В.В. Ковальов як художник і громадський діяч. Його спогади про Т.Г. Шевченка (до 150-річчя від перенесення домовини Т.Г. Шевченка в Україну)

In the article the socio-cultural activities and artistic legacy of the little-known artist Vladimir Kovalev were considered. His popularization of the biography and artistic activity of Taras Shevchenko in Odessa and beyond the region were analyzed. The extensive links with known Ukrainian artists, as well as socio-cultural figures, were considered. Through publications of Vladimir Kovalev in the magazine «On land and sea», which was a kind of authority of the Odessa Ukrainian «Gromada», and of other Ukrainian artists the new page of life and work of Taras Shevchenko was opened. However, the new details about the life and work of the artist, his fruitful cultural and organizational activity of the Ukrainian movement in the second half of the XIX century were spilled. In the article the artistic heritage of the artist was also considered. Nevertheless it is not numerous, the names of the paintings speak about his outlook for and love to the native land. His work is still waiting for the study, and his pedagogical activity in Odessa will find both pupils and the creative influence of the artist on them. Brief statements about the biography of the artist and his personality were filed before the «memories» of Taras Shevchenko by Vladimir Kovalev who has disguised under the pseudonym «EV» -- one of the members of the Odessa Ukrainian «Gromada».

Key words: socio-cultural activist; artist; memories; magazine ««On land and sea»; Taras Shevchenko.

ВИКЛАД ОСНОВНОГО МАТЕРІАЛУ

За роки незалежності в Україні розпочався процес повернення із небуття заборонених і забутих українських діячів. Особливо тих, хто зі зброєю в руках боровся за Україну, тих, хто в політичній брані відстоював незалежність, почався процес повернення й тих, хто впродовж століть писав про Україну, збирав народний фольклор, музику, співи, відновлював самобутність в архітектурі, скульптурі, танцях, тих, хто взагалі був прихильником та попередником відновлювання української державності та розвитку культури.

Ці імена здебільшого якось випали з поля зору сучасних дослідників. До них належить славне ім'я давно забутого одеського художника та громадянсько-культурного діяча Віктора Васильовича Ковальова.

У роки панування комуністичної системи, яка ховалася за вивіскою «радянської влади», тобто «влади демократичної, від народу», ім'я В. В. Ковальова практично було під табу. Та навіть у діаспорі у 10-томному виданні «Енциклопедії українознавства» його ім'я відсутнє [3] У 10 томній «Енциклопедії історії України», виданій в Україні впродовж 2003-2013 рр., відомостей про нього також немає [2, т. 3]. Та навіть в поважному спеціальному виданні «Художники народов СССР» відомості про нього відсутні [3, т. 4].

Також в «Історії Одеси» його прізвище зовсім відсутнє. Хоча є світлина, на якій зображено зібрання «Одеської української громади» з приводу 25-річчя професорської діяльності та 35-річчя літературно-наукової діяльності В. Б. Антоновича. Але ні словом не згадано, що це зібрання було на дачі В. В. Ковальова [1, с. 72] під Одесою.

Проте деякі відомості про художника та громадського діяча пробивали собі дорогу завдяки дослідникам. Зокрема у 3-томному виданні, присвяченому близькому товаришу Віктора Ковальова Степану Руданському, у ґрунтовній передмові проф. Колесника П. И. та в переконливих свідченнях -- листуванні обох товаришів, яке проливає світло на багатолітню дружбу українських митців, -- від Санкт-Петербурга до Ялти та Одеси. У них віддзеркалено не лише тісні зв'язки С. Руданського з В. Ковальовим, а й широку співпрацю з представниками «Одеської української громади» та з науковцями не лише з Одеси, але й з усієї України [4, т. 2]. Чи був знайомий особисто С. Руданський з Т. Шевченком, оскільки вони одночасно проживали в Петрополі (так С. Руданський називав Санкт-Петербург на південний, античний лад).

Цим питанням переймався дослідник життєвого і творчого шляху С. Руданського П. І. Колесник [4. с. 10]. Цим же питанням і переймається автор цих рядків [5].

Виходячи з того, що в цей час у Санкт-Петербурзі проживав й В. Ковальов, молодший товариш Шевченка по Петербурзькій художній академії, то звичайно С. Руданський міг і познайомити світочів української культури.

На прохання друзів, насамперед -- представників одеської «Громади», з якими В. Ковальов часто ділився своїми спогадами про дружні стосунки з Т. Шевченком в Академії художеств, в журналі «По морю и суше», який недовгий час був рупором одеської «Громади» і який за браком коштів та через утиски влади на думку одеського дослідника О. Болдирєва у 1897 р., було продано [1, с. 97]. Так у 35-ти річчя з дня смерті Т. Шевченка у журналі нарешті були вміщені спогади В. В. Ковальова про поета [7, с. 135].

Там же опубліковано й гравюру «Компанія», котру Тарас Григорович подарував Віктору Ковальову і яку він демонстрував під час своїх спогадів:

«1844 року я вступив до Академії мистецтв; тоді ж Тарас Григорович за виконану ним програму «Хлопчик з собачкою» одержав звання художника. Я, як і чимало наших земляків, що прагнуть до художньої освіти, приїхав до столиці з мізерними коштами. У такому становищі звичайно сходишся з подібними до себе товаришами і влаштовуєш життя своє спільно, якомога простіше; і от, зійшовшись із такими ж трьома юнаками -- Карпом, Гудовським та Роговим, -- ми найняли в будинку Бема на Васильєвському острові, на 1-й лінії, досить скромне приміщення, що складалося з однієї прохідної кімнати з перегородкою. За перегородкою жили ми четверо, а ліворуч, не доходячи до перегородки, вели двері до другої кімнати, яку займав Тарас Григорович. Це була затишна кімнатка з одним вікном, причепурена дбайливою жіночою рукою серпанковими завісками. Ми, як новачки, що тільки вступили до академії, дивилися на Тараса Григоровича з благоговінням, у наших очах це був уже справжній художник, до того ще й поет, який уже став відомим серед малоросів. Траплялося, що Тарас Григорович, коли, бувало, схочеться розважити душу народною піснею, виходив до нас за перегородку, сідав на єдиний у кімнаті дерев'яний диван і казав: «Анумо, хлопці, заспіваймо!» Карпо брав свою скрипку, Гудовський тримав баса -- і за допомогою наших молодих тоді голосів лунала пісня, і ми забували наші тяжкі злидні. Найчастіше співали пісню на слова Тараса Григоровича: «Ой повій, вітре, з великого лугу та розвій нашу тугу», цю пісню він і співав з нами, і керував співом; і мотив до неї був підібраний ним же, співали, певна річ, без нот. Тарас Григорович тоді дружив з Брюлловим К. П.» [6 с. 135-136].

У спогадах В. Ковальов як фахівець аналізує альбом замальовок, який бачив у Т. Шевченка:

«З ескізів Тараса Григоровича в цьому альбомі найкращий був «Король Лір», намальований сепією. Енергійна постать короля була майже гола, з факелом у руках, в нападі безумства він біг підпалювати свій палац. Таким мені ніколи не траплялося бачити «Короля Ліра» на сцені при виконанні цієї ролі найкращими акторами. Ескіз Тараса Григоровича справляв велике враження й ефектним освітленням. Тарас Григорович мав намір його виконати, але несприятливі умови завадили тому; тут же був ескіз «Хлопчик з собачкою», за виконання якого він дістав звання художника» [6, с. 136].

Згадує й В. Ковальов і про альбом «Живописна Україна». Його видання та долю. Цікаво підкреслює ставлення до поетичної творчості Т. Шевченка російського освіченого громадянства, яке не розуміло української мови:

«Хоча Тарас Григорович як поет мав уже велику популярність серед своїх земляків, великороси, учні академії, не розуміючи малоросійської мови, не могли оцінити його поетичного таланту. Десь у 47 році Тарас Григорович розпочав видання альбому «Живописна Україна», один зошит якого було видано у невеликій кількості примірників; зошит цей складався з чотирьох малюнків: «Дари в Чигирині», «Подання рушників», третього не пам'ятаю і четвертий -- «Судна рада» (гравюри робив сам Тарас Григорович голкою на міді). На цьому останньому малюнку з дивовижною точністю схоплено експресії наших земляків, які засперечалися на сходці; серед них зображено, мабуть, старшину, який, втупивши очі в землю, тиче паличкою в кізяк. Під картиною написано: «Се діло треба розжувать». Тепер це розповідають як анекдот, і я хочу відтворити в пам'яті, звідки його взято і хто творець цього сюжету. Видання це, як і взагалі всіляка інша його діяльність, внаслідок заслання Тараса Григоровича припинилося.

Тут доречно пригадати, що Тарас Григорович перший у нас у Росії почав гравірувати голкою на міді за способом і манерою фламандців XVII століття, дотримуючись манери Рембрандта.

Цю гравюру («Компанія») подарував мені сам Тарас Григорович у 1859 році. Тарас Григорович дуже любив цей спосіб гравірування, в якому досяг певної досконалості. Я бачив у 59 році в його майстерні великий, 3/4 аршина заввишки, чудовий малюнок «Сосновий ліс» [6, с. 136].

Описує В. Ковальов свою зустріч з Т. Шевченком після повернення із солдатчини та України, звідкіля його вислали. Дає порівняльну характеристику молодого Т. Шевченка після заслання. Згадує свою поїздку до Криму, де взнав про смерть «Кобзаря»:

«Після повернення Тараса Григоровича до Петербурга йому було відведено в будинку академії приміщення поряд з академічною церквою, що складалося з однієї кімнати, поділеної на антресолі й майстерню; на антресолях стояло його ліжко. У 59 році я був у Петербурзі й відвідав його у цій квартирі. При зустрічі я був вражений різкою зміною в його зовнішності: це вже не той широкоплечий, кремезний, русявий чоловік у сірому сюртуці, яким я знав його колись; переді мною був зовсім схудлий, лисий чоловік, без кровинки на обличчі; руки його просвічувалися так, що видно було наскрізь кістки й жили... Я мало не заплакав.

Багато хто, звичайно, пам'ятає, який ентузіазм викликали тоді літературні твори Тараса Григоровича в його земляків і особливо землячок. В інститутах на півдні Росії було чимало палких його шанувальниць. Ведучи мову про минуле і звернувшись до теперішнього часу, Тарас Григорович між іншим сказав: «Цього літа я приїду до вас у Полтаву, там у мене є ще товариш Ткаченко (вчитель полтавської гімназії), а ви підшукайте мені наречену».

Відомо, що Тарас Григорович на схилі життя все більше думав про одруження, відомо також, чим закінчилися його спроби вибрати собі дружину з дівчат простого стану, які зовсім його не розуміли. Він тішив тільки свою уяву, а для цих дівчат, хоч і простих, але з самостійними судженнями і нахилами, ніякий геній не замінить молодості. Так і закінчив Тарас Григорович свій вік самотнім» [6, с. 137].

Цікаво, що до редакції журналу та до газети «Жизнь и искусство». Спогади передала донька В. Ковальова -- Лідія Вікторівна Петерсон, як зазначалося в примітці редакції журналу [6, с. 137].

Зі своєрідного некролога, вміщеного в тому ж числі журналу перед «Спогадами» В. Ковальова, дізнаємося досить скупі відомості про митця та українського громадського діяча невідомого автора, який сховав своє прізвище під криптонімами В. К.

Народився В. В. Ковальов десь у 1812 р. на Полтавщині. З 1844 р. навчався в Петербурзькій Академії художеств. У 1859 р. після чергової зустрічі з Т. Шевченком переїхав у Крим і проживав в Україні. Останні 30 років життя проживав в Одесі (з 1864). Помер 11 грудня 1894 р. у своєму маєтку поблизу м. Бендер.

Ось яку характеристику про його життя та діяльність подає автор статті-некролога:

«Помнят его как человека нравственно чистого, в высшей степени сердечного, незлобного и отзывчивого. До последних минут жизни интересовался вопросами литературы и искусства и особенно общественной жизни, особенно относящимися к родной ему Украине...»

І далі про його невелику творчу спадщину, що залишилася після митця, зазначає:

«Как художник разрабатывал сюжеты на родные мотивы. Нам известны следующие картины, оставшиеся после его смерти: «Последняя рада на Запорожье», «Тарас Бульба над убитым сыном», «На Ивана-Купала», «Раввин», «Сестра Милосердия», «В страдную пору» («Жныва») и др.» [6, с. 137].

В. Ковальов був не єдиним з одеситів, хто особисто був знайомий з Т. Г. Шевченком, популяризував його творчість і мистецьку спадщину, відзначав його ювілеї в Одесі, збирав кошти на пам'ятник Кобзареві на могилі, та на пам'ятник в Києві.

До таких діячів належать представники майже усієї одеської «Громади». Серед них і М. Ф. Комаров -- відомий бібліограф, філолог, історик, голова «Громади» на рубежі століть. Саме він вмістив розлогу статтю про доброго товариша В. Ковальова, ще по Санкт-Петербургу, де останні роки доживав свій вік Т. Шевченко, як своєрідний некролог підписавшись крептонімом М. К. [6, с. 205].

Більш відомі члени одеської та інших південних «Громад» України, такі як М. Ф. Комаров, П. Сипаревич, М. М. Аркас та численні громадівці та просвітяни Півдня України. Очевидно, що прийшла пора дослідникам-мистецтвознавцям та історикам повернути добре ім'я художника-патріота та його маловідомих побратимів, які більше 100 років тому відстоювали та розвивали українську культуру і самобутність.

Література та джерела