Магдебурзьке право в суспільному та соціально-економічному розвитку Поділля XVIII - першої половини ХІХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

МАГДЕБУРЗЬКЕ ПРАВО В СУСПІЛЬНОМУ ТА СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОМУ РОЗВИТКУ ПОДІЛЛЯ XVIII - ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТ.

А.Г. Філінюк, А.Б. Задорожнюк

Анотація

магдебурзький право подільський губернія

У статті на основі аналізу й осмислення наукової літератури через призму сучасної методології зроблено спробу розкрити місце і роль магдебурзького права в соціально-економічному розвитку Подільського регіону впродовж ХУІІІ - першої половини ХІХ ст. Наголошено, що обрана тема всебічно не вивчена, однак знайшла фрагментарне відображення в науковій літературі у контексті інших проблем.

На конкретному фактичному матеріалі обґрунтовується теза про чинність норм литовських статутів на теренах Подільської губернії в ХУШ - першій половині ХІХ ст. і їх витіснення з суспільного життя в умовах інкорпорації до складу Російської імперії. Наголошено, що господарське життя на Поділлі, зокрема в містах і містечках, де функціонували фабрики, заводи і ремісничі цехи, з часів Речі Посполитої до середини ХІХ ст. регулювалося статутами на основі магдебурзького права. Міста і містечка краю вирізнялися повним, неповним і наділеним самими власниками магдебурзьким правом. Його специфіка була зумовлена аграрним характером міських і містечкових поселень.

Зазначено, що в ХУШ ст. відбулось масове надання подільським містам і містечкам магдебурзького права для прискорення їх господарського розвитку та збільшення джерел прибутків.

Повним магдебурзьким правом користувалося лише королівське м. Кам'янець-Подільський, де найвищим органом самоврядування виступав магістрат. Однак у місті паралельно функціонував старостинський уряд на чолі з комендантом військового гарнізону, який нерідко дублював функції магістрату. Як наслідок, між ними виникали суперечності та конфлікти. Багато міст Поділля (Брацлав, Гайсин, Летичів, Проскурів, Бар, Вербовець, Сальниця, Стара Ушиця, Хмільник), які входили до королівської власності, володіли неповним магдебурзьким правом, оскільки обмежувалося владою королівських старост, наділених законодавчою владою і нерідко обіймали посаду війтів. У приватновласницьких міських поселеннях (Городок, Гусятин, Купин, Рашків, Саврань, Немирів, Тростянець, Браїлів, Янів, Тиврів, Ладижин, Межирів, Уланів, Шаргород та ін.) магдебурзьке право надавалося та обмежувалося волею землевласників. Тут права міщан на землю не відрізнялися від селян, а власник призначав цехмістрів.

Внаслідок обмеження права членів цехів на віросповідання в містах з'явилися церковні братства, функціонування яких ґрунтувалося на магдебурзькому праві та однаковій вірі.

Загалом, магдебурзькі (самоуправлінські) традиції залишались чинними тривалий час у середовищі ремісничих і братських організацій Поділля і всієї Правобережної України у першій половині ХІХ ст.

Ключові слова: магдебурзьке право, Поділля, міста, містечка, господарський розвиток, цехи, церковні братства.

Аннотация

А. Филинюк, А. Задорожнюк Магдебургское право в общественном и социально-экономическом развитии подолья ХУШ - первой половины ХІХ ст.

В статье на основе анализа и осмысления научной литературы в контексте современной методологии предпринята попытка раскрыть место и роль магдебургского права в общественном и социально-экономическом развитии Подольского региона на протяжении ХУШ - первой половины ХІХ ст. Подчеркнуто, что избранная тема основательно не изучена, однако нашла фрагментарное отображение в научной литературе в рамках других проблем.

На конкретном фактическом материале обосновывается тезис о действии норм литовских уставов на территории Подольской губернии в конце ХУШ - первой половине ХІХ ст. и их вытеснения с общественной жизни в условиях инкорпорации в состав Российской империи. Сделан акцент на хозяйственном развитии Подолья, в частности в городах и местечках, где функционировали фабрики, заводи і ремесленные цехи, со времени Речи Посполитой до середины ХІХ ст., которые регулировались уставами на основе магдебургского права. Города и местечка края отличались полным, неполным и наделенным самими собственниками магдебургским правом. Его специфика была обусловлена аграрным характером городских и местечковых поселений.

Обозначено, что в ХУШ состоялось массовое предоставление подольским городам и местечкам магдебургского права для ускорения их хозяйственного развития и увеличения источников доходов.

Полным магдебургским правом пользовался лишь королевский г. Каменец-Подольский, где высшим органом самоуправления был. магистрат. Однако в городе одновременно функционировало старостинское правительство во главе с комендантом военного гарнизона, которое нередко дублировало функции магистрата. Как следствие, между ними возникали противоречия и конфликты. Много городов Подолья (Брацлав, Гайсин, Летичев, Проскуров, Бар, Вербовец, Сальница, Старая Ушица, Хмельник), что относились к королевской собственности, были наделены неполным магдебургским правом, поскольку ограничивалось властью королевских старост, наделенных законодательной властью и нередко занимали должности войтов. В частнособственнических городских поселениях (Городок, Гусятин, Купин, Рашков, Саврань, Немиров, Тростянец, Браилов, Янов, Тывров, Ладыжин, Межиров, Уланов, Шаргород и др.) магдебургское право предоставлялось и ограничивалось волей землевладельцев. В них права мещан на землю не отличалось от крестьян, а собственник назначал цехмистров.

В результате ограничения прав членов цехов на вероисповедание в городах появились церковные братства, функционирование которых опиралось на магдебургское право и одинаковой вере.

В общем, магдебургские (самоуправленческие) традиции остались действенными длительное время в среде ремесленных и братских организаций Подолья и всей Правобережной Украины у первой половине ХІХ ст.

Ключевые слова: магдебургское право, Подолье, города, местечка, хозяйственное развитие, цехи, церковные братства.

Annotation

Key words: Magdeburg Law, Podillya, cities, towns, economic development, workshops, church fraternities.

Виклад основного матеріалу

Означена проблема надзвичайно актуальна в контексті формування європейських цінностей, утвердження демократичного, громадянського суспільства та розширення прав територіальних громад в Україні на сучасному етапі. Тому звернення до багатого досвіду функціонування на українських землях, у тому числі на Поділлі магдебурзького права має особливе теоретичне та практичне значення.

Проблема міського самоврядування на засадах магдебурзького права знайшла певне відображення в працях таких дослідників, як: В. Антонович [13-14], Л. Баженов [15-16], В. Балушок [17], М. Бармак [18], Н. Білоус [19], М. Володимирський-Буданов [20], С. Гальчак [21], Г. Гладка [22], С. Задорожнюк [27, 35], М. Кобилецький [24], І. Мельничук [25], М. Петров [28, 29], І. Рибак [29], Ю. Сіцінський [30-31], А. Філінюк [33-25] та ін. Однак всебічного осмислення в науковій літературі вона поки що не набула.

В нашій розвідці, зважаючи на масштабність проблеми, ставиться завдання простежити місце і роль магдебурзького права в суспільному та соціально-економічному життя Поділля впродовж ХУІІІ - першої половини ХІХ ст.

Передусім, наголосимо, що суспільний і соціально-економічний розвиток Поділля впродовж ХУІІІ - першої половини ХІХ ст. регламентувався законодавством держав, до яких воно належало впродовж великого періоду, й у містах і містечках значною мірою регулювався законоположеннями магдебурзького права. В економіці, при наявності перших фабрик і заводів, основне виробництво було сконцентроване у ремісничих цехах, функціонування яких спиралося на статути, розроблені на основі норм магдебурзького права.

Окреслимо чинники, які зумовлювали застосування і зміни засад магдебурзького права на Поділлі і в усій Правобережній Україні у ХУІІІ - першій половині ХІХ ст. і, зрештою, визначили їх спрямованість та особливості його розвитку. По-перше, це були внутрішні чинники, пов'язані передусім наявності на Поділлі численних міст і містечок [27, с.24-24], в яких у різні часи було запроваджено магдебурзьке право, яке незалежно від терену побутування, означало автономію, самоврядування з власним судочинством, що здійснювалося через виборні органи [13, с.413], а також традиції, що склалися в їх економічному секторі за часів Речі Посполитої [34, с.192]. По-друге, тенденціями, котрими відзначався розвиток провідних країн Європи та специфікою приналежності міст і містечок королівському двору, королівській владі і приватним особам. По-третє, координатами і заходами царизму, спрямованими на трансформацію самоврядування до правових норм Російської імперії. По-четверте, російське самодержавство перенесло в регіон весь комплекс суспільних відносин, в основі яких лежало кріпосництво, що об'єктивно позначилося на функціонуванні міського та містечкового самоуправління й дедалі більшому набутті ним суперечливого характеру.

Власне самі міста, які законодавчо поділялися на міста і містечка, були такими завдяки підтвердженню отриманням магдебурзького права. Наділення німецьким правом виражалося: у звільненні міста від усіх або найбільш суттєвих поборів і натуральних повинностей, у звільнені від суду старост та права громад на самосуд, а також надані права самоуправління, зокрема права видавати автономні постанови та влаштовувати громадські побори [26, с.46]. Дослідник німецького права на землях України М. Владимирський-Буданов поділяв усі міста на: а) міста з повним магдебурзьким правом; б) міста з неповним таким правом та в) приватновласницькі міста, наділені німецьким правом самими землевласниками [20]. У свою чергу, міста з магдебурзьким правом ділилися на магістратські, з більш розвинутою системою самоврядування, і ратушні, в яких управління було досить обмеженим. При цьому, правом самоврядування користувалося насамперед польсько-католицьке населення [17, с.10].

До того ж, специфічною рисою подільських міст досліджуваного періоду був їхній аграрний характер. У заняттях городян значне місце займали різні форми землеробства і меншою мірою - тваринництва. Між тим, виробничу основу міст складало ремесло. Міський ремісник, подібно до селянина, мав свої знаряддя виробництва, самостійно вів власне господарство. Переважна кількість ремісників була об'єднана в ремісничі корпорації - цехи, що виступали, передусім організаціями економічного характеру, які виконували завдання з виготовлення, вдосконалення та збуту продукції, а також охорони економічних інтересів членів корпорації.

Наголосимо, що у XVIII ст. відмічається масове надання подільським містам і містечкам магдебурзького права, а разом із ним і права влаштовувати цехи, що було зумовлено наміром королівської і магнатської адміністрації прискорити економічний розвиток міст, збільшивши таким чином джерело власних прибутків. Зокрема, м. Кам'янцю-Подільському грамоту на самоврядування надали брати Коріятовичі в 1374 р. [29, с.55] На відміну від німецьких міст, де цеховий устрій з'явився раніше міського і став взірцем для міського самоуправління, в українських землях цехи з'явилися пізніше, уже в складі міського права і були принесені німецькими переселенцями за їхніми зразками. З часом вони набрали силу і шляхетський стан став побоюватися, що ремісники можуть зрівнятися із шляхтичами. Однак, цехи нічим не загрожували шляхті. Обмежуючись професійною корпоративністю, вони в другій половині XVIII ст. існували у всіх містах з магдебурзьким правом. Особливо сприяли розвиткові цехової організації старости в королівських містах і містечках. Головним чином це було пов'язано із особистим економічним інтересом старости, який затверджував цехові статути.

Наприкінці XVIII ст. державні фортеці поступово втрачають військове значення, однак влада старост посилюється. Якщо раніше податки, котрі сплачували міщани та ремісники, спрямовувалися на утримання оборонних укріплень, то з того часу вони дедалі більше зосереджувалися в розпорядженні цих посадовців. Саме на ремісничий стан припадали основні державні податки. Враховуючи особливості Польської держави, де дворянський стан був повністю звільнений від оподаткування, а селяни, що проживали в поміщицьких садибах виконували лише панські повинності, в державну скарбницю від них нічого не надходило. Отже, уряд міг отримувати грошові прибутки лише від державних міст. Тому, він не залишав жодної сфери ремісничого або заводського виробництва без оподаткування, що стягувалося часто з однієї і тієї ж діяльності по кілька разів, під різними назвами [13, с.5].

Податками на користь замку та держаної скарбниці не обмежувалися всі виплати міських ремісників. Згідно норм магдебурзьких положень, міщани, отримавши право на самостійний суд та самоуправління, утримували і ці органи утримувати. Понад це, кожен цех мав свою скарбницю, яка також формувалася з податків ремісників.

Повним магдебурзьким правом користувалося лише королівське місто Кам'янець-Подільський, де найвищим органом самоврядування був магістрат. У вужчому розумінні, під словом магістрат розуміли колегію радців на чолі з війтом [17, с.10]. Число радців або консулів у Кам'янці коливалося від 9 до 11 осіб. Магістрат або рада складали пожиттєву колегію, яка сама себе поповнювала. Консульський уряд засідав систематично у визначені дні тижня у приміщенні ратуші. Головуючий називався проконсулом, президентом або бурмистром. Упродовж року всі консули головували по черзі. Наприкінці кожен із них звітував за період свого головування. Один із консулів, як правило найстарший, призначався сеньйором. У той час, як влада консулів швидко змінювалася, сеньйор залишався при владі протягом всього року і був представником міста перед вищими державними органами. При загальних зборах зі складу консулів обирали міського війта, який уособлював судову владу. Часто війт залишався на своїй посаді впродовж двох, трьох та більше років, а потім обирався знову. Така практика була зумовлена необхідністю зосереджувати судову владу в руках людини вже знайомої з кодексом і юридичною практикою.

Кримінальне судочинство перебувало в руках лавників. Колегія лавників складалася в Кам'янці-Подільському із 11 осіб, які з часом ставали консулами. Окрім судової влади, колегії лавників належало право проводити попереднє слідство. Таким чином, слідчі і судові функції були об'єднані. Міська громада обирала колегію Сорока Мужів. В Кам'янці цей орган налічував різну кількість членів (від 15 до 26), а на початку XVIII ст. він навіть називався колегією Двадцяти-Чотирьох. Однак пізніше була повернута стара назва. Якщо у Львові вибори до такої колегії проводилися за становою ознакою, то в Кам'янці - за релігійною. Половина членів колегії були православного віросповідання, половина - католицького [17, с.201]. Представники колегії Сорока Мужів поповнювали ряди лавників. Її очолював регент або маршал, який обирався щорічно з Сорока Мужів і лавників. У Кам'янці один рік регент вибирався православного віросповідання, в наступний - католицького. В той час, коли регент був української нації, віцерегент був поляком, і навпаки. Таким чином, колегії Сорока Мужів належала законодавча влада, раді - виконавча, а лаві - судова, а всі разом вони складали судове, адміністративне і господарське управління.

Разом з тим, не все населення Кам'янця підпорядковувалося магістрату. Оскільки Кам'янець був важливою фортецею, де постійно перебував військовий гарнізон, який підпорядковувався коменданту і в ній знаходився старостинський уряд, який часто дублював функції магістрату. Це вело до частих конфліктів між міщанами та гарнізоном, між підданими старости і магістрату. Зокрема, комендант фортеці Шилінг у 1723 р. скаржився магістрату, що поблизу міських укріплень і складів міщани побудували броварні, що загрожувало у випадку пожежі всьому місту. В іншій ситуації, комендант фортеці Гловер образив президента міста, коли той зробив зауваження коменданту щодо заборони стороннім лікарям практикувати в місті. Гловер запросив єврея Мейєрка лікувати солдатів гарнізону, а також і інших міщан, що порушувало права місцевого цеху хірургів, гарантом яких був президент міста. У 1761 р. кам'янецькі міщани подали у магістрат скаргу на жовнірів гарнізону, які займалися торгівлею та ремеслами, а також примушували продавати їм м'ясо не за ринковою ціною, а за оцінкою самих покупців. Також повідомляється, що за р. Смотричем один гарнізонний начальник влаштував каменярню, що приносить значні збитки польсько-українському магістрату, оскільки «камінь продає сам, а міщанам не дозволяє брати ні каменю, ні глини, незважаючи що діється все це на міській землі, причому околишні ґрунти завалені уламками каменю і зайняті цегельнями» [17, с.231, 238]. В 1773 р. сесія колегії Сорока Мужів постановила, щоб регент завів постійний зошит, куди б вписувалися всі образи міщан з боку гарнізону.

Слід зазначити, що магдебурзьке право в Кам'янці було відновлено після звільнення міста від турок, за львівським зразком. Стосовно цехових ремісників магістрат не повинен був втручатися у справи цехів, а цехмістри мусили поступати згідно зі своїми правами і привілеями, проводити вибори і постанови, карати винних. Керівникам магістрату заборонялося брати під свою протекцію сторонніх, не міських ремісників. Однак, як зазначалося у протестації кам'янецьких міщан 1753 р., магістрат тримає під своєю опікою окремих ремісників і «жоден цехмістер не може нічого зробити, оскільки відразу може потрапити у ратушну в'язницю» [17, с.190]. Радці, порушуючи права цехів, примушували цеховиків до незаконних робіт.

Разом з тим, цехові статути кам'янецьких цехів стали взірцями для цехового устрою інших подільських міст і містечок, що обумовлювало подібність таких документів в різних місцевостях Поділля. Зокрема, статут цеху кушнірів м. Летичів був у 1787 р. запозичений зі статуту аналогічного цеху м. Кам'янця-Подільського [23, с.8]. Такі цехові статути встановлювали лише загальні принципові положення щодо підмайстрів і учнів: наказували, щоб підмайстри слухалися майстрів, шанували майстра та його сім'ю. Щодо становища учнів, статути регламентували лише порядок запису їх до цеху (не пізніше двох тижнів від моменту прийняття хлопця у науку) та правила «визволення» їх у підмайстри. Такі положення статуту летичівських кушнірів були характерними для цехів інших міст Поділля, причому, не лише державних, а й приватних [23, с.9].

Згідно цехових статутів, головною посадовою особою цеху був цехмістер, який головував на зборах, керував промовами й забезпечував дотримання дисципліни в цеху, пильнував, щоб цеховики не порушували статут та цехові ухвали щодо якості роботи, навчання хлопців, пристойної поведінки майстрів. Він доглядав за місцевим ринком і виробниками-ремісниками, вписаними і не вписаними до цеху, а також завідував скринькою й усіма прибутками та витратами цеху і подавав річний звіт цеху. Посадовець представляв цех в усіх культових, громадських і державних установах. В храмі мусив стояти зі свічкою перед цеховою іконою або вівтарем, при похованні і різних процесіях йти на чолі цеховиків, у магістраті брати участь у виборах посадовців та контролювати його роботу. Цехмістер міг накладати на членів цеху штрафи за незначні провини, а у важливіших провинах мусив виголошувати їх перед цеховим судом, і коли суд ухвалював вирок мусив виконувати присуд. За свою службу цехмістри платню не отримував, іноді мав право утримувати зайвого челядника, кращу торгову ятку, а взагалі цехмістерство вважалося почесною посадою [23, с.95]. Цеховий суд складався з цехових майстрів (від 4 до 12 осіб), яких називали столовими, на чолі з сеньйором. Судова колегія розглядала цехові справи від імені всієї громади, однак втручатися в суд членам громади суворо заборонялося. Цеховий суд мав компетенцію в усіх справах, окрім кримінальних (вбивство, підпал, тощо). Посадовою особою цеху був писар. Він міг бути і не членом цеху, а сторонньою особою, знаючою діловодство і нанятою цехом за окрему платню.

Не повним магдебурзьким правом користувалися всі інші подільські міста, що за часів Речі Посполитої входили до королівської власності (Брацлав, Гайсин, Летичів, Проскурів, Бар, Вербовець, Сальниця, Стара Ушиця, Хмільник). У всіх цих містах знаходилися королівські замки і разом з околицею вони утворювали староства на чолі з призначеним королем старостою. Очолювали міські адміністрації виборні бурмістр і радці. Старості належала вся законодавча влада, що стосувалася економічного розвитку міста. Староста влаштовував цехи і наглядав за цеховим устроєм. Ще більша залежність міста від старости спостерігалася, коли він обіймав ще й посаду війта. Війту належала судова влада і вся та частина законодавчої влади, що стосувалася судочинства та громадського благоустрою. Бурмістри та радці повинні були допомагати війту і у всьому йому підпорядковуватися. Особливо війт повинен був піклуватися про збільшення прибутків короля і слідкувати за правильністю і вчасністю збору податків. Зібравши чинш він повинен був віддати його до замкового уряду і звітувати перед старостою. Посередником між війтівською владою і міським урядом був лентвійт, голова судової колегії в місті. Лентвійт був намісником війта, заміняючи його на судових засіданнях. Посада лентвійта була не виборна, його призначав із міщан війт пожиттєво. В містах, де війт був старостою, призначення лентвійта з міщан було обов'язковим, якщо ж посади старости і війта займали різні люди, війт міг не призначати лентвійта. Старостинська, війтівська та лентвійтівська влада сильно звужували права міського самоуправління.

Однак, на відміну від міст, що мали повне магдебурзьке право, магістрати міст з неповним правом щорічно вибиралися всім суспільством. Здебільшого на виборах обирали чотирьох бурмістрів(членів ради). По закінченню виборчого терміну бурмістри, разом з цехмістрами входили до колегії старої ради і продовжували брати участь в управління містом.

Певною специфікою вирізнялося магдебурзьке право в приватновласницьких містечках. До цієї категорії належали більшість міських поселень Поділля: Городок, Гусятин, Купин, Рашків, Саврань, Немирів, Тростянець, Браїлів, Янів, Тиврів, Ладижин, Межирів, Уланів, Шаргород та ін.). Власники поселень, наділяючи свої міста магдебурзьким правом, намагалися отримати такі ж привілеї, якими були наділені королівські міста. Разом з тим, приватновласницькі міста мали низку правових відмінностей від королівських міст. В першу чергу, це була повна залежність наданого права від волі землевласника. Надаючи приватновласницьким містам право самоуправління, уряд (в особі короля), який підтверджував таке надання, ніколи не визнавав приватновласницькі міста юридичними міськими одиницями [23, с.270]. За польськими юридичними нормами, містом визначалося таке поселення, якому належало право довічної поземельної власності, і яке знаходилося на власній землі. Однак, приватні власники, надаючи поселенням магдебурзьке право, ніколи не надавали місту право поземельної власності. Права міщан володіти земельною власністю магната нічим не відрізнялися від прав залежних селян того ж власника. Суд і внутрішнє самоуправління таких міст повністю залежали від власника, а міські урядники були лише прикажчиками, призначеними для здійснення поліційних та фіскальних функцій. Найважливіше право міст за магдебурзьким правом - видавати міські закони, також не діяло у приватновласницьких містах. Час від часу власник видавав письмові розпорядження, які оголошувалися на ярмарках у торгові дні і стосувалися вони регулювання міського життя, які пізніше, як обов'язкові закони, записувалися до міської книги.

Відтак, уряд, затверджуючи магдебурзьке право в приватновласницьких містах, лише збільшував владу поміщика, делегуючи йому законодавчі і виконавчі права державної влади. Посадовці в приватновласницьких містах носили такі ж назви, як і в королівських. Власник, за прикладом королів, призначав у своїх містах війта як головного міського управителя. Однак, на відміну від королівських міст, де війт був державним чиновником, війт у приватновласницьких містах був особою приватною. Лентвійт, заміняючи війта в період його відсутності, був держателем міської печатки. Виборний уряд складався з бурмистрів (або радців). Ідея магдебурзького права ґрунтувалася на незалежності виборів, що знову ж таки було неможливим у приватновласницьких містах. Влада магістрату обмежувалася господарськими функціями, основу яких складало оподаткування та збір податків. Після складання такси оподаткування кожен цехмістер отримував реєстр і був зобов'язаний щотижня сплачувати визначену суму. В приватновласницьких містах з другої половини XVIII ст. цехмістра призначав пан-власник. У таких цехах іноді існували цілі «династії», коли в кількох поколіннях обов'язки цехмістра переходило від батька до сина. Такі цехмістри відповідали перед паном, насамперед, за виконання цеховиками всіх панських повинностей.

Втім, надаючи своєму поселенню магдебурзьке право, власник лише збільшував свої права на його теренах. Зберігаючи всі попередні прибутки, він отримував нові: право пропінації, важливий прибуток - чопове. Ярмарки збільшували прибутки власника з поземельних ділянок і т.п. Значні прибутки власнику приносили цехи, що в організації праці керувалися вимогами напівнатуральної господарської системи, котра панувала у магнатських господарствах. До складу таких цехів входили, в основному, учні і майстри, а праця організовувалася на персонально примусових засадах і особистій регламентації обов'язків кожного члена цеху. Такий зразок цехового устрою ілюструють цехи містечка Миньківці, записані у збірці «Права міста Миньковець» [23, с.10]. Тут цеховий статут докладно регламентував становище підмайстрів та учнів. Термін учнівства складав 3-4 роки, плата за навчання - 60-80 злотих. Якщо правила організації навчання хлопців були близькими до класичних цехових статутів, то положення про підмайстрів сильно відрізнялося. Підмайстер мав право вільно вибирати собі майстра. Статути суворо забороняли підмайстрам порушувати дисципліну, понеділкувати, ночувати «не вдома», тощо. Окремим положенням заборонялося підвищувати ціну на роботу, пиячити під час різних цехових церемоній, а також «закладати братства». Майстрові дозволялося приймати в науку хлопців і брати до роботи челядників скільки забажає.

Отже, цехові правила ілюструють прагнення землевласника примножити прибутки маєтку через збільшення кількості цехових ремісників, заохочення до містечка «мандруючих» підмайстрів, заборону мандрів своїм, створення системи швидкого і ефективного навчання учнів, сувору заборону пиятики і марнотратства тощо. Отож, точна регламентація цехових взаємин і правил спрямовувалася на збільшення промислових зисків й відображала пристосування цехової організації до нових форм економічного життя початку XIX ст. Обмеживши братську функцію цехової організації, а також заборонивши традиційну для цехів практику братських учт, власник маєтку перетворив своїх ремісників на ефективний засіб збагачення. В інших приватновласницьких цехах (в м. Городку та в м. Смотричі) практика частувати братію зберігалася. Водночас, цехи залишалися промисловими, національними та релігійними асоціаціями. Їх кількість збільшувалося завдяки дедалі більшій спеціалізації. Не лише ремесла, а й вчені професії об'єднувалися в цехи. Зокрема, вже згаданий вище в Кам'янці-Подільському цех хірургів відстоював привілей про виключне право свого цеху на лікування міщан. Отже, не лише ремісничі галузі, а й різноманітні сфери розумової діяльності були виведені із зони вільної конкуренції.

Інша основа, на якій трималися цехи, була національність. У містах Поділля, де проживало декілька майже рівноправних національних громад, підпорядкованих своїм магістратам, цеховий устрій був спільним для всіх. Магістрат та окремі цехи вирішували, в чому обмежувати українців та інші національні спільноти, а в чому - ні, і навіть при виразній згадці про поширення на українців загальноміських привілеїв чинили так, як їм було вигідно. Спроби будь-якої національної спільноти влаштувати окремі цехи, відразу ж наштовхувалися на протест польських цехмістрів. Разом з тим, представники різних національностей були зобов'язані цеховими статутами виконувати «хвалу божу» в своєму костелі чи капличці, на користь яких надходили цехові збори та штрафи. Всі цеховики повинні були бути присутні на читанні Євангелії в свята і на різних церемоніях. Хто ухилявся від участі у них, цеховий уряд штрафував, а при систематичному ігноруванні цехових правил виключав із цеху. В XVIII ст. для того, щоб зберегти рівноправність у цехах, в Кам'янці був виданий декрет про те, що «цехмістром цеху повинен бути два роки міщанин католицької віри, а третій рік - віри православної» [23, с.284, 286]. Разом з тим, на думку Ю. Сіцінського, саме у XVIII ст. цехи стали спільними для всіх національностей. Особливо це стосувалося Кам'янця-Подільського, де українська і польська громади були підпорядковані єдиному магістрату та єдиній вірі (унія - для українського населення) [31, с.38]. Обмеження права на віросповідання спричинило появу церковних братств, в основі яких були такі ж корпоративні цілі, як в цеховій. Проте спрямовувалися вони передусім на духовно-релігійне життя її членів. Братства були копією цехів і їхнє коріння було єдиним - магдебурзьке право. Вони набули значного розвитку з середини XIX ст., коли виходили за межі, визначені німецьким правом.

Норми магдебурзького права передбачали глибокі знання цехових майстрів технічних прийомів свого ремесла. Кожна, об'єднана в цех громада ремісників, володіла певним капіталом винаходів та технічних знань, що складали її надбання і були відомі лише членам, посвяченим в таємниці цехового братства. Спираючись на досконалі технічні знання, цехи отримували привілеї на виключне право виробляти предмети свого ремесла в певній місцевості. Якість виробів членів цеху була гарантована самою приналежністю до цеху.

Однак, наприкінці XVIII ст. всі ці норми магдебурзького права вже ставали анахронізмами. Монополія виробничої діяльності, яка зосереджувалася в руках цеховиків, лише усувала можливість будь-якого розвитку ремісничої діяльності, заперечуючи основний чинник такого розвитку - конкуренцію. Ремісники, опираючись на монопольне право, намагались розширити його до максимальних меж, нав'язуючи споживачам свої вироби, якими б недосконалими вони не були. Цехи переслідували на основі закону всіх вільних ремісників (так званих партачів), виганяючи їх із міста і міських околиць. Виходячи з того ж принципу монополії, цехи намагаються безмежно спеціалізувати заняття і входили одне з одним в нескінченні суперечки за суміжні професії, результатом чого ставало дрібнення цеху. В Кам'янці функціонували окремі цехи кравців для пошиття вбрання священиків і для виготовлення підкладок для капелюхів [13, с.8]. В окремих містах така ситуація в середовищі цехового виробництва призводила до поступового витіснення з ринку виробів місцевих ремісників іноземним товаром. У Вінниці, згідно люстрації 1789 р., розпалися усі цехи і перестали відбуватися цехові зібрання [13, с.9].