отримати надійне, не розкладене більшовицькою пропагандою українське військо. Проте недооцінка широкої соціальної бази у формуванні війська, зволікання з призовом і укомплектуванням збройних сил та створення військових частин з вираженою проросійською орієнтацією стали основними помилками Гетьманату у військовому будівництві.

Утворений в середині травня 1918 р. Український національно-державний союз (УНДС) став суттєвим кроком в об'єднанні опозиційних Гетьманату українських політичних сил. Основними формами боротьби проти влади П. Скоропадського УНДС на першому етапі визнавав легальні методи. Більш широкий спектр національних сил об'єднував Український національний союз (УНС), керівництво якого прагнуло не зміцнення державної влади в Україні, а соціально-економічних змін в суспільстві.

Реалізувати завдання військового будівництва українські політичні партії намагалися різними шляхами та засобами. При УНС була сформована військова комісія, яка претендувала на функції військового відомства. Есери намагалися засновувати партійні організації у військових частинах. Тактичний напрям цієї партії передбачав боротьбу невеликими свідомими бойовими загонами проти офіційної гетьманської влади.

Партія соціалістів-федералістів виступала за організацію національної армії та флоту. В числі умов, за яких представники цієї партії могли увійти до складу гетьманського кабінету міністрів, висувалася вимога організації постійної і аполітичної армії. Хлібороби-власники вважали за можливе відродити в Україні козацький військово-державний устрій та сформувати з козацтва кінні частини і закликали служити в них українських військових старшин. На погляд хліборобів-демократів, в мирний час військо формувалося б за міліційним принципом, а на період військової загрози перетворювалося б на регулярну армію. Водночас лідери УДХП обстоювали принцип повної безпартійності українського війська, яке мало обороняти незалежність українського народу. Лідери УСДРП зазначали, що партія не може ігнорувати таких соціальних явищ, як війна, мілітаризм, військо. Соціал-демократи вважали необхідним створення регулярної української армії. Соціалісти-самостійники визнавали потребу для України мати добре організовану і дисципліновану армію і проводили в цьому напрямку агітацію серед населення, свідомих українських офіцерів і вояків, зосереджуючись на національному характері війська. Однак реального внеску в справу військового будівництва українські політичні партії в роки Гетьманату не внесли.

Керівники українського національного руху виявилися неспроможними об'єднати свідомі українські сили різних політичних таборів, зосередитись на розбудові незалежної України та її збройних сил. Водночас брак часу, зволікання у проведенні військової реформи, нехтування національним характером збройних сил не дали можливості П. Скоропадському сформувати регулярне військо, здатне забезпечити безпеку Української Держави.

Військо УНР формувалося в ході антигетьманського повстання, а його основою були повстанські загони. У першій половині грудня 1918 р. чисельність повстанських формувань, за різними оцінками, становила від 150 до 300 тис. осіб [55, с. 106]. З перемогою антигетьманського повстання більшість армії Директорії розійшлася по домівках. Зорганізувати необхідні сили для подальшої боротьби з ворогами УНР Директорія була не в змозі не існувало законодавчої бази, соціально-економічних та політичних умов для створення і утримання армії. Аналіз показує, що Директорія у військовому будівництві повторювала ті ж помилки, що 'їх допускала Центральна Рада. Зокрема, не залучала до розбудови збройних сил військових фахівців «старої школи», спостерігалася політизація та ідеологізація військових формувань.

Серед військового керівництва УНР мало місце невдоволення некомпетентним втручанням провідників Директорії у військове будівництво. Фактичні матеріали свідчать про відсутність у державного керівництва єдності в оцінках подій на фронті та боєздатності української армії. При призначенні на командні посади не завжди враховувалася військова освіта людей.

Отаманщина періоду Директорії стала синонімом політичної нестабільності в Україні. Вона була одним з основних чинників, які перешкоджали Директорії стабілізувати політичне становище в країні, налагодити діяльність збройних сил УНР. До того ж отаманський рух підігрівався й окремими українськими політичними партіями.

Партія лівих українських есерів (боротьбистів) виступила за збройну боротьбу проти Директорії, в питаннях влади змикаючись з більшовиками. У січні 1919 р. українські соціал-демократи розкололися на дві частини: ліві перебували на позиціях націонал-комунізму, прагнули створити незалежну самостійну Українську Соціалістичну Республіку, інше крило продовжувало захищати засади парламентаризму.

Провідні українські політичні партії доби Директорії в своїх програмних документах декларували створення регулярної національної армії. УПСР (центральна течія) вважала необхідним утворення дисциплінованої армії, позбавленої впливу з боку будь-яких політичних партій. Українські есери проголошували класовий принцип розбудови українського війська, передбачаючи загальний призов працюючих. УПСР (боротьбисти) виступала за створення Української Червоної армії із залученням до обов'язкового військового навчання представників всіх трудящих, які не експлуатували чужої праці. Вищим органом військової влади, з точки зору керівництва партії, в Україні передбачався колегіальний орган Революційна військова рада (РВР) УСРР. Позиція українських есерів (боротьбистів) щодо проблем військового будівництва в Україні відображала загальнодержавницькі уподобання більше автономії і самостійності, але тільки в рамках, що встановлені найвищою союзною владою.

Українська комуністична партія (боротьбистів) розробила власну програму військової діяльності, що передбачала утворення бойових організацій партії, які в перспективі мали стати основою Української армії. При ЦК УПК(б) утворювався військовий відділ, метою якого була підготовчо-організаційна робота зі створення війська. Комуністи-боротьбисти прагнули встановити гегемонію в українських збройних силах, застосовуючи методи роботи, якими користувалися російські більшовики. Військові гуртки УКП(б) висували кандидатів на посаду представників козацтва, які мали підтримувати військову дисципліну та законність в армії, а також проводити партійну, агітаційно-просвітницьку роботу.

УСДРП (незалежних) вела активну роботу в середовищі повстанських військ з метою використання їх для захоплення влади і встановлення радянського ладу в Україні. «Незалежники» не допускали навіть думки про об'єднання з українськими національними силами для боротьби за суверенну Українську державу. Уряд Директорії, створений з українських соціал-демократів, схилявся до використання повстанських сил в інтересах керівництва УНР. Для координації дій повстанців представниками УПСР та УСДРП у вересні 1919 р. було створено Центральний Повстанський Комітет, до складу якого входили члени ЦК цих партій, а безпосереднє керівництво організацією повстанського руху здійснювали офіцери штабу Армії УНР [27, с. 12].

Прагнення Української комуністичної партії (УКП) до одноосібного державного керівництва в Україні знайшло відбиток і у військовому будівництві.

УКПісти не погоджувалися на спільну російсько-українську військову організацію, вбачаючи в існуванні єдиної армії небезпеку загострення протистояння на національному ґрунті в лавах самої армії і, врешті-решт, її розпад. Основою партійного впливу в армії мали стати командири-комуністи, а формування класового світогляду у командного складу передбачалося здійснювати у військових школах. Еволюція українських політичних партій лівого крила у бік комунізму, перевага класових пріоритетів над національними трагічно позначилися на їх здатності відстоювати державницькі прагнення українського народу, впливати на створення українських військових формувань на широкій соціальній основі.

Перебіг зовнішніх подій та критичне становище УНР змусило керівництво Директорії вдатися до конкретних заходів щодо створення регулярної армії. Лише наприкінці квітня 1920 р. було видано наказ Головної Управи Війська УНР, яким визначалися шляхи створення Української Армії на регулярних і суто національно-демократичних засадах, враховуючи професійний рівень військовослужбовців. Однак зовнішні та внутрішні фактори не дали можливості реалізувати ці наміри Директорії [27, с. 13].

Загалом період Директорії виділяється динамічними процесами створення і протистояння широкого спектра українських політичних сил, які були виразниками різних державотворчих концепцій і, відповідно, принципів формування армії. Українські соціалістичні партії (УСДРП, УПСР), представники яких складали керівне ядро Директорії, відстоювали Українську соціалістичну республіку, владні структури якої формувалися б за трудовим принципом. Перебуваючи при владі, ці партії прагнули створити регулярну армію на національній основі.

Партії націонал-комуністичного спрямування (УСДРП(н), УПСР(б), УКП) виступали за створення Української радянської держави. Націонал-комуністи ставили завданням формувати регулярну Червону армію за класовим принципом. Характерною рисою діяльності українських націонал-комуністичних партій було прагнення забезпечити свою гегемонію в збройних силах через належність командного складу до цих партій. Українські політичні партії правого крила (УПСС, УНП, УДХП) перебували на позиціях утворення самостійної Української демократичної держави, яка б мала регулярну національну армію, однак незначна соціальна база правих сил не давала їм змоги реалізувати свої програмові засади.

Характерна особливість керівників українських політичних партій всіх напрямків полягала в тому, що вони намагалися використати військові формування для досягнення влади, що призводило до дестабілізації політичної ситуації в країні. Аналіз подій, що розвивалися в Україні в 1917-1920 рр., свідчить, що лише консолідація всіх політичних сил навколо ідеї державності, створення та функціонування регулярних боєздатних збройних сил є запорукою безпеки незалежної держави.

Політичні альтернативи, які висувала українська революція 1917-1918 рр., ставали причиною перманентної міжпартійної та внутрішньопартійної боротьби щодо визначення моделі національно-державного будівництва України.

Автономна Україна в складі демократичної федеративної Російської республіки чи самостійна незалежна Українська Держава; парламент західноєвропейського зразка, Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів чи «трудовий принцип» організації влади; військовополітичний союз з Радянською Росією чи альянс із країнами Антанти; створення єдиного національного, соціалістичного чи комуністичного фронту. Пошуки шляхів розв'язання цих проблем і приводили до міжпартійного протистояння та внутрішньопартійних поділів і розколів. Кожна партія намагалася дати відповідь на ці питання з позиції власної політичної доктрини, дуже часто вважаючи своє розуміння правильним і відмовляючи своїм опонентам в праві на власну думку. Відсутність досвіду попередньої державотворчої діяльності, легального існування партій, міжпартійної взаємодії в різних владних структурах стали на заваді конструктивній роботі представників різних партій у державних інституціях Української Народної Республіки. Саме напружена внутрішньопартійна боротьба, яка роз'їдала зсередини український національний рух, і стала однією з основних причин поразки у національно-визвольній боротьбі 1917-1921 рр.

До 1917 р. українським політичним партіям, на жаль, не вдалося розробити цілісної концепції національного державотворення, яка б визнавалася та підтримувалася різними партіями незалежно від їхнього ідеологічного спрямування. Тому розробка цієї концепції та її втілення в життя йшли паралельно вже під час революції. Деструктивним наслідком цього стало те, що існуючі до того розбіжності не були подолані і в кінцевому результаті стали на заваді об'єднання всіх наявних українських політичних сил навколо ідеї власної незалежної державності.

Безумовно, нині з позиції історичного досвіду можна знайти багато недоліків і помилок у діяльності українських політичних партій, поставити їм у провину і відсутність чіткої програми державотворення, і невміння зосередити увагу на вирішенні головних проблем, звинуватити у непослідовності, нерішучості, поступливості тощо. Однак варто пам'ятати, що вони були першими, хто закладав підвалини української державності, і взяти до уваги ті надзвичайно складні зовнішні та внутрішні умови, в яких їм довелося діяти. Тому треба віддати належне і керівництву українських партій, і рядовому членству, які працювали на благо України, на благо її народу, визнати, що без цієї діяльності сучасна українська держава була б неможлива.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бевз Т. А. Партія національних інтересів і соціальних перспектив (Політична історія УПСР) / Т. А. Бевз; НАН України, ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса. К., 2008. 587 с.: табл.

2. Бевз Т. А. Українська партія соціалістів-революціонерів: організація, ідеологія, політика: автореф. дис. ... д-ра іст. наук / Т. А. Бевз.; КНУ ім. Т. Шевченка. К., 2005. 33 с.

3. Бобина О. В. Діяльність Української соціал-демократичної робітничої партії в умовах української національно-демократичної революції 1917 1920 рр.: автореф. дис. ... канд. іст. наук / О. В. Бобина; КНУ ім. Тараса Шевченка. К., 1993. 23 с.

4. Бойко В. М. Українські політичні партії і блоки у виборчій муніципальній кампанії 1917 року: дис. ... канд. іст. наук / В. М. Бойко. К., 1997. 198 с.

5. Верхоляк І. М. Аграрне питання в діяльності українських політичних партій

(березень 1917 квітень 1918 р.): дис. ... канд. іст. наук / І. М. Верхоляк. К., 1993. 172 с.

6. Винниченко В. Відродження нації: в 3-х т. / В. Винниченко. К.; Відень, 1920.

7. Висоцький О. Ю. Українські національні партії початку ХХ-го століття: соціалістичний сегмент (УСДРП та УПСР у компаративістському вивченні): монографія / О. Ю. Висоцький. Дніпропетровськ: ДДФЕІ, 2001. 160 с.

8. Висоцький О. Ю. Українські соціалдемократи і есери : досвід перемог і поразок /

О. Ю. Висоцький. К.: Основні цінності, 2004. 272 с.

9. Гайдалемівський П. Українські політичні партії. Їх розвиток і програми / П. Гайдалемівський. Зальцведель: Наклад Укр. військ. місії, 1919. 44 с.

10. Гамрецький Ю. М. Криза дрібнобуржуазних партій на Україні в 1917 / Ю. М. Гамрецький // УІЖ. 1976. № 12. С. 74-81.

11. Гермайзе О. Нариси з історії революційного руху на Україні. Т. 1. Революційна Українська Партія (РУП) / О. Гермайзе. К.: Книгоспілка, 1926. 389 с.

12. Голуб А. І. Міжнародна діяльність Української соціал-демократичної робітничої партії (1900-1938): дис. ... д-ра іст. наук /

А. І. Голуб: Дніпропетровський держ. ун-т. Дніпропетровськ, 1999. 424 с.

13. Довбищенко Я. З історії нашої партії (1914-1918) / Я. Довбищенко // Слово. Катеринослав, 1918. 28 вересня.

14. Дорошенко В. Західно-Українська Народна Республіка / В. Дорошенко // Літературно-науковий вістник. 1919. 16 січня, 21 січня.

15. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле. 1914-1920: в 4-х ч. / Д. Дорошенко. Мюнхен, 1969.

16. Єфремов С. На партійні теми / С. Єфремов // Нова Рада. 1917. 9, 14 квітня.

17. Животко А. 50 років. До історії Української партії соціалістів-революціонерів / А. Животко. Прага: Вільна Спілка, 1936. 20 с.

18. Киевская мысль. Киев. 1917. 4 апреля. Киевская мысль. Киев. 1917. 6 апреля.

19. Ковалевський М. Од романтики до реалізму (З історії однієї партії) / М. Ковалевський // Літературно-науковий вісник. 1919. Річник XX. Т. ЬХХІІІ. Кн. 1. С. 92-107; кн. 2. С. 213-225.

20. Короливский С. М. Украинское национальное движение в период подготовки и проведення Октябрьской революции / С. М. Короливский // История СССР. 1965. № 5. С. 3-24.

21. Курас І. Ф. До питання про ідейнополітичну суть «лівих» течій в УСДРП /І. Ф. Курас, С. Б. Буравченкова // УІЖ. 1981. № 3. С. 83-95.

22. Лола О. З історії українського соціалістичного руху / О. Лола. К., 1917. 21 с.

23. Любовець О. М. Українські партії й політичні альтернативи 1917-1920 років: монографія / О. М. Любовець. К.: Основа, 2005. 311 с.

24. Любовець О. М. Українські партії революційної доби 1917-1920 років: нариси історії та програмні документи / О. М. Любовець. К.: Парламент. в-во, 2012. 609 с.

25. Мазепа І. Большевизм і окупація України: соціально-економічні причини недозрілості сил української революції / І. Мазепа. Львів; Київ, 1922. 155 с.

26. Мацагор О. А. Програмові засади та діяльність українських політичних партій у сфері військового будівництва (березень 1917-1920 рр.): автореф. дис... канд. іст. наук / О. А. Мацагор; Нац. академія оборони України. К., 2002. 18 с.

27. Овчаров Г. По поводу освещения вопроса о большевизме / Г. Овчаров //

Коммунист Украины. 1958. № 2. С. 36-47.

28. Піскорський О. В. Українська демократично-хліборобська партія: ідеологія, досвід, уроки: автореф. дис. канд. політ. наук / О. В. Піскорський; Львівський нац. ун-т ім. І. Франка. Львів, 2001. 16 с.

29. Програма Української Народної Республіканської Партії. К., 1919. С. 12-15.

30. Равич-Черкасский М. История коммунистической партии (большевиков) Украины / М. Равич-Черкасский. Харьков: Гос. изд-во Украины, 1923. 248 с.

31. Робітнича газета. Вінниця. 1919. 21 лютого.

32. Робітнича газета. Вінниця. 1919. 1 березня.

33. Робітнича газета.1918. 6 вересня.

34. Робітнича газета. 1917. 4 червня.

35. Список членів Української Центральної Ради, затверджений мандатною комісією шостих загальних зборів 8 серпня 1917 р. / Верстюк В., Осташко Т. // Діячі Української Центральної Ради. К., 1998. С. 231-234.

36. Стебницький П. (Смуток). Поміж двох революцій. Нариси політичного життя за роки 1907-1918 / П. Стебницький (Смуток). К.: Час, 1918. 288 с.

37. Степанюк В. З історії нашої партії / В. Степанюк // Слово. Катеринослав, 1918. 21 вересня.

38. Стрілець В. В. Державотворча діяльність політичних партій України (19171920 рр.): автореф. дис. . канд. іст. наук /

В. В. Стрілець; КНУ ім. Тараса Шевченка. К., 1992. 20 с.

39. Трачук О. В. Концепції національнодержавного будівництва українських політичних партій Наддніпрянщини: автореф. дис. канд. іст. наук / О. В. Трачук; Чернівецький нац. ун-т ім. Ю. Федьковича. Чернівці, 2006. 20 с.

40. Феденко П. Український громадський Рух у ХХ-му столітті / П. Феденко. Подєбради: В-во УТГІ, 1934. 171 с.

41. Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції 1917-1920 рр.: в 4-х тт. / П. Христюк. Прага, 1922.

42. Шаповал М. Ю. Революційний соціалізм на Україні. Кн. 1 / М. Ю. Шаповал. Відень: Борітеся-Поборете, 1921. 256 с.

43. Юрченко О. Ліві з УСДРП / О. Юрченко // Вітчизна. 1970. № 10. С. 160-171.

44. Яворський М. Історія України в стислому нарисі / М. Яворський. Харків: ДВУ, 1929. 348 с.

45. Якимович Б. Збройні сили України: нарис історії / Б. Якимович; Ін-т українознавства ім. І. Крип'якевича. Львів, 1996. 360 с.

46. Яценко В. Я. Українські партійно-політичні сили в 1917-1920 рр.: особливості структуризації / В. Я. Яценко // Вісник Дніпропетровського університету. Історія та археологія. Дніпропетровськ: ДДУ, 1998.

Размещено на Allbest.ru