"Кам'янецька доба" військово-повітряного флоту УНР (літо - осінь 1919 р.)

Історія вітчизняного Військово-повітряного флоту (військової авіації та повітроплавання) доби Української революції 1917-1921 рр. привертає особливу увагу дослідників ще з початку 1990-х рр. Одним з її епізодів є застосування Військово- повітряного флоту Української Народної Республіки під час так званої «кам'янецької доби», коли Кам'янець-Подільський був політичним центром УНР, збройні сили якої вели бойові дії проти більшовиків, а згодом і білогвардійців на теренах Поділля й Правобережної України. До цієї теми зверталися у своїх працях Р.В. Мараєв, В.В. Мараєва, А.І. Харук, Я.Ю. Тинченко [1-4]. Певну увагу їй приділив і автор цієї статті у біографічній розвідці, присвяченій начальникові Військово-повітряного флоту УНР у 1917-1920 рр. В.О. Павленку [5]. Проте деякі аспекти, насамперед застосування Військово-повітряного флоту УНР у боях літа - осені 1919 р., залишаються маловідомими. Немає наразі й окремого наукового дослідження, в рамках якого висвітлювалася б «кам'янецька доба» Військово-повітряного флоту УНР.

Метою статті є аналіз стану та особливостей діяльності Військо-повітряного флоту Української Народної Республіки під час бойових дій проти більшовицьких і білогвардійських військ на Поділлі й Правобережжі влітку-восени 1919 р.

На початку червня 1919 р. армія УНР неочікуваним контрударом прорвала більшовицький фронт і звільнила Кам'янець- Подільський і Проскурів (Хмельницький). Урядові і військові установи переїхали до Кам'янця, який майже на півроку став тимчасовою столицею УНР. Головне управління Військово-повітряного флоту (ВПФ) УНР на чолі з полковником Віктором Павленком розмістилося разом із міністерством народного здоров'я і опікування УНР у колишньому будинку міської управи на розі Бульварної та Олександрівської вулиць (сучасна адреса - вулиця Соборна, 1), що в районі Новий план. Авіацію розташували у кількох місцях: поблизу Подільського єпархіального свічкового заводу в районі Підзамче, на великому пасовиську в районі Польські фільварки та на площі біля міського вокзалу. Майно авіапарку зберігалося у вагонах на товарній станції. У приміщенні комерційного училища по вулиці Високій, 1 (нині вулиця Сіцінського), відкрили військово-авіаційну школу, де планувалося на 6-місячних курсах готувати пілотів, а на 4-місячних - мотористів [6, с.12, 21; 4, с.34]. Відбулися кадрові перестановки: інспектора авіації сотника Олександра Наконечного призначили начальником військово- авіаційної школи, а на його місце виконуючим обов'язки призначили сотника Олександра Єгорова. Інспектором повітроплавання у ВПФ УНР ще з грудня 1918 р. був полковник Павло Крицький.

В середині липня 1919 р. стратегічне становище армії УНР суттєво поліпшилося за рахунок об'єднання із Галицькою армією, яку польські війська витіснили зі Східної Галичини. Це дало змогу розпочати генеральний наступ на Київ і Одесу. Українські авіатори у той період надавали підтримку наземним частинам, літаючи на розвідку і бомбардування противника. Серед іншого було виконано наліт на станцію Шепетівка і на розташування військ 12-ї радянської армії в районі Старокостянтинова [2, арк.128-129]. Часто ці завдання супроводжувалися розкиданням агітаційно-пропагандистської літератури. Один із випадків відзначено у оперативному зведенні штабу 12-ї армії: «В г. Могилев- Подольский неприятельский аэроплан сбросил 4 бомбы и прокламации» [7, с.177]. Ввечері 29 липня відбувся одиночний наліт на Вінницю, що також відображено у радянських документах: «В 20 часов... появился петлюровский аэроплан, который сбросил в районе вокзала бомбу, не причинившую никакого вреда». 31 липня наліт повторився, але цього разу вже чотирма скинутими бомбами були поранені 6 осіб [2, арк.129].

Найбільшою бойовою операцією українських льотчиків стали нальоти 7 серпня на вузлову станцію Жмеринка. Там стояли кілька червоноармійських бронепотягів, які обстрілювали українські війська і перешкоджали їхньому просуванню. У повітря підняли всі боєздатні апарати. Авіатори отримали завдання «виключити з бою ворожі панцерники, скинути на них бомби, попереривати залізничні рейки та скорострільним вогнем не дати їх направляти» [8, с.233]. Над ціллю їх зустрів потужний вогонь із землі, через що дістав пошкодження галицький розвідник-бомбардувальник Hansa-Brandenburg C.I хорунжого Кунке - розривом шрапнелі у аероплана відірвало ліве колесо з віссю. Під час посадки машина перекинулася, пілот і кулеметник травмувалися, але залишилися живими. Конкретні результати нальотів невідомі, але врешті-решт «московські черепахи замовкли» і через два дні українські частини «спокійно з усіх боків вмаршували до Жмеринки» [9, с.111].

У розпал «походу на Київ - Одесу», 16 серпня 1919 р., було складено «Дислокаційну відомість і бойовий стан частин Дієвої армії військ УНР». Цей документ дає достатньо повне уявлення про чисельність ВПФ УНР на той момент. Отже, у бойовому складі авіації УНР налічувалося 12 аеропланів, зведених у чотири авіачастини - 1-й Запорізький авіазагін, 3-й, 4-й і 5-й бойові авіа- загони. Всі вони базувалися у Кам'янці-Подільському. Особовий склад авіачастин нараховував 30 старшин (офіцерів) і 200 вояків. Повітроплавні сили були представлені 1-м повітроплавним дивізіоном, що мав 4 прив'язні аеростати (імовірно, системи Parseval), 17 старшин і 210 вояків. Ще 5 старшин і 1 вояк служили у Головному управлінні ВПФ УНР. Відзначимо вагому обставину: згідно документу, галицька авіація також перебувала в структурі ВПФ УНР і підпорядковувалася полковнику В. О. Павленкові. Галичани мали 10 літаків, зведених у два авіазагони (1-а і 2-а літунські сотні), де служили 21 старшина і 143 вояки. Таким чином, весь український Військово-повітряний флот налічував 627 військовослужбовців, що становило трохи більше 0, 7% від загальної чисельності бойового складу Дієвої армії УНР і Галицької армії (85 663 чол.) [10, с.138-139].

Хоча відомість зафіксувала наявність 22 боєздатних літаків, вони вже були практично цілком зношені, а спроби придбати авіатехніку за рубежем і доставити її в Україну виявилися марними. Наведемо слова одного німецького пілота, який влітку 1919 р. вперше побачив аероплани УНР у Кам'янці: «На так ушкоджених літаках може літати лише правдивий патріот, якому в обороні вітчини нема нічо страшного. Я ніколи не сів би за жадну ціну на такий літак, якими ви відлітаєте на фронт. У нас далеко ліпші апарати викидається, як зужиті й зовсім непотрібні. Летіти на такому літаку - це те саме, що на мітлі попід хмари ширяти» [11, с.4; 9, с.97].

Проте і за таких скрутних обставин командування ВПФ УНР намагалося думати про перспективи. 12 вересня 1919 р. полковник В. О. Павленко заснував і очолив «Ініціативний Гурток по улаштуванню повітрових шляхів на Україні». Його заступником став військовий льотчик 5-го бойового авіазагону сотник Костянтин Калінін (у майбутньому - видатний радянський авіаконструктор). Метою гуртка проголошувалося облаштування повітряних ліній як між українськими містами, так і між Україною та іншими країнами Європи. Для обслуговування всієї мережі авіаперевезень планувалося придбати за кордоном 16 легких і 7 важких літаків та залучити понад 100 осіб льотного і наземного персоналу [12, с.38]. Втілити у життя ці наміри не судилося.

Наприкінці серпня 1919 р. українські армії зіткнулися з білогвардійськими Збройними Силами на Півдні Росії (ЗСПР) під командуванням генерала Антона Денікіна. У вересні українські льотчики виконували польоти над зайнятим білогвардійцями Києвом і розкидали прокламації від імені військового командування і уряду УНР такого змісту: «После красной сотни черная сотня завладела Киевом. Надо освободить Киев от грязных рук чужеземцев и передать его в чистые украинские руки... Приближается момент решительной борьбы с помещиками и офицерами» [13, с.284]. Проте коли протистояння з білими перетворилося на повномасштабну війну, деякі пілоти вирішили за краще дезертувати. 4 і 7 жовтня до противника перелетіли троє авіаторів, при цьому вони передали відомості про пересування українських частин [14, с.145].

Решта пілотів УНР продовжували виконувати бойові завдання. Щоправда, внаслідок нестачі боєприпасів доводилося обмежуватися розкиданням листівок. Так, начальник зведеного загону військ Новоросійської області ЗСПР генерал-лейтенант Анатолій Розеншильд фон Паулін доповідав командуванню, що вранці 13 жовтня над районом Чечельник - Балта літав ворожий аероплан і «сбрасывал возмутительную литературу» [14, с.505]. Водночас, особовий склад 1-го Запорізького авіазагону залучався до виконання закордонних рейсів із доставки дипломатичних пакетів. Наприклад, окремим наказом полковник В. О. Павленко висловив вдячність військовому льотчику хорунжому Юрію Арва- тову і льотчику-спостерігачу сотнику Венедикту Олексієву за переліт 10-16 жовтня із Кам'янця до Бухаресту і назад, виконаний за вкрай складних погодних умов на літаку типу LVG або DFW з двигуном Benz [1, с.13; 4, с.47-50].

Восени 1919 р. Симон Петлюра отримав пропозицію використати ВПФ УНР за іншим призначенням. Лікар Віктор Піс- нячевський, який мав серед командування ЗСПР впливових знайомих ще з дореволюційної служби, спробував використати свої зв'язки для припинення українсько-білогвардійської війни. Він «прохав дозволу у голови директорії вилетіти з Камянця до Севастополя або Одеси на аеропляні і через моїх старих друзів попробувати позондирувати ґрунт в тих антантських колах, котрі оточували Денікіна, а по змозі і у самого Денікіна відносно «передишки» принаймні для правобережної України» [15, с.450]. Але С.В. Петлюра не дав дозволу на переліт через побоювання, що аероплан можуть збити.

З усіх авіачастин ВПФ УНР довше від інших зберігав боєздатність 4-й бойовий авіазагін, який перевели з Кам'янця до Проскурова і підпорядкували сотнику О.О. Наконечному. Але зрештою і його техніка вийшла з ладу, а значна частина особового складу захворіла на тиф. 22 листопада 1919 р. 1-й батальйон Сімферопольського офіцерського полку ЗСПР практично без бою зайняв Проскурів, заволодів майном авіазагону і захопив у полон авіаторів, які не побажали або не змогли завчасно виїхати з міста [4, с.53]. За свідченням білогвардійського мемуариста Олександра Трембовельського, особливо цінним трофеєм стали «отобранные от Петлюры» дві великі цистерні авіабензину, на якому спочатку у 1920 р. літала біла авіація у Криму [16, с.320].

Глибокої осені 1919 р. розформували й інспекцію повітроплавання УНР. Її колишній начальник полковник П.М. Крицький 16 листопада був приділений до закордонного відділу Генерального штабу Дієвої армії УНР [17, с.224]. Полковник В.О. Павленко з кількома співробітниками Головного управління ВПФ УНР залишився у Кам'янці-Подільському, куди за домовленістю з українськими властями увійшли польські війська [4, с.53]. Так завершилася «кам'янецька доба» Військово-повітряного флоту УНР. Його відродження відбудеться тільки 1920 р. і буде пов'язане з укладенням військово-політичного союзу УНР із Польщею.

Таким чином, період літа - осені 1919 р. для Військово-повітряного флоту УНР виявився складним. Застаріла матеріально- технічна база, відсутність поповнень, бойові і небойові втрати суттєво знижували боєздатність авіаційних і повітроплавних частин. Зауважимо, що конкретних даних про застосування аеростатів у боях на Правобережній Україні досі не виявлено. Не виключено, що їх взагалі не використовували (або використовували вкрай обмежено) через високу вразливість та постійні зміни лінії фронту. Що ж до авіації, то її залучали до виконання вильотів на бомбардування і розвідку противника, а також кур'єрських завдань. Однак через брак боєприпасів українським авіаторам неодноразово доводилося обмежуватися розкиданням з кабіни літака агітаційно-пропагандистської літератури, розрахованої як на противника, так і на цивільне населення. Під час українсько- білогвардійського збройного протистояння, станом на листопад 1919 р. Військово-повітряний флот УНР повністю втратив боєздатність, і його відродження стало можливим тільки з весни 1919 р. завдяки підтримці з боку Польщі.

Перспективними напрямками подальших досліджень, на думку

автора, є вивчення історії повітроплавних сил армій УНР і Української Держави, Української Галицької армії; всебічне дослідження участі української військової авіації у кампанії 1920 р.; біографічні розвідки та створення біографічного довідника, присвяченого українським авіаторам і повітроплавцям періоду 1917-1921 рр.

військовий авіація директорія кам'янецький