Підприємництво на окупованій нацистами території України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Підприємництво на окупованій нацистами території України

У статті розглянуто питання економічного життя на окупованій нацистами території України та аспектів підприємництва. Проаналізовані етапи економічної політики нацистів та основні прояви економічної експлуатації країни. Доведено існування різноманітних форм підприємницької діяльності на окупованій території та заможних підприємців, не дивлячись на неможливі умови для виживання переважної більшості населення. Підприємництво розглядається як фактор виживання та прояв приватної ініціативи в екстремальних умовах війни.

Ключові слова: Третій Рейх, окупація, нацистська окупація, військова зона, економічна політика, корупція, план «Ост», підприємництво, приватна ініціатива, Рейхскомі- саріат Україна, спекуляція.

Фомин А. В. Предпринимательство на оккупированной нацистами территории Украины.

В статье рассматривается возрождение экономической инициативы населения Украины в годы нацистской оккупации. Оккупанты не препятствовали частной инициативе во всех зонах оккупации Украины. Основными формами предпринимательства стало открытие магазинов, ломбардов, столовых, кафе, ресторанов, парикмахерских, мастерских по пошиву и ремонту обуви и одежды. Процветала спекуляция продуктами питания. Немецкие военнослужащие ввозили товары широкого потребления. Вывозили в Германию предметы искусства и продовольствие. Вопросы развития бизнеса в заблокированных городах, вывоза или ввоза товаров решались с помощью коррупционных отношений. Нацистам не удалось полностью восстановить промышленный потенциал, обеспечить население необходимыми товарами.

Ключевые слова: Третий Рейх, оккупация, нацистская оккупация, военная зона, экономическая политика, коррупция, план «Ост», предпринимательство, частная инициатива, Рейхскомиссариат Украина, спекуляция.

Fomin A.V. Entrepreneurship in the occupied territory of Ukraine.

The article considers the revival of the economic initiative of the population of Ukraine during the Nazi occupation. The occupiers did not interfere with the private initiative in all zones of the occupation of Ukraine. The main forms of entrepreneurship were the opening of shops, pawnshops, canteens, cafes, restaurants, hairdressers, workshops for sewing and repairing shoes and clothing. Food speculation was flourishing. German soldiers imported consumer goods. They exported art and food to Germany. The issues of business development in the blocked cities, export or import of goods were solved with the help of corruption relations. Entrepreneurship has become a factor in the survival of part of the population. The Nazis failed to fully restore the industrial potential, provide the population with the necessary goods.

Keywords: Third Reich, occupation, Nazi occupation, military zone, economic policy, corruption, «Ost» plan, entrepreneurship, private initiative, Reichskommissariat Ukraine, speculation.

Вступ

З історії Другої світової війни та нацистського окупаційного режиму в Україні на сьогодні видано значну кількість наукових праць. Проте у висвітленні економічної політики нацистів, форм та виявів приватної ініціативи місцевого населення, підприємництва на окупованих територіях ще чимало нез'ясованих питань.

Постановка проблеми

Дослідження питань життя окремих соціальних груп у різні періоди історії суспільства є однією з актуальних цілей сучасної вітчизняної історіографія. Відзначимо, що тема підприємництва, приватної ініціативи в роки нацистської окупації України є також такою, що найменш висвітлена і з точки зору історії повсякденності, встановлення умов та факторів виживання окремих людей, різних верств суспільства у надскладні часи панування нацистського окупаційного режиму.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Окупаційній політиці третього рейху присвячено декілька десятків наукових праць. Серед праць радянського періоду, на наш погляд, знаковою стала праця Загорулька М.М., Юденкова А. Ю. [7], яка розкриває концептуальний задум керівництва Німеччини щодо експлуатації економічних ресурсів окупованих територій СРСР та спроби його реалізації. Проте найбільшу увагу автори приділили всенародним формам боротьби з нацистами, обходячи при цьому певні форми економічної активності. У роки незалежності історіографія вийшла на якісно новий рівень досліджень, намагаючись розкрити економічні процеси в роки окупації у всіх проявах. Зокрема, у праці І.Г. Вєтрова [3] на основі запропонованої ним періодизації розкриваються основні етапи політики нацистів в Україні, Проте основна увага приділяється стану промислового потенціалу країни. Певні аспекти економічної діяльності населення Донбасу в період нацистської окупації розкриваються у дослідженні І.С. Тарнавського [20]. Особливості економічної політики нацистів у військовій зоні розкриваються у праці О.В. Нестеренка [12]. Значним внеском у наукове осягнення періоду нацистської окупації стало дослідження А.В. Скоробогатова [18], у якому висвітлюються різноманітні сторони повсякденного життя м. Харкова в ті часи. Певні відомості щодо підприємницької діяльності в роки війни містяться у працях В.О. Шайкан [29]. Повсякденне життя передусім Києва замальовується у праці К. Беркгофа [1]. Окупаційний режим нацистів у Кіровоградській області аналізується у праці Петренка І.Д. [15] Таким чином, аналіз наявних досліджень доводить, що комплексної праці з проблеми підприємництва в роки нацистської окупації в Україні наразі не існує. Тож така наукова розробка сьогодні є на часі.

Мета статті

Для розкриття характеру та особливостей нацистського окупаційного режиму в Україні, зонах нацистської окупації, з'ясування умов життя та факторів виживання населення в роки Другої світової війни, всіх сторін його повсякденного життя, необхідно охарактеризувати розвиток приватної ініціативи та підприємництва в період нацистської окупації.

Результати досліджень

В економічній політиці Німеччини України просліджувалось кілька основних етапів, які, на наш погляд, найбільш вдало та повно окреслює автор монографії «Економічна експансія третього рейху в Україні...» Вєтров І. Г. Ним виокремленні наступні її періоди: перший (червень 1941р. - листопад 1941 р.) - «сировинний», що характеризувався пріоритетним вивозом сировини; другий період (грудень 1941р. - серпень 1943р.) - «господарський лібералізм», за якого зусилля акцентувалися на частковому відновленні галузей важкої та добувної промисловості; третій (серпень 1943р. - вересень 1944р.) позначився тотальною руйнацією промислових центрів і вивозом матеріальних цінностей до Німеччини [3, 132.].

Відновлення приватної ініціативи людей починається практично відразу після відступу радянських військ. Місцеві управи сприяли розвитку підприємництва, а німці особливо не заважали йому. Як зазначає відома дослідниця проблем колабораціонізму в Україні років Другої світової війни В.О. Шай- кан: «німці, слід віддати належне, не перешкоджали приватній ініціативі, чим вигідно протиставляли себе комуністичному режимові» (цит. за [30, 15]). Особливістю Рейхскомісаріату «Україна» було те, що кращі громадські заклади мали на вході застереження «тільки для німців». Подібних «приміток» не спостерігалося у дискрикті Галичина чи у прифронтовій зоні.

Як приклад розвитку приватних ініціатив доцільно розглянути життя такого невеличкого, проте відомого давнього міста Галич, яке було захоплено вже наприкінці червня 1941 р. та увійшло до складу дистрикту Галичина. Аналізуючи повсякденне життя населення Галича, значну увагу варто приділити матеріально-побутовому життю, умови якого визначились особливостями політики окупаційної влади в соціально-економічній сфері. Місто в той час нагадувало населений пункт сільського типу, в якому з «промислових об'єктів», були закусочні, крамниці, ремісничі майстерні, перукарні, тощо. Всі ці заклади перейшли під контроль Промислової палати, яка видавала карти - дозвіл на ведення підприємницької діяльності. Німецька торгівельна політика мала свою специфіку. Така політика передбачала встановлення максимально допустимих цін на сільськогосподарські товари. Вони були нижчим, ніж в Рейху й інших дистриктах Генерал-губернаторства. Що давало німцям можливість масово скуповувати дешеві продукти харчування. Також існувала нелегальна торгівля, функціонував чорний ринок, який диктував власні ціни відмінні від урядових [11].

Розвиток приватної ініціативи у Рейхскомісаріаті Україна досить повно відображений на прикладі діяльності Кіровоградської міської управи. Місто було окуповане нацистами 5 серпня 1941 р. Вже 14 серпня 1941 року, або на 9 день нацистського окупаційного режиму, житель обласного центру А.Ф.Кучеренко у відділ по відновленню мережі магазинів, налагодженню торгівлі продуктовими та промисловими товарами управи отримав дозвіл на торгівлю овочами й безалкогольними напоями на базарі в Новомиколаївці. 25 серпня кіровоградці Антон Яровий та Василь Пустовіт відкрили бакалійну торгівлю в колишньому магазині №36. Володимир Дмитренко з 30 серпня 1941 року розпочав торгівлю аптекарськими товарами та парфумерією в магазині на розі вулиць К.Маркса і Гоголя. З 4 вересня 1941 року розпочав торгівлю цукерками власного виробництва Федір Гапонов. Проте левову частку торгівлі основними продуктами харчування, окрім овочів і фруктів, перебрала на себе влада. Процес отримання дозволів на приватну торгівлю виявився доволі простим. Вже згадувані О.Гребенюк і М.Салгір заяву про відкриття власного магазину написали до відділу торгівлі при Кіровоградській міській управі 10 листопада 1941 року і цього ж дня отримали дозвіл на торгівлю [15, 107]. Окремі громадяни спромоглися на відкриття навіть їдалень. Вони призначалися переважно для працюючих на заводах та установах кіровоградців [15, 114]. Ставлення до кустарів- ремісників) з боку влади також було сприятливим. Так, вже 1 вересня 1941 року дозвіл на відкриття бляхарної майстерні по вул. Покровській, №23, отримав кіровоградець Ш.Я.Нудельман. Тож бажаючий - житель Кіровограда, писав заяву до відділу постачання та торгівлі міської управи з проханням надати дозвіл на якийсь вид діяльності. Практично в той же день завідувач відділом постачання та торгівлі Кіровоградської міської управи Яковлєв, швидко вивчивши зміст заяви та задавши кілька запитань прохачу, писав звернення до фінансового відділу міськуправи видати заявнику патент на певний вид діяльності. Сплативши того ж дня реєстраційний збір, прохач отримував патент, тож приступав до обраного виду діяльності на цілком законних підставах практично на другий день після звернення. Сума вартості патенту, тобто реєстрації виду діяльності, різнилася залежно від характеру робіт чи послуг. Так, житель Кіровограда Петро Леонтійович Костенко 17 жовтня 1941 року отримав патент на відкриття майстерні по ремонту взуття, заплативши за нього 150 крб. Марія Кіндратівна Бузуляк за право здійснювати чистку взуття по вулиці Дворцовій - ріг Великої, заплатила реєстраційний збір у 50 крб. Іван Іванович Зоря за право чистити взуття біля кінотеатру по вул. Дворцовій м. Кіровограда теж заплатив 50 крб. Загалом з 1 вересня по 17 жовтня 1941 року правом на підприємницьку діяльність скористалися 225 жителів Кіровограда. До кінця року та впродовж 1942 року ця цифра тільки зростала, а сфера послуг постійно розширювалася. Станом на 17 листопада 1942 року фінансовий відділ Кіровоградської міської управи видав 616 патентів [15, 272]. До легального або напівлегального сектора належали пивниці, закусочні, ресторани.

Поширеною приватною справою на окупованій території України було перукарство. Послуги перукарів, зокрема м.Новогеоргіївська, були такими: за стрижку машинкою з чоловіків брали від 1 до 2 крб., за миття голови - від 2 до 3 крб., бриття з одеколоном - від 1 крб. до 1 крб. 80 коп. Жіночі зачіски коштували від 80 коп. до 1 крб. 20 коп., дорожчими були зачіски з завивкою - від 3 до 4 крб., за фарбування волосся платили від 10 до 25 крб. Перукарня м.Новогеоргїівська надавала загалом 13 послуг включно з манікюром [15, 274]. В умовах окупації кустарі задовольняли попит населення в одязі, взутті, знаряддях праці, посуді, в наданні багатьох побутових послуг.

Статистичні звіти Луцького гебітскомісаріату та міської управи свідчать, що восени 1941 р. у місті відкрилися приватні підприємства: перукарні, крамниці, хлібопекарні, млини та ін. [30, 15].

У Вінниці приватні підприємці налагодили роботу п'яти комісійних крамниць, десяти крамниць «Колоніальні товари», двох - «Залізні товари», двох - «Господарські товари», шести - «Гончарні товари», чотирьох - з виготовлення та продажу штучних квітів, двох приватних майстерень з шиття одягу, двох фабрик мінеральної води. Також у місті відкрилося дві їдальні. Вінницький міський «Споживацький союз» об'єднував 52 підприємства, торгівельні точки, склади [30, 15].

Також особливістю підприємництва та життя за німецької окупації стало те, що з часом з'являється все більше крамниць з уживаним товаром, комісійних крамниць, ломбардів. Вони стали показником стійкого погіршення умов та рівня життя міського населення в усіх окупаційних зонах. Збіднілі та зголоднілі люди несли до них одяг, цінні антикварні речі, коштовності, твори мистецтва, меблі, музичні інструменти. Звичайно завсегдатаями цих крамниць ставали німці, які за безцінь скуповували цінності та перепродували їх у Райху.

До кінця окупації київські базари відрізнялися від ринків інших міст Рейхскомісаріату Україна тим, що були наймасовішими [1, 189]. До того ж самі німці на них практикували натуральний обмін товарів та одягу з Райху на місцеві продовольчі товари, антикваріат. Німці, які їхали у відпустку, або навпаки поверталися з неї, везли з собою товари та речі для подальших спекуляцій [1, 189]. Високопосадовці винаймали цілі вагони для перевезення речей. Україна поступово перетворилася, за оцінкою самих окупантів, у «блошиний ринок Райху». Про це мова піде й нижче, при розгляді наступного періоду окупаційної економічної політики.

У зв'язку з поразкою вермахту під Москвою і крахом бліцкригу, фашистська стратегія зайшла в глухий кут. Саме ця подія стала вирішальним чинником у зміні економічної політики на окупованій території. Лідерам третього рейху загрожувала затяжна і безперспективна війна. Усі політичні, стратегічні і економічні розрахунки, розроблені напередодні війни, приречувались на крах. Провал ідеї блискавичної війни, її затяжний характер, швидкий перебіг подій змушували гітлерівців видавати директиви і застосовувати заходи, які часто не відповідали попереднім планам блискавичної кампанії. З'являються нові аспекти у директивах з економічних питань, які у багатьох випадках були суперечливими і навіть взаємовиключаючими. У терміновому порядку розробляються економічні плани використання ресурсів окупованих областей вже не після перемоги, а насамперед в ході війни. Вони в основному зводились до активної експлуатації господарства, широкого використання робочої сили населення захоплених районів, військовополонених тощо.

23 січня 1942р. з'являється спеціальна директива Розенберга під назвою «Обов'язкова постанова про відбудову промислового господарства в знову зайнятих (захоплених) східних областях.» В ній зазначалося, що «...області, які мають основні передумови з виробничої економіки, мають стати зародком нового економічного порядку, вихідним пунктом для відновлення великих областей». Директива містила перелік галузей і підприємства, які підлягали відбудові. Мова йшла про використання усієї важкої промисловості, основні потужності якої розташовані на Україні. Фактично нацисти відмовились від втілення в життя ідеї знищення промисловості захоплених територій, і питання деіндустріалізації більше не порушувалося [17, 46]. А 2 листопада 1942 р. Г. Герінг констатував вже визнаний факт зміни визначеного курсу і необхідність сильніше прив'язати економічну могутність східних територій до німецької війкової економіки [20, 31].

Логіка війни жахлива. Відступаючи, радянські війська у 1941р. створювали «зону пустелі». Підприємства ж, що частково уціліли, пограбувалися самими окупантами, якщо їх подальша експлуатація вважалася недоцільною. Відновленню менш зруйнованих підприємств заважала нестача інженерно- технічного персоналу, кваліфікованих робітників, обладнання, будівельних матеріалів. Щоб зарадити цьому окупанти використовували всі можливі засоби тиску на місцеве населення: терор, пайкову систему, фізичний примус тощо. Відбудовою промислових і комунальних підприємств займалися технічним батальйонам і загонам технічної допомоги «Technische Nothilfe». Нацистське керівництво тепер намагалося пристосувати економічний потенціал країни для своїх зростаючих потреб, звичайно передусім у ремонті та виробництві озброєння. На заводах Маріуполя щоденно виготовлялося 300 одиниць амортизаторів для автомобілів, візки, ліжка, металеві бочки; Макіївський завод виробляв армійські ліжка, кирки, ланцюги; у Єнакієвому - запальнички та інші побутові речі. Подібну продукцію випускали й металургійні підприємства Ворошиловградської області. Окупанти ввели в дію й окремі машинобудівні заводи. На колишньому машинобудівному заводі ім. Ленінського комсомолу у Сталіно в лютому 1942 р. запрацювали кузня, котельний та ливарний цехи, які обслуговували шахти та інші підприємства регіону. У Ворошиловграді на заводі ім. Якубовського робилися спроби налагодити виробництво зварних труб невеликого діаметру для авіабомб. На заводі ім.20-ти річчя Жовтня за весь час окупації було відремонтовано 20 автомашин [7, 48.]. Дещо краще працював тракторний завод Харків-Лосєво. Він налагодив випуск тракторів. Вже у квітні 1942 р., 100 з них отримав вермахт для використання у якості тягачів. Це виявилося настільки виправданим, що командування 6-ої армії замовило ще 160 тракторів. Ізюмський паровозоремонтний завод у серпні-вересні 1942 р. був готовий до експлуатації Німецькою державною залізницею [12, 84].

Окупанти прагнули налагодити роботу швейної та взуттєвої промисловості, особливо взимку 1941 - 1942 рр. Так, 3 швейні майстерні фабричного типу й 4 дрібні кустарні у Сталіно з листопада 1941 по серпень 1942 р. пошили 600 хутряних шуб, 1161 вовняну ковдру, 220 шапок, 1100 навушників, 2590 пар рукавиць, а також відремонтували велику кількість обмундирування та білизни. Сукняна фабрика за цей період виготовила 6723 пари шкарпеток, 1382 пари рукавиць. Ворошиловградська тонкосуконна фабрика за серпень-грудень 1942р. виробила 22090 м тканини, 757 м марлі, 314 овечих кожухів, 690 пар рукавиць, 3478 простирадл, 3615 рушників, 3620 шкарпеток тощо. Подібні підприємства діяли й в інших областях військової зони [12, 85]. Наскільки важливе значення для вермахту мала робота місцевої української промисловості свідчить той факт, що чиновник VII відділу 538 (У) польової комендатури у Маріуполі в середині липня 1942 р. констатував: «Силами відновлених і відновлюваних підприємств вдається повністю забезпечити потреби військ танкової армії» [12, 85].

Однак, якщо й окупаційна армія не завжди отримувала усе необхідне, то задоволення потреб населення Харкова, наприклад, було жалюгідним: сірниками на 10,5%, милом господарським - 1,6%, білизною - 0,3%, взуттям - 2,2%, дрібним сільськогосподарським реманентом - 55,5%, мисками та цеберками - 18%, кухонним посудом - 4,8% [12, 86.].

Ситуація з дефіцитом промислових товарів була вигідною німецькому керівництву. Адже, як зазначалося вище, Україна мала стати ринком збуту німецьких товарів в обмін на сільськогосподарську продукцію. Дійсно, як свідчать факти, окуповані нацистами території поглинула спекуляція німецькими товарами, прикрасами, ювелірними виробами, творами мистецтва та сільгосппродукцією різного походження. Масштаб тогочасних спекулятивних операцій німецьких посадовців досі вражає. Наприклад, як зауважує історик Іван Дерейко, у Києві для їх проведення було задіяно ледве не весь штат і організаційні ресурси місцевих представництв армійської розвідки - вербувального штабу «Оріон» і абверш- теллє «Київ». Використовуючи зв'язки і можливості спецслужби, абверівці привозили з Берліну та Варшави дефіцитні промислові товари і речі повсякденного вжитку, які реалізовували через мережу магазинів місцевого підприємця Андрія Ступницького і на Євбазі. Одна партія товару приносила середньо близько 50 тис. крб. чистого зиску, який вкладали у продовження бізнесу, а також у скупку знецінених в умовах окупації виробів з дорогоцінних металів, коштовного каміння, килимів, картин тощо. Частина грошей витрачали також на хабарі - наприклад, активна діяльність Ступницького привернула увагу СД, тож абверівцям довелось його «відмазувати» від есесівських «колег». Але в сумі, схема давала небачені прибутки - наприклад, керівник київського представництва «Оріону» Антон Маєр за 2 роки зміг збити статок у 40 тис. марок (при офіційній зарплаті у 300 DM/міс.), на які відкрив у Варшаві власний ресторан [4].

У 1942 р. обмінна торгівля в Україні набирала загрозливих форм навіть для самого Райху. Ось що з цього приводу говориться в одному з німецьких звітів: «Між усіх проявів загроз в Україні на першому місті стоїть обмінна торгівля на «чорному ринку». У більшості листів з України йдеться про обмін; обмін це єдине, що вабить великий відсоток кореспондентів до роботи в Україні. Обмінюється все можливе і неможливе на українські сільгосппродукти... Складається враження..., що Україна стала «блошиним ринком Райху» і що Німеччина збуває всі непотрібні товари в Україні» [4].

Проте, вже в січні 1942р. А.Розенберг визнав, що Німеччина не мала можливостей ліквідувати цей дефіцит шляхом постачання товарів власне з Німеччини або з інших країн. У такій ситуації гроші, не забезпечені промтоварами, знецінювалися, а селяни все більше схилялися до того, щоб вирощувати продукцію лише для власного споживання. Тому, коли відновлення зруйнованих фабрик і заводів у великих масштабах не передбачалося, рейхсміністр бачив єдиний вихід - розвиток ремісництва на місцях [23, 86-87]. Пізніше навіть було видане розпорядження про те, що усі діючі підприємства мають виробляти 20% предметів широкого вжитку для населення. [24, 2-3]. Фактично А.Розенберг використав становище, яке вже існувало на українських землях з перших днів окупації. 3 червня 1942 р. рейхсміністр видав розпорядження про порядок утворення ремісничих об'єднань “Новий статус ремісництва на Україні”. Ремісники поділялися на три категорії: 1) висококваліфіковані, здатні керувати підприємствами; 2) кваліфіковані; 3) ремісники, які навчались виконанню робіт у тій чи іншій сфері. До самостійних майстерень (підприємств) належали лише такі, які спроможні були готувати кваліфікованих майстрів. Ремісники мали організовувати власні об'єднання - артілі. Для їх створення потрібно було не менше п'яти осіб. Такі об'єднання мали власний статут. Керівник обирався членами артілі, як правило, на один рік. Членами артілі могли були особи старші 16 років не єврейського походження, що визнають її статут. Для вступу в обєднання вимагалась згода усіх членів артілі, сплачений вступний внесок грошима або натурою. Артілі, в свою чергу, могли зливатися у трудові (робітничі) об'єднання [23, 66 - 71]. Так, у Сталіно, яке належало до військової зони та було захоплене німцями наприкінці жовтня 1941 р., вже у грудні 1941 р. працювало 354 приватних підприємств переважно кустарного типу, у січні 1942 р. - 698, березні - 1845, а в жовтні - 1906, у Маріуполі в грудні 1941 р. У Ворошиловграді на 1 грудня 1942 р. налічувалося 778 ремісників із понад 50 спеціальностей. При цьому за висновками податкових інспекторів приватні підприємства працювали рентабельно і факти їх закриття спостерігалися рідко [20, 49.]. У Харкові вже після двох місяців з початку окупації нараховувалося 768 кустарно-ремісничих виробництв. На 1 січня 1942 р. тут діяло 665 кустарно-ремісничих промислових та 103 побутових закладів, а на 1 січня 1943 р. - відповідно 2205 та 193. У грудні 1942 р. вони виробили продукції на 29,5 млн. крб. та надали послуг на 31 млн. крб. Для порівняння: решта підприємств міськуправи Харкова за увесь 1942 р. виробили продукції на суму приблизно 16,5 млн. крб. [6, 14] У місто поверталися окремі емігранти з числа німців-купців, власники будинків та крамниць. У зв'язку з цим окупанти видали наказ про те, що всі німці, які повернулися з Німеччини, колишні мешканці Харкова, знаходяться під захистом армії і у випадку вбивства когось із них, за кожного буде страчено п'ять місцевих жителя [25, 224]. З'явилася велика кількість купців-мільйонерів. Вже за рік окупації їх стало п'ятеро. Цим людям не перешкоджали кордони, що не допускали ввазення продовольства до голодуючого міста. Вони не боялися вивезення до Райху. Всі питання були вирішені з військовим командуванням за допомогою хабарів. Враховуючи ці успіхи, в липні 1943 р. харківська штандартскомен- датура ухвалила рішення про ліквідацію кустарно-ремісничого відділу міськуправи та передачу його функцій WIKDO. Відродження приватної ініціативи відбувалося в усіх областях військової зони.

Такий розвиток подій був свого роду феноменом окупаційної дійсності: звідкись у голодуючих містах східної України за короткий проміжок часу з'явились приватні підприємці та багатії. Радянські джерела свого часу так пояснювали витоки їхнього капіталу: це була нездана виручка від продажу товарів системи державної і кооперативної торгівлі у період евакуації міста та на початку окупації; привласнення ними не реалізованих товарів торгової мережі, що залишилися після евакуації; грабунок майна і цінностей населення, яке евакуйювалося у радянський тил [26, 25]. Цікавим є і той факт, що новоявлені тогочасні бізнесмени не залучалися окупаційною владою до виконання робіт військового характеру, звільнялися від вивезення на роботи до Німеччини. Крім того, влада сприяла їх діяльності. Незважаючи на заборону будь-якої заготівлі, закупки товарів і продуктів в сільських районах, бізнесмени, використовуючи систему підкупів і хабарів в апараті окупантів, отримували такі дозволи. Це давало їм змогу закуповували необхідні товари для подальшого перепродажу. Широко практикувалися комерційні оборудки з окупантами. У великій кількості їм постачалися ювелірні вироби, ковдри, антикваріат, твори мистецтва, награбовані або викуплені за безцінь у вмираючого міського населення. Як не дивно, окупанти платили їм за встановленими цінами і часто в нагороду зі свого боку збували цим же підприємцям продовольчі та інші товари також награбовані у населення, звичайно ж, знову для подальшого обміну і перепродажу [27, 4]. Взагалі хабарництво, здирниц- тво і різноманітні безчинства з боку окупантів і представників «місцевого самоврядування» були звичайним явищем і ніким не переслідувались [28, 35]. Особливу активність виявила вірменська діаспора у місті. Так, у Харкові вже у березні-квітні 1942р. на центральних вулицях майже усі торговельні приміщення орендувалися торгівцями- вірменами. Цим пояснюється поширення антивір- менських настроїв у Харкові того періоду [29, 3]. Тож зусилля окупаційних військово-господарських інстанцій спрямовувалися на те, щоб поставити цей процес під свій контроль і направити діяльність ремісників та підприємців у вигідне для себе русло. Для цього використовувалися як адміністративні засоби, зокрема, система реєстрації та видачі патентів, так і економічні важелі, Адже сировинні ресурси контролювалися переважно німецькими господарськими інстанціями. Тому перерозподіл кінцевої продукції ремісничих об'єднань залежав від німецьких органів. У результаті велика частка ремісників, особливо у переробний сфері, працювали не для потреб населення, а виконували замовлення вермахту. Така позиція господарських інстанцій зустрічала критику з боку військово-адміністративних органів. Проте це не покращило ситуацію.

підприємництво окупована територія

Висновок

Таким чином, нацистським окупантам не вдалося у повній мірі використати промисловий потенціал України. Це сталося внаслідок кількох причин: евакуації промислового обладнання радянською владою та руйнації того, що залишилося; політики на деіндустріалізацію регіону, розкрадання його багатств у початковий період окупації; опору в усіх його проявах значної частини населення областей східної України політиці нацистів. Лише деякі підприємства частково відновили свою діяльність, спрямовану тепер в основному на задоволення потреб вермахту у виготовленні та ремонті техніки, боєприпасів, одежі, білизни тощо.

Характерно, що в роки окупації суттєво пожвавилося приватна ініціатива населення. Це обумовлювалось як потребою людей у здобутті засобів для життя, так і їх сподіваннями на лібералізацію суспільно-політичного життя з приходом окупантів. Значною мірою приватну ініціативу знову виявили громадяни, які вже займалися комерційною діяльністю до революції та в роки НЕПу. Діяльність цих дрібних, напівкустарних виробництв і розмаїття видів обслуговування населення та харчування, крамниць тощо спрямовувалась на вдоволення потреб військових і цивільного населення у рівній мірі. Така соціальна політика окупантів по відношенню до підприємницьких верств населення не була випадковою. Вона мала за мету створення прошарку, на який тимчасово могла б спиратися тодішня влада, слугувала засобом більш ефективної експлуатації надбань України. Зауважимо, що розвиток приватної ініціативи та підприємництва заохочувався у всіх окупаційних зонах нацистів в Україні.

Враховуючи дефіцит промислових товарів в Україні, товарів народного споживання та наявність продовольчих ресурсів, через короткий проміжок часу вона перетворюється на широкий ринок спекуляцій, перепродажу товарів. Німці завозять промислові товари, одяг, а вивозять продовольство та матеріальні і культурні цінності, користуючись бідністю населення, що наростала. Україну називають «блошиним ринком» Рейху.

Однією з характерних рис розвитку підприємництва став величезний масштаб корупції, до якої були залучені високопосадовці як у Рейхскомісаріаті Україна, так і у військовій зоні. Повсюдно німцями службове становище використовувалося для власного збагачення. Вони активно йшли на «співпрацю» в питаннях надання транспорту для перевезення продовольства, дозволів на переміщення місцевим підприємцям, звільняли їх від різноманітних повинностей, загрози бути вивезеними на примусові роботи до Райху.

В цілому діяльність промисловості та кустарних приватних підприємств спрямовувалася на задоволення потреб вермахту і не враховувала запити цивільного населення. Ледь жевріючі підприємства не могли забезпечити громадян роботою, а внаслідок цього хоча б мінімальним прибутком та соціальним забезпеченням. Такий їх стан призвів до величезного рівня безробіття в найбільшому індустріальному регіоні СРСР.

Література

1. Беркгоф К. Жнива розпачу: Життя і смерть в Україні під нацистською владою / Карел Беркгоф. Київ: Критика, 2011. 455 с.

2. Борисов Г Дніпропетровськ, окупація. 25 серпня 1941 - 25 жовтня 1943 рр. // Архіви України. 2005. №1 - 3. С.248 - 256.

3. Вєтров І. Г. Економічна експансія третього рейху в Україні 1941 - 1944 рр. / І.Г. Вєтров. Київ: Четверта хвиля, 2000. 232с.

4. Гінда Володимир. Корупція та спекуляція в окупованій нацистами Україні // Збруч. Інтернет видання. URL: https://zbruc.eu/node/16390. - (Дата звернення: 11.10.2017).

5. Голик Р. Місто і війна: реалії та стереотипи періоду нацистської окупації в ментальності львів'ян // Вісник Національного університету Львівська політехніка. № 693. Держава та армія. Львів: Видавництво Національного університету. Львівська політехніка, 2011. С. 216222.

6. ДАХО. Ф. Р 2982. оп. 5. спр. 25. арк. 14.

7. Загорулько М. М., Юденков А. Ю. Крах плана «Ольденбург» / М.М. Загорулько, А.Ю. Юденков. Москва: Экономика, 1974. 376с.

8. Косик В. Правда історії. Роки окупації України 19391944. Київ: Українська видавнича спілка, 2008. 184 с.

9. Курилишин К. Українське життя в умовах німецької окупації (1939-1944рр.) Львів: ЛННБ України ім. В. Стефаника, 2010. 328 с.

10. Маклаков Д. Оті два роки: У Києві при німцях Київ, Амадей, 2002. 320 с.

11. Місто Галич в роки німецької окупації 1941-1944 рр. // Галич. Давній. Сучасний. Громадська платформа. Назва з екрану. URL: http://www.blitz.if.ua/news/misto- galy ch-v-roky-nimeckoi-okupacii-1941-1944-rr.html. (Дата звернення: 15.11.2017).

12. Нестеренко В. А. Окупаційний режим у військовій зоні України в 1941 - 1943 рр.): Дис. канд. іст. наук.

07.0. 01. Київ, 2005. С. 84.

13. Олійник Ю.В., Завальнюк О.М. Нацистський окупаційний режим в генеральній окрузі Волинь-Поділля (1941-1944 рр.) Хмельницький: Поліграфіст-2, 2012. 320 с.

14. Офіцинський В. Дистрикт Галичина (1941 - 1944). Іс- торико-політичний нарис / В. Офіцинський. Ужгород: Гражда, 2001. 142 с.

15. Петренко І.Д. Нацистський окупаційний режим на Кі- ровоградщині 1941-1944 рр. Кіровоград: Центрально- Українське видавництво, 2014. 554 с.

16. Пігідо-Правобережний Федір. «Велика Вітчизняна війна». Спогади та роздуми очевидця. Київ: Смолоскип, 2002. 288 с.

17. Рекотов П. В. Німецько-фашистський окупаційний режим в Україні 1941 - 1944 рр. (історико-правовий аспект): дис. канд. юрид. наук. 12.00.01. / П.В. Рекотов. Київ, 1997.

18. Скоробогатов А.В. Харків у часи німецької окупації (1941-1943). Харків: Прапор, 2004. 368 с.

19. Снайдер Т Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним: монографія / Тимоті Снайдер. Київ: Грані-Т, 2011.448 с.

20. Тарнавський І. С. Німецько-фашистський окупаційний режим в Донбасі (1941 - 1943 рр.): дис. канд. іст. наук:

07.0. 01. Донецьк, 1999. 236 с.

21. Титаренко Д.Н., Пентер Т (авт.-сост.) Опыт нацистской оккупации в Донбассе: свидетельствуют очевидцы. Донецк: Світ книги, 2013. 465 с.

22. Феттіх Нандор. Київський щоденник. З.ХІІ.1941 - 19.1.1942 Київ: Софія - А, 2004. 172 с.

23. ЦДАВОУ Ф. КМФ. 8. оп. 1. спр. 299. арк. 66 - 71.

24. ЦДАВОУ - Ф. КМФ. 8. - оп. 1. - спр. 81. - арк. 2 - 3.

25. ЦДАГОУ Ф. 62. оп. 1. спр. 183. арк. 224.

26. ЦДАГОУ. Ф. 1. оп. 23. спр. 548. арк. 25.

27. ЦДАГОУ. Ф. 1. оп. 23. спр. 689. арк. 4.

28. ЦДАГОУ. Ф. 1. оп. 23. спр. 548. арк. 35.

29. ЦДАГОУ. Ф. 1. оп. 23. спр. 689. арк. 3.

30. Шайкан Валентина. Повсякдення українців у роки німецької окупації 1941-1944. Київ, 2010. 80 с.

References

1. Berkgof K. Reaping Despair: Life and Death in Ukraine under Nazi Power / Karel Berkgof. Kyi'v: Krytyka, 2011. 455 s.

2. Borysov G Dnipropetrovs'k, okupacija. 25 serpnja 1941 - 25 zhovtnja 1943 rr. // Arhivy Ukrai'ny. 2005. №1 - 3. S.248 - 256.

3. Vjetrov I. G Economic expansion of the Third Reich in Ukraine from 1941 to 1944. / I.G Vjetrov. Kyi'v: Chetver- ta hvylja, 2000. 232s.

4. Ginda Volodymyr. Corruption and speculation in the occupied Nazis in Ukraine // Zbruch. Internet vydannja. URL: https://zbruc.eu/node/16390. - (Data zvernennja: 11.10.2017).

5. Golyk R. City and War: Realities and Stereotypes of the Period of Nazi Occupation in the Mentality of Lviv // Visnyk Nacional'nogo universytetu L'vivs'ka politehnika. № 693. Derzhava ta armija. L'viv: Vydavnyctvo Nacional'nogo universytetu. L'vivs'ka politehnika, 2011. S. 216222.

6. DAHO. F. R 2982. op. 5. spr. 25. ark. 14.

7. Zagorul'ko M. M., Judenkov A. Ju. The collapse of the Oldenburg plan / M.M. Zagorul'ko, A.Ju. Judenkov. M.: Эkonomyka, 1974. 376s.

8. Kosyk V Pravda istorii'. True story. Years of Occupation of Ukraine 1939-1944. K.: Ukrai'ns'ka vydavnycha spilka, 2008. 184 c.

9. Kurylyshyn K. Ukrainian life in the conditions of German occupation (1939-1944). L'viv: LNNB Ukrai'ny im. V Stefanyka, 2010. 328 s.

10. Maklakov D. Oti dva roky: U Kyjevi pry nimcjah Kyi'v, Amadej, 2002. 320 s.

11. Galich city during the German occupation 1941-1944 rr. //

Galych. Davnij. Suchasnyj. Gromads'ka platforma. Nazva z ekranu. URL: http://www.blitz.if.ua/news/misto-galych- v-roky-nimeckoi-okupacii-1941-1944-rr.html. (Data

zvernennja: 15.11.2017).

12. Nesterenko V A. The occupation regime in the military zone of Ukraine in 1941-1943: Dys. kand. ist. nauk.

07.0. 01. Kyi'v, 2005. S. 84.

13. Olijnyk Ju.V., Zaval'njuk O.M. Nazi occupation regime in the general district of Volyn-Podillya (1941-1944 rr.) Hmel'nyc'kyj: Poligrafist-2, 2012. 320 s.

14. Oficyns'kyj V District Galicia (1941 - 1944). Historical and political essay / V Oficyns'kyj. Uzhgorod: Grazhda, 2001. 142 s.

15. Petrenko I.D Nazi occupation regime in the Kirovograd region 1941-1944. Kirovograd: Central'no-Ukrai'ns'ke vydavnyctvo, 2014. 554 s.

16. Pigido-Pravoberezhnyj Fedir. «Velyka Vitchyznjana vijna». Spogady ta rozdumy ochevydcja. Kyi'v: Smoloskyp, 2002. 288 s.

17. Rekotov P. V The German-fascist occupation regime in Ukraine 1941 - 1944 rr. (istoryko-pravovyj aspekt): dys. kand. juryd. nauk. 12.00.01. / P.V. Rekotov. Kyi'v, 1997.

18. Skorobogatov A.V. Kharkiv during the German occupation (1941-1943). Harkiv: Prapor, 2004. 368 s.

19. Snajder T. Kryvavi zemli: Jevropa pomizh Gitlerom ta Stalinym: monografija / Tymoti Snajder. Kyi'v: Grani-T, 2011.448 s.

20. Tarnavs'kyj I. S. Nimec'ko-fashysts'kyj okupacijnyj rezhym v Donbasi (1941 - 1943 rr.): dys. kand. ist. nauk:

07.0. 01. Donec'k, 1999. 236 s.

21. Tytarenko D.N., Penter T. (avt.-sost.) Opbit nacystskoj ok- kupacyy v Donbasse: svydetel'stvujut ochevydcbi. Doneck: Svit knygy, 2013. 465 s.

22. Fettih Nandor. Kyi'vs'kyj shhodennyk. Z.HII.1941 - 19.1.1942 Kyi'v: Sofija - A, 2004. 172 s.

23. CDAVOU. F. KMF. 8. op. 1. spr. 299. ark. 66 - 71.

24. CDAVOU. - F. KMF. 8. - op. 1. - spr. 81. - ark. 2 - 3.

25. CDAGOU. F. 62. op. 1. spr. 183. ark. 224.

26. CDAGOU. F. 1. op. 23. spr. 548. ark. 25.

27. CDAGOU. F. 1. op. 23. spr. 689. ark. 4.

28. CDAGOU. F. 1. op. 23. spr. 548. ark. 35.

29. CDAGOU. F. 1. op. 23. spr. 689. ark. 3.

30. Shajkan Valentyna. The daily life of Ukrainians during the Nazi occupation 1941-1944. Kyi'v, 2010. 80 s.

Размещено на Allbest.ru