Актуалізація біографій героїв української минувшини за доби української революції 1917-1921 рр. на півдні України

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Актуалізація біографій героїв української минувшини за доби української революції 1917-1921 рр. на півдні України

Олександр Євгенович Музичко, кандидат історичних наук, доцент Одеського національного університету імені 1.1. Мечникова

У статті досліджено явища використання образів героїв української минувшини в історичній думці у Південній Україні за доби Української революції 1917-1921 рр. Вказано на те, що у ці роки Південна Україна була охоплена загальним процесом формування новітньої пам'яті українців про своїх національних героїв.

Ключові слова: Південна Україна, Одеса, Катеринослав, історична думка, герої. український революція герой

The purpose of this article is to study how, during the era of the Ukrainian Revolution of 1917-1921, the images of the heroes of the Ukrainian past were formed and used in the historical thought of Southern Ukraine. It is pointed out that in those years Southern Ukraine was embraced by the general process of forming a new Ukrainian memory about its national heroes.

Keywords: Southern Ukraine, Odesa, Katerynoslav, historical thought, heroes.

В статье исследуются явления использования образов героев украинского прошлого в исторической мысли на территории Южной Украины в эпоху Украинской революции 1917-1921 гг. Указано на то, что в эти годы Южная Украина была охвачена общим процессом формирования новой памяти украинцев о своих национальных героях.

Ключевые слова: Южная Украина, Одесса, Екатеринослав, историческая мысль, герои.

Українська революція 1917-1921 рр. була результатом великого національного піднесення українців, що стало закономірним наслідком попереднього розвитку українського національного руху в його культурницькій і політичній фазах. З іншого боку, революція підсилила цей рух на хвилі піднесення демократичних настроїв, що відобразилося у ліквідації пам'ятників російським імператорам, загальній переоцінці пантеону героїв, поширених на теренах Російської імперії [19, с. 153-163]. Ці процеси охопили всю Україну завдяки діяльності місцевої інтелігенції, що реалізовувала накопичений досвід боротьби за права українців, використовуючи також досвід інших народів, передусім слов'янських.

Метою цієї статті є дослідити процес актуалізації видатних постатей української історії в історичній думці у Південній Україні в революційну добу (1917-1921) як чинник українського національного відродження на цій території.

В попередній історіографії маємо окремі згадки про це явище в контексті ширших питань чи окремих біографій [29; 31]. Джерельною базою нашої статті є переважно наративні матеріали, зокрема праці тогочасних авторів і публікації в українській періодиці південноукраїнських міст революційного періоду.

Одним із рівнів, чи то пак «фронтів», Української революції на Півдні України був історично-пам'яттєвий. У боротьбі за історичну пам'ять південноукраїнського населення, деформовану століттями формування колоніального образу «Новоросії» у Російській імперії, взяли активну участь місцеві історики. Одним із напрямків українського пробудження було формування образу героїв української історії, процес, що охопив усю територію України.

Потужним чинником національного пробудження для Південної України було те, що саме ця територія була колискою українського козацтва. Козацький образ Півдня ще до 1917 р. просували не лише представники української історіографічної традиції, передусім ка- теринославці, «козацький батько» Дмитро Яворницький, Адріан Кащенко, а й адепти російсько-імперських поглядів, віддані політично та культурно ідеї «Новоросії» (А. Скальковський, П. Андріанов). У популярних читаннях, що влаштовували різні товариства (не лише суто українські) на Півдні України у дореволюційний період, була неодмінно присутня козацька тематика, лекції про Б. Хмельницького. Історики ХІХ - початку ХХ ст. фіксували історичну пам'ять про козацтво у населення Південної України.

У 1904 р. Одеська міська дума перейменувала на Молдаванці вулицю Глуху на Запорізьку. У Катеринославі й досі є вулиця Козацька. Існування історичної пам'яті про козацтво підтверджує наявність у топонімії Півдня України населеного пункту під назвою Сагайдачний на Катеринославщині, що у 1917-1921 рр. набуло символічного значення. Як і раніше, у 1917-1921 рр. населення південноукраїнських міст отримувало історичні знання і за посередництвом мистецтва, передусім театрального. На сценах міських театрів з успіхом демонструвалися п'єса М. Старицького «Богдан Хмельницький» і драма К. Милославського «Мазепа» [21].

Актуалізація постатей героїв української історії відбувалася у кількох основних формах: виданні відповідних брошур і статей; промовах і лекціях; пам'ятних панахидах.

«Залюднення» української свідомості новими героями відбувалося завдяки героїзації князів Київської Русі (особливо князя Володимира), які тим самим відбиралися від російської історії та ментальності. Прикладом цього є статті в одеській українській пресі фахового історика, одного з лідерів українського національного руху в Одесі Павла Клепатського та ієромонаха Микити [5]. Наголос на постаті Володимира, що спирався на давню південноукраїнську, щоправда переважно офіціозно-православну, традицію вшанування хрещення Русі (кожного року в російсько-імперський період саме Крим був одним із найпомітніших центрів вшанування ювілеїв Хрещення та Володимира, адже панувала теорія, що князь охрестився саме у Корсуні-Херсонесі-Севастополі), дав привід П. Клепатському зробити важливе узагальнення: «Наше минуле слідує розглядати в світлі своєї рідної традиції, затемненої згодом московським централізмом, і нашим героям необхідно повернути те значіння, котре їм дійсно належить по праву в міру їх заслуг перед батьківщиною. Слід навчатися у нього сучасному уряду» [27].

Цікавим прикладом перенесення постатей давньої української минувшини у цілком прагматичну політичну площину є епізод з історії херсонської журналістики. Певний час у 1918 р. В. Кедровський та Н. Малеча видавали у Херсоні українську газету «Дніпро», підписуючись спільним псевдонімом «Нестор-літописець». Це було тим більше дотепно та доречно, що Малечу справді звали Нестор [7, с. 55].

Історія завжди приваблювала націєтворців, що не мали фаху істориків, часто-густо взагалі не були дотичні до гуманітарних галузей діяльності. Найбільший вплив на сучасників мали численні неоромантичні та неонародницькі нариси працівника катеринославської залізниці Адріана Кащенка, що були перевидані ним у власному видавництві у 1917-1918 рр. Зокрема, він зобразив Костя Гордієнка як останнього лицаря Запорожжя, побудувавши розповідь на протиставленні елітарного гетьмана та народного отамана К. Гордієнка [6]. Героями нарисів А. Кащенка стали також Самійло Кішка та Петро Сагайдачний. Слід зазначити, що праці А. Кащенка були враховані представниками інших південноукраїнських історіографічних осередків. Так, одеський історик П. Клепатський у лекціях перед учителями, характеризуючи добу І. Мазепи, посилався на працю А. Кащенка про К. Гордієнка [9, c. 31]. Видатний український поет В. Сосюра у відомому автобіографічному романі «Третя рота» визнавав, що саме прочитання творів А. Кащенка вплинуло на його рішення вступити у лави Дієвої армії УНР в грудні 1918 р.

В Одесі найяскравіший внесок у створення картини української історії залишив один із провідників одеських українців початку ХХ ст., включно з революційною добою, лікар Іван Луценко. У 1917-1918 рр. на сторінках української одеської періодики він опублікував цикл статей, присвячених аналізові низки епізодів та явищ української історії [14-16]. Головним питанням, над яким замислювався автор, було виявлення причин, через які Україна не досягла самостійності у минулому. На його думку, Б. Хмельницький був вимушений передати Україну у ще тяжчу, ніж польська, московську неволю. «Так і вмер Хмельницький, запутавшись в союзах», -- сухо констатував він, перефразувавши значно більш поетично висловлені думки С. Величка.

Водночас він вважав гетьмана творцем Української держави. Після Богдана, на його думку, лише П. Дорошенко був борцем за народні інтереси, але при тому не до кінця зважав на народ. Тому І. Луценко вважав його трагічною постаттю. Натомість він наголошував усю негативність факту служіння І. Мазепи Москві, хоча й вважав, що гетьман спокутував це у 1708-1709 рр. На відміну від багатьох популяризаторів, І. Луценко стримано, аби не сказати негативно, сприймав постаті І. Сірка та С. Палія, вважаючи їх слугами Москви. Головною негативною тенденцією в історії України («історичною помилкою») він вважав недовіру еліти до сили власного народу. Попри аматорство, І. Луценку вдалося досить глибоко осягнути історію України, стати одним із передвісників державницького напряму в українській історіографії.

Видатний ідеолог націоналізму Юрій Липа, на думку сучасника «найбільший ерудит у поезії, добре обізнаний не тільки з українською та російською поезією, а й з закордонною», ще в 1917 р., до студіювання в Новоросійському університеті, опублікував в Одесі брошуру «Гетьман Іван Мазепа» [2, с. 61; 13]. Цю працю рецензував Д. Дорошенко у столичному українському виданні «Книгарь». Він закидав авторові тенденційність і глорифікацію історичних явищ та осіб, хоча й виділяв його роботу з числа подібних популярних брошур як написану зі знанням певних подробиць [4].

Актуалізація постатей українських героїв відбувалася також новішими засобами. У 1918-1919 рр. фільм про І. Мазепу зняло товариство «Русь» М. С. Трофімова (Ялта-Одеса) під керівництвом режисера М. Ларіна (оператор О. Левицький, художник В. Симанов).

З історіографії та площини історичної пам'яті козацькі ватажки переходили у цілком практичний вимір. Так, у Сімферополі у 1917 р. місцеві українці заснували «Український військовий клуб ім. гетьмана П. Дорошенка». У 1920 р. повстанське формування під назвою «1-й Надбужанський повстанський полк» на Миколаївщині очолив отаман на псевдо «Дорошенко». У березні 1918 р. був заснований Запорізький імені кошового К. Гордієнка полк кінних гайдамаків, що у складі Запорізького корпусу армії УНР брав участь у Кримському поході у квітні 1918 р.

На Катеринославщині та півночі сучасної Одеської області певний час діяла козацька республіка отамана Юхима Божка, який сприймався своїми вояками явно крізь призму образу колишніх козацьких отаманів, оспіваних М. Аркасом, Д. Яворницьким, А. Кащенком та ін. Серед підлеглих йому козаків було чимало осіб, що «приміряли на себе» образ козацьких героїв: Швачка, Бульба та ін. Отаман старанно підтримував культ козацької слави та отаманів-гетьманів. Мемуарист

І. Мазепа яскраво зобразив цю «приватизацію» історії: «Божко і Василюк любили говорити, що для боєвого піднесення українського вояка мав велике значення насамперед зовнішня форма організації війська. Нашому дядькові, казали вони, треба вистригти «оселедця», дати шлика й шаровари, підперезати червоним поясом, щоб він почував себе лицарем-оборонцем рідної землі, щоб слухався, для авторитету треба показати йому кошову булаву і прапор, а тоді можна воювати і за рідну землю» [18, с. 66]. Успіх отаману забезпечило те, що, на думку І. Мазепи, саме на Півдні традиції Запорізької вольниці збереглися найбільше. Показово, що Ю. Божко відвідав Катеринославський музей старожитностей, яким завідував Д. Яворницький, і привласнив собі булаву кошового отамана.

Деякі сучасні дослідники намагалися висунути цікаву теорію про те, що знайомство Д. Яворницького та його друга, іншого історика козацтва Я. Новицького з отаманщиною зразка 1918-1919 рр. призвело до того, що вони розчарувалися у самому явищі козацтва [20; 32]. Проте, на нашу думку, підкріпити джерелами цю важливу тезу дослідникам не вдалося, і все залишилося на теоретичному «піску». В помірковано-консервативної частини українських провідників такі настрої справді виникали: так, достеменно відомо, що подібну еволюцію пройшов Євген Чикаленко, який дуже цікавився історією України та глибоко осмислював її.

Визначальне місце у пантеоні українських історичних героїв як моделі для тогочасного націєтворення посіли новітні апостоли української державності, передусім Т. Шевченко та І. Франко. У 19171918 рр. П. Клепатський видав чимало нарисів про видатних українських письменників і поетів. У їхній творчості та життєвому досвіді загалом автор шукав насамперед поєднання загальнолюдських принципів зі служінням власній нації [22-28]. Так, звертаючись до постаті Лесі Українки, він наголошував: «...таких поетів зараз і треба, бо зворушені подіями революції, ми занадто скоро скидаємо свою зброю і шукаємо відпочинку» [25]. Статті одеського автора з'являлись і на сторінках провідних київських українських часописів [8].

Вшанування Т. Шевченка було піднесено фактично на релігійний рівень, як національного Пророка. Серед дуже чисельних прикладів його вшанування як національного символу згадаємо те, що в Криму в 1917 р. після українізації Севастопольського флотського півекі- пажу матроси виготовили український прапор із портретом Т. Шевченка. На початку українського свята у Херсоні у квітні 1917 р. було відправлено панахиду по Б. Хмельницькому та Т. Шевченку. Закликаючи народ на це дійство, його ідеологи насичували свій текст містично-пафосним змістом: «Нехай в цей день встане перед нами у весь зріст тінь великого гетьмана нашого Богдана Хмельницького. Нехай встануть тіні усіх героїв і мучеників, що склали свої голови за долю і щастя України. Вшануємо ті муки, які прийняв Т. Шевченко -- незабутній співець -- Кобзар наш» [30]. Учасниками свята були вояки Херсонського гарнізону, причому символічно, що відповідальним був призначений підполковник 44-го піхотного запасного полку Шевченко. Процес вшанування Т. Шевченка охопив найвід- даленіші кутки Південної України та усі соціальні страти. Вечір пам'яті Т. Шевченка відбувся у посаді Висунська Херсонського повіту [1]. Видатний історик Василь Біднов виступав на Шевченківському вечорі в селищі Сагайдачне у приміщенні управління Катеринославської залізниці (на тему «Котляревський та Шевченко») та ін. [11; 12].

Доцент Новоросійського університету, філософ та історик Михайло Гордієвський у 1917-1918 рр. належав до провідників одеських українців. Одним із різновидів його творчості були статті про Т. Шевченка та І. Франка. Автор підходив до вивчення цих постатей не як літературознавець, а як історик суспільної думки, культури та соціолог. У статті про І. Франка 1918 р. М. Гордієвський широкими мазками змалював всесвітнє значення велетня духу, його універсалізм. Він поставив І. Франка поряд із Платоном, Леонардо да Вінчі,

Ґете як геніями, які найбільше відповідали критеріям універсальності, тобто поєднання низки духовних сфер людства: філософської глибини з поетичною, художника і науковця, поета [3]. Принагідно зазначимо, що звернення автора до постаті велетня духу було зумовлене й особистим досвідом. У 1909 р. саме доповідь М. Гордієв- ського в Історико-філологічному товаристві при Новоросійському університеті відвідав І. Франко і висловив цінні рефлексії щодо почутого, чим викликав тотальне захоплення аудиторії [7, с. 51-52]. До постаті Т. Шевченка очікувано звертався Д. Яворницький [33]. З іншого боку, у пресі траплялися статті про І. Франка суто політи- зованого, прикладного змісту [17].

Рівень значення постатей Т. Шевченка та І. Франка чудово усвідомлювали українофоби, котрі боролися проти всього українського на Півдні України. Слід зазначити, що усі матеріали тогочасної доби, зокрема щодо діяльності українських діячів і організацій Півдня, яскраво засвідчують, що у цьому регіоні гострота українофобії у революційний період лише збільшувалася, набуваючи численних адептів. Так, 5 березня 1918 р. особи, котрі увірвалися до будинку національного театру Херсона, розбили портрет І. Франка та бюст Т. Шевченка [31].

Отже, у період Української національної революції Південна Україна була охоплена загальним процесом формування новітньої пам'яті українців про своїх національних героїв. Ватажки козаків, творці та очільники козацької держави Гетьманщини (П. Сагайдачний, Б. Хмельницький, І. Мазепа), постаті новітнього націєтворення, передусім Т. Шевченко та І. Франко, посіли першорядне місце в історіографічному процесі. У Катеринославі (Січеславі), Одесі, Херсоні відбувалися популярні лекції, видавалися брошури, газетні статті. Найактивнішими поширювачами популярної інформації про козацьких ватажків як героїв України були Д. Яворницький, В. Бід- нов, А. Кащенко та ін.

Досвід тодішнього протистояння має бути врахований, адже Південна Україна і нині є місцем гострої боротьби за історичну пам'ять українців, особливо в умовах новітньої декомунізації, що, на жаль, не завжди супроводжується деколонізацією. Але безумовним перегуком поколінь і важливим досягненням слід вважати те, що навіть у сьогоднішніх дуже складних у плані сприйняття української мови та культури південноукраїнських містах останнім часом у топонімії затверджено імена згаданих вище героїв української історії (так, у Дніпрі, Миколаєві, Першотравневому існують вулиці імені Костя Гордієнка, оспіваного А. Кащенком). Зіставлення з численними студіями сучасних науковців згаданих вище праць істориків дає можливість зробити висновок, що, хоча сучасні автори намагаються зняти романтичне та пафосне напруження на користь наукового дискурсу, основне ядро поглядів залишається незмінним. Переламні часи, в яких знову перебуває Україна, вимагають націєсофського напруження, вкидання історії у маси. Це забезпечує ренесанс подібного історіографічного націєтворчого вибуху, властивого для історіографії 1917-1921 рр., і захищає цей дискурс від спроби його деконструкції з боку сучасних адептів антинацієтворчого дискурсу, тим більше, що останній надзвичайно суголосний позиціям російської та польської історіографій з їх помітним антиукраїнським наповненням.

Література

Вечір пам'яті Шевченка на селі // Вістник товариства «Українська хата» в Херсоні. - 1917. - 21 трав. - Ч. 6. - С. 3.

Гак А. Від Гуляй-Поля до Нью-Йорку. Спогади [Текст] / Мартин Задека. - Новий Ульм-Філядельфія, 1973. - 326 с.

Гордиевский М. Универсализм Франка [Текст] / М. Гордиевский // Молодая Украина. - 1918. - № 13. - С. 2.

Дорошенко Д. [Рец. на: Юрій Липа Гетьман Іван Мазепа] [Текст] / Д. Дорошенко // Книгар. - 1917. - № 2. - С. 61.

Ієромонах Микита. Князь Володимир Святий та хрещення Руси [Текст] / Микита, ієромонах // Вільне життя. - 1918. - 28 липня. - С. 3.

Кащенко А. Кость Гордієнко: останній лицар Запорожжя [Текст] / А. Кащенко. - Катеринослав, 1917 р. - 50 с. (перевидання: Катеринослав: Українське в-во, 1919 р. - 40 с.).

Кедровський В. Обриси минулого: Деякі останні діячі-україно- філи напередодні революції 1917 року [Текст] / В. Кедровський. - Нью-Йорк; Джерзі Ситі, 1966. - 133 с.

Клепатський П. Іван Франко педагогом [Текст] / П. Клепатський // Вільна українська школа. - 1918/1919. - № 6-7. - С. 14-29.

Клепатський П. П'ятнадцять лекцій з історії України [Текст] / П. Клепатський. - Київ, 1919. - 62 с.

Корицька Г Р. Творчість А. Кащенка: проблематика і поетика [Текст] / Г. Р. Корицька ; автореф. дис. на здобуття наук. ст. к. філ. наук за спец. 10.01.01 - укр. літ-ра. - Дніпропетровськ, 2006. - 21 с.

Лекції // Вістник товариства «Просвіта» у Катеринославі. - 1917. - 11 черв. - № 12. - С. 2.

Лекції// Там само. - 1917. - 9 лип. - № 16. - С. 3.

Липа Ю. Гетьман Іван Мазепа [Текст] / Ю. Липа. - Одеса, 1917.- 33 с.

Луценко І. Гетьман Іван Мазепа [Текст] / І. Луценко // Наше село. - 1918. - № 8-9.

Луценко І. Гетьмани і гетьманська влада [Текст] / І. Луценко // Наше село. - 1918. - № 7.

Луценко І. Історична помилка [Текст] / І. Луценко // Вільне життя. - 1918. - 4 вер.

М. Т. Франко, як піонер українського соціал-демократичного руху в Галичині [Текст] / М. Т. // Вільне життя. - 1918. - 15 черв. - С. 3.

Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921 рр. [Текст] / І. Мазепа. - Київ, 2003. - 608 с.

Масненко В. В. Історична думка та націотворення в Україні (кінець ХІХ - перша третина ХХ ст.) [Текст] / В. В. Масненко. - Київ, Черкаси, 2001. - 440

Митрофаненко Ю. С. Отаманщина як історичне явище: погляди Д. І. Яворницького та сучасні рефлексії [Текст] / Ю. С. Митро- фаненко // Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті:[зб. наук. пр.] / ред. кол. : С. І. Світленко (відп. ред.) [та ін.]. - 2010. - Вип. 8. - С. 167-177.

Оголошення про історичну драму «Мазепа» // Дзвін. Вістник Олександрівського відділу Українського національного союзу. - 1919. - 4 січня. - № 8. - С. 3.

Павлович. В поті чола (І. Франко) [Текст] / П. Клепатський // Вільне життя. - 1918. - 9 черв. - С. 2.

Павлович. Ганна Барвинок [Текст] / П. Клепатський // Вільне життя. - 1918. - 4 серп. - С. 3.

Павлович. Іван Семенович Нечуй-Левицький [Текст] / П. Клепатський // Вільне життя. - 1918. - 5 квіт. - С. 3.

Павлович. Леся Українка [Текст] / П. Клепатський // Вільне життя. - 1918. - 1 серп. - С. 3.

Павлович. Марко Вовчок [Текст] / П. Клепатський // Вільне життя. - 1918. - 10 серп. - С. 3.

Павлович. Памяти Святого Володимира [Текст] / П. Клепатський // Вільне життя. - 1918. - 28 лип. - С. 3.

Павлович. Т. Г. Шевченко -- апостол любові, братерства і правди [Текст] / П. Клепатський // Вільне життя. - 1918. - 25 квіт. - С. 2.

Савчук В. С. В. О. Біднов та Д. І. Яворницький у Катеринославі: 1917-1918 рр. [Текст] / В. С. Савчук // Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті. - 2010. - Вип. 8. - С. 328-340.

Український мітинг // Вістник товариства «Українська хата» в Херсоні. - 1917. - 16 квіт. - Ч. 2. - С. 1.

Цибуленко Л. М. Чернявський у суспільно-культурницькому житті Херсонщини [Електронний документ] / Л. М. Цибуленко // Scriptorium nostrum. - 2014. № 1. - С. 190-209. - Режим доступу : http://sn.kspu.edu/index.php/sn/article/viewFile/44/39. - Назва з екрана.

Чоп В. Ставлення до махновського руху з боку істориків запорозького козацтва Я. П. Новицького та Д. І. Яворницького [Електронний документ] / В. Чоп // Официальный сайт Нестора Ивановича Махно. - Режим доступу : http: //www. makhno. ru / lit /chop/16.php. - Назва з екрана.

ЯворницькийД. Народні основи в поезії Т. Г. Шевченка [Текст] / Д. Яворницький // Споживач. - 1920. - № 4. - С. 1-7.

Размещено на Allbest.ru