До колгоспу через голодомор

На кінець 20-х - початок 30-х рр. соціально-економічний розвиток країни поставив на порядок денний питання істотних перетворень у сільському господарстві на основі докорінної технічної реконструкції, піднесення загальної культури села тощо. Система господарювання на селі, сформована в 20-ті рр., стримувала економічний розвиток країни, але разом з тим не вимагала проведення «суцільної колективізації» у стислі терміни, як це було зроблено. Ніякі об'єктивні умови не можуть виправдати злочинів, насильств і терору щодо селян, вчинених під час колективізації і розкуркулювання по-сталінськи. Гасло «суцільної колективізації», яке Й. Сталін висунув на початку 1928 р., змінило характер перетворень, здійснюваних до цього, і суперечило самій ідеї добровільності об'єднання селян у колективні господарства. Й. Сталін розглядав примусову колективізацію як засіб різкого збільшення вилучення коштів з села, щоб забезпечити «стрибок в індустріалізацію». Трактування колективізації не як самостійної мети перебудови сільського господарства, а як засобу для вирішення проблем, що існували поза селом, було грубим порушенням плану кооперування селянських господарств на суто добровільній основі.

Дослідження даної проблеми спрямовувалось на фальсифікацію, підтасовку подій нової економічної політики з метою показати перевагу колективної форми господарювання над усіма іншими.

Питання згортання непу і переходу до суцільної колективізації вивчалось не тільки вітчизняними, а й зарубіжними дослідниками. Зокрема, професор А. Ноув (Великобританія) розглядав долю непу з точки зору внутрішньо-політичної боротьби серед більшовицької верхівки, штучне загострення воєнної небезпеки з боку капіталістичних держав, невиправдане форсування індустріалізації країни, яка потребувала додаткових фінансових асигнувань, джерелом яких була колгоспно-радгоспна система [1]. В умовах розвалу Радянського Союзу значною подією став вихід 14-ти томної праці англійського історика Е. Карра «Історія радянської Росії» [6]. У другому томі, він детально аналізує неп і процес переходу до колективних форм виробництва та його наслідків.

У літературі 90-х років принципово по-іншому оцінюються передумови колективізації сільського господарства та згортання непу. Історики Л. Беренштейн, С. Кульчицький, Г. Мигрін, П. Панченко, Ф. Джос, О. Каденюк які критично аналізують раніше опубліковані праці, докорінно з інших методологічних засад відтворюють та оцінюють процеси економічного розвитку українського села кінця 20-х рр. ХХ ст. [2].

Трагізмом голодоморів і безвихідним становищем українських селян в перші роки суцільної колективізації проникнуті роботи І. Рибака [3], А. Морозова [4], А. Матвєєва [5].

В середині 20-х років намітився цілеспрямований відступ від початкових ідей непу особливо в аграрному секторі. Проблеми розвитку економічних відносин на селі все більше вирішувались з позиції класової боротьби та примусу.

Ідея колективізації стала більш категоричною в зв'язку з хлібозаготівельною кризою 1927-1928 рр. Й. Сталін це пояснював «куркульським страйком», вважав, що вирішення продовольчої проблеми можливе на основі усуспільнення майна. В цьому відношенні показовою є телеграма Й. Сталіна ЦК КП(б)У від 14 січня 1928 р.. «Ми вирішили, - говориться у телеграмі, -... натиснути жорстко на наші парторганізації і надіслати їм конкретні директиви про заходи щодо підвищення рівня хлібозаготівлі» [7, с.195].

В період до 1927 р. створення колгоспів не мало масового характеру. Причиною низького рівня колективізації автор вважає небажання більшості українських селян (в тому числі і незаможників) усуспільнювати худобу, тяглову силу, реманент та власне господарство, вони намагалися залишитися одноосібними власниками, якщо не землі, то хоча б засобів виробництва. За період з жовтня 1927 р. по жовтень 1928 р., навпаки, загальна кількість колгоспів по Україні подвоїлась. В 1927 р. їх було 6316, а в 1928 р. - 12042 [8, арк.12]. Це пояснюється тим, що квітневий (1929 р.) об'єднаний пленум ЦК ВКП(б) затвердив надзвичайні заходи, проголошені Й. Сталіним. На перше місце були висунуті адміністративно- репресивні дії: розкладка здачі хліба по господарствах, заборона вільної торгівлі, конфіскація хліба тощо. Ще раніше, на початку 1927 р., проти селян впроваджувалось застосування 107-ї статті Кримінального кодексу (за спекуляцію та приховування хліба), загороджувальні загони між окремими районами тощо [9, с.70].

Надумавши в лютому 1928 р. скасувати НЕП, перейти до політики надвисоких темпів індустріалізації, що суперечила еквівалентному обмінові між містом і селом, примусово об'єднати селян у колективні господарства і накинути продрозкладку колгоспам, Й. Сталін на словах усе це заперечував. Він заявив: «Розмови про те, що ми нібито скасовуємо НЕП, впроваджуємо продрозкладку, розкуркулюємо і т.д. є контрреволюційним базіканням» [12].

Механізм сталінського «стрибка в індустріалізацію», складовим елементом якого стала «суцільна колективізація» сільського господарства, було запущено в листопаді 1929 р. На 1929-1930 господарський рік приріст продукції в галузях, що виробляли засоби виробництва, затвердили в розмірі 45, 1% [12]. Було визнано за необхідне створити загальносоюзний орган управління сільськогосподарським виробництвом - Наркомзем СРСР. Оголошено курс на суцільну колективізацію. Пленум окремо заслухав доповідь генерального секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора «Про сільське господарство України і про роботу на селі». Зазначалося, що Україна має все необхідне, щоб іти швидкими темпами попереду інших республік у колективізації сільського господарства [12].

Дедалі чіткішою ставала тенденція до форсування темпів колективізації. На місцях реагували відповідним чином. Наприклад, на пленумі Шепетівського окружкому партії в січні 1930 р. було вирішено обігнати передові округи й досягти за весняну посівну кампанію 75%, а до річниці жовтневого більшовицького перевороту - 100% колективізації. В інструктивному листі ЦК КП(б)У від 24 лютого 1930 р. за підписом С. Косіора було висунуто гасло: «Степ треба цілком колективізувати за час весняної посівної кампанії, а всю Україну - до осені 1930 р.». Інакше кажучи, встановлені для республіки постановою ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. терміни колективізації зменшили на рік-півтора [12].

15 січня 1930 р. було створено спеціальну комісію на чолі із Молотовим для підготовки постанови про ліквідацію куркульства як класу. Вже 18 січня заступник голови ОДПУ СРСР Г. Ягода розіслав на місця директиви № 775 та № 776, по створенню на місцях оперативних груп для проведення операції по виселенню заможних селян [10, с.62-63].

Становище на селі дедалі більше загострювалося. Адже селян у колгоспи заганяли, використовуючи всі засоби адміністративного тиску. Усуспільнювали не тільки засоби виробництва, а й продуктивну худобу та птицю. На насильство селяни відповіли масовими невдоволеннями, відкритим протестом аж до антирадянських збройних виступів. Знищення худоби приватними господарствами стало масовим.

2 березня 1930 р. газета «Правда» надрукувала статтю Й. Сталіна «Запаморочення від успіхів» у якій автор засуджував «перегини», відповідальність за які він цілком переклав на місцевих працівників. Було наголошено на обов'язковості принципу добровільності при утворенні колгоспів. Згідно з новою редакцією примірного «Статуту сільгоспартілей», надрукованою в березні у газеті «Правда», колгоспникам надавали право мати корову, дрібну продуктивну худобу і присадибну ділянку.

14 березня 1930 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про боротьбу з викривленням партійної лінії в колгоспному русі». Березневі директивні документи внесли заспокоєння в селянські маси. Почався зворотній, істотний відплив селян з колгоспів. В «ударному» Шепетівському окрузі з колгоспів вийшло 45% господарств [12].

В більшості округів спостерігався прямий адміністративний примус селян-одноосібників до об'єднання у колективи. Порушувалась доктрина В. Леніна про те, що перехід селян від дрібного індивідуального до великого колективного господарювання - справа складна і в ній, в першу чергу, зайвий примус.

Напруга на селі зростала. Насильницькі методи колективізації, свавілля представників влади, примусовість створення комун і колгоспів викликали опір селян. Селяни відкрито демонстрували своє небажання працювати колективно, були випадки «бабських бунтів».

Питання про місце і долю куркулів у колективізованому селі несподівано виникло на XV партконференції ВКП(б) (квітень 1929 р.) у ході обговорення доповіді М. Калініна про шляхи піднесення сільського господарства [12]. Секретар ЦК КП(б)У П. Любченко вважав, що куркулі можуть працювати у колгоспі. Інші делегати висловлювалися за збереження їхніх господарств в урізаному вигляді за межами колгоспних ланів.

Але все було вирішено адміністративним шляхом у комісії під головуванням Я. Яковлева яка висловилася за перехід у районах «суцільної колективізації» до політики «ліквідації куркуля як класу». Цей висновок, який Й. Сталін вперше оголосив на Всесоюзній конференції аграрників-марксистів 27 грудня 1929 р., ввійшов до згаданої постанови ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. [12]

Спеціальну комісію у складі С. Косіора, В. Балицького, та П. Постишева було затверджено ЦК КП(б)У. Ними були визначені контрольні цифри розкуркулення - 150 тис. господарств і висилки - 60 тис. за межі України [10, с.62-63].

Нова класова політика на селі випливала з логіки суцільної, тобто примусової, колективізації. Про можливість роботи куркулів у колгоспах уже згадувалося. Тепер питання було поставлено по-іншому: виселяти чи не виселяти в райони країни, непридатні для сільського господарства, «розкуркулені» селянські сім'ї, незалежно від того, мали вони експлуататорські ознаки чи ні. У відповідь селяни розправлялись над активістами колгоспного руху, іноді надто жорстоко і криваво. Доходило навіть до збройного протистояння. За деякими даними в селах України під час колективізації мали місце 40 тис. повстань і бунтів [9, с.83].

Ситуація в сільському господарстві була катастрофічною. Посівна кампанія затяглася до кінця червня, і все-таки недосів становив понад 2 млн. га. Відведені під чорний пар площі перетворилися на розсадники бур'янів. Просапні культури були необроблені, частина посівів загинула. На решті площ урожай був невеликий. Як повідомив у доповіді С. Косіор, в окремих районах в 1931 р. на полях до половини урожаю залишилося незібраним, невивезеним або втраченим під час обмолочування [12].

Нова збиральна кампанія викликала ще більшу тривогу. Зростала апатія селян, багато з них голодувало. На поля виходили «перукарі» - найчастіше жінки, які зрізували колоски на кашу для дітей і сім'ї загалом. Коли почалися жнива, з'явилися «несуни». 7 серпня 1931 р. було прийнято закон «Про охорону соціалістичної власності», який власноручно написав Й. Сталін. Згідно з цим законом, за крадіжку колгоспного майна вводили «вищу міру соціалістичного захисту» - розстріл із конфіскацією всього майна або позбавлення волі на термін не менше 10 років. Сучасники називали його «законом про п'ять колосків» [12].

Загалом за різноманітними підрахунками було визначено, що з України було депортовано, тільки у 1930 р., 90 тис. сімей [9, с.83], що само по собі є загальноукраїнською трагедією.

У ході колективізації було ліквідовано мережу підприємств і організацій сільськогосподарської кооперації, що розвивалася протягом 20-х рр. Колективізація супроводжувалась експропріацією заможного, найпродуктивнішого прошарку селянства, отже, відбувся істотний підрив продуктивних сил села. Продрозкладка, яка повернулася в село, зумовила кризу, характерною ознакою якої була незацікавленість селян у розвитку громадського господарства, відчуження від землі, небажання працювати. За завданням

ЦК КП(б)У на початку 1933 р. було перевірено 340 колгоспів різних районів України. Встановлено, що 19% працездатних колгоспників за рік не виробили жодного трудодня, а 30% мали від 1 до 50 трудоднів. На зборах партійного активу Запорізького району секретар ЦК КП(б)У М. Хатаєвич оголосив, що 49% колгоспників не виходять на роботу, не беруть участі в колгоспному виробництві [12].

На думку радянського керівництва виправляти становище потрібно силовими, репресивними методами, а також, так званим «голодним терором». Означена політика призвела до виникнення в Україні голоду ще на весні 1932 р. [9, с.93].

Р. Конквест вважає, що загалом від голоду 1932-1933 років в Україні загинуло 9 млн. чоловік, зменшилась народжуваність. Голод вплинув не тільки на українців, а й на росіян, євреїв, поляків тощо, які проживали на той час в Україні [11, с.221].

В кінці 20-х років виявились досить суперечливі процеси в становленні і розвитку аграрного сектора республіки. Вони обумовлювались не тільки відступом від непу, а й утвердженням командно-адміністративної системи управління. В результаті попередньої націоналізації землі і подальшого усуспільнення засобів виробництва було знищено найбільш продуктивну силу в товарному виробництві - верству селян-господарів, індивідуальних виробників, котрі в любій іншій країні є основою сільськогосподарського виробництва. Голод, терор, свавілля місцевих керівників призвели до того, що український селянин-хлібороб перестав належати сам собі. Провідником влади і долі хліборобів стали керівники колгоспів та радгоспів.

колективізація голодомор радянський сільський

Список використаних джерел та літератури