Джерельна база порівняльного історико-правового дослідження: питання методики

Размещено на http://www.allbest.ru/

Джерельна база порівняльного історико-правового дослідження: питання методики

Вступ

Науковий розвиток у XXI ст. в умовах поступового домінування шостого технологічного укладу обумовлює відповідну трансформацію засобів наукового пізнання. Головними вимогами, що відтепер висуваються до методу, є простота та зручність у його використанні під час проведення дослідження [1; 2]. Важливою стає і модульність, яка означає, передусім, наявність певної структури методу, - своєрідних змістовних блоків, що дозволяють досліднику з відповідною кваліфікацією як розібрати процес дослідження на складові, так і доповнити сам метод без порушення його цілісності тими технічними прийомами, що довели свою ефективність [3]. Теоретичне осмислення засобів наукового пізнання в умовах сьогодення обов'язково повинно супроводжуватися розробкою методики і техніки їх застосування. Звісно, будь-яка дослідницька робота у цьому напрямі є надзвичайно актуальною.

Говорячи про методику проведення порівняльного історико-правового дослідження, слід зауважити, що проблема формування його джерельної бази до цих пір є невирішеною. Так, не до кінця з'ясованим є питання щодо видів джерел, які можуть залучатися до компаративної наукової роботи [4; 5]. Крім того, відсутня класифікація джерел порівняльного аналізу, яка б відповідала вимогам практичної роботи з історико- правовими об'єктами. Не завжди зрозумілим є місце того або іншого письмового джерела у структурі знань про порівнювані державно-правові явища. Висвітлення цих та інших питань і становить мету даної статті. Наукова новизна статті виявляється у тому, що вперше робиться спроба класифікації джерел компаративного дослідження з історико-правової тематики, адекватної його методичним потребам.

Огляд літературних джерел

Серед тих авторів, які вивчали джерела історичного дослідження, а також займалися їх класифікацією, можна назвати таких представників вітчизняної та зарубіжної історичної науки, як М. Блок [6], І. Г. Дройзен [7], С. М. Каштанов та А. А. Курносов [3], І. Д. Ко- вальченко (Ковальченко, 2003), В. Ф. Ко- ломийцев [8], В. В. Косолапов [9],

0. С. Лаппо-Данилевський [10], А. Марру [11], Л. Г. Мельник [2], О. П. Пронш- тейн [12], Л. М. Пушкарьов [4],

1. П. Крип'якевич [13] та ін. Обов'язково слід відзначити фундаментальний характер праць вказаних науковців, які і сьогодні становлять неабияку цінність для подальших досліджень, пов'язаних із розробкою методики і техніки порівняльного історико-правового аналізу.

Вагомий внесок у розвиток методики історичного дослідження зробив О. П. Пронштейн, який значну увагу приділив загальній характеристиці письмових джерел, а також дав розгорнутий аналіз основних їх видів. Корисними для розвитку історико-правової компаративістики є його методики тлумачення історичних пам'ятників та виявлення фальсифікованих історичних документів [12]. Більш поглиблено і з урахуванням сучасних методологічних підходів характеризує основні види письмових джерел В. Ф. Коломійцев, відносячи до останніх пресу, політичну публіцистику, парламентські та дипломатичні документи, законодавчі акти тощо. Вчений наводить і загальну характеристику усних джерел [8]. Основні напрями джерелознавчих досліджень характеризуються І. Д. Ковальченко. Окрім класифікації історичних джерел, дослідник наводить і шляхи вирішення проблеми підвищення їх інформаційної віддачі [14]. Слід згадати і фундаментальну класифікацію вітчизняних письмових історичних джерел Л. М. Пушка- рьова, яка в силу свого концептуального характеру до цих пір залишається вельми актуальною [4].

Розуміння сутності історичних пам'ятників неможливе без урахування ідеалістичного напряму джерелознавства. Так, відомий дореволюційний методолог О. С. Лаппо-Данилевський поряд з методами історичного дослідження розробляв поняття історичного джерела, засади історичної інтерпретації і критики джерел, виділяв їх види залежно від ступеня значущості та ін. [10]. Французький історик А. Марру, заперечуючи об'єктивний характер змісту джерел, зводив значення їх наукової критики до суб'єктивних якостей самого історика. На його думку, розуміння історичного документа у цілому може бути досягнуте лише шляхом «вживання» у нього, що є доступним лише для людини з тонким чуттям [11]. Слід згадати й ідеалістичну класифікацію історичних джерел М. Блока, яка завдяки своєму специфічному ракурсу дозволяє по-іншому оцінити їх пізнавальну цінність [6].

Загалом же наукові роботи вказаних авторів, незважаючи на свій фундаментальний характер, не завжди і не у повному обсязі відповідають методичним вимогам компаративного історико-пра- вового аналізу. зважаючи на це, у ряді випадків, особливо коли мова йде про формування джерельної бази порівняльного дослідження, вони потребують відповідних коректив і правок.

Методологічна основа

Методологічною основою цієї статті є основні положення про теорію, методику і техніку методу, викладені І. Д. Ковальченко у своїй праці «Методи історичного дослідження» [14]. Крім того, поглиблювати знання про порівняльний історико-правовий метод дозволяють відповідні напрацювання вітчизняних та зарубіжних вчених у сфері теорії та практики компаративістики. зокрема, досліджувати різні методичні аспекти формування джерельної бази порівняльного дослідження з історико- правової проблематики. Потреба конкретизації цього засобу наукового пізнання значною мірою обумовлена й нашою попередньою роботою, завдяки якій загалом були визначені його теоретичні засади, а саме: місце методу у методології науки історії держави і права; головне завдання, на вирішення якого він спрямований; основні наукові підходи та принципи, що лежать у його основі; структурно-функціональні рівні прояву його дії тощо.

Результати та обговорення

Практично порівняльне історико- правове дослідження починається з добору джерел. При цьому дослідник визначає місце і зв'язки джерела в ланцюзі історичних подій, виявляє зв'язки обраного джерела з іншими джерелами, оцінює його значення для розв'язання наукової проблеми, добирає ті джерела, які найповніше, всебічно характеризують порівнювані історико-правові об'єкти.

За влучним твердженням Л. Г Мельника, історичні джерела це своєрідна об'єктивна передумова пізнання минулого [2]. Без їх дослідження та опрацювання неможливе вивчення історико- правової дійсності. На думку І. М. Кри- п'якевича, історичне джерело - все те, з чого можна добути відомості про минуле [13]. За визначенням іншого історика О. П. Пронштейна, «історичними джерелами можна вважати всі продукти діяльності людей, які містять у собі факти, що безпосередньо відображають реальні явища суспільного життя і свідчать про закономірний процес розвитку людського суспільства» [12].

Цікаво, що ряд зарубіжних істориків, розглядаючи проблему історичного джерела, вказують, що значення будь-якого залишка минулого залежить не стільки від його об'єктивної значущості, скільки «від самого історика, його ініціативи, уміння використовувати інструменти роботи, його знання і перш за все від того, який він сам, його інтелект, сприйнятливість і культура» [11]. Американський історик і філософ Е. Тепп взагалі стверджує, що оскільки історичного минулого як реальності, незалежної від свідомості людей, взагалі ніколи не існувало, історичне джерело не може відображати дійсних явищ суспільного життя. Це - категорія, що існує лише в уяві людей, у їх мисленні [15].

Звичайно, такі крайні погляди на сутність історичного джерела та історичного процесу, властиві як представникам історичного матеріалізму, так і прибічникам історичного ідеалізму, мають право на життя, однак реальна практична робота з історико-правовим матеріалом переконує у тому, що обидва підходи мають тенденцію швидше не до дихотомії, а до свого сполучення, у кожному конкретному випадку специфічного і нетривіального. Не всі історичні джерела за формою свого вияву мають однакове пізнавальне значення, так само, як і не всі з них за ступенем своєї достовірності мають однакову наукову цінність.

Свого часу відомий джерелознавець Л. М. Пушкарьов зауважував, що «кожне історичне джерело являє собою складне суспільне явище, діалектичну єдність об'єктивного і суб'єктивного... Між реальною дійсністю та історичним джерелом перебуває лише свідомість автора, творця джерела. Інакше кажучи, джерело та реальна дійсність знаходяться між собою у двочленному зв'язку: минуле - джерело» [4]. Відповідно, збираючи історичні джерела в рамках свого дослідження, історик- компаративіст повинен враховувати як те, що багато свідчень, які мають значення для його роботи, взагалі не збереглося, так і те, що історичні діячі завжди виражали інтереси певних політичних і класових груп суспільства, і це позначалося на створюваних ними документах.

Взагалі особливість історико-право- вої науки порівняно з природними полягає у тому, що конкретні державно- правові події та явища, які вона вивчає, не піддаються безпосередньому дослідженню. Одразу після своєї появи вони стають надбанням минулого, а умови їх виникнення настільки своєрідні, що штучно їх відтворити неможливо. У результаті відомості про минуле людського суспільства містяться у залишках знарядь і засобів праці людей попередніх епох, предметах їх ужитку, архітектурних спорудах, билинах, піснях, приказках та прислів'ях, самій мові тощо. Особливо багато історичних, у тому числі історико-правових [1], фактів залишилося у складі писемних пам'ятників у вигляді законодавства, державних і приватних актів, публіцистичних і художніх творів та ін.

У контексті методики здійснення порівняльного історико-правового дослідження, окрім визначення і характеристики поняття історичного джерела, важливим також є питання класифікації всіх джерел, що можуть бути залучені до проведення подібного виду робіт. Очевидно, що віднайдення найбільш оптимальної їх класифікації значно спростить роботу історика-компаративіста та сприятиме значній економії часу.

Так, М. Блок, розглядаючи підстави градації історичних джерел, поділяв їх на «навмисні», автори яких проводять крізь джерела свою тенденцію, і «ненавмисні», творці яких не переслідували яких-небудь політичних та інших цілей. Саме остання група джерел, на його думку, є найважливішою і лежить в основі відтворення не тільки неписемної історії, але й усього подальшого соціального та економічного розвитку [6].

Відомий дореволюційний методолог О. С. Лаппо-Данилевський також виходив з ідеалістичних засад, розбиваючи всі історичні джерела на дві групи - залишки культури, що позначають факт, та історичні перекази, що зображують, викладають цей факт. Проте О. С. Лап- по-Данилевський не заперечував і можливості емпіричного групування джерел «на пам'ятники речові і пам'ятники словесні та письмові, що відрізняються один від одного за їх зовнішнім виглядом». При цьому джерела, що відображають факт, збігаються з пам'ятниками речовими (у широкому сенсі), а джерела, що позначають факт, - з пам'ятниками словесними і писемними [10]. Схожих поглядів дотримувався і німецький історик І. Г. Дройзен [7].

Рис. 1. Письмові історичні джерела у структурі знань про історико-правовий об'єкт порівняльного аналізу

Історики, які відстоюють історичний матеріалізм, пропонують інші схеми класифікації всіх історичних джерел. Наприклад, О. О. Зімін та Л. В. Черепнін виходили з домінуючої ролі змісту джерела над його формою, розподіляючи всі джерела на три великі групи, кожна з яких характеризує: а) соціально-економічну історію; б) історію зовнішньої і внутрішньої політики; в) історію суспільно-політичної думки і культури [2]. Ряд авторів пропонує класифікувати джерела, виходячи з походження документа, розуміючи під ним «суму ознак, що визначають місце джерела у суспільному житті, його цільове призначення, авторство, обставини появи». Виходячи з цього, історичні джерела поділяються на три типи: а) джерела, що виникли у сфері соціально-економічних відносин; б) джерела, що виникли в сфері соціально-політичної боротьби, суспільної думки і культури; в) джерела сімейно- особистого походження [3].

Як видно з викладеного вище, кожна схема класифікації базується на певній теоретичній основі - ідеалістичній або матеріалістичній, становлячи тим самим інтерес для подальших дискусій у напрямі теорії джерелознавства. Якщо ж говорити про методику здійснення порівняльних історико-правових досліджень, то, на жаль, незважаючи на всю свою науково-пізнавальну цінність, жодна з представлених вище систематизацій не задовольняє вимог технології проведення подібних робіт. По-перше, вказані класифікації не відповідають на питання, у якій формі існують історичні джерела, а по-друге, вони не містять чітких орієнтирів для дослідника-ком- паративіста щодо добору джерел серед бібліотечного та архівного матеріалу.

На наш погляд, найбільш адекватною класифікацією історичних джерел, як зарубіжних, так і вітчизняних, є їх поділ на типи і види. При цьому сутність найбільш великих категорій джерел виражається терміном «тип», а більш компактних та чітко окреслених - терміном «вид». Зокрема, згідно з цією схемою виділяють такі основні типи: 1) письмові; 2) речові; 3) етнографічні; 4) усні, або фольклорні; 5) лінгвістичні; 6) фо- токінодокументи; 7) фотодокументи [12]. Деякі дослідники до основних типів джерел включають також науково- технічну документацію, зображувальні, результати соціологічних досліджень тощо [9]. Незважаючи на те, що окремі типи за цією класифікацією можуть суміщатися (наприклад, етнографічні, усні (фольклорні) та лінгвістичні джерела можуть бути представлені як у письмовій формі, так і у вигляді фоно-фото- джерел), суто в технічному сенсі вона є досить вдалою, оскільки дозволяє зрозуміти, які типи джерел можна залучати до компаративної роботи з історико-пра- вової тематики.

Разом з тим слід зазначити, що незважаючи на все різноманіття історичних джерел, основним типом, з яким має справу історик-компаративіст, є письмові пам'ятники, зміст яких переданий за допомогою графічних знаків. Як правило, вони представлені яки- ми-небудь текстами або є їх частиною. Письмові джерела дійшли до нас у вигляді епіграфічних надписів, графіті, рукописів та друкованих матеріалів тощо.

Очевидно, що, зважаючи на велику кількість письмових джерел, вони також потребують свого упорядкування. Виходячи з потреб методики порівняльного історико-правового дослідження, на нашу думку, доцільним буде розподілити всі види письмових джерел на дві великі групи: історико-правові документи та інші історичні джерела. зауважимо також, що ця диференціація обумовлена, передусім, своєю значною інструментальною цінністю для дослідника, оскільки сприяє формуванню ще на етапі збору джерел компаративної роботи первинної уяви про порівнювані історико-правові об'єкти.

Незважаючи на те, що вказане розбиття джерел є вимушеним і певною мірою штучним, воно дозволяє у подальшій роботі з історико-правовими об'єктами застосовувати різний (і доволі специфічний) дослідницький інструментарій до вказаних двох груп письмових пам'ятників. У цілому ж це сприятиме усуненню плутанини під час формування джерельної бази компаративного дослідження, а також значному підвищенню ефективності роботи компаративіста. Схематично така систематизація письмових джерел порівняльного істо- рико-правового дослідження буде виглядати так, як зображено на рис. 1.Цілком зрозуміло, що предметом уваги дослідника будуть насамперед історико-правові документи, що становлять основу історико-правових об'єктів порівняльного аналізу, а вже потім - всі інші історичні джерела, які виконуватимуть допоміжну - пояснювальну функцію.

Історико-правовий документ можна визначити як матеріальний (письмовий) носій історико-правової інформації, який має необхідні реквізити, що дозволяють його ідентифікувати, й призначенням якого є регулювання суспільних відносин. Інакше кажучи, історико-правовим документом у досліджуваному контексті є будь-яке письмове історичне джерело, що містить інформацію про право тієї або іншої епохи, яка є офіційно зафіксованою відповідно до конкретно-історичних умов. Найбільш поширеними видами історико-правових документів є правові прецеденти, закони та підза- конні акти, конституції, декларації, універсали, ордонанси, асизи, декрети, договори та ін.

Також слід зазначити і про те, що достовірність історико-правового документа повинна бути встановлена та (або) підтверджена згідно з методикою перевірки історичних джерел на фальсифікацію. Крім того, у випадках, коли основу порівнюваних об'єктів становлять стародавні історико-правові документи, які дійшли до нашого часу у вигляді численних редакцій і списків, обов'язковим є встановлення не лише достовірності конкретного списку, але і його повноти щодо відображуваних правовідносин.

Оскільки у центрі уваги історика- компаративіста на стадії збору джерел, окрім історико-правових документів, знаходяться також й інші досить численні історичні письмові пам'ятники, варто навести і їхню класифікацію. Так, Л. М. Пушкарьов розчленовує всі письмові джерела на два роди: діловодні та оповідальні. У свою чергу, діловодні поділяються на 4 види: картографічні, статистичні, актові і канцелярські, а оповідальні також на 4 види: особові, художні, історичні та наукові [4]. Зважаючи на те, що актові джерела переважно відповідають групі історико-правових документів, на нашу думку, їх требавиключити з класифікації інших історичних письмових пам'ятників. У результаті джерела, що входять у кожний з указаних вище видів (за винятком актових), можна згрупувати так, як подано у табл. 1.

Таблиця 1 Класифікація інших письмових джерелпорівняльного історико-правового дослідження

Як практичний приклад застосування вказаних вище методичних рекомендацій можна навести систематизацію письмових історичних джерел порівняльного історико-правового дослідження інституту мирових суддів, створеного у Російській імперії за судовою реформою 1864 р. Зокрема, до групи історико-правових документів були включені: Основные положения преобразования судебной части в России 1862 г., Учреждение судебных установлений 1864 г., Устав гражданского судопроизводства 1864 г., Устав уголовного судопроизводства 1864 г., Устав о наказаниях, налагаемых мировыми судьями 1864 г., Положение о губернских и уездных земских учреждениях 1864 г., Положение о введении в действие Судебных уставов 1865 г., Общее Учреждение судебных установлений 1910 г., Особенные учреждения судебных установлений 1910 г., а також конкретні судові рішення мирових суддів Державного архіву Харківської області. Що стосується інших історичних письмових джерел, то до їх складу увійшли записки, щоденники і мемуари учасників судових перетворень у Російській імперії середини XIX ст., численні наукові публікації історичної та філософської спрямованості у журналах, статистичні звіти органів земського самоврядування, монографії дореволюційних, радянських і сучасних істориків і правознавців, узагальнена судова практика мирових судів, систематичні відомості про рух цивільних і кримінальних справ у судово-мирових округах, дані про матеріальне забезпечення мирових судів тощо. У цьому ж напрямі здійснювався й подальший пошук і збір конкретних історичних джерел для формування джерельної бази дослідження.

Висновки

Таким чином, методика формування джерельної бази порівняльного істори- ко-правового дослідження передбачає розбиття всіх історичних джерел на дві великі групи: історико-правові документи й інші історичні джерела, включаючи письмові, речові, етнографічні, фольклорні, лінгвістичні, фотокінодо- кументи, фонодокументи тощо. Серцевиною компаративного аналізу при цьому будуть саме історико-правові документи, що є цілком логічним і випливає з самої суті відповідного методу. Всі інші історичні джерела виконуватимуть допоміжну - пояснювальну - функцію у процесі порівняння історико-право- вих об'єктів, що ніяк не применшує їх значення. Особливо, якщо враховувати складну й суперечливу сутність історичного джерела взагалі, яка залежно від матеріалістичного чи ідеалістичного світогляду науковця матиме й різну пізнавальну цінність. Проте вказана систематизація джерел порівняльного іс- торико-правового дослідження цілком відповідає методичним вимогам, що і обумовлює продовження відповідної роботи у цьому напрямі.

Список використаних джерел

1.Дамирли, М. А. (2003). Специфика историко-правового познания и новый облик историкоправовой науки. Актуальні Проблеми Політики, 16, 416-424.

2.Мельник, Л. Г. (1977). Предмет і методологія історичної науки. Київ: Вища школа.

3.Каштанов, С. М., Курносов, А. А. (1962). Некоторые вопросы теории источниковедения. Исторический архив, 4, 173-196.

4. Пушкарев, Л. Н. (1975). Классификация русских письменных источников по отечественной истории. Москва: Наука.

5. Быковский, С. Н. (1931). Методика исторического исследования. Ленинград: ГАИМК (Государственная академия истории материальной культуры).

6.Bloch, M. (1949). Apologie pour I'histoire ou metier d'historien. ("Cahiers des Annales", 3). Paris: Librairie Armand Colin.

7.Дройзен, И. Г. (2004). Историка. Лекции об энциклопедии и методологии истории. Санкт- Петербург: Владимир Даль.

8.Коломийцев, В. Ф. (2001). Методология истории (От источника к исследованию). Москва: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН).

9.Косолапов, В. В. (1977). Методология и логика исторического исследования. Киев: Вища школа.

10.Лаппо-Данилевский, А. С. (2006). Методология истории. Москва: Территория будущего.

11.Marrou, H. I. (1959). De la connaissance historique (3-me ed.). Paris: Editions du Seuil.

12.Пронштейн, А. П. (1971). Методика исторического исследования. Ростов-на-Дону: Изд-во Рост. ун-та.

13.Крип'якевич, І. П. (1967). Нарис методики історичних досліджень. Український Історичний Журнал, 2, 100-106.

14.Ковальченко, И. Д. (2003). Методы исторического исследования (2-е изд.). Москва: Наука.

15.Tapp, E. J. (1958). Knowing the Past. The Journal of Philosophy, 11(55), 460-467.

16.Damirli, M. A. (2003). Specificity of historical-legal knowledge and a new form of historical- legal science. Current Problems of Politics, 16, 416-424.

17.Melnik, L. H. (1977). Subject and methodology of historical science. Kyiv: Vishha shkola.

18.Kashtanov, S. M., Kurnosov, A. A. (1962). Some questions of the theory of source study. Historical Archive, 4, 173-196.

Размещено на Allbest.ru