Німецька еміграція з СРСР та України у другій половині ХХ ст. - на початку ХХІ ст.: етапи, потоки, структура

Размещено на http://www.allbest.ru/

НІМЕЦЬКА ЕМІГРАЦІЯ З СРСР ТА УКРАЇНИ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XX ст. - НА ПОЧАТКУ ХХІ ст.: ЕТАПИ, ПОТОКИ, СТРУКТУРА

Г.М. Скорейко, І.Т. Яворська

Анотація

етнічний німецький еміграційний міграція

У статті розглядаються особливості німецької еміграційної хвилі другої половині ХХ століття. Робиться спроба дослідити вплив національної політики СРСР та України на феномен етнічної міграції. На основі статистичних даних простежується динаміка постійних сплесків міграційних потоків етнічних німців на історичну батьківщину.

Ключові слова: етнічні німці України, міграція, репатріанти, спец поселенці, «трудова армія», німецька автономія, пізні переселенці.

Аннотация

Г.М. Скорейко, И.Т. Яворская Немецкая эмиграция из СССР и Украины во второй половине ХХ в. - в начале ХХІ в.: этапы, потоки, структура

В статье рассматриваются особенности немецкой эмиграционной волны второй половины ХХ века. Предпринимается попытка исследовать влияние национальной политики СССР и Украины на феномен этнической эмиграции. На основе статистических данных прослеживается динамика постоянных всплесков миграционных потоков этнических немцев на историческую родину.

Ключевые слова: этнические немцы Украины, миграция, репатрианты, спецпоселенцы, «трудовая армия», немецкая автономия, поздние переселенцы.

Annotation

H. Skoreiko, I. Iavorska German emigration from the USSR and Ukraine in the second half of the 20th century - at the beginning of the 21 century: stages, flows, structure

In the article, features of German emigration wave of the second half of 20th century is considered. There is an attempt to research an impact of USSR and Ukraine national policy on phenomenon of ethnic migration. Based on statistic data, the picture of constant splashes of migration flows of ethnic Germans to historical homeland is demonstrated.

Key words: ethnic Germans of Ukraine, migration, repatriates, special settlers, labour army, German autonomy, late immigrants.

Виклад основного матеріалу

Тема міжнародної міграції в європейській та українській науці останнім часом набула статусу особливого дослідницького поля. Вона вивчається багатьма галузями науки і вже давно стала явищем, що вийшло за рамки соціальних та культурних проблем. Міграційні виклики сучасності набрали ознак глобальних процесів, а їхнє успішне вирішення стало маркером економічного зростання та суспільного спокою всіх без виключення країн Європи.

Четверта хвиля еміграції, яка розпочалася наприкінці 1980-х років, «вимила» з України значний людський потенціал. Дослідники говорять про безповоротні втрати від нерегульованої еміграції з України. Першими, хто активно прокладав дорогу і боровся за виїзд на Захід, були радянські євреї, німці, вірмени, греки. Саме етнічна еміграція з СРСР поклала початок масовій хвилі виїзду наприкінці 80-х років ХХ ст.

Метою дослідження даної статті будуть радянські німці у післявоєнний час і до кінця ХХ століття, мотивація, «біографія», «реконструкція» їхньої еміграції до Німеччини та шляхи її здійснення.

Актуальність дослідження значною мірою зумовлена тим, що в українському суспільстві, як і у цілому світі, ведеться активний пошук нових способів управління міграцією, які допомогли би зберегти баланс між імперативами відкритості, безпеки і розвитку. Україні, яка бачить своє майбутнє у спілці європейських держав, так само потрібен чітко налагоджений механізм регулювання міграційних потоків, направлений як на досягнення максимальної користі від мобільності трудових ресурсів, так і на мінімізацію помилок на цьому шляху. Важливо не допустити, щоб міграційна політика, її відсутність, або хибність не повернулися проти самих себе і мігрантів, які реалізують свої життєві плани у любих політичних реаліях.

Проблема міграції радянських німців з СРСР довгий час замовчувалася, як і вся історія «покараного народу». За влучним висловом Л.В. Малиновського, «репресовані народи випали з історії» [19]. «Вакуум» історичних досліджень почав заповнюватися на початку 1990-х років, з відкриттям нових архівних матеріалів історії німців СРСР. Дослідження В. Б. Євтуха та Б. В. Чирка «Німці в Україні. (1920-1990-і рр.)» [10] та А.І. Кудряченка «Німці України: минуле і сьогодення» [17] стали помітним явищем у науковому висвітленні проблеми суспільно-політичного й економічного життя етнічних німців. Заявкою на ґрунтовне вивчення проблеми депортації та репатріації радянських німців є праці знаного дослідника депортованих народів СРСР М.В. Бугая «Депортация народов» [3] та «Географические особенности расселения депортированных народов и процесс их реабилитации в СССР» [4], що відкривають забуті історичні сторінки на основі колись закритих архівних матеріалів. Динаміка стосунків радянської влади у 30-40-і роки з депортованими народами висвітлена у роботах С. Кульчицького [18]. Становлення і розвиток німецького етносу у контексті суспільно-політичних реалій України досліджує В.М. Васильчук [5]. Продовжується дослідницька робота істориків 1.1. Винниченка [6], В.Л. Мартиненка [20], В. Степанова [25]. Окремо слід відзначити, що з другої половини 1990-х років в Україні виходить спеціалізований збірник статей «Вопросы германской истории. Немцы в Украине» [7].

Проте у вітчизняній германістиці на тлі досліджень історії німців СРСР відчувається брак робіт, присвячених стосунках між радянською владою та радянськими німцями після 1945 року в контексті історії німецького національного руху 1950-1980-х рр. та, особливо, мотиваційним факторам, що породили еміграцію з України до Німеччини. Дослідники історії етнічних німців питання міграції з СРСР розглядають доволі побіжно. Дана стаття буде спробою осмислити це неоднозначне явище.

Відомий німецький історик і дослідник В. Крігер виділяє декілька категорій, на які умовно поділилося німецьке населення СРСР [16]. До першої групи він відносить опозиціонерів - людей, які критично ставилися до існуючого суспільно-політичного ладу, більш або менш активно не визнавали інститути радянської влади, соціалістичний спосіб життя і комуністичну мораль. Їхньою основною метою була еміграція до Німеччини та Канади (у тих, що сповідували менонітське віросповідання). Як правило, це були нащадки причорноморських німців, яких на початку війни не встигли депортувати по причині швидко наступаючого фронту.

Іншу, значно чисельнішу групу, складали представники тих, хто змирився з становищем, що склалося, і докладали всіх зусиль задля досягнення певного рівня достатку. Вони не були членами партії, особливих кар'єрних устремлінь не плекали і зберігали суто зовнішні ознаки свого етносу - мову і релігію. Будучи в переважній більшості членами національного об'єднання «Відродження», вони не покладали особливих надій на еміграцію до Німеччини. Особливо, якщо врахувати той факт, що до 1990 року виклик на постійне місце проживання могли зробити тільки родичі першого ступеню (батьки, брати або сестри, діти).

В кількісному відношенні найбільш малочисельну групу складали ті «радянські німці», які повністю інтегрувалися у радянське суспільство. В ментальному, культурному, професійному та мовному значеннях вони були міцно інкорпоровані у радянське суспільство та культуру. За підрахунками вчених, їх було зовсім небагато - від 5 до 10%. Не зважаючи на відірваність від народної культури та політичний конформізм, ці люди - здебільшого працівники розумової праці - вчителі, лікарі, інженери, викладачі, журналісти, артисти та ін. - виступали за надання німцям адміністративної території у рамках СРСР. Саме вони складали керівний склад і актив національних організацій і центрів, які виникли у 80-і роки.

І, зрештою, останню групу німців складали особи, повністю асимільовані у радянське суспільство. Прагнучи уникнути для себе і своїх дітей морально-психологічного тиску з приводу національності, ці люди свідомо дистанціювалися від своїх одноплемінників. Різними шляхами вони змінювали прізвища, надавали перевагу міжнаціональним шлюбам, виховували дітей у традиціях російсько- радянської культури і соромились свого походження і національності. В суспільному житті, як правило, були активними членами партії, замовчуючи своє походження. З плином часу, саме ця група людей у 90-х стала активним відновлювачем контактів з колись не бажаними родичами, склала вагому частку німецької еміграції і прославилася відомими діячами «етнічного ренесансу» [16].

Агресивна та недалекоглядна національна політика СРСР не могла не зрезонувати у повоєнні роки новим сплеском національного піднесення репресованих народів. Характеризуючи національний рух німців у СРСР, слід відзначити суттєві особливості, які виділяють його і відрізняють від інших національних рухів.

Особливість німецького національного руху, в першу чергу, полягає у тому, що цей рух розпочався значно пізніше, ніж національна активізація інших народів СРСР: не в другій половині 40-х, а в 60-і роки. На відміну від національних рухів українців, литовців, латишів, естонців рух німців не ставив метою відокремлення від СРСР та створення незалежної національної державності, прагнучи тільки національної автономії. Німецький рух не мав свого єдиного центру, бо німці проживали у різних регіонах СРСР. Ще однією важливою особливістю німецького національного руху було те, що він репрезентувався тільки художньою літературою, а феномену німецького мистецтва чи кінематографу в СРСР не існувало. Національний німецький рух в першу чергу відстоював громадянські права - право на свободу пересувань, на повернення на території, звідки німці були депортовані, і лиш потім вони ставили питання національної ідентичності. І остання особливість німецького національного руху полягала в тому, що радянські німці у своєму русі могли сподіватися на підтримку незалежної німецької держави ФРН, не зважаючи на те, що влада намагалась скоротити можливості для контактів між радянськими німцями та їх співвітчизниками з Західної Німеччини [14, с.94].

До кінця 1959 року «еміграційна» активність німецького населення помітно знизилася: часткова еміграція все ж таки була здійснена, і уступила місце «автономістським» настроям, які ініціювалися німцями, що проживали до виселення на території колишньої АРСР німців Поволжя.

У 60-і роки німецькі радянські інтелектуали більш активно почали обговорювати проблему відновлення німецької автономії. Активісти руху з України, Казахстану та інших громад зібрали понад 5 тис. підписів з вимогою до радянської влади про відновлення ліквідованої у 1941 році Автономної радянської соціалістичної республіки німців Поволжя. Проте ініціатива була провалена. Активістам руху були запропоновані посади в московській німецькій газеті «Нойес лебен» і новоствореній загальноказахській «Фройндшафт» [21]. Невдача з відновленням автономної республіки і безпросвітність створення належних умов для відродження власного етносу спричинила новий сплеск еміграційних настроїв німецького населення і з часом виросло у потужну емігрантську хвилю на рубежі 1980-1990 рр.

Чергова активізація національного руху німців співпала з указом від 3 листопада 1972 року «Про зняття обмежень у виборі місця проживання, передбаченого в минулому для окремих категорій громадян». Згідно цього указу, влада пішла на деякі поступки - німцям було дозволено переїжджати з Казахстану та Сибіру у райони Саратовської та Волгоградської області, де раніше знаходилась Республіка німців Поволжя. Проте кількість тих, хто спромігся на повернення, була такою мізерною, що не викликала занепокоєнні у влади. Виявилося, що мало хто з німецьких родин хотів полишати свої трикімнатні квартири і скромну кар'єру і перебиратися на нові землі. Їм більше імпонували фотокартки з Західної Німеччини, які родичі присилали в СРСР. Там, чи не у кожного емігранта з колишнього СРСР був свій «Мерседес» і домівка у квітах. Проте існування «залізної завіси» та чисельних адміністративних перешкод робили виїзд фактично неможливим. Громадяни, які вели листування з родичами чи знайомими з-за кордону, перебували під постійним наглядом місцевих органів КДБ. Тим не менше, репатріація все одно здійснювалася. Німці-репатріанти, як і раніше, були найактивнішими борцями за виїзд з СРСР. Вони використовували найрізноманітніші методи публічних виступів: пікети з плакатами на Червоній площі, апеляції до представників західних ЗМІ та дипломатичних місій тощо. Статистика німців, що покинули СРСР в період з 1950-1970 рр., наочно демонструє сплески еміграційних хвиль повоєнного двадцятиріччя (див. табл. 1).

Потік репатріантів на початку 1970 року з СРСР був такий малий, що у ФРН почалися дискусії про відміну статусу репатріанта. Проте з певних політичних міркувань, у першу чергу, психологічного характеру цього не відбулося [13, с.54].

Черговою акцією радянської влади наприкінці 70-х став проект створення нової німецької автономії на території Казахстану. Але і цій ідеї не судилося бути втіленій. У червні 1979 року в

Цілинограді пройшли антинімецькі демонстрації етнічних казахів під лозунгами «Ні німецькій автономії» «Казахстан - неподільний!» [14, с.96]. Таким чином вперше у радянські часи влада використовувала «вуличну демократію» Стало зрозуміло, що така політика «неспішної лібералізації» підриває надії на відновлення автономної республіки німців і їхні надії та сподівання стали марні. Нові кроки радянського уряду щодо радянських німців стають більш авторитарними. Для активної діяльності німецьких інтелектуалів створювалися нові перепони, які перш за все спрямовані на послаблення руху за виїзд у ФРН.

Таблиця 1.

Виїзд радянських німців з республік колишнього СРСР
до Німеччини (1950-1970рр.) [27]