Соціальна сфера розвитку Черкащини в добу класичного Середньовіччя

Размещено на http://www.allbest.ru/

СОЦІАЛЬНА СФЕРА РОЗВИТКУ ЧЕРКАЩИНИ В ДОБУ КЛАСИЧНОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Ю.М. Михайлюк

У статті надано характеристику особливостей соціального розвитку земель Черкащини у складі Русі. Зокрема розкрито етнічну та соціальну структуру населення краю. З'ясовано специфіку соціальної та громадської організації населення.

Ключові слова: Черкащина, соціальна структура, князі, дружинники, бояри, міщани, селяни, місто, городище, село, громада.

Mykhailuk Yu. Social sphere of development of Cherkassy region on the classical Middle Ages

Introduction. Cherkasy region was an integral and important part of Kievan Rus in the X--XIII centuries primarily because of its geopolitical situation. So, in this perspective, the researchers ' interest in it was most often focused on. Instead, a number of other characteristic and significantfor both Cherkassy region segments of the social development of the region fell into the field of view of scientists in passing. Such insignificant ones include the social aspects of the development of Cherkasy region. After all, the individual works of the past two decades, although they reveal certain segments of the topic, but do not exhaust the problem. There is a needfor its substantial refinement and professional synthesis of research material.

Purpose. The purpose of the article is to outline and explore the main aspects of social development and organization of the population of Cherkasy region in the era of Rus.

Results. In Cherkassy region in the X--XIII centuries, along with the Slavic population, there were many nomads. The social structure of the population of the region is represented by a small number ofprinces, warriors, who formed the personnel of the garrisons of numerous castles, boyars, burghers (mostly artisans and merchants) and peasants. A separate group of local inhabitants was a clergy - monks and priests. The centers of life of the Slavic population were numerous cities, fortifications and villages. For example, in Poros, a large part of which lies within the boundaries of Cherkasy region, more than 120 fortified settlements and more than 110 villages have been discovered by archeologists. Among the mostfamous cities were Kaniv, Zarub, Roden, Korsun, Voin. Cities had an important defense- strategic, administrative, economic, church-religious and cultural significance.

Originality. Scientific novelty ofthe research results is that this is the first attempt to generalize the characteristic features of social life of the population of the region.

Conclusion. Social history of Cherkasy region in the XI-XIII centuries characterized both by regional peculiarities and by all-Russian traditions. Specifically, the ethnic palette of the region is mainly determined, primarily due to its borderline location. Instead, the social structure of the population, centers of living and social organization are typical for Rus.

Key words: Cherkassy region, social structure, princes, warriors, boyars, townspeople, peasants, city, fortress, village, community.

Постановка проблеми. Черкаський край був невід'ємною і важливою частиною Руської держави у ТХ-ХТТТ ст. передусім з огляду на своє геополітичне становище. Тож саме у такому ракурсі найчастіше й фокусувався інтерес дослідників до нього. Натомість ряд інших, характерних і значущих як для Черкащини, так і Русі загалом, сегментів суспільного розвитку регіону потрапляли в поле зору науковців побіжно. Зрештою це призвело до певної однобокості у формуванні його «образу» на тлі Русі. До таких малодосліджених належить і соціальна площина розвитку Черкащини, який потребує окремого скрупульозного і фахового студіювання.

Метою статті є окреслити й дослідити основні аспекти соціального розвитку й організації населення Черкащини в добу Русі.

Аналіз останніх досліджень. Попри обмежену зацікавленість дослідниками заявленою темою, за останні два десятиліття в історіографії з'явилися окремі праці, що розкривають ті чи інші сегменти проблеми. Зокрема, питання типології та особливостей поселень південно- руського порубіжжя, а також соціальної та етнічної характеристики їх населення досліджувала В. Петрашенко [1; 2; 3]. До аналізу життя сільських громад Середнього Подніпров'я часів Русі вдався Ю. Михайлюк [4]. Історичну роль міст цього ж регіону в указаний період окреслював А. Чабан [5]. Однак вони не вичерпують поставлену в пропонованій розвідці проблему. Існує потреба її суттєвого доопрацювання й узагальнення дослідницького матеріалу.

Виклад основного матеріалу. Контингент населення території сучасної Черкащини в добу Русі був доволі строкатим, що було зумовлено як загальними тенденціями розвитку суспільства, так і геополітичним становищем краю. Етнічну основу місцевих мешканців безперечно складала слов'янська людність, консолідована попервах у межах племінних союзів полян та їх південних сусідів по Дніпру - уличів. Останні не хотіли миритися із зверхністю Києва, хоч спочатку й визнали владу князів Олега (885 р.) [6, 14], а згодом (914 р.) [7, 26] - Тгоря. Відтак невдовзі уличі були змушені переселитися із Середнього Подніпров'я (зокрема, й Черкащини) у межиріччя Південного Бугу й Дністра.

Не зважаючи на втрату київськими князями контролю над територією Південної Київщини на південь від р. Стугни (через переселення уличів та натиск печенігів і торків), там продовжувала проживати певна частина тутешнього слов'янського населення. Згодом, коли Ярослав Мудрий поширив свою владу на Поросся й почав будувати тут оборонну лінію, з метою збільшення людських ресурсів на кордоні з Степом став заселяти цей край вихідцями з інших земель. Так, після походу князів Ярослава та Мстислава в 1029 р. на ясів та касогів у центральній частині Поросся були осаджені переселенці з Північного Кавказу [8, 33]. Невдовзі тут були оселені вихідці з північних земель (можливо, кривичі) [9, 59], а також поляки, яких київський князь захопив під час походу 1031 р. на Червенськї гради («І посадив Ярослав своїх [ляхів] по [річці] Росі...») [6, 87]. Останнє, зокрема, підтверджують археологічні пам'ятки біля с. Стеблева на Корсунщині [10, 281]. Також у другій половині ХІ ст. руські князі поселили у Пороссі та лівобережних землях сучасної Черкащини кочових чорних клобуків, основу яких складали орди печенігів, торків і берендеїв. Князь Ярополк Володимирович у 1116 р. розмістив у нижньому Посуллі полонених під час походу на дреговицьку землю мешканців м. Друцька й «поставив город Желні дручанам» [6, 176]. На Черкащині того часу залишили свій слід також слов'яни-бродники, що засвідчено пам'ятками біля сіл Суботів та Вергуни. Так само тут трапляються пам'ятки половців. Зокрема половецькі підкурганні поховання були досліджені біля населених пунктів Бересняги, Іркліїв, Драбів, а поблизу Неморожа на Звенигородщині були знайдені половецькі кам'яні «баби».

Соціальна структура населення Черкащини Х-ХІІІ ст. була звичною для давньоруського суспільства. Зокрема, вона засвідчена нечисленними представниками князівської верстви, які фігурували тут головно як очільники князівських уділів-волостей. Дружинники складали особовий склад гарнізонів численних замків. У їх обов'язок входило не лише захищати край від зовнішньої небезпеки, а й виконувати поліційно-адміністративні функції. Так само тут мешкали бояри-землевласники, які також були причетні до адміністративного управління. Окрему групу місцевих мешканців становило духовенство - ченці та священики. Решту населення складали міщани (переважно ремісники та купці) та селяни (вільні («смерди») та різною мірою залежні від феодалів), які суттєво перевищували своєю чисельністю вищеназвані соціальні групи.

Осередками життя передусім слов'янського люду традиційно були численні міста, городища й села. Приміром, у Пороссі, значна частина якого розкинулася в межах Черкаського краю, археологами виявлено понад 120 городищ та більше 110 сільських поселень (без урахування селищ, прилеглих до городищ) [11, 75].

З огляду на найранішу згадку в літописах (980 р.) серед відомих і значущих міст краю насамперед варто назвати Родень. Місто під такою назвою в літописі згадується лише один раз в контексті боротьби князя Володимира зі своїм братом Ярополком за Київ. Саме під захистом мурів Родні Ярополк планував уберегтися від братової розправи, щоправда безуспішно. За уточненими дослідниками даними вказана згадка стосується 978 р.

Найімовірніше Родень був збудований київським князем Святославом Ігоревичем як необхідний укріплений форпост у гирлі Росі. Припускають, що місто мало й іншу назву - Святославль (згадується в «Повчанні» Володимира Мономаха під 1086-1087 р.), традиційно іменоване на честь князя-будівничого. Власне назва Родень походить від слів «родъныи» (рідний) або «родъ» (гора) [6, 46, 459]. За іншою версією - від імені слов'янського бога Рода.

Найчастіше (понад 15 разів) у джерелах зустрічаються звістки про Канів. Перше повідомлення датується 1144 р., хоча очевидно, що місто було засновано значно раніше. Щодо походження назви є кілька версій. Зазвичай її тлумачать як похідну від «кан» або «хан» у значенні «ханський перевіз». За іншою версією, згідно народного переказу, топонім Канів походить від назви птаха канюка тощо. На той час це місто посідало не тільки важливе оборонно-стратегічне, а й адміністративне (періодично було центром удільного князівства), господарське, церковно-релігійне (як резиденція єпископів) та культурне значення.

Також особливо важливими осередками життєвого розвитку краю вбачаються ряд наступних міст. Передусім ідеться про град Заруб на Дніпрі (біля колишнього с. Зарубинці Канівського р-ну). Він неодноразово згадується у літописах (1096, 1105, 1146, 1147, 1151, 1156, 1223 рр.). Стосовно назви існує щонайменше три версії: від назви Зарубського бороду, розташованого поряд; від давньоруського «зарубъ» - засіка, укріплення з повалених дерев; за легендою, тут, у багатолісному краї, на деревах, призначених для вирубки, ставили сокирою мітки («заруби»). Також по них місцеві мешканці орієнтувалися в болотистій місцевості, коли переховувалися від кочівницьких набігів. Відтак, мовляв, за населеним пунктом утвердилася назва Заруб [12, 150]. Важливим форпостом Русі в гирлі р. Сули було місто- фортеця Воїнь. Перша літописна згадка про нього датується 1055 р. у контексті перемоги князя Всеволода Ярославича над торками в околицях міста. Згодом фігурує в літописі під 1079 та 1110 рр. [6, 99,125,164,461]

Значущими для краю і Русі загалом були міста нижньої і середньої течії р. Рось. Таким був град Товаров (біля сучасного с. Межирич Канівського р-ну). Він одноразово згадується у літописі під 1190 р. у зв'язку з розгромом неподалік міста половців князем Глібом Святославичем [6, 351]. Інше місто - Дверен (біля сучасного с. Деренківець Корсунь-Шевченківсько- го р-ну). Поодинока згадка в києворуську добу про нього датується в літописі 1192 р. Тоді київський князь Рюрик Ростиславич на знак примирення пожалував Дверен чорноклобуцькому хану Кунтувдію [6, 351]. Також важливу роль відігравав Корсунь (у межах сучасного м. Корсунь-Шевченківський). Вперше він згадується в літописі під 1172 р. Утім є підстави виводити його витоки з кінця Х - початку ХІ ст. Існує кілька гіпотез щодо походження назви міста. Найпоширенішою є запозичена з переказів, що вихідці з кримського Херсонесу-Корсуня після хрещення Русі були священиками Десятинної церкви в Києві. Князь Володимир надав їм право збирати данину по р. Росі. Тож вони одному з тутешніх поселень, що своєю природою нагадувало їм рідний кримський Корсунь-Херсонес, і дали відповідну назву. Інша версія виводить топонім із запозичення з тюркських слів «кор» - «палаюча», «су» - «вода».

Ймовірно, що трансформацію від поселень-городищ до рівня міст переживали літописні Желні, Дубниця, Боровий, Римів, Пісочен Згідно літописного повідомлення град Желні був збудований князем Ярополком Володимировичем у 1116 р. для оселення там полонених «дручан» (див.: [6, 176]). Желні, Дубниця і Боровий у літописі згадуються лише по одному разові відповідно в 1116, 1155, 1190 рр. (див.: [6, 176, 265, 348]). Про Римів писемні джерела повідомляють двічі: близько 1097 рр. в контексті походу Володимира Мономаха «за Римів» на половців, а також під 1185 р. в описі літописця про захоплення міста половцями (див.: [6, 341,460]). Місцеві краєзнавці зазвичай локалізують літописний Пісочен в районі сучасного с. Піщане Золотоніського р-ну. Утім існує й інша думка, за якою цей град ототожнюють із колишнім с. Городище (урочище Піщанка) Переяслав-Хмельницького р-ну, затопленим Канівським водосховищем. Очевидно, назва походить від однойменного броду. Власне град Татинець ймовірно був побудований для його охорони.. До числа останніх з певною долею ймовірності можна зарахувати й гіпотетичного попередника Черкас - град Татинець¹'*. Виникнення таких поселень-городищ цілком закономірно було ініційоване князівською волею з метою зосередження в них військової й адміністративної влади певної округи. Відтак подібні населені пункти (укріплені й порівняно великі за своєю площею, з густотою забудовою, наявністю адміністративних споруд та церкви) вочевидь були опорою князівської влади на місцях та виконували функцію оборонних цитаделей у протистоянні загрозі кочівників. Водночас, чимало з них перетворилися на значні торгівельно-господарські та культурні центри - міста.

Міста будувалися, як правило, на берегах річок з урахуванням природних умов насамперед з мотивів безпеки, а потім уже виходячи з господарських і торгівельних зручностей. Забудова тогочасних міст була традиційною, що включала дитинець і посад. Дитинець являв собою центральну укріплену частину міста, де розташовувалися адміністративні споруди, храми, житла заможних мешканців, приміщення для господарських потреб тощо. Будувався він, як правило, на височині. Так, осердям давньоруського Канева вбачається гора «Московка» (за іншою версією - «Дніпровська гора»). Родень височів на «Княжій горі», розташованій на місці впадіння Росі в Дніпро. Ця видовжена й крутосхила за рельєфом гора обривисто виходила в бік Дніпра, з двох повздовжніх боків обмежувалася ярами й лише з четвертого боку плавно виходила в поле [13, 19-20]. Дитинець Воїня, як і місто загалом, містилося на підвищенні надзаплавної тераси Сули в оточенні річкових проток та заболоченої місцевості з озерами, що перетворювало місце його розташування на такий собі острів, що особливо виявлялося під час великих розливів [14, 18]. Фортеця Заруба розташовувалася на підвищеному виступі великої Дніпровської дуги [15, 48]. Центральні частини Корсуня і Борового розміщалися на високому лівому березі р. Рось [16, 14-15] тощо.

Окрім використання природно-ландшафтного захисту дитинець завжди укріплювався штучними фортифікаційними укріпленнями. Так, у Родні він був оточений валом і ровом. Поверх валу був вибудуваний мур з горизонтальних колод. З боку поля у кріпосній стіні стояли ворота з надбрамною вежею [13, 23]. Значно складнішими й масивнішими виявилися укріплення дитинця Воїня. Вони так само мали вал (висотою близько 5 м та шириною до 22 м) і рів (глибиною до 6 м та шириною до 20 м). На поверхні валу були побудовані стіни з вежами: з південного і північного боку в вигляді двох рядів засипаних землею дерев'яних клітей (висотою до 12 м, а шириною до 8 м), а з заходу - дерев'яної кріпосної стіни. Перед в'їздом до дитинця через рів лежав міст [14, 26-34].

Біля замків закономірно розташовувалася житлова частина міст - посади. З метою безпеки із незахищеного боку вони також обносилися валом і ровом, але значно меншого розміру, аніж навколо дитинця. Площа обох частин міст не була однаково пропорційною в усіх випадках. Наприклад, у Воїні дитинець розкинувся у межах 4,6 гектара, а посад займав 23 гектари [14, 18]. Натомість дитинець Родні займав мало не третину загальної площі міста [13, 22-25]. Ділянка фортеці Борового становила близько 1,3 гектара [16, 14].

Археологічні дослідження дають підстави вважати, що забудова таких поселень мала певний системний характер. Зазвичай місто перетинала головна вулиця, від якої відходили бічні. Уздовж них розміщувалися житла місцевих мешканців. Вони являли собою глинобитні або зрубні обмазані глиною наземні споруди та напівземлянки з двосхилими солом'яними чи земляними дахами. Їх обов'язковим конструктивним елементом були печі (кам'янки або глинобитні) з глинобитними черінями, лежанки (вирізані з материкового ґрунту) та глинобитна підлога [13, 25-28; 14, 58-54].

Знаковою особливістю окремих міст краю були укріплені річкові гавані. Такими, зокрема, володіли в заплавах на правому березі Сули міста Желні та Воїнь [14, 23]. Тут знаходили перепочинок та захист різноманітні купці та посольства на довгому шляху «Із варяг у греки», а також руські воїни під час походів дніпровим шляхом. Водночас практично всі тогочасні міста на Черкащині традиційно мали звичайні річкові пристані.

Переважна кількість населення мешкала в поселеннях сільського типу, які в часи Русі іменувалися «село». Зокрема, в літописах у географічній прив'язці до Південної Київщини цей термін фігурує з кінця ХІ ст. Так, у контексті опису наслідків спустошливого походу половців у Поросся 1093 р., літописець повідомляв: «...і опустіли села наші і городи наші», а також «палили (половці. - Ю.М.) села і стодоли» тощо [6, 135]. Села, в переважній більшості не укріплені, зазвичай купчилися гніздами (кілька поселень на відстані 0,5-5 км між собою) навколо міст та укріплених поселень-городищ. Типологічно поділялися на поселення з функціями погосту (були адміністративними центрами сільської округи, мали укріплення - феодальні замки), князівські, боярські, монастирські та заселені вільними селянами-общинниками села. Частина з них засновувалися як малі родові сільця, які розросталися за рахунок заснування у цьому населеному пункті нових дворів виокремленими з родини новими сім'ями [1, 75; 2, 25-29; 3, 559-560]. Кількість дворів («димів») у таких поселеннях коливалася від одного-двох до кількох десятків. Приміром, у поселенні біля с. Сахнівка на Корсунщині дослідниками виявлено 32 селянських двори [17, 170]. Водночас, подібне село в урочищі Ревутове на Канівщині налічувало близько 10 домогосподарств.

Сільські садиби за плановою структурою були схожі на міські, хоча займали більшу площу. На них традиційно містилися житлові будівлі, переважно напівземлянкового зрубного типу, подекуди навіть двоповерхові. Також мали місце господарські споруди, як то льохи, хліви, майстерні тощо.

Сім'ї зазвичай нараховували близько 5 осіб, а отже в родині було 2-4 дітей. Примітно, що тривалість життя населення того часу була невеликою. Як засвідчили дослідження за матеріалами поселення біля хутора Монастирок на Канівщині, чоловіки, зокрема, жили в середньому трохи більше 35 років [1, 74]. Окрім цього характерними рисами тогочасного соціуму Черкащини були висока смертність у молодому віці, швидка зміна поколінь, велика фізична зношеність організму людини та значний рівень захворюваності [3, 560]. Причинами цього слугували тяжка фізична праця, недостатня гігієна, життєві ризики та інші складнощі тогочасного життя населення.

Важливим складником соціального життя Черкащини в давньоруську епоху вбачається функціонування своєрідної ступеневої суспільної організації населення. Вищим її проявом було існування регіональних структур, прикладом яких є Пороська община, іменована в історичних джерелах «Поросся», «порошани». Можна бути певним, що вона в своїх межах була дієвим регулятором внутрішнього суспільного життя, хоч це важко підтвердити документально. Водночас, є безперечні підстави твердити, що община Поросся була активним учасником загальнодержавних суспільно-політичних процесів. Тут, як свідчать літописні матеріали, місцева громада завжди виступала цілісною та впливовою спільнотою. У добу князівських міжусобиць Поросся зазвичай тримало консолідовану з київською громадою позицію стосовно визнання того чи іншого князя своїм сюзереном. Приміром, під час боротьби за київський престол 1146 р. порошани, наслідуючи киян, звернулися до переяславського на той час князя Ізяслава Мстиславича посісти київський престол: «Ти - наш князь. А Ольговичів ми не хочемо. Поїдь-но вборзі, а ми - з тобою» [6, 199]. Так само вони традиційно брали безпосередню дієву участь у військових протистояннях, відстоюючи інтереси або підтриманих ними претендентів на Київ, або ж чинних київських чи своїх удільних князів. Так було, зокрема, в 1146, 1149, 1173 рр. тощо [6, 199,223,309]. Слід гадати, що з не меншою наснагою і організованістю «порошани» ставали на захист своїх теренів від зовнішньої агресії, зокрема з боку половців.

На нижчому щаблі адміністративного та громадського згуртування населення стояли волості, а далі - локальні міські та сільські громади. Останні обоє у своїй організації самоврядних механізмів (органи самоврядування, функції громади тощо) були аналогічними. Різнилися головно статусом, чисельним складом мешканців, компетенцією та потенційними можливостями. Цілком закономірно перевагу тут мали міста та великі городища.

Відтак селянські землеробські громади (у літописі називалися «верв») були первинною і, водночас, найбільш масовою самоврядною й адміністративною ланкою суспільства. До таких суспільно-територіальних одиниць зазвичай належали мешканці кількох невеликих сусідніх сілець (на Південній Київщині такі гнізда поселень налічували 2-5 одиниць) чи одного великого села. Певна сукупність таких груп складали волость, консолідуючою ланкою якої було центральне, зазвичай укріплене, поселення (у тому числі й місто). Сільські громади виконували важливі соціальні функції. Вони стосувалися передусім упорядкування системи господарської діяльності, сімейно-шлюбних відносин, дотримання норм звичаєвого права, права власності та судового вирішення внутрішніх конфліктів, відбування повинностей тощо.

Висновки

соціальний черкащина середньовіччя

Таким чином соціальна історія Черкащини в ХІ-ХІІІ ст. характеризується як регіональними особливостями, так і загальноруськими традиціями. Специфічною виявляється головно етнічна палітра краю, що зумовлено передусім прикордонним його розташуванням. Натомість соціальна структура населення, осередки проживання та соціальної організації загалом відзначаються типовістю для Русі.

Список використаної літератури

1. Петрашенко В. О. Давньоруське село за матеріалами поселення в Канівському Подніпров'ї / В. О. Петра- шенко // Археологія. - 1999. - № 2. - С. 60-77.

2. Петрашенко В. О. Типологія поселень сільського типу за історичними та археологічними даними / В. О. Петрашенко // Український історичний журнал. - 2003. - № 3. - С. 25-30.

3. Петрашенко В. О. Соціальна та етнічна характеристика південноруських неукріплених поселень / В. О. Петрашенко // Археологія і давня історія України. - К., 2010. - Випуск 1 - С. 559-562.

4. Михайлюк Ю. М. Сільська община Середнього Подніпров'я в контексті державотворчих процесів на Русі у ІХ - першій половині XIV ст. / Ю.М. Михайлюк // Український селянин: Праці науково-дослідного інституту селянства. - Черкаси, 2001. - Вип. 3. - С. 92 - 97.

5. Чабан А. Ю. Історія Середньої Наддніпрянщини. Навчальний посібник / А. Ю. Чабан. - Черкаси: Вертикаль, 2011. - 640 с.

6. Літопис Руський / Пер. з давньорус. Л. Махновця. - К.: Дніпро, 1989. - 591 с.

7. Патриаршая или Никоновская летопись // Полное собрание руських летописей. - Санкт-Петербург: В типографии Эдуарда Праца, 1862. - Т 9. - 256 с.

8. Моця О. П. Етнічний склад населення Поросся в ХІ - ХІІІ ст. / О. П. Моця // Проблеми збереження та відродження пам'яток історії та культури. - Біла Церква, 1994. - С. 30-46.

9. Томілович Л. Пороська земля перед та після монгольської навали / Л. Томілович // Історія в школі. - 1999. - № 8-9. - С. 57-60.

10. Археологические открытия 1981 года. - М., 1982. - 324 с.

11. Борисов А. В. Давньоруське Поросся: перші результати, новітні підходи і перспективи дослідження / А. В. Борисов // Археологія і давня історія України. - К., 2010. - Вип. 1 - С. 73-78.

12. Словник мікротопонімії Черкащини / Укладачі: Т О. Гаврилова., З. М. Денисенко. - Черкаси: Вид. Ю. Чабаненко, 2010. - 227 с.

13. Мезенцева Г Г Древньоруське місто Родень (Княжа гора) / Г. Г Мезенцева. - К.: Видавництво Київського університету, 1968. - 183 с.

14. Довженок В. Й. Древньруське місто Воїнь / В. Й. Довженок, В. В. Гончаров, Р. О. Юра. - К.: Наукова думка, 1966. - 148 с.

15. Петрашенко В. О. Трахтемирів: подорож у давнину / В. О. Петрашенко, Є. В. Максимов. - К.: [б. в.], 2000. - 102 с.

16. Овсієнко Л. Г Залишки давньоруських оборонних споруд ХІ-ХІІ ст. на території Корсунь-Шевченківсько- го району Черкаської області / Л. Г Овсієнко // Корсуньський часопис. - 1994. - № 1. - С. 12-19.

17. Толочко П. П. Київська Русь / П. П. Толочко. - К.: Абрис, 1996. - 360 с.

References

1. Petrashenko, V.O. (1999). Ancient Russian village based on the materials of the settlement in Kanivsky Podneprovsky. Arheolohia (Archeology), 2, 60-7 (in Ukr.)

2. Petrashenko, V.O. (2003). Typology of rural settlements according to historical and archaeological data. Ukrainskyi istorychnyi zhurnal (Ukrainian Historical Magazine), 3, 25-30 (in Ukr.)

3. Petrashenko, V.O. (2010). Social and ethnic characteristics of South-Russian unfortified settlements.Archeology and ancient history of Ukraine, 1, 559-562. Kyiv (in Ukr.)

4. Mikhaihuk, Yu. M. (2001). The rural community of the Middle Dnieper in the context of state-building processes in the IX - the first half of the XIV century. Ukrainskyi selianyn: Pratsi naukovo-doslidnoho instytutu selianstva (Ukrainian peasant: Proceedings of the Research Institute of the peasantry), 3, 92-97. Cherkasy (in Ukr.)

5. Chaban, A. Yu. (2011). History of the Middle Dnieper tutorial. Cherkassy: «Vertical» (in Ukr.)

6. Chronicle of Russian. Translatedfrom Old Russian L. Makhnovets. (1989). - Kyiv: Dnipro (in Ukr.)

7. Patriarchal or Nikon's Chronicle. (1862). Complete Collection of Rus chronicles, 9. St. Petersburg: In the printing house of Edward Pratz (in Rus.)

8. Motcia, O. P. (1994). Ethnic composition of the Porossya population in the XI-XIII centuries. Problems of preservation and revival of historical and cultural monuments. Belaya Tserkov (in Ukr.)

9. Tomilovich, L. (1999). Poros land before and after the Mongol invasion. History at school, 8-9, 57-60 (in Ukr.)

10. Archaeological Discoveries of 1981 (1982). Moscow (in Rus.)

11. Borisov, A. V. (2010). Old Russian Pigs: First Results, New Approaches and Prospects for Research. Archeology and the ancient history of Ukraine, 1, 73-78. Kyiv (in Ukr.)

12. Dictionary of microtoponomy of Cherkasy region. (2010). Cherkassy: Publisher Y. Chabanenko (in Ukr.)

13. Mezentseva, G. (1968). Ancient Russian city Roden (Knyazha Gora). Kyiv: Publishing of Kyiv University (in Ukr.)

14. Dovzhenok, V.Y., Goncharov, V.V., & Yura, R.O. (1966). Old Russian city Voin. Kyiv: Naukova dumka (in Ukr.)

15. Petrashenko, V.O., & Maximov, E.V. (2000). Trachtemirs: a journey in ancient times. Kyiv (in Ukr.)

16. Ovsienko, L.G. (1994). The remnants of the ancient Russian defensive constructions of the XI-XII centuries. on the territory of Korsun-Shevchenkivskyi district of Cherkasy region. Korsunskyi chasopys (Korsun magazine), 1, 12-19 (in Ukr.)

17. Tolochko, P.P. (1996). Kievan Rus. Kyiv: Abris (in Ukr.)

Размещено на Allbest.ru