Стан цукрової промисловості України в 1990-х роках

О.О. Мазур

Мета. Автор статті ставить за мету проаналізувати особливості функціонування цукробурякового комплексу України в 1990-х роках. Визначити чинники, які призвели до значного скорочення цукровиробництва в нашій країні в зазначений період. А також окреслити можливі шляхи виходу цієї галузі з кризи сьогодні.

Аналіз останніх досліджень. Напевно, жоден інший сектор економіки України не справдив надії, що з'явилися після проголошення її незалежності, так мало, як аграрний сектор. Що спричинило занепад сільського господарства взагалі, і цукрового підкомплексу зокрема? Наскільки політика, яка проводиться в аграрному секторі України з початку її незалежності, здатна зробити сільське господарство конкурентоспроможним на міжнародній арені і перетворити його в локомотив для розвитку всієї економіки країни? Історики, економісти, аграрії ґрунтовно вивчають ці питання. У цій площині заслуговують на увагу узагальнюючі публікації Української академії аграрних наук: «Сільське господарство України - від минулого до сьогодення» у 4 томах, зокрема І [1] та ІІ [2] томи, праці М. В. Зубця [3], Ю. С. Коваленко [4], П. І. Коренюка [5], В. Юрчишина [6], А. М. Третяка [7].

Виклад основного матеріалу. На ринок цукру в Україні традиційно покладалися великі надії, а в 1990-х рр. - на зорі державної незалежності - надмірні. В середині 1990-х рр. у політичних колах і серед населення особливо популярним було хибне твердження про те, що лише за рахунок експорту цукру Україна зможе вирішити всі свої економічні проблеми і забезпечити добробут населення на рівні не нижчому, ніж у Західній Європі.

Всупереч цьому твердженню середньорічні обсяги виробництва цукрового буряку в Україні почали скорочуватись: з 43,8 млн. т в середньому за рік в 1986-1990 рр. до 31,3 млн. т - у 1991-1995 рр., 17,5 млн. т - у 1997 р., 15,5 млн. т - у 1998 р. та 13,2 млн. т - у 2000 р. Для порівняння в 1976-1980 рр. ці обсяги становили 53,9 млн. т в середньому за рік [8, 146]. Середньорічне виробництво цукру скоротилося відповідно з 5,0 до 1,6 млн. т [8, 120]. Урожайність знизилася з 267 ц/га (в середньому в 1986-1990 рр.) до 175 ц/га - в 1997 р. та 160 ц/га - в 1998 р. [8, 152]. Посівні площі під цукровими буряками скоротилися з 1607 тис. га в 1990 р. до 1475 тис. га - в 1995 р. та 856 тис. га - в 2000 р. [8, 137]. Таким чином, зібрана площа цукрових буряків у 2000 р., порівняно з 1990 р., зменшилася на 751 тис. га, тобто майже вдвічі.

Буряківництво - матеріаломістка галузь. На гектар посіву буряку прямі витрати в 19982000 рр. складали в більшості господарств 1400-1500 грн., або в 5 разів більше, ніж на гектар посіву соняшнику [9, 112]. Це ще один з факторів різкого скорочення посівних площ під цукровими буряками в 1990-х рр. Аналіз вищезазначених показників свідчить, що буряківництво в Україні в 1990-х рр. перебувало у кризовому стані і сподіватися на позитивний результат можна було лише за умови інтенсивної системи землеробства. В Європі ж, навпаки, середня урожайність цукрових буряків невпинно зростала - з 1976 по 1990 рр. - на 25%, з 363 ц/га до 445 ц/га, а в світі за цей же період - на 16% - з 298 ц/га до 346 ц/га [6, 27].

Отже, обсяги виробництва і урожайність цукрових буряків в Україні ще до 1990-х рр. порівняно з європейським та світовим рівнями були меншими і протягом тривалого часу залишались у стані стагнації, замість того, щоб зростати, а з початку 1990-х рр. почали різко падати. Окрім того, білий цукор, що вироблявся в Україні, як правило, не відповідав міжнародним стандартам (за вмістом золи, кольором, зернистістю), тому на міжнародному ринку його можна було продати лише із знижкою.

Закономірно, що із загальним спадом у галузі погіршилися і економічні показники підприємств, які вирощували буряк, за наслідками його реалізації. В результаті в таких господарствах (різних форм власності) не було достатньої кількості матеріальних ресурсів, щоб інтенсифікувати галузь. А сподіватися на рентабельність вирощування цукрових буряків, за розрахунками економістів, можна було лише за умови, коли реальний урожай цукрових буряків складав би не нижче 300 ц/га [3, 57]. В 1990-х рр. за цією межею доцільності вирощування цукрових буряків знаходилося понад 70% бурякосіючих господарств. У 1990-х роках, наприклад, з 7,3 тис. таких господарств понад 3 тис. зібрали менше 100 ц/га, або по 66 ц/га в середньому, 1020 підприємств - від 101 до 125, або по 112,7 ц/га в середньому [8, 152]. Значна їх частина знаходилася в районах недостатньої зволоженості.

Виробництво цукру в Україні залежить не лише від виробництва цукрових буряків, а й від ефективності їх переробки. На початку 1990-х рр. в Україні було 192 цукрові заводи. Станом на 1 січня 1997 р. 165 з них було приватизовано [10, 183]. Однак приватизація була здебільшого формальною процедурою, в ході якої акції розподілялися між колективами та керівниками. До того ж, оскільки цукрова промисловість вважалася «стратегічною» галуззю в Україні, значні пакети акцій багатьох цукрових заводів держава залишила за собою. Внаслідок цього в цукровій промисловості майже не було проведено реструктуризацію за ринковими принципами.

Середній цукровий завод в Україні міг переробляти 2679 т цукрових буряків за добу, що майже втричі менше, ніж в середньому в країнах ЄС, де за добу на заводі перероблялося приблизно 7500 т Лише 19 із 192 заводів в Україні в 1990-х рр. мали потужність понад 5000 т за добу [10, 183]. Для порівняння, у Франції в той час був завод потужністю 20 тис. т буряків на добу, а середня потужність по країні складала 10-12 тис. т за добу [6, 112]. Більше половини вітчизняних заводів були надзвичайно старими. Зі 192 заводів 58 було збудовано ще до 1860 р., а ще 66 - на межі століть [10, 185].

В середньому українські цукрові заводи потребували на виробництво 1 кг білого цукру вдвічі більше енергії ніж у країнах ЄС, а екстрагували лише 75% того цукру, що містився в цукрових буряках, водночас в Німеччині екстрагували 85%, а на найсучасніших заводах - до 90% цукру [10,184]. Це зумовлювалося ще двома факторами - цукристістю і врожайністю цукрових буряків, які значно поступалися іноземним зразкам. Так, Франція з гектара одержувала 9 т цукру, а Україна - лише 3 т [6, 112].

У країнах Європи відбувалася постійна концентрація виробництва у цій галузі. Так, у Франції у 1970-х рр. існувало 102 цукрові заводи, а в кінці 1990-х рр. - 46. Подібні процеси відбувалися і в Німеччині. Так до об'єднання НДР і ФРН середня потужність заводів там була такою, як в Україні: на 53 заводах по 500 робітників перероблялося 2,6 тис. т буряків на добу Нові власники збудували 3 великі цукрові заводи і закрили 15 дрібних. У розвиток цукрової промисловості нових східних земель було вкладено понад 1 млрд. марок [6, 87].

Потужність української цукропереробної промисловості в 1990-х рр. складала 0,5 млн. т цукрових буряків, або близько 55000 т білого цукру за добу Отже, для переробки дуже великого врожаю, наприклад 51 млн. т, потрібно було б 100 днів, а для переробки врожаїв другої половин 1990-х рр. вистачило б 60 днів [8, 158]. Однак, через проблеми з організацією і постачанням, насамперед енергоносіїв, «цукрова кампанія» тривала значно довше. На цукрові заводи часто доставляли брудний, мерзлий буряк, через що вихід цукру скорочувався ще більше, а отже зростали витрати на переробку. Початкові значні втрати буряку спостерігалися ще в полі при збиранні недосконалою технікою, при зберіганні його в кагатах в невкритому вигляді під дією погодних умов і несвоєчасному вивезенні. Подальші втрати були пов'язані з транспортуванням на цукрові заводи з додатковими перевалками буряку на залізничних пунктах, зі зберіганням на приймальних пунктах цукрових заводів. Такі втрати сягали колосальних розмірів. Так, в 1985 р. вони складали 27,8% [9, 127]. В 1990-х рор. вони також були значними.

Через ці фактори в 1996 р. до середини грудня лише 100 цукрових заводів закінчили сезонну кампанію, було перероблено лише 20 з 26 млн. т цукрових буряків. Таким чином, потужності цукрової промисловості було завантажено лише на 50% [8, 157]. Окрім того, по мірі старіння заводів зростала різниця між теоретично розрахованою потужністю та потужністю, яку фактично вдавалося реалізувати.

В радянський період цукрові буряки були однією з найприбутковіших сільськогосподарських культур в АПК УРСР. В 1990-х рр. порушення паритету цін на сільськогосподарську і промислову продукцію, втрата східних ринків збуту цукру, низька купівельна спроможність населення, вимушений перехід сільського господарства на давальницькі умови переробки сировини на фоні хронічних неплатежів і невиплат заробітної плати призвели до штучного перевиробництва цукру. А нерозвинутість інфраструктури ринку (недостатність оптових бірж, складських приміщень, посередників) призвела до того, що цукор в цей період реалізовувався за цінами нижчими за його собівартість.

В 1996 р. середня ціна реалізації цукрових буряків в господарствах АПК України склала 32,9 дол./т (в США - 43 дол./т, в країнах Європи - 50-60 дол./т). В результаті рівень рентабельності виробництва цукрових буряків в господарствах Міністерства АПК України у 1996 р. був 3,5%, що на 25,4 пункта менше в порівнянні з 1990 р. [11, 213].

У відповідності до постанови Кабінету Міністрів України № 490 від 24 травня 1997 р. було встановлено мінімальну закупівельну ціну на цукрові буряки урожаю 1997 р. в розмірі 70 грн./т (без ПДВ), оптово-відпускну ціну на цукор-пісок - 1190 грн./т [11, 234]. Така мінімальна ціна на цукрові буряки була розрахована відносно їх урожайності 350 ц/га. Але необхідно зазначити, що за 10 років до цього лише в 1989 р. в Україні було досягнуто урожайності цукрових буряків 317 ц/га (в 1987 р. - 298 ц/га, в 1988 р. - 290 ц/га) [8, 152]. Отже, при такій ціні виробництво цукрових буряків в значній частині господарств було прогнозовано збитковим.

Планова собівартість буряків 67,8 грн./т розраховувалася відносно мінімальних обсягів обробки ґрунту і посівів, мінімуму застосування засобів захисту рослин, мінімуму внесення мінеральних добрив. Отже, закладаючи в ціну реалізації цю собівартість, Кабінет Міністрів України поставив господарства в такі фінансові умови, за яких вони і надалі не мали можливості виконувати в повному обсязі весь комплекс агротехнічних робіт. За таких обставин розраховувати на врожайність цукрових буряків в обсязі хоча б 350 ц/га не було підстав (для порівняння Франція в той час вирощувала по 700 ц/га) [6, 28].

Аналіз економічної ефективності функціонування в 1990-х рр. в Україні цукробурякового комплексу свідчить, що питома вага прибутку сільськогосподарського підприємства становила 9,6%, цукрового заводу - 18%, держави - 67,3%, торгівлі - 5,1%. Водночас частка витрат сільськогосподарського підприємства досягала 58,8%, заводу - 35,9%, торгівлі - 5,3% [11, 247]. В умовах гострої економічної кризи в цукробуряковому підкомплексі таку диспропорцію доцільно було б виправити, щоб дати можливість сільському господарству піднятися на ноги.

З 1995 р. в зв'язку з відсутністю у цукрових заводів коштів для закупівлі сировини, буряки почали переробляти на давальницьких умовах. У результаті цього на ринку з'явився цукор сільськогосподарських виробників і цукрових заводів. В 1996 р. бурякосіючим господарствам, що постачали буряки на давальницьких умовах, було повернуто 2,4 млн. т цукру-піску (74% його загального виробництва) [10, 125]. Решта залишалася цукровим заводам в рахунок оплати за промислову переробку. Сільськогосподарські працівники, що одержали цукор у вигляді натуральної оплати, в умовах хронічної невиплати зарплати по декілька років реалізовували його по 500-600 грн./т, що було значно нижче його собівартості. За таких обставин цукор цукрових заводів не знаходив свого споживача. А в залежності від каналів реалізації ціни цукру-піску із цукрових буряків урожаю 1997 р. коливалися в межах 0,9-1,6 грн./кг. Так, розмір роздрібної ціни на цукор цукрових заводів був на рівні 1,6 грн./кг [10, 126], в той час як буряководи в умовах хронічної невиплати зарплати змушені були знижувати ціну на цукор.

Постановою Кабінету Міністрів України від 24 травня 1997 р. № 490 з 1 вересня 1997 - до 1 вересня 1998 р. було запроваджено квоту поставки цукру на внутрішній ринок в обсязі 1,5 млн. т. Для того, щоб вчасно здійснити комплекс сільськогосподарських робіт, бурякосіючі господарства попередньо, до вересня 1997 р. укладали угоди на поставку їм пально-мастильних матеріалів, мінеральних добрив, запчастин і техніки під цукор, який вони одержували потім із цукрових буряків 1997 р. на давальницьких умовах.

Цукровий завод за цукрові буряки квоти «А» (внутрішній ринок) платив 84 грн./т, також 25 кг цукру за одну тону зданого буряку за оптово-відпускною ціною 1190 грн./т, 650 кг свіжого жому по 412 грн./т, 10 кг меляси по 189 грн./т. Цукор, вироблений понад квоту «А», підлягав вільній реалізації лише за межами України. 25% цього цукру передавалося господарствам для внутрішнього споживання. Решта цукру реалізовувалася за межами кордону 41% виручки цукру за кордоном передбачалося передавати цукровим заводам, 59% - бурякосіючим господарствам [11, 237].

У відповідності з Постановою Кабінету Міністрів України від 24.09.97 р. № 1063 «Про забезпечення переробки цукрових буряків урожаю 1997 р.» на цукрові заводи під заставу їх високоліквідних матеріально-технічних ресурсів були направлені кредити на суму 300 млн. грн. під закупку сировини [10, 127]. Але, оскільки зношеність основних фондів на цукрових заводах складала 80%, їх ліквідність була дуже низькою. Основні фонди цукрових заводів (за невеликим винятком) для банків у якості застави під кредит не складали ніякого інтересу. Банківська система України в той період ще перебувала у стадії становлення, а кредитні ресурси українських банків були незначні. Тому для цієї мети почали залучати кредити із-за кордону, а заставою став виступати майбутній цукор. При цьому, у разі, коли цукровий завод не повертав вчасно кредит, він віддавав банку в 2 рази більше цукру. Цукор під заставу приймався по 600 грн./т. Конкуренція на ринку цукру також не сприяла стабілізації галузі. Не виправдалися надії на можливості експорту вітчизняного цукру до Росії, навпаки найближчі до неї області легальними і нелегальними шляхами постачалися цукром, який вона виробляла з тростинного цукру-сирцю.