Єврейське питання у революційному процесі 1917 р. в Росії

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Єврейське питання у революційному процесі 1917 р. в Росії

Олександр Безаров

У статті розглядається єврейське питання у контексті революційних подій 1917р. у Росії. Автором проаналізована політика Тимчасового уряду в єврейському питанні, зазначено про суттєві зрушення у правовому становищі російських євреїв після Лютневої революції. Емансипація євреїв у Російській республіці призвела до пожвавлення їхнього національно-політичного життя. Натомість прихід до влади більшовиків у жовтні 1917 р. дещо ускладнив процес розв'язання єврейського питання, яке із поглибленням соціально- економічної кризи, посиленням на її тлі загрози антисемітизму, вимагали від органів революційної влади відповідних політичних рішень.

Ключові слова: Російська революція, 1917 рік, єврейське питання, антисемітизм, Тимчасовий уряд, більшовики.

лютневий революція єврей емансипація

Вважається, що наукову історію Великої французької революції стали писати лише після її першого столітнього ювілею. Не виключено, що подібна ситуація може виникнути й стосовно історії «Великої російської революції»1, один із безпосередніх учасників якої В. М. Чернов у своїх спогадах зазначав, що «той, хто ідеалізує революцію, бачить лише половину правди»2. Очевидно, що ті, які намагаються применшити її роль в історії східноєвропейських народів, зрештою опиняються «по той бік» правди. Численні спроби публіцистів, політиків і навіть деяких істориків переосмислити історичне значення революційних подій у Росії крізь призму кон'юнктурних інтересів сучасності, зазвичай уводять їхні міркування до сфери цікавої конспірології і понадспрощених ідей. За нашою думкою, розгляд подій Російської революції 1917 р. поза контекстом її історичної атмосфери, яка була просякнута «ірраціональним відчуттям, що далі так жити не можна», означатиме не розуміння самої природи подібних соціальних і політичних потрясінь.

Революція 1917 р., як справедливо зазначає український дослідник О. І. Сич, не була несподіваним явищем в історії російської держави і суспільства Нового часу, але очікуваним результатом незавершеності їх модернізації у ХІХ ст. і спробою розв'язати проблеми, які залишилися їй «у спадок» від революції 1905-1907 років. Відомо, що однією з причин занепаду Російської імперії було нерозв'язане національне питання, яке у контексті інших, не менш гострих для пізньоімперської Росії проблем, виявилося мабуть роковим для трьохсотрічного царювання династії Романових. Світова війна оголила давні суперечності у розвитку імперії, перетворила їх на системну кризу і на початку 1917 р. обернулася управлінським колапсом6, який логічно завершився Лютневою революцію.

Отже, об'єктом нашого дослідження є революційний процес 1917 р. у Росії, а предметом - визначення місця та ролі єврейського питання у ньому.

Якщо в радянській історіографії обох російських революцій тема «участі євреїв у революційних подіях» особливо не піднімалася з ідеологічних міркувань, то за чверть століття після розпаду СРСР на гребні бурхливого розвитку національних історіографій, цю прогалину було майже заповнено. З-поміж сучасних російських істориків, які у той чи інший спосіб висвітлювали єврейське питання у революційному процесі 1917 р., слід зазначити О. В. Будницького, В. П. Булдакова, Г В. Костирченко, Б. І. Колоницького, О. Ю. Локшина, Д. З. Фельдмана, М. І. Цимбаєва, які, загалом, поділяють поширену тезу про те, що «історія російського єврейства не може бути написаною поза історією революції, немовби у паруванні над Росією...; їхня історія є складовою історії Росії, драматичною, як і будь-яка інша, сторінкою історії російської революції».

Російські євреї зустріли революційні події у Петрограді з надією на те, що зрештою буде розв'язане їхнє питання, адже відомо, що Романови до останнього трималися за свої релігійні забобони замість того, аби надати російським євреям усі громадянські права і свободи. Наприклад, коли у жовтні 1906 р. П. А. Столипін пояснював Миколі II, що євреї після оприлюднення Маніфесту 17 жовтня 1905 р. мають усі підстави вимагати від царського уряду рівноправності, то отримав у відповідь лише містичні хвилювання імператора: «Внутрішній голос, - зазначав Микола II, - усе настійливо твердить мені, щоб я не брав цього рішення на себе». Навіть у лихоліття світової війни, коли існування смуги єврейської осілості суперечило елементарній логіці військової стратегії, останній російській імператор вперто не бажав з єврейського питання «нічого на себе брати».

Лютнева революція, яка мабуть символічно співпала із єврейським святом Пурім, виправдала багаторічні сподівання російських євреїв: 150 законів колишньої Російської імперії, які визначали дискримінаційну політику самодержавства з єврейського питання, були скасовані Тимчасовим урядом 20 березня 1917 року. Зрештою було остаточно ліквідовано ганебний інститут єврейського безправ'я і релігійних забобонів часів Московської русі в Російській імперії - смугу єврейської осілості, яка проіснувала 124 роки та охоплювала майже всю територію європейської частини Росії. Після ухвалення революційного рішення Тимчасового уряду, єврейські депутати IV Державної думи на чолі з М. М. Фрідманом звернулися до російського прем'єра Г Є. Львова із заявою про відновлення історичної справедливості, що, мовляв, здійснилася одвічна мрія російських євреїв - стати Росії синами, але не пасинками, і разом з іншими її дітьми оберігати спільну землю. Водночас у різних містах Росії рабини виголошували урочисті промови на честь ухвалення Декрету про рівноправність, в яких вони закликали славити Бога в ім'я Тимчасового уряду та Російської армії. Перед величезним натовпом євреїв біля Хоральної синагоги у Петрограді її рабин М. Айзенштадт з приводу перемоги Лютневої революції заявив про звільнення євреїв від «сучасного рабства за волею російського народу, який став віднині вільним», а в асимільованих єврейських родинах Москви й Петрограду у пасхальний седер замість Агади читали Декрет про рівноправність.

Згідно до березневого декрету євреї отримали право обіймати посади в армії, цивільній адміністрації, судових органах тощо. У розвиток цього закону 9 травня була оприлюднена спільна постанова Військового міністерства і Генерального штабу про скасування усіх станових, релігійних і національних обмежень при вступі до військових навчальних закладів, а також стосовно провадження солдатів-євреїв в офіцери на загальних засадах. Патріотичні настрої, що охопили широкі верстви єврейської інтелігенції (особливо студентів) після Лютневої революції, підштовхнуло їх вступати до юнкерських училищ і шкіл прапорщиків. В Одесі, Петрограді і Москві поміж юнкерів налічувалося близько чверті євреїв. Незважаючи на те, що деяким із них незабаром довелося зіштовхнутися із упередженим до себе ставленням з боку християнської частини офіцерів, командування загалом схвалювало таке рішення, яке дозволило їм значно відновити армійські кадри.

Новим для Росії явищем було створення єврейських військових формувань. До середини 1917 р. у російській армії налічувалося близько 400 тис. євреїв. Багато їх було у лавах міліції Тимчасового уряду - особливо в столицях і великих містах. Характерним було те, що євреї тривалий час утримувалися від створення своїх власних національних підрозділів в армії, які могли спровокувати антисемітизм. Спочатку ці об'єднання - Союзи євреїв-воїнів (СЄВи) - ставили собі за мету вивчення національної культури, піклування про матеріальне становище військових єврейського походження. Але стрімке посилення антиєврейських настроїв у суспільстві, що пов'язувалося із липневою поразкою на фронті та загостренням продовольчої проблеми в країні, визначили ще одну задачу СЄВів, а саме, захист єврейського населення від погромів. Однак про самочинну організацію загонів самооборони не йшлося: було вирішено діяти за санкцією влади. Тому 1 жовтня на засіданні воїнів-євреїв Петроградського гарнізону була ухвалена резолюція: звернутися до Тимчасового уряду із запитом з приводу припинення погромів. З жовтня із делегацією СЄВу зустрівся заступник міністра- голови О. І. Коновалов, який заявив, що оскільки уряд не здатний забезпечити євреям захист від погромів, то створення місцевих загонів самооборони є на разі бажаним. Після проведення 10 жовтня у Києві Всеросійської конференції союзів євреїв-воїнів та обрання тимчасового ЦК Всеросійського СЄВу, було призначено особливого представника у Тимчасовому уряді. Ним став офіцер російської армії (прапорщик запасу), герой російсько-японської війни, кавалер усіх чотирьох ступенів «Георгіївського хреста» І. В. Трумпельдор, котрий, до речі, був сіоністом і мріяв про створення стотисячної єврейської армії, яка б за його планом, мала здійснити прорив на Кавказькому фронті та вийти до Палестини. Цікаво, але міністри Тимчасового уряду, з якими І. В. Трумпельдор поділився своїми міркуваннями з цього приводу, із розумінням поставилися до цієї дещо фантастичної ідеї.

Лютнева революція не лише забезпечила євреям рівні права поміж іншими націями, але й висунула питання про права єврейства як нації. Нове керівництво країни розпочало пошук демократичних шляхів у розв'язанні національної проблеми. За пропозицією представника Бунду М. І. Лібера, I-й з'їзд Рад ухвалив резолюцію щодо права національних меншин на самовизначення. У зв'язку із цим необхідно було знайти оптимальні як для російських євреїв, так і для країни загалом, форми общинного устрою. Вони мали об'єднати усіх євреїв, незалежно від їх ставлення до релігії,які управлялисярадами, що обиралися всезагальним голосуванням. Більшість єврейських громадських активістів виступила проти участі єврейських вихрестів у виборах таких рад. Водночас із створенням нових єврейських громад особливої популярності набула дореволюційна ідея С. М. Дубнова провести Всеросійський єврейський з'їзд. На конференції громадських єврейських організацій, яка відбулася у Петрограді 16 червня, було затверджено порядок денний майбутнього з'їзду. Зокрема, було запропоновано обговорити наступні питання: обґрунтування засад національного самовизначення євреїв Росії, визначення гарантій прав національної єврейської меншини, встановлення перехідних форм общинної організації російського єврейства, обговорення питання про становище євреїв у Польщі, Ерец- Ізраїлі та Румунії. Вибори делегатів з'їзду було призначено на початок грудня, але внаслідок більшовицького перевороту цей проект реалізувати не вдалося.

Після Лютневої революції російські євреї вперше посіли високі державні посади, у тому числі в самому Тимчасовому уряді, до якого увійшли багато колишніх членів Тимчасового комітету Державної думи,що функціонував упродовж революції. Наприклад, колишній есер П. М. Рутенберг обіймав посаду петроградського губернатора з цивільних питань, а товаришем міністра торгівлі та промисловості став представник партії кадетів С. Я. Лур'є. Натомість багато єврейських політичних діячів відмовилися від високих посад у Російській республіці, адже небезпідставно вважали, що це сприятиме посиленню антисемітизму в країні. Зокрема, міністерські посади свого часу пропонували трудовику Л. М. Брамсону, кадету М. М. Вінаверу, есеру А. Р Гоцу, меншовику Ф. І. Дану і бундівцю М. І. Ліберу, які відхилили ці пропозиції і заявили, що євреї не повинні бути міністрами в Росії.

Скасування дискримінаційного законодавства та проголошення загальнодемократичних свобод у революційній Росії призвели до різкої активізації політичного життя євреїв. Із підпілля вийшли майже усі ліві та праві єврейські партії, діяльність яких у Російській імперії була заборонена. Особливо помітними були сіоністи та соціалісти. Так, якщо у 1915 р. у Російській імперії налічувалося не більше 18 тис. сіоністів, то у травні 1917 р. їх було вже 140 тис., а у вересні т. р. - 300 тисяч осіб. 24-31 травня у Петрограді було проведено VII-му сіоністську конференцію. Учасники конференції підкреслювали, що повалення самодержавства створило сприятливі умови для реалізації Гельсінгфорської програми сіонізму, що була ухвалена у листопаді 1906 р. за пропозицією В. Жаботинського. Зокрема, російські сіоністи виступали за демократизацію державного ладу на засадах послідовного парламентаризму, за широкі політичні свободи, за безумовну рівноправність для єврейського населення, забезпечення меншинам представництва у загальнодержавних виборах, визнання за єврейським народом права на самоврядування, скликання національних зборів єврейського населення Росії для визначення національної стратегії розвитку євреїв тощо.

У середині серпня представники російського єврейства М. І. Лібер, Г. Б. Сліозберг, М. М. Фрідман, Р А. Абрамович, О. Й. Грузенберг взяли участь у діяльності Державної наради, що була скликана Тимчасовим урядом у Москві. У своєму виступі на цій нараді відомий адвокат і громадський діяч (брат відомого філософа і психолога С. Й. Грузенберга) О. Й. Грузенберг зазначив, що хоча єврейський народ і розділений на соціальні класи й політичні партії, його «перехоплюють почуття відданості своїй батьківщині, прагнення відстояти її цілісність та здобутки демократії». На виборах до Установчих зборів у листопаді більшість єврейських партій об'єдналися в єдиний національний блок, за яким було обрано сім депутатів, з яких шість виявилися сіоністами.

Важливою у процесах лібералізації суспільно-політичного життя в Російській республіці була діяльність Надзвичайної слідчої комісії (НСК) Тимчасового уряду, що була створена одразу після повалення самодержавства з метою розслідування злочинів старого режиму. Зокрема, НСК до листопада зібрала три томи матеріалів з приводу «справи Бейліса» 1913 р. і довела, що цю справу було сфальсифіковано. Були навіть висунуті обвинувачення деяким колишнім царським посадовцям, які за думкою слідчих, біли причетні до цієї справи, але більшовики полегшили роботу слідчим. Діяльність НСК після Жовтневої революції була згорнута, її матеріли засекречені, а багатьох причетних до «справи Бейліса» розстріляли, щоправда вже з інших міркувань.

Отже, Лютнева революція з її буржуазно-демократичними свободами начебто повинна була розв'язати єврейське питання в позитивному для євреїв значенні. Начебто все так і було, але, як влучно зауважив російський дослідник І. В. Міхайлов, «якщо євреї і скористалися плодами російської демократії, то лише на свою власну голову».

Видатний російсько-єврейський історик С. М. Дубнов, який опинився у вирі революційного процесу 1917 р., був мабуть одним із перших єврейських громадських діячів, які відчували глибокий драматизм революції, що розгорталася в Росії. Вже 8 березня він зазначав у своєму щоденнику про те, що «у цій революції є щось дивне: як у весняному сонці, яке світить, але не гріє». Талановитість визнаного майстра класичної історіографії російського єврейства дозволила йому розгледіти суперечливість революційних катаклізмів, що насувалися із залізною логікою історичної неминучості. За думкою С. М. Дубнова, із революцію євреї не лише придбали майбутнє, але передусім втратили своє минуле, розрив із яким для багатьох із них був украй болісним. «Із глибоким сумом стоїмо ми, мученики Росії, біля труни великої країни, з якою нас так довго пов'язувала історична доля, коли ми потерпали, але водночас творили культуру, свою та загальну, часто разом із найкращими представниками російської інтелігенції, сьогодні приниженої та розчавленої своєю темною масою», - писав він на початку 1918 року.

Другу половину 1917 р. в історії єврейського питання можна визначити як похмільний синдром єврейських революціонерів, як запаморочення від весняного кисню революційної свободи. Той факт, що ніхто з євреїв не хотів втрачати бажаного рівноправ'я і знову опинитися в «осілому» минулому, змусив їх «пестувати» революцію як свою власну перемогу (хоча, звісно, вона була зовсім не єврейською, як за своїм характером), адже як пригадувала відома есерка Б. О. Бабина, «порівняння з минулим дає нам надію на майбутнє». І вибір було зроблено на користь майбутнього. Як зазначає О. В. Будницький, євреї ніколи не грали провідної ролі в Російській революції, і що для них вона виявилися «гірким похміллям на чужому весіллі», а їх участь у російському революційному русі була наслідком не їхнього розриву із єврейством, «але приналежністю до нього».

Натомість виникає запитання про те, чи насправді Російська революція була чужою для російських євреїв? Очевидно, що ні, адже скасування минулих обмежень та здобуття рівноправності внаслідок Лютневої революції є безперечним цьому доказом. Але, якщо євреї, як зазначає О. В. Будниць- кий, не грали провідної ролі у революційних процесах 1917 р., то якими ж тоді були мотиви їхньої участі у революційному русі в Російській імперії'? Чи не є це спробою постфактум вкрасти перемогу у покоління єврейських революціонерів, які пліч-опліч із росіянами, поляками, українцями та іншими народами багатонаціональної імперії розхитували самодержавство, наближали перемогу Російської революції'? Це з одного боку, але з другого - перекласти відповідальність на «неєврейських» євреїв з приводу політичних спекуляцій на тему «єврейської революції» в Росії. Зрештою, як нам видається, відкритим залишається питання про ідентичність єврейських революціонерів, яка навряд чи вже була єврейською, але чи стала вона російською...?

Можна припустити, що Лютнева революція виявилася надто пізньою «весною народів» Росії, за якою одразу настала похмура осінь «Червоного Жовтня», що принесла із собою важкий тягар нерозв'язаних соціальних проблем минулої влади. За нашою думкою, Ю. Сльозкін має рацію, коли стверджує, що друга частина революційного процесу 1917 р. була єврейською у тому парадоксальному сенсі, що поставала як «єврейська революція проти самих євреїв». Єврейські революціонери із занедбаного містечка більше не хотіли бути «буржуазними», а отже гнаними євреями, але вони захотіли панувати, адже мали на це право, - право, яке вони вибороли разом із своїми українськими та російськими двійниками-маргіналами. Жовтнева революція була справжньою соціальною революцією, бо «жодний із відомих комуністів єврейського походження вже не хотів бути євреєм». Вона стала революцією численних єврейських юнаків, «які, зійшли зі сторінок російських романів про “зайвих людей”, які не вміли плавати і були не здатними задовольнити російську жінку».

Тогочасна статистика представництва єврейських революціонерів в органах революційної влади Російської республіки виявилася доволі переконливим, з нашого погляду, свідченням на користь зазначеної тези.

На I Всеросійському з'їзді Рад у червні 1917 р. не менше 30% делегатів-більшовиків виявилися євреями. Зі 159 емігрантів, що повернулися до Росії, за списками спеціального комісара Тимчасового уряду С. Г Сватікова, 99 були євреями. В першій групі з 29 осіб, з якою повернувся Ленін, 17 виявилися євреями. На нараді більшовицького ЦК 23 жовтня, на якій було проголошено курс на збройне повстання, з 12 присутніх 5 були євреями. Євреями були три із семи членів Політбюро, що очолило Жовтневе повстання. До складу Всеросійського центрального виконавчого комітету (ВЦВК), обраного на II з'їзді Рад, увійшло 62 більшовика (із загального складу 101). З-поміж них було 23 єврея, 20 росіян, 5 українців, 5 поляків, 4 прибалти, 3 грузина і 2 вірменина. Усі 15 доповідачів, які виступали в якості представників своїх партій з приводу захоплення влади, виявилися євреями. Першими головами ВЦВК (тобто лідерами Радянської держави) були Л. Б. Каменев (Розенфельд) і Я. М. Свердлов. Першими більшовицькими керівниками Москви і Петрограду були Л. Б. Каменев і О. А. Зіновьєв (Радомисльський). Останній також був головою Комінтерну. Першими більшовицькими комендантами Зимового палацу і Московського кремля були Г. І. Чудновський й О. Ярославський (М. І. Губельман). О. Ярославський був також і головою Союзу войовничих безбожників. Апофеозом цього єврейського карнавалу більшовицьких революційних лідерів, став сумнозвісний Л. Д. Троцький.

Взагалі, зазначає В. П. Булдаков, 1917 р. можна уявити у вигляді дивного карнавалу: політики чіпляли на себе одні личини, а життя вбирала їх для історії у зовсім інше уособлення. «Будь-які активні особистості повз власної волі перетворювалися на функціональні величини»36. Троцький став героєм революції j-ому, що нікого, крім себе в революції, не любив. Якщо Ю. Й. Мартову або Г. В. Плеханову стати справжніми революційними лідерами заважала їхня надвисока моральність, а І. Г. Церетелі, якого поважали як праві, так і ліві, за його схильність до політичних компромісів, то Л. Д. Троцький виявився пристрасним політиком, який все розумів, але мало, що любив..... Революція була його головною життєвою пристрастю. Революційність дітей асимільованого єврейства, котрі вийшли зі смуги осілості стала інстинктивною реакцією на російський чи український антисемітизм, який був очікуваною пристрастю тих, кому набридла революційна романтика та невлаштованість революційного побуту.

Революція дала євреям свободу, розраховуватися за яку їх змусили антисеміти. С. М. Дубнов, який не мав жодних ілюзій з приводу Жовтневого перевороту із сумом зазначав на початку 1918 р.: «Нам не забудуть участі єврейських революціонерів у терорі більшовиків. Прихильники Леніна - Троцькі, Зінов'єви, Урицькі та інші - заступлять його самого. Смольний називають пошепки “центрожидом”. Згодом про це будуть казати вголос, і юдофобія у всіх верствах російського суспільства глибоко укоріниться.... Не пробачать. Ґрунт для антисемітизму вже готовий». За думкою О. В. Будницького, Жовтнева революція обернулася для її єврейських героїв особистою трагедією. З 16 «переможців» Жовтня половину було страчено або загинули у в'язниці, двох (М. І. Урицького та Л. Д. Троцького) вбили терористи, за іронією революційної долі також євреї (Л. Канигіссер і Н. Ейтінгон), двох вигнали з країни, один покінчив життя самогубством і лише троє встигли померти своєю смертю.

Парадокс у тому, що карнавал Жовтневої революції на «єврейській вулиці» замовили ті, хто нещодавно захоплювався ідеями емансипації євреїв. Навіть О. Ф. Керенського запідозрювали у його начебто неросійському походженні. Дж. Рід під час боїв за Царське Село у жовтні 1917 р. змалював показову сцену із трупом більшовички Віри Слуцької, яку було вбито ворожим снарядом поблизу аристократичного будинку. Вражені господині особняку захотіли дізнатися, хто був винуватцем смерті молодої жінки. «Керенський!» - відповіли їй супутники В. Слуцької. Реакція одної дами була символічною: «Ось, я завжди знала, що Керенський єврей!». Восени з-поміж деяких прихильників більшовиків взагалі з'явилися дивні гасла: «Геть єврея Керенського, хай живе Троцький!». Власне й під час «штурму» Зимового палацу настрої тих, хто його боронив були далекими від юдофільських. Козаки, які мали захищати палац від Леніна, заявили, що у нього уся «шайка з жидів», але коли зрозуміли, що боронити палац немає з ким, на останок сказали, що Тимчасовий уряд є «наполовину жидівським», а захищають його лише «жиди та баби», а «російський народ залишися з Леніним».

Восени антисемітизм у Москві, на Україні, і навіть у містах Центральної Росії набував усе більше загрозливих рис і деінде проривався у погромні виступи голодних і здичавілих від матеріальної скрути селян та інтелігенції. Гостроти ситуації додавала хвиля деморалізованої російської армії, що сунула із заходу. У чергах за хлібом можна було почути таке: «євреїв у чергах немає, бо вони вже встигли його приховати». Звісно, що Ради, органи самоврядування і навіть ради солдатських депутатів намагалися попереджати погроми із застосуванням зброї, але це ще більше розпалювало пристрасті, адже ініціатива антипогромної агітації надходила від самих євреїв.

Після повалення самодержавства міське населення зіштовхнулося із єврейською радикальною молоддю, неприйняття якої посилювало традиційне упередження щодо іншої маси єврейства. Одна з єврейських газет зазначала, що більшовицькі маси з євреїв, які засідають у Радах не мають нічого спільного із євреями «справжніми», що, мовляв, вони захищають не єврейські, а російські інтереси. Але це вже мало кого хвилювало. Російські євреї розкололися на тих, хто розраховував на власні сили (сіоністи) і на тих, хто виступав за поглиблення революційних процесів, але вже у лавах російських політичних організацій. Багато хто взагалі не розумів, що відбувається і до якої партії їм краще пристати. Розпочався другий акт російського революційної трагедії, який В. П. Булдаков влучно назвав періодом «Червоної смути», особливість якої, за його думкою, полягала у тому, що ірраціональна ненависть, якою були перенасичені революційні маси навряд чи може вважатися «класовою». «Для революційної політики, з одного боку, і масової свідомості - з другого, визначальне значення мала не статистика, але сприйняття через “етнофункціонерів” образу тієї або іншої партії в якості “своєї” або “чужої” за духом. Безперечно, - зазначає В. П. Булдаков, - що до революції активно долучалися саме ті етноси, які відчували себе в силу тих або інших набутих у дитинстві гострих вражень найбільш “занедбаними” усією старою системою. Це явище було звичним для Росії, тим більше, що її панівна нація внаслідок зрозумілих причин була найбільш схильна до патерналістських ілюзій. Проте етномаргінали завжди залишаються заручниками системи».

Із позицію В. П. Булдакова погоджується О. В. Будницький, котрий небезпідставно вважає, що між двома революціями зростання антисемітизму було переконливим фактом. Навіть ті кола російського суспільства, які до революції особливо не переймалися «підозрілим ставленням до євреїв», почасти стали схилятися на бік тих, хто їх засуджував. Природним було те, зазначає О. В. Будницький, що політично активні євреї усе більше «лівішали», і навіть такі «зразкові ліберали», якими були кадети, вже не були впевненими у своїх минулих оцінках «єврейського питання».

Натомість Г. В. Костирченко не схильний перебільшувати значення антисемітизму у процесах «більшовизації» єврейських мас, які, за його думкою, попрямували до міст із розорених війною містечок колишньої смуги осілості у пошуках роботи й хліба. Одні, зазначає Г. В. Костирченко, годувалися у містах зі спекуляції, а другі, які були більш-менш письменними (володіли російською), наймалися до апаратних структур нової влади, що бойкотувалася тоді старим чиновництвом. В. І. Ленін із цього приводу якось сказав, що «велике значення для революції мала та обставина, що в російських містах було чимало єврейських інтелігентів. Вони ліквідували той загальний саботаж, із яким ми зіштовхнулися після Жовтневої революції.... Єврейські елементи були мобілізовані й у такий спосіб врятували революцію у скрутну хвилину. Нам вдалося опанувати державний апарат виключно завдяки цьому запасові розумної та освіченої робочої сили»50. Очевидно, що більшовизм був виключно російським явищем, але, «євреї допомогли його організувати».

Як згадувала єврейська революціонерка з Буковини П. Фрід'юнт, яка свідомо вступила до Австрійської компартії, аби «після революції нагодувати усіх бідних», у тому, що з-поміж євреїв так багато було революціонерів немає нічого дивного, адже головним мотивом, що спонукував їх ставати революціонерами була їхня бідність. «У пошуках роботи євреї вешталися світом. Найбідніші з них у такий спосіб пристали до революційного руху, які не мали відповідної теоретичної бази, за винятком тих, хто незабаром став елітою більшовицької партії».

Отже, у жовтні євреї опинилися у пастці - між Корніловим і більшовиками, але державним переворотом останніх були незадоволені усі єврейські партії. Проте маса єврейства зовсім не прагнула виступати ані проти старої, ані проти нової влади і сподівалася, що ситуація буде врегульована Установчими зборами. Інші пов'язували свої надії із зовнішньополітичним фактором, адже 15 листопада стало відомо про наміри британського уряду створити єврейську державу в Палестин4. Натомість післяжовтневе розпалювання антисемітизму відсували революційні сподівання євреїв на більш невизначену перспективу та змушували їх миттєво реагувати на конкретні загрози, що надходили із розпеченим повітрям революційного буревію.

Якщо ліберали були неприємно здивовані доволі високою кількістю єврейських виконавців з-поміж більшовиків, то останні, як вже зазначалося, були в захваті від того, що саме євреї не дозволили старому чиновництву саботувати державне управління. Так, 11 грудня Раднарком повідомляв, що «бухгалтерів і рахівників вже не потрібно», але необхідні фахівці у сфері міського та земського господарства, ветеринари, будівельники тощо. Але професійні якості єврейських фахівців не могли врятувати їх від переслідування за національною ознакою, до якого вдавалися як праві, так і ліві. Можна було зустріти «змови» проти радянської влади з антисемітськими гаслами та більшовицьких керівників, які боролися з контрреволюцією із гаслом «Бий жидів, рятуй Росію». У Вітебську військовий парад більшовиків викликав паніку поміж місцевого єврейства, які сприйняли це як початок погрому. У Вологодській губернії селяни зірвали волосні збори та обурилися з того, що замість ікон на сцені висіла «жидівська морда» Леніна та «вчинили дебош», адже більшість російських та й українських селян вперто вірили у те, що Троцький та Ленін жиди, а тому є ворогами Росії. Не допомогли навіть звернення більшовиків до бундівців, аби ті заспокоїли розбурхані революційними пристрастями традиційні забобони селянства.

У столиці ситуація була не кращою. У Петрограді єврейські публіцисти сумували за розпадом Росії і закликали столичних єврейських панянок не «хизуватися своїми діамантами», бо не час, адже за гріхи окремих євреїв буде розраховуватися «уся нація», а тому, мовляв, євреям краще не приховувати своєї приналежності до буржуазії, «яка ще може надати Росії чимало послуг». Водночас більшовики заарештовували на вулицях тих з євреїв, які виступали за скликання Установчих зборів, а в їдальні Товариства допомоги євреям загоном Всеросійського революційного комітету навіть було проведено обшук: шукали листівки із закликом М. М. Вінавера, котрий закликав голосувати за партію кадетів.

Революційні процеси 1917 р. виявилися непростими випробуваннями і для єврейських революційних партій, які не звикли до умов легальної політичної діяльності та були змушені перебудовувати свою тактику вже «по ходу» революції. Лютнева революція відкривала нові можливості для Бунду («Все- загальний єврейський робітничий союз»), який, натомість, обмежив свою географію територіями Росії, Білорусії та України.

Лідери Бунду (М. І. Лібер, Г М. Ерліх, Д. Й. Заславський) взяли активну участь у діяльності рад, зокрема у Петроградській раді та у ВЦВК, але їхня активність спрямовувалася політикою меншовицької фракції РСДРП.

Зрештою, у грудні зібрався перерваний світовою війною VIII з'їзд Бунду, на якому було підтримано позицію Ю. Й. Мартова з приводу захоплення більшовиками влади, котрий вимагав продовження «коаліційної політики» (співробітництва представників соціалістичних партій із буржуазією у Тимчасовому уряді). Зокрема, у резолюції з'їзду зазначалося: «Більшовицький переворот лише посилює господарський занепад країни, заперечує в російській революції її буржуазно- демократичний характер, надає їй значення соціалістичної революції. Більшовики своїми економічними декретами та експериментами підтримують у масах утопічні та анархо- синдикалістські ілюзії. Висуваючи ідею робітничого контролю замість державного, більшовики грають на руку анархістам, які закликають робітників до захоплення фабрик і заводів й, у такий спосіб, спотворюють значення та роль фабрично-заводських комітетів. Закликаючи робітників до соціальних експериментів, більшовики руйнують і без того ослаблений та вичерпаний промисловий торговий організм економічно відсталої Росії. Через воскресіння економічного терору, більшовики фактично ведуть до знищення професійних робітничих організацій та підставляють багнет и насильство замість організованих форм класової боротьби пролетаріату та підривають самостійність і незалежність його класової організації, а робітничому законодавству вони протиставляють урядову сваволю». У своєму прикінцевому слові відомий діяч єврейської соціал- демократії в Російській імперії, учасник дожовтневого революційного процесу, Р А. Абрамович натомість зазначив, що прихід більшовиків до влади був закономірним явищем, адже вони були єдиними, хто зміг розв'язати дивну політичну ситуацію «втечі від влади», до якої призвела нерішучість революційних партій. «Товариш Лібер казав есерам - беріть ви владу, а ми будемо в опозиції, а ті відповідали - ні, беріть ви, а ми будемо в опозиції. Але був інший вихід - разом бути у владі, проте вони цього не хотіли».

На виборах до Установчих зборів з-поміж єврейських партій Бунд посів друге місце, значно поступаючись блоку сіоністів, перемога яких надихалася рішенням Великої Британії допомогти «єврейському народові створити національний осередок у Палестині» (Декларація Бальфура). Натомість популярність сіоністів - від правих до лівих - створювала для більшовиків суттєву проблему, адже ті відмовлялися визнавати легітимність Жовтневого перевороту та закликали 8 і 10 листопада до боротьби з «узурпаторами» й створення «всеросійської єврейської оборони». Навіть прихильна щодо більшовиків «Поалей Цион» (Єврейська соціал-демократична робітнича партія) засудила Жовтневий переворот і вимагала негайного скликання Установчих зборів. Очевидно, що Леніну і Троцькому загрожувала повна ізоляція на «єврейській вулиці» російської революції, що зовсім не входило в їхні плани. А тому, вони спробували налагодити відносини із Бундом, який у березні наступного року визнав радянську владу і почав доволі вправно конкурувати із більшовиками у справі посилення революційної діяльності особливо поміж містечкової єврейської маси (видавалися комуністичні газети на їдиш, були засновані єврейські комуністичні секції (євсекції), єврейський комісаріат тощо).

Таким чином, політика державного антисемітизму Романових виштовхнула радикальну частину асимільованого єврейства в Російську революцію, результати якої загалом виправдали довгоочікувані сподівання усіх російських євреїв з приводу їхньої рівноправності. Як писав В. Жаботинський, внаслідок революції «нас більше не вважають боягузами», вона привчила нас до «вогню нового духу» і, якщо ми у чомусь переплатили за її наслідки, то ми натомість і здобули. «Але чи був рівнозначним такий обмін? Чого варті ті жертви, якими нас змусили заплатити за повалення самодержавства?», - подібно до багатьох «нових» євреїв, із тривогою запитував себе і В. Жаботинський.

Справді, Російська революція 1917 р. не змогла розв'язати усіх суперечностей єврейського питання, а «винагородою» за надмірне захоплення російською революцією знову ставав антисемітизм. Це підкреслювало відому тезу Ж.-П. Сартра про «ситуацію автентичного єврея, якому протипоказаний сіонізм, якщо звісно він прагне залишитися на своїй батьківщині, бо вона живить аргументами антисемітів». Розірвати замкнене коло «ситуації автентичного єврея» спробували більшовики, адже, як зазначав С. М. Дубнов, єврей-більшовик автоматично втрачав свою національність і замість боротьби за національне звільнення виступав за класову боротьбу71. І це було природнім явищем. Півстолітня боротьба єврейських соціалістів під російськими прапорами в імперії Романових, наприкінці 1917 р. зрештою принесла свої закономірні результати. Крім цього, «більшість російського єврейства завжди було зацікавлене в існуванні могутньої та цілісної російської держави», а отже, з нашого погляду, немає нічого дивного у тому, що за більшовиками, котрі мабуть виявилися найбільшими реалістами з-поміж інших революційних партій, попрямували ті, хто більше за усіх потерпав від погромів, економічного хаосу, політичної невизначеності та загрози монархічного реваншу. Власне через відсутність радикальних перетворень наприкінці 1917 р. демократична альтернатива для Росії ставала примарною. Адже правий був Ленін, який глузливо заявляв меншовикам та есерам у 1920 р.: «Чи знайшовся б у світі хоч якісь дурень, який би пішов на революцію, якщо б ви справді розпочали соціальну реформу? Чому ви цього не зробили? Тому що ваша програма була порожньою програмою, була нісенітним мрійництвом».

Можна мабуть ще довго дискутувати з приводу того, якими мотивами насправді визначалася поведінка єврейських революціонерів у 1917 р. (адже поразка революції не залишала їм вибору), але очевидним мабуть було те, що у процесах жорстокого громадянського протистояння, у вихор якого були занурені усі учасники Російської революції, величезні маси євреїв у черговий раз опинилися у ролі їхніх політичних заручників.

Примітки

Ми погоджуємося із думкою Б. І. Колоницького про те, що термін «Велика російська революція» є не зовсім коректним науковим поняттям, а тому дотримуємося більш нейтрального визначення вказаних подій, як «Російська революція 1917 року». Див.: К 100- летию революции в России (интервью с российским историком

Б.И. Колоницким) / Интервью взял Н. Глибищук // Історична панорама: Науковий збірник ЧНУ Спеціальність «Історія». - Чернівці: Чернівецький національний університет, 2017. - Вип. 24. - С. 13.

2Чернов В. Великая русская революция. Воспоминания председателя Учредительного собрания. 1905-1920 / Пер. с англ.. Е. А. Каца. - М.: ЗАО Центрополиграф, 2007. - С. 417.

Там само. - С. 416.

Жовтень 1917 року: переворот чи революція? (Матеріали наукового семінару кафедри історії нового та новітнього часу, 23 жовтня 2007 р.) // Історична панорама: Збірник наукових статей ЧНУ Спеціальність «Історія». - Чернівці: Видавництво Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича «Рута», 2007. - Випуск 5. - С. 124.

5Сыч А. Рецензия на кн..: Шубин А. В. Великая Российская революция: от Февраля к Октябрю 1917 г. - М.: ООО «Родина МЕ- ДИЯ», 2014. - 452 с. // Історична панорама: Науковий збірник ЧНУ. Спеціальність «Історія». - Чернівці: Чернівецький національний університет, 2017. - Вип. 24. - С. 139.

Булдаков В. П. Красная смута: Природа и последствия революционного насилия. - Изд. 2-е, доп. - М.: РОССПЭН; Фонд «Президентский центр Б. Н. Ельцина», 2010. - С. 675

Цимбаев Н. В чужом ли пиру? / «Круглый стол». Из истории и мифологии революции. Почему евреи? // Отечественная история. - 2000. - №2. - С. 109.

Цит. за: Будницкий О. В чужом пиру похмелье: евреи и русская революция // Евреи и русская революция. Материалы и исследования / Редактор-составитель О. В. Будницкий. - М., Иерусалим: Гешарим, Мосты культуры, 1999. - С. 11.

Гольденвейзер А. А. Правовое положение евреев в России // Книга о русском еврействе: от 1860-х годов до революции 1917 г. - Иерусалим: «Гешарим», М.: РПО «Мосты культуры», Мн.: ООО «МЕТ», 2002. - С. 141.

Там само. - С. 143-145.

Фельдман Д. Временное правительство и еврейский вопрос в России // Параллели: русско-еврейский историко-литературный и библиографический альманах. - №13-14. - С. 95.

История евреев России / Авт. коллектив / Научный ред. М. Кипнис. - М.: Федерация еврейских общин России, 2007. - С. 401.

Фельдман Д. Вказ. праця. - С. 98.

Там само. - С. 99.

Там само.

Там само. - С. 100.

Кельнер В. Е. Миссионер истории: Жизнь и труды Семёна Марковича Дубнова. - СПб.: Изд. дом «Мфъ», 2008. - С. 484-486.

История евреев России. - С. 399-401.

Фельдман Д. Вказ. праця. - С. 100.

История евреев России. - С. 405-406.

Жаботинский В. Избранное. - Иерусалим, СПб.: Гешарим, Ро- спринт. - С. 230.

История евреев России. - С. 371.

Фельдман Д. Вказ. праця. - С. 101.

Там само.

Там само.- С. 97-98.

Михайлов И. Кто кого «использовал»? / «Круглый стол». Из истории и мифологии революции. Почему евреи? // Отечественная история. - 2000. - №2. - С. 101.

Цит. за: Кельнер В. Е. Вказ. праця. - С. 480.

Там само. - С. 495.

Шевырин В. Ещё о «хмельном» выражении / «Круглый стол». Из истории и мифологии революции. Почему евреи? // Отечественная история. - 2000. - №2. - С. 111.

Размещено на Allbest.ru