Історична імагологія: нові обрії для досліджень процесів українського націєтворення кінця ХVІІІ – початку XX ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історична імагологія: нові обрії для досліджень процесів українського націєтворення кінця ХVІІІ - початку XX ст.

Імаготипи країн, культур, релігій, етносів, націй, що створюються в певній суспільній свідомості й відбиваються в літературі, пресі, мемуаристиці, політичних деклараціях тощо, за своєю природою і структурою є інтегрованими образами, специфічними соціокультурними дискурсами, що відзначаються значною тривалістю, однак не залишаються незмінними протягом тривалого часу. Природу, зародження, сутність імаготипів досліджує відносно нова наука - імагологія.

Термін «імагологія» походить від латинського слова «imago», що означає «образ». Імагологія досліджує не лише імаготип «чужо - го»/ «іншого», а й сам суб'єкт рецепції, який через аналіз відображає власну систему цінностей. Предметом дослідження історичної імагології виступають імаготипи культур, конфесій, країн, етносів, націй, що формуються у літературі чи свідомості певної спільноти. За природою історичних досліджень ці імаготипи є інтегрованими, специфічними етнокультурними і соціокультурними дискурсами.

Суб'єктами дослідження історичної імагології є література, періодика, мемуаристика, епістолярій, трейвелоги, а також мистецтво, фольклор, науковий доробок тієї чи іншої історичної доби тощо. На основі дослідження цих джерел історична імагологія інтегрує загальні схеми рецепції «своїх»/ «чужих»/ «інших» у свідомості певної спільноти, аналізує ґенезу уявлень однієї спільноти про інші в ході історичного процесу.

Сучасні методи дослідження імаготипів - контактологічний, типологічний, рецептивно-естетичний та дискурсивний - ґрунтуються на філософії взаємин між спільнотами, яку імагологія проектує на сферу міжкультурних процесів. Згідно з діалогічною моделлю імагології, будь-яка спільнота чи культура більшою чи меншою мірою відкрита для впливів. І взагалі, індивідуальні та групові ідентичності формуються не інакше, як у взаємодії з іншими ідентичностями.

Виникнення імагології як науки пов'язується з діяльністю представників французької історичної школи «Анналів», що склалася у середині XX ст. - Л. Февра, М. Блока, В. Дюбі, Ф. Броделя, Ж. Ле Гоффа та ін. У їх працях соціум і культура, спосіб життя людей, їхня ментальність і свідомість постають невіддільними складовими антропоцентричних історичних структур. Ця історична школа окреслила поняття «національного характеру» взаємозв'язаними категоріями національного «менталітету» й «національної картини світу» [1, с. 248].

Одним із перших ґрунтовних імагологічних досліджень стала книга Альбера Лортоларі «Філософи XVIII ст. і Росія. Російський міраж у Франції XVIII ст.», що побачила світ у 1951 р. [2]. У 19601970 рр. також з'являються цінні компаративістичні розвідки французьких дослідників про імаготипи інших спільнот: Remond Rene «Les Etats Unis devant l'opinion frangaise 1815-1852» (19621963), Michel Cadot «L'image de la Russie dans la vie intellectuelle frangaise» 1830-1856 (1967) [3], Jean Marie Carre «Les Ecrivains frangais et le mirage allemand 1800-1940» (1967) [4]. Ще більше розширили горизонти імагології праці Франсуа Жоста - швейцарського дослідника, автора книги «Швейцарія у французькому письменстві протягом віків», що вийшло друком у 1956 р., та двотомного дослідження «Жан-Жак Руссо і Швейцарія», опублікованого у 1962 р. [5].

Автори колективної праці «Компаративна література: Суть і метод» під загальною редакцією А. Олдріджа, що вийшла 1969 р. підвели підсумок досягнутому й теоретично обґрунтували необхідність дослідження етнічних, національних імаготипів, як іма - гологічної характеристики «чужого»/ «іншого» [6].

Упродовж 60-х - 80-х рр. ХХ ст., імагологія досягла значних успіхів і стала невід'ємною частиною сучасної антропології, між - культурних досліджень і цілого ряду гуманітарних дисциплін. Її методологія вивела дослідження у сферу вивчення міжкультурних взаємин, а наукові зацікавлення сконцентрувала на актуальних для сучасного суспільства проблемах національної і культурної ідентичності. Системні дослідження з імагології з'явилися після ХІ Світового конгресу компаративістів наприкінці 80-х рр. ХХ ст. у Західній та Центральній Європі. Особливо інтенсивно цей напрямок розвивається у Франції та Німеччині, а в останнє десятиріччя ХХ ст. значно активізувався в Італії та Нідерландах. Основні школи європейської імагології очолили Д.-А. Пажо, Г. Дизеринк, Дж. Леерссен. Їхні напрацювання вже стали хрестоматійними у курсах з імагології. Бельгієць Гуґо Дизеринк конкретизував основні поняття й завдання імагології. На його думку, вона надає широке поле для досліджень підґрунтя релігійних, етнічних та національних конфліктів і міжкультурних взаємин. Нація за Дизеринком не є реально існуючою спільнотою, а лише ментальною конструкцією, тимчасовою моделлю мислення. Він повністю погоджується з Поппером, який у свій час зазначав, що нація - то певна кількість людей, об'єднаних помилковими уявленнями стосовно своєї історії [7].На становлення історичної імагології у 70-х - 80-х рр. ХХ ст. істотно вплинули праці дослідників-націологів Е. Гелнера [8], Еріка Хобсбаума [9], Ентоні Сміта [10], Лії Грінфельд [11], Хайдена Уайта [12] і Бенедикта Андерсона [13]. Дані автори звернули увагу на суб'єктивну сторону процесу конструювання націй. Так, Бенедикт Андерсон вказав на важливу роль новоєвропейського роману у формуванні особливого пережитого читачами загального простору спільності та одночасності в якому власне тільки і можлива нація як уявна спільнота. Сконструйоване соціально політичне «тіло» нації розміщується не тільки в просторі, але і в часі. Так формується «роман» історії. На думку Б. Андерсона у національній міфології нація рухається по «історичній драбині» від етапу до етапу, від звершення і трагедії до нових звершень і світлого секуляризованого майбутнього [14].

У 90-х рр. XX ст. імагологічними дослідженням захопилися наші сусіди - польські антропологи, історики, політологи, соціологи та літературознавці. Зокрема предметом їх наукових розвідок стали рецепції Польщі і поляків іншими європейськими народами в різні історичні епохи, а також рецепції самими поляками націй Західної і Східної Європи. У 1990 р. побачив світ збірник за матеріалами Міжнародної конференції «Swoj i obey» за ред. E. Новіцкі, С. Лодзінські та Є. Новіцкі. У тому ж році вийшла праця A. Кемпіньскі «Lach і Moskal: z dziejow stereotypow». У 1998 р. побачила світ праця О. Веретюк «Wizja Ukrainy we wspolczesnej powiesci polskiej і ukrainskiej». Книги Я. Блушковські «Stereotypy narodowe w swiadomosei Polakow» [15] та «Stereotypy a tozsamosc narodowa» були надруковані відповідно у 2003 і 2006 рр. [16].

Своєрідним підсумком європейських імагологічних досліджень на початку XXI ст. стала системно упорядкована праця професора Бергамського університету (Італія) М. Беллера та професора Амстердамського університету (Нідерланди) Дж. Леерс - сена «Imagology: a Handbook of the Literary Representation of National Characters». Це найавторитетніше на сьогодні колективне імагологічне видання, з історії, теорії і методології імагології та екземпліфікації імагологічного аналізу [17].

На початку ХХІ ст. побачила світ знакова для історичної іма - гології книга «Використання «іншого». Образи Сходу у формуванні європейських ідентичностей». Її автор Івер Нойманн на надзвичайно багатому фактичному матеріалі показав як було використано імаготип «іншого» зі «Сходу» для формування європейських націй і самого поняття «Європа» [18].

У 90-х рр. ХХ ст. імагологією зацікавилися і на пострадянському просторі, спочатку літературознавці-компаративісти, а слідом за ними - філософи, історики, культурологи. Наприклад, на думку С. Мезіна, імагологію варто вважати одним із розділів історичної науки, який вивчає уявлення етнічних та національних спільнот одна про одну. Ці уявлення відображаються в суспільній свідомості тієї чи іншої країни на певному історичному етапі [19, с. 38]. Л. Рєпіна в своїй монографії «Історична наука на рубежі XX - 84XXI ст.: соціальні теорії і історіографічна практика» історичну іма - гологію розуміє як науковий напрям, що займається конкретно - історичним аналізом культурних стереотипів, колективних уявлень народів один про одного, етнічних та національних стереотипів, шляхів їх формування, способів функціонування і процесів трансформації в контексті відносин «ми/вони», «свій/чужий» [20, с. 89].

Служителі Кліо в Україні лише починають застосовувати підходи і методи імагології. У своїх дослідженнях до імагології звертаються Наталя Яковенко [21], Ярослав Грицак [22], Георгій Касьянов [23], Сергій Посохов [24] та ін. Висвітлюючи проблеми вітчизняної теорії історіографії, методології, гострі та дискусійні теми з історії суспільно-політичної думки України, проблемам історичної імагології місце на своїх шпальтах відводять часопис «Україна модерна», заснований у 1996 р. та альманах «Ейдос», перше число якого побачило світ у 2005 р.

В Україні методологію імагології досліджували Володимир Янів [25], Володимир Кравченко [26], Олена Грицай [27], Дмитро Наливайко. З-під пера останнього у 1998 р. вийшло ґрунтовне дослідження закордонної рецепції України, її історії і культури «Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі ХІ-ХVIII ст.» [28], а у 2005 р. - перша в українській імагологічній науці теоретична розвідка у цій галузі - «Літературна імагологія: Предмет і стратегії» [29].

Коротко оглянувши здобутки світової і вітчизняної імаголо - гії, важко не погодитися з тим фактом, що саме імагологічний методологічний інструментарій стане у нагоді досліднику процесів українського націєтворення кінця ХVШ - початку ХХ ст. Проаналізувавши праці ідеологів українського націоналізму, можна зробити висновок, що українська національна ідея полягає в реалізації національного проекту «Україна», який включає у себе розбудову української національної демократичної держави європейського зразка з розвинутою економікою та високим рівнем добробуту її населення. Як слушно зауважив І. Дзюба, об'єднувати людей найлегше довкола добробуту, тому, на його думку, історично українською національною ідеєю було те, що Тарас Шевченко позначав як «Україна без холопа і пана» [30]. Український національний проект також включає в себе подальші суспільні демократичні трансформації української спільноти, насамкінець, - він має стати мостом, через який транспортуватимуться європейські цінності на євразійський простір.

Безперечно, до української національної ідеї на українських землях існували інші - донаціональні ідеї, наприклад, руська, сарматська, хозарська, грецька, козацька та ін. Усі вони лише чекають на глибокі наукові розвідки. Досліджуючи сарматську, хозарську та руську ідеї, як сукупність соціально детермінованих і закріплених у суспільно-політичному устрої Речі Посполитої поглядів, політичних традицій, станових норм і моральних ідеалів дослідник має порівняти наративи джерел цих ідеологічних парадигм. Наприклад, використовуючи методичний інструментарій історичної імагології у дослідженні письмових пам'яток сарматиз - му на українських землях, переконуємося, що він був ідеологію польського дворянства, своєрідним культурним феноменом Речі Посполитої ХУІ-ХУІІ ст. На думку М. Лескінен, сарматська ідея виникла тоді, коли однієї християнської ідеї було вже недостатньо. Її слід було збагатити та доповнити комплексом нових світських означень, але таких, які не випадали б сакрального кола католицької культури. Ними і стали «істини» сарматизму [31, с. 87].

Ідея «Великої Сарматії» мала запанувати «від можа до можа» (від Балтійського до Чорного моря) і, витворивши новий тип суспільно-політичної свідомості, об'єднати литовську, польську та руську еліти. Політичний ідеал сарматизму - консервативна, аристократична шляхетська республіка та рівність лише всередині шляхетського стану, тому «демократизм» поширювався тільки на шляхту, тоді як більша частина населення вважалася «хлопами». Сарматську ідею не можна класифікувати як національну тому, що, по-перше, у ній переважали засади не «всенародної» спільності, а станової винятковості, по-друге - шляхта виводила своє коріння від сарматів, а «хлопам» приписувала інше - руське, що суперечить самій логіці націоналізму. Е. Ренан на початку ХХ ст. влучно означив сутність нації: «…нація - це велика солідарність, утворювана почуттям жертв, які вже принесено і які мають бути принесені в майбутньому. Нація вимагає спільного героїчного минулого, але в сучасності вона резюмується цілком конкретним чинником: це чітко висловлене бажання продовжувати спільне життя» [32, с. 261]. Застосувавши імагологічну методологію, можемо переконатись, що ні першого чинника, тим більше, другого сарматська ідеологія у собі не мала. Донаціональною була і руська ідея, на становлення і розвиток якої винятковий вплив мало православ'я. Її зародження на українських землях припадає на останнє десятиліття ХУІ ст., власне на роки після Берестейської унії 1596 р. У писемних джерелах, які спродукува - ли руську ідею - «Густинському літописі» (побачив світ імовірно наприкінці 20-х рр. ХУІІ ст.) та «Синопсисі» (датується серединою 70-х рр. ХУІІ ст.) ми не знаходимо й сліду національної ідеології.

На початку ХХІ ст. імагологічними методами досліджень послуговуються літературознавці, політологи, соціологи, культурологи, психологи та ін. Імагологія стала дослідницькою ділянкою, що збудувала міст між усіма гуманітарними науками. Вона потужно і впевнено торує собі шлях і в царині історичних студій, завдяки їй накопичується значний обсяг знань про минуле, розширюється дослідницький простір. На сучасному етапі розвитку історичної імагології з'являються нові напрямки досліджень, наприклад, потестарна імагологія, предметом дослідження якої стали образи влади, тендерна імагологія, культурна іконографія тощо.

Діючі парадигми, запропоновані українською історичною наукою, сьогодні вже не задовольняють пізнавальні амбіції україн-ської спільноти, оскільки лише накопичення нових фактів не може залишатися самодостатньою ознакою творення наукової новизни історичних досліджень. Про необхідність засвоєння сучасних підходів і теорій свідчить й термінологічна злиденність наукових дискурсів у середовищі українських істориків, а також характер наукової полеміки на конференціях та круглих столах. Подекуди складається враження, що окремі дослідники мають серйозні проблеми не тільки з творенням нових знань, а й з їх презентацією.

Сучасна гуманітаристика пішла далеко вперед і тисне на служителів Кліо, тим самим засвідчуючи обмеженість традиційного українського історіописання. Однак такий тиск відкриває й нові обрії та перспективи, безпосередньо чи опосередковано підказує шлях до оновлення способів досліджень минулого. Саме завдяки новітнім методам історичної імагології студії з українського на - цієтворення кінця ХУІІІ - початку ХХ ст. мають отримати потужний імпульс.

Теоретично осмислюючи накопичений досвід нової галузі історичного пізнання, варто виділити найважливіші методологічні засади історичної імагології у дослідженнях процесів українського націєтворення кінця ХУІІІ - початку ХХ ст.: невідворотність вимислу, як складової процесу формування уявлень про інші нації; «дзеркальність» відображення в імаготипах «інших» власних цінностей і уявлень про самих себе; симбіоз синхронічного і дих - ронічного підходів в історичному аналізі колективних уявлень; сприйняття національних імаготипів не як спонтанного явища, а результату цілеспрямованого конструювання традицій творцями й пропагандистами нації - філософами, істориками, письменниками, публіцистами, журналістами тощо.

Список використаних джерел та літератури

історичний імагологія націєтворення

1. Цит. за: Kemilainen A. Nationalism. Problems Concerning the Word, the Concept and Classification. Jyvaskila, 1964. 252 p.

2. Lortholary A. Les «Philosophes» du ХУІІІ siecle et la Russie». Le Mirage russe en France aux ХУІІІ siecle. Paris: Boivin, Editions Contemporaines, 1951. 411 p.

3. Cadot M. L'image de la Russie dans la vie intellectuelle frangaise. 1839-1856. Paris: Fayard, 1967. 641 p.

4. Carre Jean Marie. Les Ecrivains frangais et le mirage allemand (18001940). Boivin, 1947. 225 p.

5. Coulton G. Nationalism in the Middle Ages. New York: Holt, Rinehart and Winson, 1972. 116 p.

6. Comparative literature: matter and method / ed. with introd. by A. Owen Aldridge. Chicago-London, 1969. 680 p.

7. Dy serinck H. Zum Problem der images und migares und ihrer Untersuchung im Rahmen der Vergleichenden Literaturwissenschaft. Arcadia. 1 (1966). P. 107-120.

8. Ґелнер Е. Нації та націоналізм. Націоналізм [пер. з англ.]. Київ: Таксон, 2003. 300 с.

9. Винайдення традиції / за ред. Ерика Гобсбаума і Теренса Рейнджера. Київ: Ніка-Центр, 2005. 448 с.

10. Сміт Е. Національна ідентичність / пер. з англійської П. Таращука. Київ: Основи, 1994. 224 с.; Смит Э. Национализм и модернизм.

Критический обзор современных теорий наций и национализма. Москва: Праксис, 2004. 466 с.

11. Гринфельд Л. Национализм. Пять путей к современности. Москва: ПЕР СЭ, 2012. 528 с.

12. Уайт Х. Метаистория: Историческое воображение в Европе XIX века. Екатеринбург: Урал, 2002. 628 с.

13. Anderson B. Imagined Communities. Reflections on the Origin and Spread of Nationalism. Revised Edition. VERSO. London-New York. 224 р.

14. Андерсон Б. Воображаемые сообщества. Размышления об истоках и распространении национализма. Москва, 2001. 236 c.

15. Bluszkowski Jan. Stereotypy narodowe w swiadomosci Polakow. Piotrkowskie przy Filii Akad. witokrzyskiej, 2003. Piotrkowskie przy Filii Akad. witokrzyskiej, 2003. 345 s.

16. Benedyktowicz Zbigniew Portrety obcego. Od stereotypu do symbol. Krakow: Wydawn. Uniwersytetu Jagiellonskiego, 200. 215 s.

17. Beller M, Leerssen J. (eds). IMAGOLOGY: a Handbook on the Literary Representation of National Characters. Amsterdam: Rodopi, 2003. 342 p.

18. Нойманн И. Использование «Другого». Образы Востока в формировании европейских идентичностей / пер. с англ. В.Б. Литвинова и И.А. Пильщикова, предисл. А.И. Миллера. Москва: Новое издательство, 2004. 335 с.

19. Мезин С. Стереотипы России в европейской общественной мысли XVIII века // Вопросы истории. 2002. №10. С. 148-157.

20. Репина Л. Историческая наука на рубеже XX-XXI вв.: социальные теории и историографическая практика. 2-е изд., стереотип. Москва: Дрофа, 2006. 288 с.

21. Яковенко Н. Дзеркала ідентичності. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI - початку XVIII століття. Київ: Laurus, 2012. 471 с.

22. Грицак Я. Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (18561886). Київ: Критика, 2006. 632 с.

23. Касьянов Г. Націоналізація історії та образу «іншого»: Україна і посткомуністичний простір // Образ іншого в сусідніх історіях: міфи, стереотипи, наукові інтерпретації: матер. Міжнар. наук. конф. Київ, 2008. С. 29-36.

24. Посохов С. Этические проблемы исторической имагологии // Історіографічні та джерелознавчі проблеми історії України. 2014. С. 115131.

25. Янів В. Нариси з української етнопсихології. Мюнхен: УВУ, 1993. 217 с.

26. Кравченко В. Харків: столица Пограничья. Вильнюс, 2010.

27. Грицай Є., Николко М. Украина: национальная идентичность в зеркале Другого. Вильнюс, 2009. 326 с.

28. Наливайко Д. Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст. Київ: Основи. 1998. 578 с.

29. Наливайко Д. Літературна імагологія: Предмет і стратегії. Київ, 2005. 346 с.

30. Дзюба І. Країна. №28 (81). 2011. С. 31.

31. Лескинен М.В. Мифы и образы сарматизма. Истоки национальной идеологии Речи Посполитой. Москва: Институт славяноведения РАН, 2002. 178 с.

32. Ренан Е. Що таке нація? // Націоналізм: Антологія. 2-ге вид. Київ: Смолоскип, 2006. 726 с.

Размещено на Allbest.ru