"Трудове життя дало вам учену славу": Олександра Яківна Єфименко – науковиця модерної доби

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

«Трудове життя дало вам учену славу»: Олександра Яківна Єфименко - науковиця модерної доби

Образ ученої жінки, що в 30-х роках ХІХ ст. здавався комічним, уже через тридцять років поступово став об'єктом захоплення, а ідея допуску жінок до вищої освіти і наукової сфери постійно була в центрі уваги громадськості Заходу і Російської імперії. Своїми біографіями жінки, що обрали сферу наукових пошуків як форму соціальної реалізації, сприяли формуванню позитивного образу жінки-інтелектуала і руйнації міфу про «синю панчоху». Відтоді ґрунтовна освіта жінок перестала асоціюватися з неминучою втратою жіночості, безшлюбністю та статевою неприродністю. Поважне місце серед піонерок наукової ниви другої половини ХІХ - початку ХХ ст. належить знаній історику, етнографу, першій у Російській імперії жінці - почесному доктору історії, викладачці і громадській діячці Олександрі Яківні Єфименко (1848-1918). У наступному році виповнюється 170 років із дня народження і 100 років від дня трагічної загибелі авторитетної науковиці, що актуалізує ґрунтовне студіювання її життя і діяльності.

Життя і науковий доробок ученої в радянський період досліджували Д.І. Багалій, П.Г. Марков, В.А. Смолій [1-3]. Її - росіянку за походженням - сучасна українська історична наука зараховує до визначних українок-учених Новітньої доби. Спроби вивчення життя і спадщини О.Я. Єфименко реалізовано київським дослідником С.Ф. Пивоваром [4; 5]. Окремих аспекти життя науковиці зацікавили зарубіжних учених, зокрема професора Віденського університету А. Капелера [6]. Чимало цінних матеріалів до біографії О.Я. Єфименко віднайдено й опубліковано археографом Г.М. Ста - риковим [7-9]. Утім у сучасній українській історіографії донині не створено комплексної праці щодо осмислення життя і творчості О.Я. Єфименко, а статті в енциклопедичних і довідкових видання про дослідницю почасти хибують огріхами. Вважаємо за необхідне заповнити виявлену лакуну

Метою нашої статті є осмислення життя і діяльності О.Я. Єфименко за допомогою методик психоісторії і гендерного аналізу. Завдання дослідження полягають у пошуку відповіді на такі питання: які основні рушійні сили життя Олександри Яківни? Які схильності визначали її поведінку? Які внутрішні і зовнішні обставини зумовили розвиток саме таких уподобань?

Задля досягнення мети скористаємося підходом американського психоісторика Л. деМоса, який наголошує, що осмислення життя і діяльності видатної особистості потребує від дослідника дотримання інтелектуальної чесності, оскільки пріоритетним завданням ученого визначаємо не так опис, як пояснення подій, що відбулися [11, 8]. Джерельну базу наших рефлексій становлять его-документи - автобіографія О.Я. Єфименко (дату написання 25 серпня 1903 р.), що являє собою лист до невстановленої особи, оригінал якої зберігається у Bakhmeteff Archive of Columbia University Rare Book and Manuscript Library, надана закордонним членом НАН України А. Капелером і опублікована Г.М. Старико - вим, а також епістолярій дослідниці [7-9; 12].

Народилася Олександра Яківна Єфименко (у дівоцтві - Ставровська) 30 травня 1848 р. у с. Кузомень Кольського повіту Архангельської губернії (нині Мурманська область РФ), розташованого на Терському березі Білого моря, де батько служив становим приставом [13].

У 1856 р. родина Ставровських переїхала до Архангельську, де минули шкільні роки Олександри. З другого року навчання завдяки допитливості і всепоглинаючій схильності до читання вона стала найкращою ученицею в гімназії [7, 51-52]. У 1863 р. Олександра з відзнакою закінчила Архангельську жіночу гімназію й отримала свідоцтво домашньої вчительки і наставниці, що знаменувало завершення жіночої освіти.

З точки зору професійної реалізації, гімназія давала перспективи кар'єри вчительки в початкових школах та в нижчих класах жіночих гімназій. У тодішніх пореформених реаліях це означало важкі умови праці та малу зарплатню. Проте складні сімейні обставини - смерть батька і старшого брата, хронічна хвороба матері, необхідність піклування про освіту молодших братів і сестри - не залишали вибору. У 1864 р. Олександра Яківна розпочала трудовий шлях вчителькою жіночого відділення двокласного парафіяльного училища в повітовому містечку Холмогори Архангельської губернії з окладом 200 руб. на рік. Таким чином, у шістнадцять років вона стає головою і годувальником родини Ставровських.

Переїзд у Холмогори став поворотним пунктом у житті Олександри: вона розпочала самостійне життя. Мотивацію відповідальності за близьких посилював неабиякий інтерес до педагогічної роботи і можливостей саморозвитку, які вона відкривала перед допитливою вчителькою. Олександра навчала учениць і сама вчилася, надолужуючи відчутні пробіли власної освіти. Вона працювала по 10-15 годин на добу, в дні навчальних занять не дозволяла собі ні відпочинку, ні розваг. Учителька разом з вихованками подорожує до Архангельська для ознайомлення з містом, життям і звичаями населення, вивчає історію губернії.

Додатковим чинником розширення кругозору Олександри в умовах віддаленої від культурних центрів північної глушини уможливлювало перебування у Холмогорах політичних засланців, які репрезентували інтелігентне товариство. Знайомство і спілкування з одним із них - Петром Савичем Єфименко (1835-1908) - визначило подальшу долю юної вчительки. Петро Савич - етнограф за покликанням - долучив Олександру до розроблення накопиченого фольклорного матеріалу і складання словника місцевих діалектів. За його допомоги вона опановує ази наукового пошуку, методики систематизації емпіричного матеріалу, розкриває здатність до узагальнень і письмового викладу власних думок. Як зауважив професор Д.І. Багалій, наставництво Петра Савича замінило Олександрі Яківні університетську підготовку [1, 7]. Близькою для Олександри була й ідейна платформа її наукового керівника - народництво.

Спочатку наставник і керівник з часом Петро Савич став для Олександри Яківни вірним другом, чоловіком і супутником усього життя. Побралися молодята 9 лютого 1870 р., обвінчавшись у Холмогорській церкві.

Природна допитливість, наполегливе прагнення самовдосконалення і наставництво чоловіка скеровують зусилля О.Я. Єфименко на дослідницьку ниву В Архангельську вона вивчає архівні матеріали, досліджує місцеві говірки, продовжує знайомитися зі звичаями народностей Півночі. Олександра Яківна «не побоялася на два роки зануритися у вивчення архівних документів, щоб з витоків джерел отримати бажане знання» [14, 617]. Результативність перших кроків дослідниці на ниві етнографії, що перебувала в фазі активного наукового становлення в державі, поглиблюється завдяки виявленим здібностям до науково-популярного викладу емпіричного матеріалу. Її твори - «Деревня Тавра», «Год лопаря», «Мурманские промыслы», «День крестьянской семьи», «На Югорском море» - нариси про життя простих людей у Помор'ї, побут, звичаї, традиції лопарів і самоїдів, що населяли Архангельські тундри. Публікації Олександри Яківни з'являються в місцевій газеті «Архангельские губернские ведомости», столичному часопису «Детское чтение». Це підвищує власну самооцінку молодої дослідниці, позаяк редакції охоче друкували статті за її авторства. Відчуття успішності посилювали й авторські гонорари, що були вкрай важливим джерелом коштів родини за відсутності інших можливостей заробітку в північній глушині. В автобіографії О.Я. Єфименко визнавала, що її літературно-наукова діяльність безпосередньо пов'язана із заміжжям [13].

Наступний етап життя Олександри Яківни проходить поза рідною глушиною Півночі. Наполегливі клопотання щодо дозволу П.С. Єфименку проживати в центральних губерніях влада задовольнила, і наприкінці 1872 р. родина покидає Архангельську губернію. Вони оселяються у Воронежі, де Петра Савича звільнили від нагляду поліції. Олександра Яківна весь час присвячує вивченню, систематизації і підготовці до видання зібраних ще в Архангельську емпіричних матеріалів. Вона впорядковує словник місцевих говірок, збірник юридичних звичаїв народів півночі, готує до публікації перші свої ґрунтовні роботи «Артели Архангельской губернии», «Народно-юридические воззрения на брак», «Крестьянская женщина». Щодо останньої Олександра Яківна зазначила, що «ризикнула навіть написати статтю в товстий журнал про правове становище селянської жінки за матеріалами свого чоловіка» [7, 53]. Протягом 1873-1874 рр. її роботи видрукувано на шпальтах авторитетних часописів держави «Дело», «Журнал Министерства народного просвещения», а також у колективному виданні «Сборник материалов об артелях в России». Так визначилося майбутнє Олександри Яківни, яка заявила себе сформованою дослідницею, здатною до майстерної систематизації та узагальнення емпіричного й архівного матеріалу

Додатковим спонукальним чинником активної реалізації творчого потенціалу молодої жінки вважаємо сформовану з дитинства звичку до систематичної праці, а також не обтяженість домашніми клопотами. Дітей у подружжя поки не було, і Олександра Яківна продовжувала наполегливо працювати над своєю освітою, поповнення якої вважала найважливішим життєвим завданням, а також студіювати народне звичаєве право, що становило коло її наукових інтересів [7, 52].

Нову сторінку в житті і науковій творчості О.Я. Єфименко започаткував переїзд у 1874 р. разом з чоловіком до України - спершу до Чернігова, а в 1879 р. - до Харкова. Петро Савич працював на ниві земської статистики. Як зауважила Олександра Яківна, чоловік, обираючи місце служби і вид діяльності, зважав на наукові інтереси подружжя [7, 53].

В Україні молода дослідниця з певною науковою репутацією не відхиляється від визначеної життєвої стратегії - постійного самовдосконалення, а також сформованого кола дослідницьких інтересів - студіювання народних традицій, вірувань і звичаєвого права північного регіону Поступово О.Я. Єфименко зацікавилася формами локальної соціальної організації: від вивчення артілей переходить до походження сільської поземельної громади. На ниві соціальної історії вчена предметно зосередилася на історії землеволодіння, підсумком чого стала ґрунтовна праця «Крестьянские землевладения на крайнем севере», опубліковану на шпальта «Русской мысли» (1882-1883). Пояснення фактологічного матеріалу вимагало від дослідниці самостійних наукових гіпотез задля чого вона сміливо відкидає сформовані в історіографії теми дослідницькі традиції, заперечує підходи авторитетних юристів, зокрема М.Ф. Владимирського-Буданова, А.Х. Гольмстена, С.В. Пахмана, К.П. Побєдоносцева, В.І. Сергеєвича, аргументовано полемізує зі своїми критиками, відстоює власну концепцію першооснови руського землеволодіння у формі дольової організації. Ба-більше, в наступних роботах на основі матеріалів Архангельської губернії, України, Литви та Німеччини О.Я. Єфименко довела, що «дольове землеволодіння» є закономірним етапом розвитку не тільки слов'янських народів, але і германців. Оцінюючи свої дослідницькі здобутки, Олександра Яківна виокремлювала саме працю з селянського землеволодіння на Півночі, що забезпечила її визнання в наукових колах держави. Утім з притаманною їй скромністю завдячувала вона цим дорогоцінному матеріалу «верёвних» селянських книг, що роздобув її чоловік [13].

Не полишає Олександра Яківна і культурно-просвітницький напрям діяльності. На шпальтах часописів «Детское чтение», «Слово», газети «Неделя» авторка популяризує народно-правові звичаї населення півночі. З часом ці розвідки стануть основою збірника «Исследование народной жизни» (1884). Творчий доробок Олександри Яківни визнано не лише інтелігентною читацькою аудиторією, а й фахівцями з історії, етнографії, історії держави і права. Результати невтомної працьовитості молодої дослідниці не забарилися: в тридцять шість років О.Я. Єфименко вже є членом поважних наукових установ, зокрема імператорського Географічного товариства, Юридичного товариства при Київському університеті Св. Володимира, Історико-філологічного товариства при Харківському університеті.

У Харкові родина Єфименків стояла біля витоків місцевого історичного гуртка, з якого постане харківська школа української історіографії. Петро Савич та Олександра Яківна були діяльними учасниками Історично-філологічного товариства при Харківському університеті. За дорученням цієї наукової інституції П.С. Єфименко перевіз з Чернігова до Харкова архів «Малоросійської колегії», що стане основою місцевого історичного архіву і забезпечить документальну розробку історії Лівобережної України [1, 8].

Харківський період діяльності О.Я. Єфименко позначено розширенням спектру наукових інтересів дослідниці, яка відтоді присвячує свої зусилля вивченню історії України - батьківщини свого чоловіка. Вістря її пошуку скеровано на питання місцевої земської діяльності та культурного пробудження громадянства, історію української літератури і мови, звичаєве право. Олександра Яківна виступала з публічними лекціями, присвяченими українським письменникам - Г.С. Сковороді, І.П. Котляревському, Т.Г. Шевченку, для підготовки яких розробляла матеріали новоствореного харківського історичного архіву, готувала статті для «Харьковского календаря» і «Харьковского зборника», що видавав губернський статистичний комітет і редагував Петро Савич [1, 8].

Творчий тандем подружжя Єфименків став досить плідним для української історичної науки. Чоловік як і раніше, допомагав Олександрі Яківні розшукувати архівні матеріали і проблематику для її розвідок. Вона в свою чергу забезпечувала Петру Савичу наповнення статтями чергових номерів науково-популярних видань за його редакції. У розвідках дослідниця популяризувала побут місцевого населення, знаменитих уродженців і діячів краю, не оминаючи і представниць жіночої статі.

Утім досить швидко коло наукових інтересів О.Я. Єфименко виходить за межі локальної історії Слобожанщини. Вона рухається в напрямку комплексного осмислення проблематики історії українського народу. Своїм заочним керівником у галузі української історії вона вважала професора В.Б. Антоновича. Дослідниця студіює фундаментальні документальні видання «Архив Юго-Западной России», «Акты Южной и Западной России», «Акты Виленской археологической комиссии», «Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русском крае», «Писцовые книги Пинского староства» тощо.

Олександра Яківна і Петро Савич стають постійними дописувачами першого українського історичного часопису «Киевская старина», що видавався з 1882 р. у Києві. Документальною основою більшості розвідок науковиці були розроблені нею матеріали Харківського історичного архіву, сконцентровані на проблематиці соціальної історії України. З часом науковою спеціалізацією, що забезпечить широке наукове і педагогічне визнання вченої, стане саме історія України.

Варто наголосити, що Олександра Яківна Єфименко - дослідниця-самоучка - завжди вирізнялася самостійністю думки. У непрості часи гонінь на українофільство вона одна з небагатьох мала громадянську мужність публічно в пресі заявити свою позицію з цього питання, тим самим стати на захист української інтелігенції й української мови [3, 407].

У Харкові Олександра Яківна не обмежує свою вчену працю підготовкою та публікацією ґрунтовних досліджень, статей, нарисів, а бере особисту участь у багатьох наукових заходах країни. Вона не лише бажаний гість, а постійний робітник та активний учасник авторитетних форумів археологів, етнографів, істориків: готує доповіді, бере участь у дискусіях, обговорює виступи колег. Зокрема, на IV археологічному з'їзді в Одесі (1884) її обрано секретарем юридичної секції. Прикметно, що в основу доповіді «Про походження общинного землеволодіння у Великоросії» на науковому форумі відомий правник професор І.Є. Енгельман поклав концепцію О.Я. Єфименко. У 1893 р. на археологічному з'їзді у Вільно, де Олександра Яківна виступила з доповіддю «Про копні суди Лівобережної України», її зустріли овацією і вітаннями як видатну жінку. У 1902 р. у Харкові ХТТ археологічний з'їзд обирає О.Я. Єфименко почесним головою IV секції - «Побут домашній, господарський, суспільний і військовий». Науковиця виступає з доповіддю на пленарному засіданні, як делегат Тсторико-філологічного товариства Харківського університету [2, 23]. У цьому ж році Московське археологічне товариство обирає Олександру Яківну дійсним членом.

Народолюбство як основа життєвої позиції О.Я. Єфименко втілювалося і на ниві щоденної культурно-просвітницької роботи в установах Харкова, а саме: публічній бібліотеці міста, видавничому комітеті «Товариства грамотності», де певний час головувала, «Товаристві взаємодопомоги трудящих жінок», організованого за її участі. Прикметною рисою членкині багатьох добровільних інституцій було відповідальне ставлення до своїх громадських обов'язків, у тому числі й уважне рецензування літератури, пропонованої до друку для читання народу

Діяльна натура О.Я. Єфименко виявлялася в постійній готовності допомогти ближньому Вона неодмінний учасник різноманітних благодійних акцій. Зокрема, для сприяння видавцю народних українських книжок і спектаклів, організатору хору бандуристів Г Ходкевичу Олександра Яківна організувала грошову підписку. Аналогічну допомогу забезпечила педагогу Шведову [2, 24]. Підтримала науковиця й українське студентство столиці. У 1905 р. надруковано збірник праць її «Южная Русь» (у 2-х томах), гонорар за який видавець - «Товариство імені Т.Г. Шевченка для допомоги малозабезпеченим уродженцям Південної Росії, які навчалися у вузах Санкт-Петербурга» - акумулював у фонд організації гуртожитку та їдальні для студентів. На цей час авторитетність дослідниці визнано ще кількома поважними науковими інституціями, що обрали її членкинею (позначено на обкладинці видання - О.Д.), а саме: Московське психологічне товариство та Полтавська вчена архівна комісія [15].

Харківський період проживання (1879-1907) позначений розширенням родини Єфименків. У Петра Савича та Олександри Яківни народилося п'ятеро дітей: сини - Тарас і Петро (1884 р.н.), доньки - Олександра, Віра та Тетяна (1890 р.н.). Тз Хомогорів до Харкова приїхав її брат Лука, який часто відвідував родину сестри. Квартира Єфименків була місцем зустрічі інтелектуалів, серед яких знані історики, філософи, літературознавці (Д.Т. Багалій, С.Ф. Русо - ва, О.Л. Шиманов, М.Ф. Сумцов, Я.С. Станіславський, Б.Г Столпнер) [1, 13].

Маємо наголосити, що власного помешкання багатодітна родина Єфименків у Харкові не набула, тому винаймали квартири, часто змінюючи місце проживання. Така ситуація не в останню чергу зумовлена матеріальним становищем родини і впливала на її щоденний безпретензійний побут. Відвідувачі відзначали тісноту помешкання родини Єфименко, скрипучу канапу, допомогу слухачок по господарству Олександрі Яківні, діряві черевики господині, вовчу шубу Петра Савича [1, 13]. Вважаємо, що побутовий мінімалізм родини Єфименко був віддзеркаленням її духовної сутності - народницької філософії подружжя, маркерами якої були демократизація побуту й апофеоз самостійної праці, що зумовлювало простоту життя родини, відсутність стремлінь до зайвого комфорту і розкошування.

Почасти аскетизм буття став способом існування сім'ї в умовах перманентних зовнішніх викликів. Зокрема, 1887 р. приносить Олександрі Яківні додаткові клопоти: від перевтоми Петра Савича спіткала важка і тривала хвороба (спочатку нервовий удар, а потім напади епілепсії). Це позбавило останнього можливості наукової роботи, а також ускладнило службу на посаді члена-оцінювача в харківському відділенні Дворянського земельного банку. Відтоді функцію голови і годувальника переймає Олександра Яківна, а гонорари за її публікації формують родинний бюджет. За домовленістю з директором банку віддана дружина часто брала додому роботу Петра Савича і виконувала її ночами.

Невдовзі доля завдала родині Єфименків ще одного удару: від психічного захворювання померли дві старших доньки - Віра і Олександра. Молодший син Петро за участь у студентському революційному русі потрапив до в'язниці. Продовжував хворіти чоловік. Складним залишалось матеріальне становище родини Єфименків [2, 24].

За таких обставин мужню жінку рятувала наполеглива праця. Найбільш вона цінувала можливість виділяти частину свого дня дослідницькій роботі. Вона вивчала історіографічну спадщину і документи, створювала науково-популярні історичні нариси, опубліковані протягом 1901-1902 рр. у Москві. Олександра Яківна взяла участь в оголошеному редакцією «Київської старовини» конкурсі щодо підготовки узагальнювального науково - популярного видання з історії України, написання якого мало забезпечити вкрай потрібні родині кошти (1000 руб.). Утім понад трирічна робота над рукописом «Истории украинского народа» (1896-1899), а також кількарічна епістолярна тяжба О.Я. Єфименко з конкурсним журі за право на власну візію української минувшини і наукову гідність, виснажували життєві сили вченої. Повністю вищезазначена праця була надрукована в 1906 р. у Санкт-Петербурзі в рамках серії «Історія Європи за епохами і країнами в середні віки і новий час» (за редакцією М.І. Кареєва, І.В. Лучицього) [3, 426].

Новий етап життя подружжя Єфименків - петербурзький - настав у 1907 р., коли адміністрація Санкт-Петербурзьких вищих жіночих курсів запросила Олександру Яківну для викладання лекцій з історії України. На цей час їй виповнилося 59 років. Дослідниця підготувала ґрунтовний лекційний курс і започаткувала семінарій з історії України для слухачок. Її лекції збирали численну аудиторію курсисток, яких вабили емоційність та яскравість подання матеріалу, оригінальність ідей, концепцій ученої, логічність та переконливість висновків. Вона також викладає на Вищих жіночих курсах при біологічній лабораторії професора П.Ф. Лесгафта, де функціонувало історико-філологічне (з педагогічним відділом) відділення.

Навесні 1908 р. пішов з життя Петро Савич - коханий чоловік, батько їхніх дітей, авторитетний наставник, який відкрив Олександрі Яківні незвіданий шлях наукових студій. Духовною розрадою для дослідниці залишалася тільки робота. З невичерпною енергією вона продовжує викладацьку діяльність на Санкт-Петербурзьких вищих жіночих курсах, контактує з багатьма курсистками, підтримує клопотання 179 слухачок щодо викладання української мови й літератури в закладі [16, 83]. Досить швидко навколо Олександри Яківни згуртувалося чимало курсисток, які працювали в започаткованому нею семінарії з історії України й історії руського землеволодіння. За її вказівками допитливі курсистки відвідували семінарій з археології, який вів її син Петро Петрович Єфименко [16, 194].

У Санкт-Петербурзі О.Я. Єфименко продовжувала активну науково-дослідницьку діяльність, вважаючи за головне завдання підготовку підручника з історії для народних училищ та середніх навчальних закладів, який видано в різних варіантах протягом 1909-1914 рр. Не полишила вона й громадську і просвітницьку роботу. На трибуні першого всеросійського з'їзду з жіночої освіти О.Я. Єфименко констатувала відсутність одностайності в соціумі щодо питання про необхідність дівчатам вищої освіти в такому ж обсязі, як і юнакам, тобто невирішеність в імперії проблеми доступності університетської освіти для жінок [17, 20].

Визнанням багаторічних заслуг Олександри Яківни на ниві дослідження історії стало надання їй у 1910 р. Харківським університетом ступеня почесного доктора російської історії (без захисту дисертації). Як зауважував ініціатор, ректор університету професор Д.І. Багалій, «думка про це виникла ще 1905 року у зв'язку із столітнім ювілеєм закладу» [1, 6]. Прикметно, що справа стосувалася присвоєння вищого наукового ступеня жінці, яка не мала вищої фахової освіти й університетський статут не передбачав права жінок здобувати кваліфікацію доктора наук. Ініціативу Д.І. Багалія схвалила вчена корпорація Харківського університету, щонайперше історико-філологічного та юридичного факультетів. З ентузіазмом підтримали пропозицію і столичні професори історії і права, оскільки О.Я. Єфименко плідно викладала історію України на Санкт-Петербурзьких вищих жіночих курсах. Авторитетний професор російської історії і директор педагогічного інституту С.Ф. Платонов у листі до Д.І. Багалія наголосив на схваленні такої ідеї петербурзькими істориками, а також прохав Дмитра Івановича взяти на себе організаційне оформлення ініціативи. Знаний історик права, професор В.І. Сергеєвич, підтримуючи надання ступеня доктора О.Я. Єфименко, в листі до Д.І. Багалія наполягав, що саме його авторитет як ректора Харківського університету забезпечить успіх цієї справи [1, 6]. Оцінюючи заслуги Олександри Яківни, професор В.І. Сергеєвич констатував, що своєю діяльність дослідниця змогла здолати жіночу нерівність у науковій сфері і запропонувати оригінальну концепцію витоків соціально-правових форм організації.

Скрутні матеріальні обставини 1917 р. зумовили переїзд Олександри Яківни з Петрограда на Харківщину, де на хуторі Любочка поблизу Вовчанська вона проживала з донькою Тетяною і вчителювала. Її запросила давня знайома Олександра Василівна Колоколь - цова - дружина знаного земського діяча, міністра землеробства в уряді гетьмана П. Скоропадського. Брали своє прожиті роки, відчутними ставали проблеми зі здоров'ям, проте Олександра Яківна продовжувала багато й напружено працювати, зосереджуючи увагу на створенні підручника з історії для середніх і початкових шкіл, підготовці популярних нарисів для народу.

У лютому 1918 р. О.Я. Єфименко направила рукопис нової праці «Початковий підручник українсько-московської історії для шкіл народних» професору Д.І. Багалію. У супровідному листі науковиця окреслила головні дидактичні принципи, яких дотримувалася при підготовці підручника - популярність, доступність, подання знань з історії краю на тлі історії України та країни в цілому. Підготовкою нових підручників О.Я. Єфименко прагнула зробити свій внесок до справи «широкого ознайомлення» українських трудівників з якомога більш повно висвітленими та нефальсифікованими подіями минулого [1, 14]. Сто років минуло, а думки Олександри Яківни про те, що громадяни (народні маси й українські інтелігенти) посталої Української держави «абсолютно не знають своє історії», є наразі злободенними.

Авторитетний педагог започатковує листування з редакцією часопису «Внешкольное образование», наполягаючи на необхідності приділяти більше уваги вивченню історії, пов'язувати історичний досвід з процесами та явищами, що спричинили революційні події. Наголошуючи, що українознавство є нагальною потребою духовного життя України, вона виокремлювала в його програмі щонайперше українську історію.

Діяльна натура О.Я. Єфименко була сповнена нових планів і творчих задумів, - роки та рецидиви захворювання, що час від часу повторювались, не паралізували її енергію. Однак цим планам не судилося бути здійсненими. Події національно-визвольних змагань не обійшли стороною і далекий хутір на Харківщині. Трагічним став фінал життя невтомної трудівниці на ниві історичної науки, просвітництва і жіночого рівноправ'я. У ніч з 17 на 18 грудня 1918 р. Олександра Яківна разом з донькою Тетяною загинули від рук бандитів, відмовившись видати солдатам доньок Харківського губернського старости Неклюдова, які переховувалися в їхньому будинку [14, 619].

Природна допитливість, наполегливе бажання пізнання навколишнього світу у поєднанні з старанністю та сумлінністю стануть запорукою відмінного навчання в гімназії, а також визначать життєве кредо науковиці - самовдосконалення і постійну працю над собою. Учителювання в Холмогорах стало для 16-річної Олександри Яківни не лише першими кроками на педагогічній ниві, а й досвідом реалізації відповідальної місії годувальника родини - матері і молодших братів і сестри.

Знайомство і шлюб з українським народолюбцем, на той час політичним засланцем, Петром Савичем Єфименко став визначальним для знаходження Олександрою Яківною бажаного життєвого шляху. Допомога і настанови чоловіка - знаного етнографа й археографа - нададуть системності самоосвіті його дружині, скерують її наукові уподобання, сформують методологічний інструментарій. Надзвичайну працьовитість і ретельність студіювання зібраного разом з чоловіком матеріалу звичаєво-правової та побутової культури народів півночі О.Я. Єфименко поєднала з вправним літературним викладом, заявивши про себе як дослідницю, просвітительку і популяризатора наукових знань.

Наступний понад тридцятирічний період життя Олександри Яківни безпосередньо пов'язаний з Україною, куди подружжя переїхало після звільнення Петра Савича від нагляду поліції. Саме українська земля - батьківщина її чоловіка виявилася благодатною нивою для дружини. Олександра Яківна слідувала обраним життєвим шляхом, де пріоритетним способом соціальної реалізації була наполеглива дослідницька праця на ниві історичної науки, підготовка і оприлюднення ґрунтовних праць, наукових розвідок у галузі соціальної історії України, активна громадсько-просвітницька діяльність. Науковиця сформулювала власну оригінальну теорію «дольового землеволодіння», стала членкинею поважних наукових товариств держави, учасницею археологічних з'їздів і доповідачкою на урочистих зібраннях.

Розроблення автентичних матеріалів новоорганізованого за участі її чоловіка Харківського історичного архіву, ґрунтовне знайомство з джерелами з історії Південної і Західної Русі, працями і підходами київської історичної школи В.Б. Антоновича, переконливість аргументації, об'єктивність суджень науковиці, а також підготовка узагальнювальної праці «История украинского народа» забезпечили визнання фаховості О.Я. Єфименко в сфері історії України. Свідченням цього стало запрошення її в 1907 р. професором на Санкт - Петербурзькі вищі жіночі курси для викладання історії України, а також надання в 1910 р. Харківським університетом ступеня почесного доктора російської історії.

Життя науковиці демонструє вагомі результати, яких досягла жінка, натхненна шляхетною ідеєю служіння «суспільному благу», чому не завадили самостійне оволодіння майстерністю історика-дослідника, відсутність родинних статків, виконання обов'язків дружини, матері і годувальника сім'ї. Своїм прикладом Олександра Яківна Єфименко повністю спростовує поширений і донині в академічному середовищі стереотип прагнення до дослідницьких досягнень через втрату жіночості чи компенсацію невдач в особистому житті.

Список використаної літератури

жінка доктор єфименко

1. Збірник науково-дослідчої катедри історії української культури / Н.К.О. Сектор науки. Т 10: присвяч. пам'яті О.Я. Єфименкової. - Х.: Держвидав України, 1930. - 179 с.

2. Марков П.Г.А.Я. Ефименко - историк Украины / П.Г. Марков. - К.: Изд-во КГУ, 1966. - 123 с.

3. Смолий В.А.А.Я. Ефименко: очерк жизни и научного творчества // Ефименко А.Я. История украинского народа. - К.: Лыбедь, 1990. - С. 403-426.

4. Пивовар С. Проблема зародження давньоруської державності в історичних працях О.Я. Єфименко / С. Пивовар // Етнічна історія народів Європи. 2000. - №7. - С. 50-53.

5. Пивовар С. Олександра Єфименко - дослідниця України / С. Пивовар // Українки в історії / за заг. ред. В. Борисенко. - К.: Либідь, 2004. - С. 58-61.

6. Карреіег А. (2010). Auto-Didact, Woman, and Katsapka: Oleksandra Yefimenko and Kyiv Historical School // Ukrayina Moderna (Ukraine Modern), 6 (17), 45-76.

7. Стариков Г.М. Матеріали до біографій Петра та Олександри Єфименків // Сумський історико-архівний журнал. - 2009. - №VI-VII. - С. 36-61. - Режим досутпу: http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789.

8. Стариков Г.М. Останні листи Олександри Єфименко // Сумський історико-архівний журнал. - 2011. - №XIV-XV. - С. 65-68.

9. Стариков Г На згадку про Олександру та Тетяну Єфименків (від 5 березня 2013 р.) - Режим доступу: http: //historians.in.ua/index.php/doslidzhennya.

10. Пінчук Ю.А. Єфименко Олександра Яківна [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т 3: Е-Й / Редкол.: В.А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во «Наукова думка», 2005. - 672 с.: іл. - Режим доступу: http://www.history.org.ua/? termin=Efymenko_O

11. Демоз Л. Психоистория [Електронний ресурс] / Л. Демоз. - СПб.: Феникс, 2000. - 512 с. - Режим доступу: www.gumer.info/bibliotek_Buks/Psihol/Lloid/index.php

12. Старков В. Листи Олександри Єфименко до Федора Вовка // Схід-Захід: Історико-культурологічний збірник / Упорядн. Кравченко В.В. - X.: Майдан, 1999. - С. 212-217. - Режим доступу: https:// keui.files.wordpress.com/2010/12/17_starkov.pdf

13. Толкачев В.Ф. Ученая слава, выдержанная скромность [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http: //www.cultnord.ru/

14. Платонов С.Ф. Александра Яковлевна Ефименко: Некролог // Дела и дни. - 1920. - Кн.1. - С. 617-620. ttp://qwercus.narod. ru/efimenko_bio. htm

15. Южная Русь. Очерки, исследования и заметки Александры Ефименко / Изд. Общества им. Шевченко. - СПб.: Тип. Шмидт, 1905. - Т 1-2.

16. Санкт-Петербургские высшие женские (Бестужевские) курсы 1878-1918: Сборник статей. - Л.: Изд-во Ленинградского ун-та, 1973. - 302 с.

17. Ефименко А.Я. Из личных впечатлений и наблюдений // Труды 1 Всероссийского съезда по образованию женщин, организованного Российской лигой равноправия женщин в Санкт-Петербурге. - С. Пб., 1914. - Т 1. - С. 20.

Размещено на Allbest.ru