Землекористування православного парафіяльного духовенства у ХІХ - на початку ХХ століття (на матеріалах київської єпархії)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 27-725(477-25)« 18/19»

Землекористування православного парафіяльного духовенства у ХІХ - на початку ХХ століття (на матеріалах київської єпархії)

В. С. Тацієнко

кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини

Анотація

православний духовенство сільський земельний

У статті розглянуто зміни в порядку землекористування православного парафіяльного сільського духовенства у ХІХ -- на початку ХХ століття. Звернено увагу на забезпечення церков земельними наділами, їх розподіл між членами причту, підкреслено неоднозначне ставлення духовенства до обробітку землі. Відзначено, що спроби уряду перекласти обробіток причтових угідь на селянство призвело до погіршення відносин із священнослужителями. Встановлено, що найчастіше церковна земля оброблялася найманими робітниками та здавалася в оренду.

Annotation

V. Tatsiyenko

The land tenure of the orthodox clergymen in the 19^th - early 20^th century (based on the materials of kyiv eparchy)

The article deals with the land tenure by the Orthodox parish clergy in the 19th -- early 20th century.It is noted that the land was one of the main and stable parts of the clergy's profits. Therefore, the government paid special attention to the provision ofchurches with lands, trying to solve the problem of the clergy's material support. The resistance of Catholiclandowners, who opposed the increase of the landed property in the Orthodox Church and seized the church lands, the inaction of the local authorities, dependent on the landowners, caused the situation whenproviding the parish churches with the land took much time. Besides, the issue of land cultivation was also raised.It is worth emphasizing that the laws of late 19thand early 20thcenturies changed the status of church lands annexed to the Russian Empire. The land became the property of the church and apriest was expected to use it during the time of his duties in this region.

Постановка проблеми. Земля була однією із головних і стабільних статей прибутків парафіяльного кліру. Тому забезпеченню церков угіддями уряд приділяв особливу увагу, прагнучи цим вирішити проблему матеріального забезпечення духовенства. Водночас з наділенням парафіяльних церков землею поставало питання її обробітку.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання землекористування православного сільського духовенства знайшло лише часткове відображення у сучасній українській історіографії. Окремих аспектів проблеми, зокрема забезпечення парафіяльних церков земельними наділами, господарської діяльності духовенства, обробітку церковних угідь селянами торкалися О. Крижанівський [1], С. Борисевич [2], Т Кузнець [3], Б. Опря [4], але окреслена тема залишається актуальною та потребує подальшого дослідження.

Метою статті є висвітлення землекористування православного сільського духовенства у ХІХ - на початку ХХ ст.

Виклад основного матеріалу. Указом Павла І від 18 грудня 1797 р. на приєднані від Речі Посполитої землі поширювалась вимога наділяти сільським церквам, священики яких не перебували на державному утриманні, встановлену в імперії у 1765 р. пропорцію землі - 33 дес. [5, 821-823]. Указ від 11 січня 1798 р. обов'язок обробляти визначену норму церковних угідь переклав на парафіян, які мали виділяти причту середню кількість урожаю або гроші за «справочними» цінами. Землі, що перевищували 33 дес. вимагалось здавати в оренду, обробіток духовенству заборонявся, оскільки вважався «справою з саном їх не сумісною» [6, 204-205]. Проте реалізація цього закону на місцях відбувалася з великими труднощами. Поміщики користуючись тим, що місцеві адміністрації і повітові суди перебували в їх руках, здійснювали прихований опір у відведенні церквам земель та їх обробітку вірянами, адже право розпоряджатися працею селян визнавали лише за собою. Деякі землевласники Київської губернії відкрито заявляли, що селянам «як підданим своїм, обробляти попам ругу не дозволять» та часто залишали за собою весь врожай з церковних земель [7, 90-91]. Реалізація указу поставила селян в опозицію до духовенства, оскільки накладала на них додаткову повинність. Водночас і причт потрапляв у матеріальну залежність від парафіян.

3 квітня 1801 р. Олександр І відмінив положення про обробіток церковних угідь вірянами. Праця на землі покладалася на священно-, церковнослужителів і вже вважалася не лише сумісною з церковним саном, а й «прикрашала» його та зближувала з парафіянами [6, 210-211].

У Київській єпархії звичним явищем було захоплення поміщиками церковної земельної власності. Масово відчужувались землі, що переважали встановлену норму 33 дес., адже на Правобережжі у багатьох причтах наділи перевищували цю пропорцію, угіддя переносились в інші місця і в зменшеній площі. Через опір поміщиків-католиків, які протидіяли зростанню земельної власності Православної церкви та захоплювали церковні угіддя, бездіяльність місцевої влади, залежної від панів, процес забезпечення парафіяльних церков землями розтягувався у часі. Саме в цій ситуації у 1801 р., 1804 р., 1809 р. були видані укази, що продублювали вимогу наділення сільських церков 33 дес. землі (30 дес. орної та 3 дес. сіножаті) [2, 261].

Незважаючи на прагнення влади вирішити питання забезпечення кліру землею, на кінець 20-х років ХІХ ст. в Київській єпархії не всі причти мали встановлену пропорцію землі. Зокрема, станом на 1830 р. в с. Псярівка Уманського повіту причтові угіддя складалися з 20 дес. орної землі і 7 дес. сінокосу, в с. Кищенці того ж повіту - 13 дес. орної та 14 дес. 325 сажнів сіножаті [8, 28-31].

Варто наголосити, що закони кінця ХУЛІ - початку ХІХ ст. змінили статус церковних наділів на приєднаних до Російської імперії українських землях. Земля стала власністю церкви, а не священиків як це було раніше. Спадковість церковного землеволодіння ліквідовувалась і отримання священицького місця давало право лише тимчасового користування земельними угіддями до виходу за штат [9, 96].

Від несправедливого розподілу притчових земель часто страждали церковнослужителі, адже наділення їх землею, як і розподіл інших прибутків, залежало від священика, який очолював причт. Так, 1811 р. до Київської духовної дикастерії надійшла колективна скарга від церковнослужителів ряду сіл Липовецького повіту «про не виділення їм тамтешніми священиками ніякої ружної землі». Священнослужителі мотивували це отриманням причетниками «роковщини» від кожного двору, ніби взамін користування землею, хоча загалом вона складала незначну суму [10, 1-2]. Це призводило до того, що «дячки, а тим паче паламарі, праця яких немала, а прибутки наймізерніші ... одні заробляють хліб на чужих полях, інші, допускаючи неприпустимі відлучки, наймаються до різних людей за погоничів, інші ще гірше впадають в лінь, пияцтво та інші пороки» [10, 3]. Дикастерія ухвалила рішення про взяття підписок з усіх священиків повіту, які зобов'язувалися з церковних орних, сінокісних земель, городів та інших угідь виділяти принаймні п'яту частину церковнослужителям. Подібні випадки, коли священики залишали за собою всю церковну землю, або виділяли для причетників незначну частину наділу були поширеними і у Звенигородському [11, 1], Уманському [12, 62], Васильківському [13, 2-5, 14-19] та інших повітах Київської губернії.

20 липня 1842 р. імператор Микола І затвердив «Положення про забезпечення православного сільського духовенства землею, будинками і одноразовою допомогою», чинність якого 31 серпня 1843 р. уряд поширив на всю Правобережну Україну. Селяни зобов'язувались виділити 30 дес. орної землі (по 10 дес. священнослужителю, причетникам і на церковні потреби) та 3 дес. сінокосу за умови, якщо на кожну ревізьку душу припадало не менше 4 дес., а у разі нестачі такої кількості землі, парафіяни мали компенсувати її продуктами або грішми. Понаднормова земля, раніше виділена церкві, залишалася у її власності і перебувала у користуванні священика. Також підкреслювалось, що церковний наділ є службовим: його дозволялось здавати в оренду, але заборонялось продавати, дарувати, заставляти. «Положення...» знову переклало тягар обробітку на плечі селянства. Парафіяни зобов'язувались задарма обробляти 10-десятинний наділ священика, а за договірну плату - й решту церковної землі або трудова повинність могла замінюватись сплатою грошей. Хоча у законі й зазначалось, що селяни частково (на 50 %) могли обробляти церковний наділ за рахунок панщини, проте на практиці це не виконувалося, оскільки поміщики не поступалися бодай крихтою відробіткової ренти підданих селян. Окрім того, селянам ставилось в обов'язок забезпечувати причти житлом, господарськими будівлями та надавати одноразову допомогу борошном та посівним матеріалом [1, 99-100].

Безумовно, «Положення ...» 1842 р. суттєво покращило добробут парафіяльних кліриків, що відзначали і київські митрополити Філарет (Амфітеатров) [14, 443-444] та Ісідор (Нікольський) [1, 101]. Однак, його реалізація негативно позначилась на стосунках між кліром та мирянами. Покращення матеріального становища духовенства покладалося на і без того переобтяжене селянство, адже для реалізації закону на його плечі лягала додаткова повинність.

Заходи влади обурювали селянство, так як входили у протиріччя з його прагненням до волі. В очах селян-землеробів священик поставав поміщиком, а «замість однієї панщини стало дві» [15, 552-553]. Така політика уряду не могла не призвести до ускладнення відносин між духовенством та парафіянами. До того ж священнослужителі часто зловживали працею селянства, вимагаючи обробляти всю їхню землю, а не 10 дес., які визначалися законом. Збереження обов'язку обробляти церковні угіддя після ліквідації кріпацтва ставало дедалі небезпечним для Православної церкви. Зокрема, звітуючись про стан єпархії у 1865 р., митрополит Арсеній (Москвін) зазначав, що в деяких місцях «старі добрі стосунки» між парафіянами та пастирями, при виконанні обов'язкового обробітку священицьких ділянок, обертаються конфліктними ситуаціями, «а обробіток для селян здається продовженням ненависної кріпосної праці, від якої вони нещодавно звільнені» [16, 2].

Лише у січні 1867 р. уряд видав закон, який з 1 січня 1868 р. скасовував «Положення...» 1842 р., що ґрунтувалось на віджилих кріпосницьких методах і відповідну трудову повинність селян церкві, хоча священики й були проти таких змін. Взамін запроваджувався поземельний збір з селян та землевласників, сума якого в Київській губернії складала 120 800 руб. у рік. З них 111 136 руб. йшло на виплати священикам єпархії як компенсація за втрату робочих рук [17, 86-88].

У 1873 р. регламентувався розподіл прибутків та церковної землі між членами причту: настоятель мав отримувати три частини, його помічник - дві, псаломник - одну [18, 119-120]. Визначалося, що при церквах, де за штатом передбачався священик та причетник, прибутки та угіддя розподілялись у пропорції 3:1; при двох причетниках - 3:1:1; при штатному дияконі і одному причетнику - настоятель отримував 3, диякон - 1,5, причетник - 1 частину; при дияконі і двох церковнослужителях доходи розділялися на 6,5 частин, з яких священику 3, диякону 1,5, причетникам - по 1 [19, 29-30].

Відповідно до правил 1873 р. вся земля, в тому числі і наднормова, на відміну від «Положення .» 1842 р., мала розділятися між причтом. Проте священики не бажали миритися з втратою понаднормових земель. Єпархіальний з'їзд 1891 р. навіть звертався до керівництва єпархії з проханням, щоб церковний наділ, який перевищував пропорцію 33 дес. не розділявся між членами причту, а перебував у користуванні священика [20, 30].

Нерідко клірики вели таке ж господарство як і парафіяни: обробляли землю, косили сіно, розводили худобу тощо. Якщо ж священик не брав безпосередньої участі у роботах, то був необхідний постійний нагляд за найманими робітниками. На сторінках єпархіального часопису «Киевские епархиальные ведомости» надавалися практичні рекомендації щодо заняття землеробством. Зокрема, рекомендувалось застосовувати сівозміну та не залишати третю частину наділу під паром [21, 305307]. Однак, сільське духовенство не могло присвячувати увесь свій час, як селяни, господарським турботам. Тому серед кліриків не було однозначного ставлення щодо сільськогосподарської праці. З одного боку, на сторінках церковної періодичної преси справедливо наголошувалось, що це відволікало пастиря від прямих обов'язків - підготовки до богослужінь, їх проведення, здійснення треб, підготовки повчань, нагляду за церковною школою, парафією [22, 64]. Висловлювалась думка, що землеробство не йде на користь пастирському служінню і, що важливо, займає думки клірика, відтак священик у гарячу пору з неохотою виконував свої прямі обов'язки [23, 1186-1188]. Тому пропонувалось позбавити священика обробітку землі, щоб «знав тільки свою справу - служіння ієрейське» [22, 65; 24, 1257-1258]. З іншого боку, обстоювалась позиція, що це «ні стільки не шкодить пастирській справі» та не підриває його авторитет [25, 624-625].

Найчастіше церковна земля оброблялася найманими робітниками та здавалася в оренду. У звіті про стан Київської єпархії за 1902 р. зазначалося, що понад третини причтів здавали церковні наділи в оренду [4, 116]. На початку 60-х років ХІХ ст. при найманій праці 1 десятина землі, засіяна житом, давала в середньому 5 руб. 35 коп., 1 дес. вівса - 5 руб., не враховуючи невеликий дохід від соломи та полови. Прибуток від пшениці був більшим, оскільки вищою була її вартість [26, 597-598]. Варто зауважити, що до 1868 р. священики отримували більший дохід від землі за рахунок обов'язкових робіт парафіян. В останній чверті ХІХ ст. прибуток від однієї десятини землі складав орієнтовно 5 руб. на рік [27, 240].

Загалом церкви у Київській єпархії були добре забезпечені земельними угіддями. Напередодні селянської реформи 1861 р. понаднормові наділи мали 60% парафіяльних церков, причому у 23 церквах було по 100-150 дес. землі [1, 100]. На 1881 р. в користуванні парафіяльного духовенства єпархії нараховувалось 62 283 дес. 1 941 сажень землі, що на 1 300 штатних притчових церков складало в середньому по 47,9 дес. Враховуючи середній прибуток з десятини в 5 руб., ця стаття доходу приносила 311 415 руб., що на причт складало 239 руб. 50 коп. [27, 240].

Для виконання сільськогосподарських робіт священики могли користуватися так званою «поміччю», коли до селян зверталися з проханням зорати, посіяти чи зібрати врожай або у вигляді оплати за треби [28, 23; 29, 113]. Також духовенство вигравало на тому, що частину притчової землі селяни обробляли часом за «горілку», а іноді просто «за спасіння душі». До того ж церковні землі звільнялись від державних повинностей та гербових зборів [30, 4849]. Інколи траплялись випадки примушування селян до обробітку священицьких наділів. Так, у 1875 р. священик Тарасович з с. Юшок Київського повіту відмовився відспівувати покійну дитину, рідня якої не обробляла його наділ. Громада також скаржились на «утиски за те, що вони не хочуть безкоштовно обробляти його землю». Благочинний мав провести розслідування, однак незалежно від результату, священику було наказано знайти собі інше місце [31, 1 - 2, 4].

Висновки

Землезабезпеченню та землекористуванню православного парафіяльного духовенства державно-церковна адміністрація приділяла особливу увагу, адже це було одне з головних джерел доходів для сільських кліриків. Спроби вирішити питання обробітку причтових угідь запровадженням обов'язкової селянської праці негативно позначалось на стосунках вірян з духовенством, сприяло відчуженню їх від церкви. В середовищі кліру не було однозначного ставлення щодо доцільності сільськогосподарських робіт. Часто звучала думка, що це відволікає священика від його безпосередніх обов'язків. Питання обробітку церковної землі духовенство вирішувало найманими робітниками та здачею в оренду.

Список використаної літератури та джерел

1. Крижанівський О. П. Церква у соціально-економічному розвитку Правобережної України (XVIII--перша половина