Національно-культурний рух українців Галичини 1848-1914 рр.: класифікація джерельного комплексу

ВИКЛАД ОСНОВНОГО МАТЕРІАЛУ

У процесі формування джерельного комплексу з історії національно-культурного руху українців Галичини другої половини ХІХ -- початку XX ст., дослідження його розмаїття та репрезентативності велика роль відводилась типології та класифікації джерел як одному з ефективних методів їх наукового пізнання. На думку відомого джерелознавця Я. С. Калакури, це винятково важлива і відповідальна процедура теоретикометодологічного і логічного характеру, один з дослідницьких методів, що має велике значення як для виявлення, вивчення і використання джерел, так і для організації наступної пізнавальної діяльності історика, опанування джерельною інформацією [11, с. 91]. Сучасне джерелознавство розглядає класифікацію джерел як поділ всієї їх маси на групи за певною суттєвою спільною ознакою, характерною для кожної групи. Типологія та класифікація дає можливість утворювати групи споріднених джерел і, відповідно, добирати оптимальні методи їх дослідження.

Оскільки багато аспектів з історії національно-культурного руху українців Галичини другої половини ХІХ -- початку XX ст. є малодослідженими, вважаємо доречним запропонувати власну схему класифікації джерел із зазначеної проблематики, що сприятиме опануванню новою джерельною інформацією. Саме в цьому полягає актуальність теми даної статті.

Джерельний комплекс нашого дослідження представлений головним чином писемними свідченнями, хоча частково використовувались й усні, речові, зображальні джерела. В межах писемних джерел виділені дві великих групи: а) історіографічні (їх класифікація не є предметом дослідження цієї публікації) та б) конкретно-історичні. Ми зупинимось докладніше на останніх. Саме тому метою статті є класифікація джерельного комплексу з історії національно-культурного руху українців Галичини 1848-1914 рр.

Обрана проблематика не залишилася поза увагою дослідників. їй присвячені праці теоретико-методологічного характеру О. Богданишиної [5], М. Варшавчика [7], Я. Калакури [11] та інших науковців. Цікавими для нас стали дослідження В. Великочого [6], С. Макарчука [15], І. Михальського [18], де автори розробили власні класифікаційні схеми джерел з української історії другої половини ХІХ -- 20-30-х рр. XX ст.

Джерелознавча практика і наукова література з джерелознавства віддзеркалюють різні підходи до класифікації джерел, її моделі. Українські науковці з часів В. Антоновича та М. Грушевського постійно удосконалювали класифікаційні схеми, фундамент яких був викладений в 1899 р. у праці німецького вченого Ернста Бернгейма «Вступ до історичної науки». Він поділяв джерела на історичні залишки (безпосередні свідки епохи, створені з метою їх використання у повсякденному житті, тобто були предметом службової або приватної діяльності людей) та історичну традицію (оповідні або наративні джерела, що містять опосередковану інформацію про події, що досліджуються, створену на основі вражень їх авторів від цих подій, до яких вони, як правило, прямого стосунку не мали) [5, с. 77]. Схвально оцінюючи цю класифікаційну схему, відомий український джерелознавець М. Варшавчик застерігав від її абсолютизації, адже одне й те саме джерело щодо одних подій може виступати як оповідне, щодо інших -- як їхні залишки.

Застосовуючи відомі класифікаційні схеми типології джерел за їх родами і видами, а також виходячи зі специфіки самого дослідження, пріоритет було надано групуванню джерел за їх походженням і авторством, при цьому враховувались особливості створення свідчень та форма кодування інформації. За такої класифікаційної моделі документи і матеріали з історії національно-культурного руху українців Галичини умовно поділені на наступні п'ять груп: 1) офіційні документи і матеріали органів державної влади і управління, громадських організацій і політичних партій; 2) твори державних і громадських діячів, провідників українського культурницького руху, їх публіцистика; 3) документи офіційної та неофіційної статистики; 4) матеріали періодики (журнальні та газетні статті); 5) документи особового походження (автобіографії, щоденники, листування).

У свою чергу документи першої підгрупи умовно поділяємо на п'ять підгруп. До першої відносяться, законодавчі акти [8; 21], документи органів державної влади, що діяли на території краю (Галицького намісництва, міських магістратів, дирекцій поліції тощо), до сфери компетенції яких належало забезпечення населенню Галичини права на вільний національний розвиток, з однієї сторони, а з іншої -- на них було покладено завдання слідкувати за неухильним дотриманням державними та громадськими інституціями, в тому числі й національно-культурного характеру, законів Габсбурзької монархії [1].

Другу підгрупу формують матеріали вищих органів церковної влади (переважно греко-католицького митрополичого ординаріату у м. Львові, греко-католицької консисторії, римокатолицького деканату, парафіяльних управлінь), які до кінця 60 -х рр. ХІХ ст. активно впливали на освітні процеси в краї [2]. Також впродовж усього досліджуваного періоду вони мали безпосереднє відношення до викладання релігії як обов'язкового предмету в навчальних закладах різного рівня.

До третьої підгрупи належать джерела, що розкривають діяльність органів управління освітою в Галичині (КШР, повітових шкільних рад, державної екзаменаційної комісії з кваліфікації вчителів початкових та середніх шкіл), які здійснювали тотальний контроль за роботою підпорядкованих їм навчальних закладів [3]. Чиновники згаданих структур слідкували за належним станом шкільних приміщень, кваліфікацією педагогів, рівнем викладання окремих предметів, належним виконанням керівництвом освітніх закладів загальнодержавних та крайових шкільних законів тощо.

До четвертої підгрупи відносимо матеріали, що відклалися внаслідок діяльності українських позапартійних об'єднань, політичних товариств та партій (Головної руської ради, «Руської ради», «Народної ради» й інших) та українських громадських організацій національно-культурного характеру (товариств) як народовського, так і русофільського спрямування (НТШ, «Просвіта», УПТ, «Руська бесіда», «Галицько-руська матиця», Товариство імені Качковського, «Народний дім» та інших), студентських товариств [9].

Документація навчальних закладів різного рівня (Львівського університету, політехніки, греко-католицької богословської академії, державних і приватних класичних та реальних гімназій, початкових шкіл тощо) [4] становлять п'яту підгрупу серед офіційних документів цієї групи. Вони дозволяють прослідкувати за кількістю українців, що навчалися в них, за організацією навчального процесу та дозвіллям молоді, порядком призначення викладачів на посади та інше. Кожна із вказаних підгруп документів дозволяє отримати цінну інформацію.

До другої групи джерел, необхідних для вивчення обраної проблематики, належать публіцистичні праці, в яких у доступній формі було зроблено спробу привернути увагу громадськості до питань національно-культурного характеру. їх авторами, вже традиційно, стали провідні українські вчені, літератори, митці: І. Франко, М. Грушевський, М. Драгоманов, М. Павлик, Н. Кобринська, О. Маковей, В. Стефаник, Марко Черемшина, І. Труш, С. Людкевич [14] та інші діячі. Характерною, і досить позитивною, ознакою таких праць є те, що в них, на відміну від спогадів, автобіографій, міститься переважно поточний аналіз національно-культурних процесів у Галичині, зроблений безпосередніми їх учасниками і творцями.

Наступна, третя група джерел з історії національно-культурного руху українців Галичини другої половини ХІХ -- початку ХХ ст. представлена загальнодержавною та крайовою (або галицькою) статистикою. В ній можна виокремити дві підгрупи. До першої належать загальнодержавні статистичні документи -- відомості про переписи населення, які в Австро-Угорщині проводилися приблизно через кожні десять років. Другу підгрупу складають статистичні збірники Галицького крайового статистичного бюро, в яких, на основі опрацьованого матеріалу із загальнодержавних статистичних відомостей, звітів Крайової шкільної ради, власних підрахунків, надана інформація про кількість народних шкіл, учительських семінарій, класичних і реальних гімназій в Галичині та учнів, що у навчалися початкових, середніх й вищих навчальних закладах держави, товариств, періодичних видань [20] тощо.

Важливе значення для дослідження обраної проблематики мають звіти про діяльність громадських організацій та навчальних закладів, які складають чергову -- четверту групу джерел, які, на нашу думку, також мають статистичний характер. В ній можна виокремити такі дві підгрупи. До першої належать звіти про діяльність просвітніх, наукових, педагогічних, жіночих, мистецьких, студентських та інших товариств, що публікувалися як окремими брошурами, так і на сторінках періодичних видань Галичини. В них чимало інформації цифрового характеру, що стосувалися кількості членів тієї чи іншої громадської організації, філіалів в містечках і селах краю; коштів, якими вони розпоряджалися, виданих книг, періодичних видань тощо [9] тощо. Серед матеріалів другої підгрупи -- звіти українських державних класичних гімназій, приватних україномовних освітніх закладів, що мали як гуманітарне, так і технічне спрямування, учительських семінарій, так званих бурс та інститутів, що надавали помешкання молоді, що навчалася [10].

Неабияке значення для вивчення національно-культурного руху українців Галичини другої половини ХІХ -- початку ХХ ст. мають чи не найбільш масові пам'ятки -- періодичні видання, які згідно з розробленою нами кваліфікаційною схемою, складають четверту групу джерел. Найбільш доцільним для обраного дослідження, вважаємо, виділити в них три підгрупи: 1) наукові періодичні видання; 2) преса українських товариств; 3) громадсько-політична періодика. Класифікуючи пресу таким чином, беремо за основу ознаки, запропоновані дослідником С. Макарчуком, де враховується зміст часописів і їх належність до власників і видавців [16, с. 271].

До п'ятої групи відносяться джерела особового характеру. Для вивчення національно-культурного руху українців краю впродовж зазначеного часового проміжку ми виокремили в них три жанрових підгрупи: 1) автобіографії; 2) спогади; 3) епістолярні джерела. Першу підгрупу складають автобіографії відомих науковців, літераторів, митців, громадсько-культурних діячів, які написали не лише про себе, але й про атмосферу епохи, в якій вони жили і творили. Серед них на окрему увагу, в контексті дослідження нашої проблематики, заслуговують автобіографії М. Грушевського та І. Франка [17; 19]. До другої підгрупи особових джерел, важливих для дослідження нашої проблематики, відносимо спогади безпосередніх учасників і свідків подій: громадських активістів, письменників, педагогів, митців. Цінними для нашого дослідження стали спогади непересічного політика О. Барвінського, відомого в краї громадсько-політичного діяча Є. Олесницького, вченого М. Драгоманова, народної вчительки Уляни Кравченко [12] та інших. Третю підгрупу джерел цієї групи складають листи. Чи не найбільш об'ємна та змістовна епістолярна спадщина у громадських діячів та вчених -- М. Грушевського, І. Франка, М. Драгоманова, В. Стефаника, письменниць Н. Кобринської та Лесі Українки [13] тощо. Безперечно, матеріали особового характеру вимагають до себе критичного ставлення, перш за все, через неабияку суб'єктивність, однак в них більше, ніж в інших, міститься інформації про особисті стосунки між окремими громадсько-політичними постатями, митцями, літераторами тощо.

Отже, обрані нами класифікаційні схеми дозволили згрупувати залучені до джерельного комплексу свідчення в п'ять умовних груп та відповідних підгруп, послідовність яких може слугувати одним із критеріїв рейтингу інформаційної насиченості джерел, встановлення їх вірогідності та об'єктивності. З урахуванням специфіки цих груп добирались методи і засоби атрибуції та дослідження джерел, аналізу і синтезу їх інформаційних ресурсів. Застосування опрацьованої нами моделі класифікації допоможе продовжити пошук джерел з історії національнокультурного руху українців Галичини другої половини ХІХ -- початку ХХ ст. і заповнити прогалини в джерельній базі.

Література та джерела