Самоврядування селян в імперському дискурсі другої половини ХІХ - початку XX ст.: терміни "сільська громада", "община", "адміністративна община"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Самоврядування селян в імперському дискурсі другої половини ХІХ - початку XX ст.: терміни «сільська громада», «община», «адміністративна община»

І.Г. Верховцева

Анотація

Актуалізовано проблему маркування в офіційному, науковому та публіцистичному дискурсах другої половини ХІХ - початку ХХ ст. ключових понять, пов'язаних із функціонуванням у Російській імперії селянського самоврядування. Наголошується, що нехтування його територіальними аспектами широкими колами дворянського істеблішменту під час розробки та реалізації Великої реформи 1861 р. зумовило сприйняття наповненого новим змістом у 1830-і рр. терміну «сільська громада» крізь призму традиційного самоврядування сільських соціумів великоруських губерній - «мирів». З кінця 1840-хрр. за ними закріпилася назва «община» - російськомовна калька поданої німецькою відповідної назви в творі А. Гакстгаузена. Популярність терміну «община» вплинула на те, що під час обговорення в 1858 -1860рр. проектів управління посткріпосним селом поряд із офіційною назвою низової установи селянського самоврядування «сільська громада» стала вживатися її неофіційна назва «адміністративна община». Остання пореформеним часом курсувала в публіцистичних творах у скороченій формі «община», що призвело до термінологічної плутанини в публіцистичному дискурсі, оскільки під общиною також виступала традиційна структура самоврядування великоруських губерній. Послуговуючись доробком публіцистів, історики початку ХХ ст. також маркували сільську громаду общиною. Це формувало хибні уявлення щодо становища селянського самоврядування в контексті аграрної модернізації країни та, зокрема, зумовило недооцінку його ролі в революційних процесах початку ХХ ст.

Ключові слова: Російська імперія, селянська реформа 1861 р., селянське самоврядування, «мир», община, сільська громада, адміністративна община

Abstract

Introduction. Is actualized the problem ofmarking the key concepts related to the functioning of the Russian Empire peasant self-government in the in the imperial discourse at the second half of the nineteenth and early twentieth century.

Purpose. The author set the purpose to find out the reasons that caused marking of the basic structure ofthe estate- territorial peasants ' self-government in the official, publicistic and scientific discourses in the second half ofthe nineteenth and early twentieth centuries by different terms: «rural society», «administrative community», «community».

Results. Underestimation of the territorial aspects of the new peasant self-government, introduced by the Great Reform in 1861, made the Romanov empire noble establishment to apperceive rural society through the prism о/ traditional self-government rural societies of the Great Russian provinces - «worlds». Since the late 1840's these traditional structures were named «community» - the Russian-language tracing paper of the corresponding name from the the travelerA.Gaxsthausen book. During the discussion of projects of post-ser/village governance in 18581860, the basic structure of peasant self-government was officially called «rural society», and unofficially - «the administrative community». Publicists andjurists used its abbreviatedform - «community» in the second half of the nineteenth and early twentieth centuries.

Originality. For the first time is actualized the problem of marking the basic structures of Russian Empire peasant self-government in the second half of the nineteenth and early twentieth centuries in official, journalistic and scientific discourses different terms - «rural society», «administrative community», «community».

Conclusion. Based on the development of publicists and neglecting the official sources documents historians in the early twentieth century while studying the peasants self-management had used the incorrect term «community», so they made in historiography the precedent of the erroneous identification of the estate-territorial self-government of the peasants of the Romanov Ampire with the communal («secular») self-government of its Great Russian provinces and the traditional self-government of rural societies in other regions. The result was the distortion of the representations about the peasant self-government role in the agrarian modernization as a whole and about the revolutionary processes in Russion Empire at the beginning of the 20th century in particular.

Key words: the Russian Empire, the peasant reform of 1861, peasant self-government, «world», rural society, community, administrative community.

Постановка проблеми. Модернізація суспільних відносин в розрізі окремої країни, крім іншого, актуалізує завдання подолання традиційних практик у площині місцевого самоврядування. Примат волі колективу (корпорації) над індивідуальними потребами й інтересами окремого члена спільноти в територіальних співтовариствах мають замінитися якісно іншими практиками: формалізованими на правових засадах із повагою прав і свобод людини. Цей процес нерозривно пов'язаний з утвердженням у суспільній свідомості нових смислів і понять. Терміни, що маркують їх, у період транзитивного стану суспільства, як правило, співіснують зі старими. Якщо при цьому «традиційними» назвами позначаються нові явища, замість опанування соціумом нових смислів це може спровокувати ретрадиціоналізацію суспільних відносин, а в інтелектуальному полі країни зумовити формування хибних уявлень щодо сутності процесів суспільного оновлення.

Своєрідна «гра в теріміни», коли нове маркувалося відомими «іменами», а старе набувало нового «звучання», мала місце в Російській імперії в «довгому ХІХ ст.», коли в умовах її господарської і соціально-політичної модернізації з'явилося чимало нових понять, пов'язаних з формуванням нетипових для тогочасної імперської дійсності механізмів соціальної взаємодії. Оновлюючи суспільні відносини та конструюючи нові соціальні інститути, тогочасна еліта, нічтоже сумняшеся, давала їм назви, що були однаково зрозумілими дворянину й селянину До таких відносилися, приміром, «земство» та «волость». Першою, як відомо, в 1864 р. позначили цілком нову установу - всестанову установу місцевого самоврядування, що функціонувала в рамках повітів і губерній, хоча «земське» й «земщина» в значенні «місцеве» вживалися й попередніми часами. В подібний же посіб відому з раннього середньовіччя назву «волость» дали створеній імперською бюрократією в 1797 р. структурі станово-територіального самоврядування селян державних та удільних маєтностей [1, 93]. Фіскальний підхід до впорядкування місцевого управління, що активно застосовувався з часів губернської реформи 1775 р. (тоді поділ губерній на повіти «пов'язали» із кількістю платників податку в них: у повіті мешкало 20 - 30 тис. осіб), диктував поділ цих маєтностей на дільниці із 3 тис. ревізьких душ у кожній [2, 89; 3, 507; 4, 31-32]. Така фіскальна «оптика» тим часом формувала погляд влади на село в цілому й чималою мірою спрямовувала реформаторські кроки в площині його управлінської модернізації [5, 37]. По мірі впорядкування імперської реальності з'являлися нові поняття і терміни.

1830-і - 1840-і рр. для імперії Романових стали часом пошуку нових технологій адміністрування на селі, відтак часом появи нових понять. Потужний імпульс цьому дало збільшення території країни першою третиною ХІХ ст. на 1,5 млн кв. км [5, 5]. У бюрократичну практику ввійшли такі нові поняття, як «представництво», «місцеве (локальне) самоврядування». Тонкий креативний шар дворянського істеблішменту, який в літературі отримав назву ліберальної (освіченої) бюрократії, розпочав конструювання нового села. Натомість проекти управлінського й соціального впорядкування країни наштовхнулися на опір сановної бюрократії, вузькостанові амбіції якої суперечили ідеям модернізації місцевого управління на базі самоврядування [6, 44-45; 7, 7]. В 1858-1860 рр., коли проект Великої реформи 1861 р. обговорювався широкими колами дворянського істеблішменту, ідейна напруга в правлячому класі посилилася. Побоювання дворянської фронди та селянської жакерії примусили уряд не тільки шукати компроміси на шляхах кадрових рокіровок і маніпулювання свідомістю дворянського загалу [8, 79-82], а й «пакувати» нове в старі «обгортки». Чималою мірою це зумовило суперечливість і незавершеність багатьох реформаторських кроків 1860-70-х рр. та мало безпосереднє відношення до розробки нового селянського самоврядування. Ідейне протистояння в середовищі дворянського істеблішменту під час обговорення його проекту не проявилося в «резонансних» формах, оскільки на той час існували певні прецеденти: самоврядування удільних, державних селян, бессарабських царан тощо. Тому в губернських комітетах і редакційних комісіях упродовж 1858-1860 рр. проектуванню нової системи управління селом було приділено замало уваги. Ініціативу перебрало на себе чиновництво міністерства внутрішніх справ (далі - МВС). По обнародуванню «Загального положення про селян, що вийшли з кріпацької залежності» (далі - «Загальне положення) виявилося, що сконструйоване професійною бюрократією нове селянське самоврядування не відповідало уявленням про нього більшості дворянського істеблішменту [5, 151]. Віддзеркаленням ідейних розбіжностей стало вживання двох назв низової установи самоврядування селян: офіційної «сільська громада» та неофіційної «адміністративна община» [10, 333-338]. При чому останньою дворянський істеблішмент маркував як традиційну громаду великоруських селян «мир», так і нову установу самоврядування селян «сільська громада», запроваджену під час реалізації Великої реформи 1861 р. Це провокувало неабияку термінологічну плутанину в інтелектуальному просторі країни, оскільки установи селянського самоврядування в 1861 р. постали по всій країні, а традиційні общини існували лише у великоруських губерніях та характеризувалися колективним землекористуванням їх членів із періодичними переділами землі за егалітарними принципами [5, 23; 11, 162].

З огляду на це, існує необхідність з'ясувати: якими власне термінами маркувалися установи самоврядування сільського рівня в офіційному, публіцистичному та науковому дискурсах другої половини ХІХ - початку ХХ ст. Це сприятиме розумінню витоків проблем в осмисленні функціонування селянського самоврядування в імперії Романових, передусім пов'язаних із недооцінкою ролі останнього в революційних процесах початку ХХ ст. Особливо актуальним уявляється вивчення цього питання в площині сучасного історіописання з огляду на запровадження до наукового дискурсу поняття «общинна революція», з яким деякі сучасні історики пов'язують революційні виступи селян початку ХХ ст. [12; 13].

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Понятійно-термінологічним аспектам реформаторської діяльності під час конструювання посткріпосного селянського самоврядування, а також у контексті проблем його функціонування в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст., приділила увага доволі незначна кількість дослідників. Зокрема, К. Кавелін у 1859 р. наголосив, що поняття «община» було «джерелом» багатьох непорозумінь, тому слід розрізняти «общину адміністративну від поземельної» [11, 162]. М. Бржеський акцентував, що наприкінці ХІХ ст. в «общині» «змішалися» великоруська традиційна громада та «адміністративна одиниця», що було надзвичайно недоречним у випадках, коли йшлося про регіони, котрі не «знали» общинних форм землеволодіння [14, 219]. І. Страховський [15; 16], О. Кор- нілов [17, 162] та В. Уланов [18, 162] висвітлили дискусію, яка розгорнулася в дворянському середовищі під час розробки Великої реформи 1861 р. при визначенні структури поскріпос- ного селянського самоврядування та виборі назви їх низової установи.

Серед новітніх фахівців слід відзначити розробки А. Забоєнкової [19] та В. Голубева [20; 21], які актуалізувли проблему змістовного навантаження терміну «община» в «довгому ХІХ ст.». Зокрема, перша звернула увагу на те, що законодавство Російської імперії не знало поняття «община». Відтак поземельно-громадівське землекористування, наголошує дослідниця, разом із подвірним, відносилося суто до сфери традиційних відносин [19, 46]. А В. Голубєв вказав на некоректність назви «община» для позначення традиційних громад білоруських селян, як інститутів їх самоорганізації. Общини ж на теренах Білорусі, зауважує історик, примусово запроваджувалися по її входженню до імперії Романових [20, 524; 21, 186-187].

Мета. Не претендуючи на повне висвітлення проблеми, ставимо за мету з'ясувати чинники, що зумовили маркування низової установи станово-територіального самоврядування селян в офіційному, публіцистичному та науковому дискурсах другої половини ХІХ - початку ХХ ст. різними термінами («сільська громада», «адміністративна община», «община») та помилкове ототожнення публіцистами й істориками станово-територіального селянського самоврядування імперії Романових із традиційним самоврядуванням мирських структур великоруських губерній. Аби позбавити дану публікацію багатьох уточнень, у випадках, коли йтиметься про маркування терміном «община» низової установи селянського самоврядування (сільської громади), така назва виділятиметься курсивом: община.

Виклад основного матеріалу. Складовою впорядкування соціального простору імперії Романових у площині управління селом відповідно до доктрини «добре впорядкованої поліцейської держави» стало запровадження в 1797 р. в удільних і державних маєтностях волосного самоврядування. Воно функціонувало в «двоповерховому» форматі «волость - село». «Фундаментом» волостей були традиційні громади селищ [4, 31]. Удільні села існували лише в низці губерній «імперського ядра» (вислів В. Кушко, В. Такі, О. Громова [22, 310]), а державні, відповідно, були «розкидані» по всій країні. В самоврядні практики сільських соціумів місцева бюрократія тим часом втручалася мало. Відтак на сільському рівні селянське самоврядування функціонувало в традиційних формах. У губерніях «імперського ядра» самоврядні структури селян мали історичну назву «мир». Відповідно, поняттям «мирське самоврядування» бюрократія позначала традиційне самоврядування селян, що було знайомим їй в контексті взаємодії з «мирами» через обраних сільськими сходами представників місцевих мешканців - селянських функціонерів. У цих контактах з'явився термін «мирська громада». В офіційній документації того часу ним маркувалися традиційна спільнота «мир» та населення волості загалом [23, 699].

Найбільшою турботою бюрократії в адмініструванні на селі були питання фіску. Стан податкової справи в удільних і державних селах був хронічно незадовільним. Заборгованість волостей пересічно пов'язувалася із бюрократичним свавіллям та системними привласненнями селянськими функціонерами державного податку й мирських коштів [5, 48]. Відповідно, бюрократія шукала таку модель облаштування управління селом, яка б передусім максимально сприяла реалізації фіскальних завдань в аграрній імперії Романових. маркування публіцистичний селянський аграрний

Якісно інший етап модернізації адміністрування на селі розпочався в 1830-і рр., коли внаслідок її експансіоністської діяльності значно збільшилася і її територія. Це активізувало пошук нових практик управління, що було особливо актуальним з огляду на необхідність розбудови імперських інститутів на новоприєднаних територіях. Поява нових провінцій в складі імперії Романових створила поле для соціальних експериментів. Опановуючи нові території, бюрократія перетворювала їх на анклави нової соціальності, послуговуючись досвідом урядування у «внутрішніх» губерніях та новаторськими ідеями, запозиченими із Заходу [22, 71-72; 24, 61].

Філософія і практика Просвітництва спонукала освічених правителів до конструювання на просторах їх країн нової реальності, спираючись на місцеві традиції [5, 77; 25, 146]. В цьому контексті впорядкування соціального простору в губерніях «імперського ядра» відбувалося шляхом створення нових установ управління селом на базі традиційних соціумів-мирів» та їх практик самоврядування. «Розрив шаблону» стався в Бессарабії, яка ввійшла до складу Російської імперії внаслідок перемоги над Туреччиною у війні 1806-1812 рр. Привід ліберальній бюрократії відступити від просвітницьких «рецептів» під час упорядкування соціального простору регіону надала відсутність сталих соціальних традицій в цьому сегменті північно-західного Причорномор'я, що перебував на перехресті «всіх доріг» Чорномор'я і Середземномор'я та був об'єктом експансії з боку держав, які прагнули тут домінувати. До того ж Бессарабія мала стати плацдармом для просунення Романових у південне Причорномор'я. Відтак господарство цього аграрного краю мало постачати все необхідне для військових потреб імперії і сприяти наповненню державної скарбниці. Це вимагало негайного соціального впорядкування нової провінції, зокрема, розбудови в бессарабському селі нових адміністративних структур [9, 37; 26, 257-258].

Досягнення цих завдань ускладнювалося надзвичайно строкатим поліетнічним складом місцевих мешканців і спустошеністю частини краю через військові дії та депортації звідси мусульманського населення. Бессарабію стали інтенсивно заселяти державними селянами із «внутрішніх» губерній. В такий спосіб у цей край потрапили поняття «волость» та «мирська громада». Щоправда волосний устрій дещо нівелювали: рахували селян у бессарабских волостях не ревізькими душами, а родинами (тут їх мало мешкати 500 - 1000, відповідно) [27, 224].

Особливу увагу нові адміністратори Бессарабії звернули на становище царан - особисто вільних мешканців приватних і «духовного відомства» маєтностей. Під час упорядкування управління цією категорією селян, крім імпортованого сюди волосного устрою, організаційними взірцями слугували самоврядування в поселеннях німецьких колоністів українського Півдня та відповідні австрійські й пруські взірці [5, 84-85; 24, 54-55; 28, 67; 29, 9]. В 1834 р. набуло чинності «Положення про царан або вільних землеробів Бессарабської області», яким, крім регламентації відносин із поміщиками, в цараністських громадах запроваджувалося станово-територіальне самоврядування. Щодо практик останнього імперськими адміністраторами вживалися терміни «мирський схід» та «мирський приговор» [30, 7880]. Надалі таке «мирське» самоврядування царан поширили й на ті їх громади, що утворилися в результаті самочинного розселення царан на державних землях безлюдного півдня краю [31, 37-41]. Це сприяло уніфікації управління бессарабським селом у цілому та полегшувало фіскальне адміністрування в новій імперській провінції.

Вживання щодо самоврядних практик цараністських громад традиційних назв соціальних практик великоруських губерній створило прецедент у місцевому адмініструванні. Його оновлення відтепер пов'язувалося з імпортом назв та якостей традиційних громад одних регіонів країни на відповідні в інших її частинах. Однак сконструйовані волею імперської бюрократії нові громади бессарабських селян, крім чужих царанам назв «мир», «мирський», вже були не стільки традиційними громадами (їх члени не розбудовували колективно територію нової батьківщини від діда-прадіда та не характеризувалися традиційними міжпокол- інними зв'язками в минулому), скільки територіально-становими утвореннями, акцент в характеристиках яких «перемістився», відповідно, зі станових на територіальні. При цьому основною ознакою новостворених громад було податне становище їх членів. Це наповнило новим змістом терміни «мирська громада» та «сільська громада» й зумовило використання бессарабського досвіду конструювання сільських громад під час реформи державного села кінця 1830-х рр. [7, 44-66; 32, 693].

У 1838 р., з початком реформи державних селян, крім соціальної і податкової уніфікації всіх їх категорій (половників, військових поселян, чорносошних і приписаних до заводів селян тощо), ознакою нового стало створення таких сільських громад, у які могли поєднуватися декілька традиційних «мирів». При чому мешканці цих громад раніше могли належати до різних категорій державних селян. Інтереси фіску вимагали оновлення практик управління цими новими станово-територіальними спільнотами. Крім зменшення кількості мешканців сільської громади до 1,5 тис. ревізьких душ, вирішення цього завдання ліберальною бюрократією пов'язувалося із розбудовою нових соціальних взаємин у державному селі та суспільно-політичною модернізацією країни в цілому [2, 107; 2, 119; 33]. Частину завдань в цьому напрямі вирішили в 1842 р., коли, продовжуючи розпочатий попереднім десятиріччям курс на інтеграцію установ самоврядування удільних і державних селян до місцевого управління губерній, оновлені сільські громади державного села було оголошено установами місцевого управління на селі. Відтак, з початку 1840-х рр. терміном «сільська громада» в офіційному дискурсі країни позначалася установа управління, яка функціонувала на засадах самоврядування мешканців і в складі якої за територіальним принципом поєднувалося декілька традиційних «мирів». [34, 4]. У цілому це відповідало планам освіченої бюрократії щодо залучення державних селян до загальнодержавного представництва й розбудови підвалин локальної демократії у волостях. Новим сільським громадам у цих проектах відводилася роль базових структур місцевого (територіального) самоврядування в аграрній імперії Романових.

Наприкінці 1840-х рр. у дворянських салонах і бюрократичних кабінетах чималої популярності набув інший термін - «община». Він став російськомовною калькою назви традиційних («мирських») самоврядних структур, вжитої німецькою в книзі вестфальського барона А. фон Гакстгаузена. В 1843 р., під час мандрівки деякими губерніями Російської імперії, останній познайомився з традиціями «мирського». Дружба з О. Герценом і зв'язки з очільником міністерства державного майна П. Кисельовим сприяли появі в 1847 р. праці цього німецького аристократа. Викладені в ній висновки щодо можливості уникнення імперією Романових пролетаризації засобом задіяння «общинних» практик самоврядування з метою господарського та соціального оновлення села імпонували ліберальній частині дворянського істеблішменту країни з багатьох причин. Крім того, що використання «общинних / мирських» традицій не вимагало значних капіталовкладень у реформу села, воно також окреслювало «свій», російсько-імперський, варіант модернізації: на базі самоврядних практик «мирів» з їх «природними» механізмами соціальної саморегуляції. І хоча на «мирські» традиції самоврядування ліберальні діячі імперії Романових звернули увагу задовго до А. Гаукстгаузена (приміром, О. Радищев, представники слов'янофільського крила освіченого доворянства відзначали практики традиційної демократії «мирів»), завдяки твору німецького мандрівника в публіцистичний дискурс країни ввійшов термін «община», якому судилося довге життя не тільки в «довгому ХІХ», а й наступних століттях [5, 85-98; 35, 31].

У 1850-і рр. посилення інтересу до «мирського» сталося завдяки ще двом творам західноєвропейських інтелектуалів. Першою стала книга австрійського вченого, учня Г. Гегеля, Л. Штайна «Соціалізм і комунізм в сучасній Франції». В ній було актуалізовано завдання управлінського оновлення країн Європи засобом залучення до праці в структурах управління обраних місцевим населенням його представників. Іншим твором була перекладена в 1858 р. російською праця А. де Токвіля «Демократія в Америці». Її автор провів думку щодо іманентності демократії в традиційних («природних») громадах [36, 204; 36, 252]. Висловлені в цих творах ідеї, разом із висновками А. Гакстгаузена, для тогочасної імперської еліти, збентеженої трагічними подіями європейських революцій 1848-1849 рр., стали справжнім дороговказом у пошуках способів позбавити свою країну перспектив революційних струсів. Для тогочасної російської дійсності такі ідеї, разом з ідеями вкорінення в країні місцевого самоврядування з його практиками локальної демократії, були практично революційними. Наприкінці 1850-х рр. їх сповідувало молоде покоління реформаторів, «душа» якого перебувала в Петербурзі - так звана, «партія петербурзького прогресу» на чолі з К. Кавеліним і М. Мілютіним [8, 50; 36, 202-207; 37, 73; 38, 355-366].

Однак, разом із провідними ідеями, «прогресивні» реформатори висували й суто прагматичні завдання фіскального характеру, що турбували столичну бюрократію не менше, ніж способи втілення в життя ідей «природної демократії». В контексті розробки Великих реформ у площині практичного управління сутність проблем полягала в питанні: яким чином по звільненню селян з кріпацтва забезпечити виконання ними повинностей на користь держави і сплату викупних платежів. Традиції «мирського», як якісної характеристики общини, відповідали й цим запитам столичного істеблішменту. Йшлося про практики колової поруки, що існували у великоруських «мирах» і тотально підпорядковували індивідуума волі громади, яка несла колективну відповідальність за всі податкові зобов'язання спільноти. На зауваження деяких реформаторів щодо того, що таких практик, як, власне, й «мирів», в інших губерніях, приміром, українських, не було, «прогресивні» реформатори не зважали [39, 43; 40, 282; 41, 26]. Причиною тому був імперський стиль мислення, який спонукав деяких представників дворянства великоруських губерній під час розробки проектів посткріпосного селянського самоврядування запропонувати запровадити по всій країні «общини» за взірцями великоруського «миру» з його практиками земельних переділів за егалітарними принципами та колективої відповідальності при виконанні повинностей [42, 282; 43, 325]. Тому не дивно, що під час розробки селянської реформи 1861 р. у площині селянського самоврядування в документації дворянських установ 1858-1860 рр. стосовно структур останнього, поряд зі звичними для бюрократії назвами «мирська громада» та «сільська громада», вживалася й нова назва - «адміністративна община» [10, 333-338]. Останньою послуговувалася та частина дворянського істеблішменту, яка, по суті, осмислювала нові структури станово-територіального самоврядування селян посткріпосного часу в категоріях традиційних сільських соціумів. Деякі її представники в чиновницькому середовищі та редакційних комісіях 18591860 рр. пропонували такий спосіб організації посткріпосних волостей, за яким би вони структурувалися на поземельні громади / общини [17, 139; 18, 138]. Враховуючи, що надалі імперський істеблішмент планував уніфікувати управління всіма категоріями селян країни з метою гомогенізації в ній місцевого управління [16, 372; 44, 22; 45, 45-46], ці плани створювали певний організаційно-правовий прецедент «обмирщення» всієї селянської Росії, а по суті - насильницького насадження в сільських соціумах усіх регіонів країни традиційних самоврядних практик великоруських губерній.

Подібні пропозиції стали не тільки відступом від «класичних» просвітницьких ідей, а й свідчили про недооцінку чинника територіальності при конструюванні нового управління селом та ускладнювали вирішення фіскальних завдань, адже поземельні громади не були союзами мешканців територіальних структур (селищ). До складу цих традиційних господарських об'єднань могли входити як мешканці частини якогось селища, так і мешканці кількох селищ або навіть декількох частин різних селищ. Тому такі пропозиції бюрократія МВС відкинула. Натомість технології самоврядних практик традиційних громад великоруського села при конструюванні нового селянського самоврядування чиновники все ж використали.

«Прогресивна» частина молодих реформаторів, яка пов'язувала вирішення фіскальних проблем посткріпосного села із розбудовою в країні локальної демократії, становила меншість реформаторського середовища. Проте керівництво МВС належало саме до цього сегменту діячів епохи Великих реформ. Більшість же дворянського істеблішменту й сановної бюрократії цим ідеям не співчувала. Останнє слово було за царем. Вплив друкованого слова О. Герцена, вмовляння близьких родичів із Романових (княгині Олени Павлівни, великого князя Костянтина) та Вільгельма Пруського посприяли підтримці монархом молодих реформаторів [46; 47, 28]. По обнародуванню проекту «Загального положення» виявилося, що чиновництво МВС сконструювало особливу систему самоврядування селян - станово-територіальне самоврядування, на базі якого надалі мала розбудовуватися локальна демократія не тільки в посткріпосному селі, а й в усій країні. Відповідно, передбачалося, що традиційні станові структури «поземельні громади» поступово відійдуть в минуле [44, 17-22]. «Мирські» ж традиції при створенні посткріпосного селянського самоврядування відіграли системоутворюючу роль. Попри те, що установи нижчого рівня (сільські громади) мали створюватися за територіальним принципом - з одного багатолюдного селища чи кількох малолюдних, практики колової поруки та способи стягування податків і викупних платежів у цих спільнотах мали функціонувати за взірцями великоруського «миру». Термінів «адміністративна община» та «община» в положенні не було. Щоправда були терміни «мир» і «мирський» [48, 143] та згадувалося общинне користування землею (51, 54, 187 статті), яке в тексті відділялося від подвірного й давало привід тим мешканцям сільських громад, які практикували поземельно-громадівське землекористування, вирішувати свої господарські питання самостійно, навіть збираючись для цього на окремі сходи (51 ст.). При цьому миром у деяких частинах положення радше маркувався традиційний «мир» (21, 51 (пункт 6), 130 статті), аніж оновлена сільська громада, що створювалася засобом поєднання кількох традиційних «мирів» (54 стаття).

Як і під час конструювання цараністського самоврядування в Бессарабії, вживання терміну «мирський» в значенні «спільний, громадський» відносно приговорів сходів (29, 51 статті), «потреб і польз» (47 стаття) та коштів (24, 31 статті) сільських і волосних (84 стаття) громад навряд чи був коректним та зрозумілим мешканцям тих регіонів, які не знали «мирського». Суперечливість у трактуванні авторами «Загального положення» термінів «мир» і «мирський» та їх вживання в головному «селянському» положенні, з огляду на те, що цим положенням мала унормовуватися діяльність установ селянського самоврядування всіх губерній країни, свідчили, що осягнути завдання оновлення місцевого управління за «територіальним» сценарієм змогли не всі «батьки» реформи 1861 р.

Як виявилося надалі, осягнути новий формат функціонування сільських громад не вдалося й більшості місцевого дворянського істеблішменту, який, виконуючи обов'язки мирських посередників, безпосередньо поєднував у сільські громади вчорашніх кріпаків. «Загальне положення» вказувало лише на один критерій, за яким це мало робитися: за 40 статтею, сільські громади слід було створювати із селян, які мешкали на землях одного поміщика. Натомість визначити «одного» власника помістя іноді було доволі важко: не рідкісними були тривалі розбори між поміщиками за власність чи то через проблеми зі спадщиною, чи то при визначенні спірних ділянок між помістями, які межували одне з іншим, тощо. Та й праця мирських посередників не характеризувалася сумлінністю. Організація ж волостей і сільських громад відбувалася штурмовими методами [49, 114-115; 50, 69-72]. Часто новостворені сільські громади були доволі багатолюдними, обіймали значну територію, в їх складі поєднувалося декілька поземельних громад або селищ чи їх частин. Пересічно це аргументувалося необхідністю зменшити фінансовий тягар, який покладався на посткріпосну сільську громаду в аспекті утримання селянських функціонерів та фінансування «мирських» потреб, пов'язаних із розбудовою місцевої інфраструктури [51, 2-7; 52, 92; 53, 94; 54, 38-39].

Наслідком була проблема адміністративної нестабільності селянської Росії: системним явищем стали звернення селян про поділ сільських громад на декілька самостійних структур самоврядування, які б окреслювалися межами одного селища або однієї поземельної общини. Головна причина полягала в архаїчних способах фіску та практиках колової поруки: зменшення сільських громад до розмірів однієї господарської одиниці полегшувало селянам виконання повинностей. Оскільки у великоруських губерніях такими найдрібнішими господарськими одиницями були поземельні громади / общини, дуже скоро завелася мова про «приведення у відповідність» кордонів сільських громад до кордонів традиційних общин [54, 3839; 54, 79-80; 54, 89]. Відтак сподівання «прогресивних» реформаторів кінця 1850-х рр. на швидке відмирання останніх не справдилися: у посткріпосних господарських реаліях колективне землекористування в традиційних общинах сприяло сплаті селом податків [55, 68].

Надзвичайно зацікавленими в їх належній сплаті, поряд із державними установами, були земства: після 1864 р. у бюджетах сільських громад з'явився окремий розділ - земський податок. Питому вагу земської громадськості тим часом становило провінційне дворянство, станові амбіції якого разом із патерналістськими традиціями управління селом суперечили завданням територіально-управлінського впорядкування країни. Вжитий в матеріалах дворянських установ 1858 - 1860 рр. термін «адміністративна община» поступово в земській публіцистиці набув спрощеної форми община. Його «територіальний» зміст при цьому губився, а «традиційний», відповідно, став превалювати [54, 35; 54, 89; 56, 9]. В першій половині 1880-х рр. це засвідчили матеріали урядової комісії 1881-1885 рр. під головуванням М. Каханова, в діяльності якої, крім професійної бюрократії, взяли участь земці. Підтверджена практикою сільського життя та чисельними ревізіями МВС і сановної бюрократії неспроможність багатолюдних волостей і сільських громад, що обіймали значні території, організувати своє господарське життя дала привід комісії поставити руба питання пренесення «центру ваги» в селянському самоврядуванні з волості на рівень сільської громади, а розміри низових установ самоврядування селян звести до рамок однієї господарської одиниці [56, 9зв]. Представники великоруських губерній такими пропонували зробити поземельні громади - общини. При цьому істеблішмент країни щиро дивувався тому, що саме общину розробники реформи 1861 р. зробили базою селянського самоврядування, адже таких традиційних структур в багатьох губерніях країни не існувало [56, 2зв; 56, 9]. Це свідчило, що з терміном «община» більшість дворянського істеблішменту та земців початку 1880-х рр. пов'язувала лише станові структури самоврядування великоруських селян.

Каханівську комісію було розпущено, а її напрацювання залишилися без реалізації. Натомість у пореформеному законодавстві, справочинній документації бюрократичних установ та в офіційних виданнях інформативного чи довідкового характеру, якими послуговувалися місцеві адміністратори й селянські функціонери, низові структури селянського самоврядування називалися сільським громадами [57]. При цьому професійна бюрократія наповнювала цей термін змістом, що акцентував на територіально-управлінських аспектах функціонування цих громад, які, разом із волостями, входили до системи установ місцевого управління губерній. Останнє було підтверджено виданням у 1876 р. нової редакції «Загального установлення губернського» [58, 2]. Її поява була зумовлена поширенням у 1861-1871 рр. самоврядування тимчасовозобов'язаних селян практично на всі інші категорії сільських мешканців країни та, відповідно, уніфікацією селянського самоврядування в ній в цілому [16, 384-385; 45, 45-46; 59, 161-169]. Отже, в офіційному імперському дискурсі, на відміну від публіцистичного, станово-територіальні установи селянського самоврядування (сільські громади) із традиційними общинами не ототожнювалися. Навпаки: в «селянському» законодавсті 1880-90-х рр. терміни «поземельно-громадівське землеволодіння / землекористування» та «община» вживалися поряд із терміном «сільська громада», при чому остання виступала установою станово-територіального самоврядування селян, у складі якої в окремих регіонах могли функціонувати традиційні общини та практикуватися поземельно-громадівське землекористування [60; 61].

Піонерами у вивченні пореформеного досвіду функціонування установ селянського самоврядування були публіцисти [54; 62] та правники. Серед перших домінували місцевий дворянський істеблішмент, який намагався осмислити проблеми посткріпосного села крізь призму практичних питань управління ним, а також земці [63]. Натомість фахівці-правознавці виконували своєрідне суспільне замовлення, пов'язане із необхідністю впорядкувати в пореформеному селі майнові відносини передусім в аспекті селянської власності. Привід останньому дали системні конфлікти та зловживання під час розв'язання в сільських громадах питань спадщини, родинних переділів тощо. Пересічно як у публіцистичних працях, так і в роботах правового змісту, самоврядні практики на селі вивчалися крізь призму традиційного самоврядування [64], адже, за «Загальним положенням» 1861 р., питома вага питань господарського, соціального й судового характеру в сільських громадах мала вирішуватися «за місцевими традиціями» [48, 143-144]. При цьому низові установи селянського самоврядування в розробках 187080-х рр. публіцистами та науковцями здебільшого маркувался общинами.

Наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. публіцистика стала каналом доведення до громадськості своїх політичних поглядів прибічниками суспільно-політичної модернізації країни за соціалістичними моделіями. Практики «мирського» самоврядування ними пов'язувалися із піднесенням господарського становища села та розбудовою в країн локальної демократії. В цьому ключі общини, за поглядами цієї частини публіцистів, планувалося перетворити на державні установи управління селом. У такий спосіб найчисельніша суспільна верства країни мала залучитися до управління нею [1, 94; 65; 66, 251; 67, 74; 68, 213].

Винятком серед публіцистичних творів стали праці дяді майбутнього очільника імперського уряду П. Столипіна - Д. Столипіна. На зламі ХІХ - ХХ ст. останній обґрунтував, що самоврядування в сільських громадах та самоврядування в общинах, в яких практикувалося поземельно-громадівське землекористування, - несумісні речі, оскільки зрівняння в правах заможних із незаможними в останніх вимагало постійного адміністративного впливу на господарську діяльність їх членів, відтак зводило нанівець самоврядування в цих громадах [69, 4-8].

Серед науковців при вивченні селянського самоврядування його базову структуру маркували офіційним терміном «сільська громада» правознавці О. Градовський [70, 566],

О. Леонтьєв [59] та економісти М. Бржеський [14, 220], М. Бородін [71, 118]. Приміром, О. Леонтьєв, наголошував, що мешканці сільських громад країни могли володіти / користуватися землею або на засадах общинного «права», або на засадах подвірного, відповідно [59, 172]. А. Бржеський акцентував, що в понятті «сільська громада» «змішалися» великоруська поземельна громада із «нижчою адміністративною одиницею», що було особливо хибним в тих місцевостях, де не було «мирських» традицій та общинного землекористування [14, 219].

Імпульс вивченню селянського самоврядування професійними істориками було дано актуалізацією на зламі ХІХ - ХХ ст. злободенних питань життя села після кількох масштабних голодувань 1890-х рр. Окремий привід активізації досліджень дало відзначення в 1911 р. ювілею Великої реформи 1861 р. Одним з перших фахово досліжувати проблему розпочав ліберальний діяч й один із засновників партії кадетів О. Корнілов [17; 43; 45; 72]. Крім його праці, вартий відзначення й доробок інших істориків початку ХХ ст. [37; 59; 70; 73-74]. До кола питань, що розроблялися ними, потрапили ідейна полеміка під час розробки селянської реформи 1861 р., погляди провідних діячів епохи Великих реформ на облаштування селянського самоврядування в посткріпосному селі. Натомість з поля зору випала практична праця установ самоврядування селян пореформеного часу. Не охоплювалися прагматичним поглядом авторів й традиційні практики функціонування цих установ та питання, пов'язані з відсутністю правової регламентації діяльності селянських самоврядних структур. Як і публіцисти другої половини ХІХ ст., на розробки яких спиралися історики, останні наполягали на збільшенні компетенції селянських установ самоврядування та критикували заходи уряду з обмеження повноважень останніх упродовж 1880-90-х рр. Відтак не дивно, що маркувалися низові установи самоврядування селян у цих працях общинами [55, 68; 72, 139; 73, 215; 74, 262].

Натомість на початку ХХ ст. використання цього терміну відносно низової структури селянського самоврядування було взагалі недоречним, оскільки в 1899 р. до останього було додано ще одну офіційну ланку - селищний схід. Його повноваження поширювалися на питання землевпорядкування та оподаткування в рамках селищних громад, які входили до складу сільських, відповідно [75, 806]. Відтак на сільському рівні системи селянського самоврядування з'явився ще один суб'єкт самоврядних практик - селищна громада. Пересічно це була традиційна спільнота, яка в різних регіонах країни мала свої історичні «імена» - сьобра, буксель, мир, верв, дворище, погост, вакка, сябринна спілка тощо. Називати таку громаду общиною було вкрай некоректним.

«Публіцистичний гріх» істориків початку ХХ ст. передусім був пов'язаний із вузькою джерельною базою їх досліджень, зокрема, нехтуванням офіційними документальними джерелами. Це спричинило суттєве викривлення уявлень науковців щодо ролі установ самоврядування селян у революційних подіях початку ХХ ст. та аграрній модернізації імперії Романових загалом. Маркуючи сільську громаду назвою традиційних структур великоруських губерній, фахові історики початку ХХ ст., слідом за публіцистами та правознавцями другої половини ХІХ - початку ХХ ст., зосередили свої зусилля на вивченні саме традиційних практик самоврядування на селі. Відтак губився той модерний сенс, що було закладено реформаторською діяльністю «батьків» Великих реформ при конструюванні нового самоврядування селян як перехідної форми до модерного місцевого самоврядування. З поля зору дослідників «випали» й такі важливі з точки зору необхідності критичного осмислення явища, як системні зловживання в сільських громадах при вирішенні питань власності, передусім - земельної, фальсифікації приговорів сходів їх очільниками (сільськими старостами, волосними старшинами) та писарями, а також зміни в структурі селянського самоврядування, що сталися в 1899 р., та організаційна роль його установ у революційних виступах селян початку ХХ ст. [14, 228-230; 76, 192-201; 77; 78; 79].

Висновки

Вузькостанові підходи та великодержавні амбіції широких кіл дворянського істеблішменту Російської імперії не дозволили урахувати територіальні аспекти нового селянського самоврядування та його модернізаційний потенціал у контексті розробки та реалізації Великої реформи 1861 р. Чималою мірою це зумовило курсування в офіційному та публіцистичному дискурсах другої половини ХІХ - початку ХХ ст. двох назв низових установ самоврядування селян: офіційної «сільська громада» та неофіційної «адміністративна община». Перша акцентувала на станово-територіальних аспектах селянського самоврядування, остання - на його зв'язках із традиційними самоврядними практиками дореформеного часу. Вивчаючи останні й тиражуючи інформацію про них, публіцисти й правознавці другої половини ХІХ ст. пересічно вживали термін «община» - скорочену форму терміну «адміністративна община», чим створювали хибні уявлення про селянське самоврядування в умовах аграрної модернізації імперії Романових, зводячи його до традиційних відповідних практик. Спираючись на розробки публіцистів і нехтуючи офіційним сегментом документальних джерел своїх праць, історики початку ХХ ст. при вивченні самоврядування селян також послуговувалися недоречним терміном община, чим створили в історіографії прецедент із помилкового ототожнення станово-територіального самоврядування селян імперії Романових з общинним («мирським») самоврядуванням її великоруських губерній і традиційними формами самоврядування в сільських соціумах інших регіонів.

Список використаної літератури

1. Латышев С. Волость / С. Латышев // Энциклопедический словарь / Изд. Ф. А. Брокгауз, И. А. Ефрон. - Санкт-Петербург : типо-литогр. И. А. Ефрона, 1892. - Т VII. - С. 93-98.

2. Административно-территориальное устройство России. История и современность / отв. ред. А. В. Пыжиков. - Москва : ОЛмА-ПРЕСС, 2003. - 320 с.

3. Клочков М. В. Очерки правительственной деятельности времени Павла I / М. В. Клочков. - Петроград : Сенат. тип., 1916. - 631 с.

4. Пушкарев С. Очерки истории крестьянского самоуправления в России / С. Пушкарев. - Прага : Хутор, 1924. - 43 с.

5. Христофоров И. А. Судьба реформы : Русское крестьянство в правительственной политике до и после отмены крепостного права (1830-1890-е гг.) / И. А. Христофоров. - Москва : Собрание, 2011. - 368 с.

6. Ушаков Н. М. Крестьянский вопрос в политике самодержавия России в ХІХ - начале ХХ века / Н. М. Ушаков. - Астрахань : Астраханс. гос. пед. ун-т, 1994. - 168 с.

7. Ружицкая И. Просвещенная бюрократия (1800-1860-е гг.) / И. Ружицкая. - Москва : ИРИ РАН, 2009. - 340 с.

8. Реформы в России. С древнейших времен до конца ХХ в. : в 4 т. - Т 3. Вторая половина ХІХ - начало ХХ в. / отв. ред. В. В. Шелохаев. - Москва : Полит. энцикл., 2016. - 765 с.

9. Верховцева И. Г. Крестьянское самоуправление в Бессарабии (середина - вторая половина ХІХ в.) / И. Г. Верховцева // Государственная власть и крестьянство в ХІХ - начале ХХІ века : сб. ст. - Коломна : МГОСГИ, 2013. - С. 35-40.

10. Скребицкий А. Крестьянское дело в царствование императора Александра II : Материалы для истории освобождения крестьян / А. Скребицкий : в 4 т. - Т. 1. - Бонн-на-Рейне : тип. Ф. Крюгера, 1862. - 968 с.

11. Кавелин К. Д. Взгляд на русскую сельскую общину / К. Д. Кавелин // Собрание сочинений К. Д. Кавелина : в 4 т. - Т. 2: Публицистика : [разсуждения, статьи и заметки К. Д. Кавелина]. - Санкт-Петербург : тип. М. М. Стасюлевича, 1898. - Стб. 162-194.

12. Сухова О. А. «Общинная революция» в России: социальная психология и поведение крестьянства в первые десятилетия ХХ века (по материалам Среднего Поволжья) / О. А. Сухова. - Пенза: ПГПУ, 2007. - 374 с.

13. Люкшин Д. И. 1917 год в деревне : общинная революция / Д. И. Люкшин // Революция и человек : Социально-психологический аспект. - Москва : изд. центр ИРИ, 1996. - С. 115-141.

14. Бржеский Н. Недоимочность и круговая порука сельских обществ : Историко-критический обзор действующего законодательства, в связи с практикой крестьянского податного дела / Н. Бржеский. - Санкт-Петербург : тип. В. Киршбаума, 1897. - 441 с.

15. Страховский И. М. Крестьянские права и учреждения / И. М. Страховский. - Санкт-Петербург: Общест. польза, 1904. - 256 с.

16. Страховский И. М. Крестьянский вопрос в законодательстве и в законодательных комиссиях после 1861 года / И. М. Страховский // Крестьянский строй. - Т. 1. : сб. ст. А. А. Корнилова, А. С. Лаппо-Данилевского, В. И. Семевского и И. М. Страховского. - Санкт-Петербург : Беседа, 1905. - С. 371-455.

17. Корнилов А. А. Крестьянское самоуправление по Положению 19 февраля 1861 г. / А. А. Корнилов // Великая реформа: [19 февраля 1861 - 1911]: русское общество и крестьянский вопрос в прошлом и настоящем : Юбилейное изд. : в 6 т. - Т. 6. - Москва : т-во И. Д. Сытина, 1911. - С. 137-157.

18. Уланов В. Я. Ход и исход крестьянской реформы / В. Я. Уланов // Великая реформа : 19 февраля 1861 - 1911 : сб. ст. А. И. Яковлева, В. И. Семевского, В. Я. Уланова, В. Е. Чешихина-Ветринского. - Москва : тип. Русск. т-ва, 1911. - С. 93-147.

19. Забоенкова А. Правовые аспекты разрушения общины в период столыпинской аграрной реформы / А. За- боенкова // Вестник Балтийского федерального университета им. И. Канта. - 2013. - Вып. 12. - С. 44-51.

20. Голубєв В. Ф. Сільська община (громада) XVI-XVIII ст. в українській історіографії / В. Ф. Голубєв // Український історичний журнал. - 2009. - № 5. - C. 186-199.

21. Голубєв В. Ф. Община Білорусі XVI - XVIH ст. : особливості використання наукової термінології / В. Ф. Голубєв // Україна в Центрально-Східній Європі. - 2017. - Вип. 17. - С. 523-529.

22. Кушко А. Бессарабия в составе Российской империи (1812-1917) / А. Кушко, В. Таки, О. Гром. - Москва : Новое лит. обозрен., 2012. - 400 с.

23.6592. - Ноября 28. Высочайше утвержденное мнение Государственного Совета, объявленное Сенатом 15 января. - О порядке взимания с казенных поселян денежных сборов на государственные подати, земские повинности и мирские расходы // ПСЗРИ-2. - Т. VHI. - Отд. І. 1833. От № 5877 - 6684. - Санкт-Петербург : тип. ІІ Отд. С. Е. И. В. К., 1834. - С. 698-707.

24. Дружинин Н. М. Государственные крестьяне и реформа П. Д. Киселева / Н. М. Дружинин : в 2 т. - Т. 1. Предпосылки и сущность реформы. - Москва ; Ленинград : АН СССР, 1946. - 635 с.

25. Таки В. Историческая память и конструирование региона после присоединения к империи: особая форма правления в Бессарабии в 1818 - 1828 гг. / В. Таки // Ab Imperio. - 2004. - № 3. - С. 145-174.

26. Верховцева І. Г. Українське Придунав'я: етносоціокультурний ландшафт / І. Г. Верховцева, О. К. Луньова // Регіональна історія України: зб. наук. ст. - Вип. 10. - К. : Ін-т іст. Укр. НАНУ, 2016. - С. 251-278.

27. Гроссул Я. Крестьяне Бессарабии (1812-1861 гг.) / Я. Гроссул. - Кишинев : Госиздат Молдавии, 1956. - 399 с.

28. Чірук С. В. Лютеранські колонії Південної України кінця XVIII - початку ХХ ст. : історико-демографічний аспект : дис. ... канд. іст. наук : 07.00.01 «Історія України» / С. В. Чирук ; Дніпропетр. нац. ун-т ім. О. Гончара. - Дніпропетровськ, 2016. - 376 с.

29. Російський державний історичний архів (далі - РДІА). Ф. 1180. Оп. XV. Спр. 144.

30. Высочайше утвержденное положение о царанах или свободных земледельцах Бессарабской области // ПСЗРИ- 2. - Т. ІХ. - Отд. І. 1834. От № 6685 - 7379. - Санкт-Петербург : тип. ІІ Отд. С. Е. И. В. К., 1835. - С. 75-81.

31. Анцупов И. А. Государственная деревня Бессарабии в XIX в. (1812 - 1870-е гг.) / И. А. Анцупов. - Кишинев : Картя молдовеняскэ, 1966. - 262 с.

32. Милюков П. Крестьяне / П. Милюков // Энциклопедический словарь / Изд. Ф. А. Брокгауз, И. А. Ефрон. - Санкт-Петербург : типо-литогр. И. А. Ефрона, 1895. - Т. XVI-А. - С. 675-714.