Історичні паралелі в російсько-радянській пропаганді та їх ідеолого-культурна двовимірність

Постановка проблеми: Інформаційно-пропагандистська війна, яка свого часу була складовою біполярного протистояння, після закінчення «холодної війни» здавалось б стала історією. Світ, як і колишні республіки Радянського Союзу, звикли до мирного співіснування із правонаступницею СРСР Росією. Але для Російської Федерації розпад СРСР став геополітичною катастрофою, а тому російський політичний бомонд і значна частина суспільства відчували по-требу реваншу. Тому з початком ХХІ ст. почала втілюватись у життя доктрина «відродження» Росії, а саме повернення статусу наддержави, що формує основи світопорядку і «велику російську цивілізацію» з власним культурним, мовним та історичним простором. Саме перекручені та знівельовані історичні факти стали найпотужнішою ідеологічною зброєю російської пропаганди в культур-ному та освітньому середовищі, спрямованою на повернення політичного й іде-ологічного впливу на українські землі. російський інформаційний пропаганда війна

Актуальність теми історичної спадщини як засобу ідеологічного впливу ро-сійської пропаганди особлива для українського суспільства та існування держа-ви Україна. Адже частина населення Сходу України та Криму, перебуваючи під впливом російської пропаганди, що нівелює історичну правду, підтримала ро-сійську агресію на українські землі. Тому розкриття історичних вигадок в ро-сійському кіно, художній літературі та мистецтві є вкрай важливим.

Аналіз попередніх досліджень. В процесі розгортання російсько-українсь-кого конфлікту питання використання фальсифікації історичних фактів у якості ідеологічного впливу на українське суспільство («фейків» -- від англ. Fake під-робка) висвітлювали чимало політичних, культурних та військових оглядачів в українських та зарубіжних періодичних виданнях. Військову агресію та нама-гання керманичів Росії за допомогою засобів масової інформації виправдати захоплення українських територій через ідеолого-культурну двовимірність обго-ворюють на сайтах та телеефірах, в пресі та дискусійних клубах. Американсь-кий історик, професор Єльського університету Тімоті Снайдер, Пітер Померан-цев, британський публіцист і телепродюсер, російський військовий репортер радіо «Ехо Москви» Аркадій Бабченко, німецький політолог Уве Хальбах, укра-їнський історик та політолог Євген Магда займаються питаннями ідеологічного впливу російської пропаганди. Саме ця різноманітна джерельна база і послужи-ла основою даного дослідження.

Мета: Проаналізувати історичні перекручування антиукраїнського та анти- західного спрямування, які застосовує російська пропаганда на прикладах фі-льмів, художніх творів, телевізійних передач; показати ідеологічний вплив да-ного чинника на російське, українське, європейське суспільства й значиму роль правдивих історичних знань.

Основні результати дослідження. Інформаційно-психологічна війна Росії проти України за своєю всебічністю є найбільш безпрецедентною за всю істо-рію україно-російських стосунків. Пропагандистські бої на «історичному фрон-ті» ведуться з метою знищити підвалини історичної пам'яті українців і тим са-мим знівелювати підґрунтя української національної консолідації та її базової основи -- існування власної української держави.

Сьогодні, напевне, найбільш болісно відбувається переосмислення українсь-ко-російських відносин та спільної історії на рівні масової свідомості, адже не дивлячись на складну історію стосунків українського й російського народів ук-раїнці у переважній більшості не були русофобами, сприймаючи росіян як сусі-дів, братів, друзів, але ніяк не ворогів, що можуть завдати удару в спину. За ни-нішньої ситуації українське суспільство шокує не стільки політика офіційної Москви (більш як за триста шістдесят років російська імперська політика щодо України мала чітку закономірність), скільки настрої і налаштування громадян Росії. Росіяни із надзвичайним ентузіазмом, гідним «кращих» традицій пропа-ганди радянських часів, підтримали імперську політику Російської Федерації. Навіть частина українських громадян, які ностальгують за минулим, не отрима-ли правдивих історичних знань і виступають носіями поглядів, мотивованих радянською ідеологією, є лекторатом відповідних поглядів на історичне мину-ле. «Історія як історична пам'ять, -- за твердженням Л. Зашкільняка, -- є не тільки інструментом політики та ідеології, вона виконує цілком конкретні і зро-зумілі легітимаційні завдання: «узаконює» державність, націю, групові і спіль- нотні інтереси тощо» [ 1, с.21]

На сьогодні переважна більшість громадян України осмислила свою держа-вну окремішність саме через російську агресію, почала з більшою цікавістю пі-дходити до історичних знань. Сучасне суспільство виглядає значно консолідо- ванішим навколо національної ідеї -- збереження суверенної держави, відчуває власну відповідальність за те, що відбувається, і реально прощається з тією сис-темою свідомості й поглядів, яка отримала назву «совок».

Проте важливим є питання, що спонукало російське суспільство до підтрим-ки агресивної політики влади Російської Федерації щодо України? Зазвичай, необхідною компонентою тоталітаризму є ідеологія, яку можна визначити як загальнообов' язковий світогляд, котрий насаджується правлячим режимом ме-тодами і прийомами пропаганди. Пропаганду сьогодення важко порівнювати з

пізньорадянською пропагандою. У період так званого «застою» люди ледве ві-рили в ідеологічні орієнтири, сьогодні ж позиція уряду щиро підтримується бі-льшістю народу Росії. І в першу чергу в політиці щодо історії й пам'яті -- де держава добирає систему суспільно-політичних цінностей. Відтак, історична політика Росії -- це нав'язування російському і українському суспільству своїх цінностей, що стало складовою інформаційно-психологічної війни, мета якої -- доносити підробну («фейкову») інформацію та інформацію із винятково нега-тивними конотаціями щодо образу українця і України за допомогою всіх мож-ливих засобів. Найбільш відверто сфальсифіковані і широко розповсюджені пропагандистські матеріали містять повідомлення про «розп'яту українською армією дитину у Слов'янську», чутки про теорію змови навколо трагедії MH-17 для відволікання уваги від російських найманців, повідомлення про викорис-тання білого фосфору Україною під час військового конфлікту на Донбасі...

Російський військовий репортер радіо «Ехо Москви» А. Бабченко вважає, що уникнути війни на сході України було неможливо, оскільки, на його думку, «це був не закономірний процес, а штучно створений», що це перша війна, «розв'язана абсолютно на порожньому місці виключно пропагандою», що йде з зомбоящиків, і це значно гірше, ніж «Іскандери» чи підводні човни [2].

Пітер Померанцев, британський публіцист і телепродюсер, автор книги про Росію 21 століття -- її телепростір, ідеологію та владу -- «Ніщо не правда і все можливо», вважає, що мета російської пропаганди -- добитися, щоб ніхто ні-кому не довіряв. Не переконати, як у класичній пропаганді, а зробити інформа-ційне поле брудним. Тобто забруднити образ України, її історичне минуле так, щоб на Заході сказали: не зрозуміло, хто там правий, нехай самі розбираються. На думку британця, брудна історична інформація не менш небезпечна, ніж яде-рна зброя [ 3].

На думку М. Рябчука, письменника та публіциста, пропаганда в Росії лягає на вдячний ґрунт, який плекався десятиліттями. «Якщо люди хочуть бути обду-реними, вони й одуряться. Не тому, що вони зовсім не мають доступу до інфо-рмації, але більшості це подобається. Це .втеча від свободи» [4].

Відомий американський історик, професор Єльського університету Тімоті Снайдер в своєму виступі на Chicago Humanities Festival назвав російську про-паганду загрозою, яка перекладається на дуче, диктатора, фюрера, який усіх ве-де і за все відповідає [5]. На думку Тімоті Снайдера, мета російської пропаганди в тому, щоб показати, що історичної правди, по суті, не існує. На прикладі тесту на протиріччя, він нагадує деякі речі з російської пропаганди: української дер-жави не існує, але українська держава займається репресіями; української нації не існує, але всі українці -- націоналісти; української мови немає, але на Дон-басі всіх змушували говорити українською. Небезпека такої державної політики у тому, що вона руйнує чисельні види існуючих зв'язків: трансатлантичний, єв-ропейський, цілісність держави або суспільства [5].

Після розпаду СРСР, процесу, який нинішня російська влада і суспільство сприймають як геополітичну катастрофу, все більш розповсюдженим в Росії стає протиставлення цінностям Заходу власних «російських національних цін-ностей». Президент В. Путін бере на себе роль своєрідного «фюрера» і «мисли-теля», одночасно беручи за приклад думки російських філософів і прихильників «євразійської школи», розквіт яких відбувався сто років тому. Отже, граючи

роль спадкоємниці СРСР, Росія в своєму віртуальному світі, вже фактично 15 років, продовжує воювати в «холодній війні». У цій війні Росії протистоять США, НАТО, ЄС та весь інший світ, і за потреби ці вороги «об'єднуються» і постають як зло проти російської спільноти, велич якої чомусь перестали пова-жати. Антизахідні за настроєм російські публіцисти об'єднуються в різні групи, як наприклад, Ізборський клуб, що позиціонує себе як «інституція динамічного консерватизму». До цього інтелектуального кола надежить А. Дугін, відомий представник так званої «євразійської школи». Екстремістські націоналістичні ідеологи, такі як А. Дугін, давно висунули тезу, що Україна не є нацією, а ско-ріше підгрупою «великих росіян». Цю думку поділяють багато представників владних кіл Російської Федерації, у тому числі сам президент В. Путін, який ще у 2008 р. сказав президенту США Дж. Бушу: «Ви повинні зрозуміти, Джордж, що Україна навіть не країна».

«Чи стала криза в Україні причиною для повернення Росії до часів холодної війни?», -- задається питанням відомий німецький політолог Уве Хальбах. На його думку, політологи та експерти з питань Східної Європи мають щодо цього сумніви, хоч і вказують на систематичний характер конфронтації блоків і мину-лого ідеологічного розколу між таборами. Але, на думку політолога, все, що стосується світоглядної різниці, це заперечення все більше і більше втрачає пе- реконливість[6].

Глобальна змова «всіх ворогів» продовжує існувати в російській пропаганді. Цей міф активно просувається в Україні ще з початку 2000-х, коли на екрани російських телеканалів стали масово виходити відповідні науково-популярні передачі, а на полицях українських книгарень з' явилися незліченні наклади книжок під назвами, що починалися з «Росія проти...». Зараз міфом холодної війни сповнені інтернет-ресурси так званих «ДНР» та «ЛНР», його активно екс-плуатують проросійські групи, а також багато ЗМІ, які діють в Україні. Зокре-ма, ця тема є однією з ключових донецького інтернет-ресурсу «Комитет». Проте значно далі пішло телебачення в Росії. Російський пропагандист Д. Кисельов (Перший канал «Росія»), заявив, що «Росія -- єдина країна, яка може перетво-рити США на радіоактивний попіл». Life News (телеканал), Russia Today, РИА Новости -- далеко неповний перелік джерел російської пропаганди в багатьох країнах світу.

А. Гітлер у «Майн Кампф» писав: «Здатність мас до сприйняття є дуже об-меженою і слабкою. Беручи це до уваги, будь-яка ефективна пропаганда має бу-ти зведена до мінімуму необхідних понять, які слід виражати стереотипними формулюваннями. Найголовніше -- це забарвлювати контрасти в чорне і біле» [7].

Наскільки велика роль пропаганди в російському суспільстві, найбільш яск-раво виявляється через історичні перекручування в культурній парадигмі. В Ро-сії поширені певні стереотипи про українців: своєрідною групою «південних руських» або росіян, які втратили російську культуру та ідентичність через втручання іноземних держав, або як неосвічених і грубих селян. Тому й не див-но, що у російському культовому фільмі «Брат 2» один з героїв кричав перед тим, як вбити українського мафіозі: «Ви ще заплатите за Севастополь, свині». Цей фільм вийшов на екрани у 2000 р., а вже українців зображено як бандитами і нацистами. Антиукраїнські стереотипи не є новими в російській офіційній пропаганді, вони нав'язуються як російському, так і українському суспільству із

XVIII ст., від «анафеми Мазепі». Їхньою метою є забарвлення у «чорний» колір, за наведеною вище термінологією А. Гітлера, українську культуру і мову (Вале- євський циркуляр 1863 р. та Емський указ 1876 р.) та репрезентація українських історичних постатей як зрадників, буржуазних націоналістів або поплічників нацистів. Сучасна російська пропаганда спирається на стереотипи про україн-ців, що беруть початок ще з радянських часів.

В такому історично сформованому медіа-середовищі успіх навіть погано сфабрикованої російської пропаганди, спрямованої на російське суспільство й частину українського, яка лишилась носіями радянської ментальності, є зрозу-мілим. Сформовані стереотипи, негативне зображення України протягом остан-ніх 10-15 років та фальсифіковані інформаційні повідомлення разом взяті спря-мовані на підтвердження побоювання звичайних росіян про нібито агресивних українців на Майдані. У результаті ми маємо сліпу довірливість росіян до сві-домо неправдивої інформації, а також, небезпечне зростання рівня ненависті до українців. Серія книг російського фантастичного бойовика «Україна -- поле битви» Г. Савицького і Г. Боброва зображує футуристичну громадянську війну в Україні, яку ведуть українські націоналісти проти південного сходу. У романі можна прослідкувати зневажливе ставлення до українців як до «підконтрольно-го бидла». На палітурці видання зображені страта українця на Майдані та по-биття вбраного у «національний костюм» «хохла».

Так, успіх російської пропагандистської кампанії в російському суспільстві як окремого проекту маніпуляцій пануючого у Російській Федерації режиму В. Путіна протягом останнього десятиліття поєднує стереотипи і забобони, іс-нування яких є беззаперечним в багатьох суспільствах стосовно так званого «іншого», «чужого». Нинішня ситуація є лише продовженням путінської деся-тирічної інформаційної війни, щоб задовольнити сьогоднішні потреби В. Путіна у зміцненні його режиму за умов погіршення соціальної прірви між багатими і бідними на тлі погіршення соціально-економічної ситуації в країні.

Забруднити образ України в очах суспільства Заходу через створені, так зва-ні, «громадські організації», фінансовані із джерел, контрольованих Кремлем, щоб Європа не зуміла розібратись «хто правий», є окремою технологією панів-ного в Російській Федерації режиму. Терористична атака на інфраструктуру ро-зуму російського та західноєвропейського обивателя до певної міри досягає ба-жаних для російського режиму результатів при тому, що санкції держав Заходу проти Росії стимулюють зусилля російських ідеологів великодержавності по зміцненню їх соціальних позицій в середовищі населенням Російської Федера-ції. Ще починаючи з 2003 р. Всеросійський центр дослідження суспільної дум-ки ставить питання: «чи має країна стати супердержавою як СРСР?». До цього часу відповідачі вдовольнялися відповіддю, що їхня країна може бути серед найбільш розвинених країн світу. Тим часом, нині 82% опитаних думає, що Ро-сія має великий вплив у світі, 42% -- заявляють про статус наддержави, як це було за Радянського Союзу (в 2013 р. цієї позиції притримувались тільки 32% респондентів). Приводом для таких змін політолог В. Соловей називає «патріо-тичну мобілізацію і ейфорію від повернення Криму» [8].

У радянський період фільми, які мали антизахідне спрямування, були не-від'ємною складовою державної пропаганди і практично ніколи не відображали особистих поглядів кінематографістів. Росія завше сприймала Захід вороже,

вбачаючи у ньому свою протилежність. У кінематографі ця тема яскраво про-явилася в картині С. Ейзенштейна «Алєксандр Нєвський», що вийшла на радян-ські екрани 1938 р., напередодні Другої світової війни. У цьому фільмі головні вороги Росії -- німці, новочасні варвари, які хочуть поневолити росіян. Ці нім-ці, «пси-лицарі», як їх називають у картині, виведені на екран пихатими панами, жорстокими нелюдами, котрі планомірно винищують мирних жителів, мріючи перетворити решту на своїх рабів.

«Алєксандр Нєвський» заклав основи антизахідної риторики у радянському, а згодом і в російському кінематографі. Ключовим тут був і вибір головного ге-роя. Це -- православний святий, який, за версією багатьох російських істориків, свого часу зробив доленосний геополітичний вибір, відвернувши Росію від За-ходу на користь Золотої орди. Відтак Захід у свідомості росіян постав як пер-шочергова загроза для їхньої віри, способу життя і територіальної цілісности.

Історія свідчить про те, що два князі: галицько-волинський (Данило Галиць-кий) та новгородський (Олександр Невський), які правили майже одночасно, настільки несхожі, наскільки українці несхожі на росіян -- у своєму ставленні до права, свободи, родини, власності. Якщо король Данило -- знакова фігура України, то васал золотординскього хана Олександр Невський -- знакова фігу-ра Росії. Якщо перший -- природний і логічний в культурному та історичному плані, то другий -- носій кардинальних змін з далекосяжними наслідками: ку-льтурними, державними, історичними, психологічними, моральними. І навіть на цьому поєднанні історичних особистостей -- державників одного часу, мож-на відслідкувати цивілізаційну ворожнечу, та заперечити існування «великого братерства».

Більшість радянських кінорежисерів, як люди творчі й вільнодумні, були ло-яльними до Заходу і радо переймали звідтіля ідеї свободи. І щойно впала «залі-зна завіса» у відносинах між СРСР і країнами Європи та США, з'явилося безліч фільмів про співпрацю між Росією та західними країнами. Особливо ж це сто-сувалося США. Кінорежисер Л. Гайдай у своєму останньому фільмі «На Дери- басівській гарна погода, або на Брайтон-біч знову йдуть дощі» в іронічному ключі показав приклад подібної співпраці, цього разу між КДБ та ЦРУ. Прик-метно, що у фільмі лунає знакова пісня під назвою «Хелло, Америко!», яка не-забаром зміниться на слоган, котрий дала пісня Ю. Бутусова, «Ґудбай, Амери-ко!», як першочергова загроза вірі росіян, способу життя і територіальній цілісности.

За інерцією, в цілому позитивне ставлення росіян до образу США і америка-нців домінувало аж до середини 1990-х рр., доки росіяни ще зберігали надію безболісно інтегруватися до західного світу. Із крахом таких ілюзій у Росії з' являються картини з одвертою антизахідною риторикою. Одним із перших і найвиразніших фільмів став «Брат» кінорежисера А. Балабанова. Він став чи не найпершим правдивим російським кінематографістом, який одверто задеклару-вав свій зв'язок із питомо російською культурою, котра свято дотримується за-повідей Алєксандра Нєвського: «Хто до нас з мечем прийде, той -- від меча і загине». Своєрідного апогею подібна філософія досягає у фільмі «Брат 2». Тут головний герой Даніла Баґров не тільки висловлює свою незгоду із західними цінностями, але й бере до рук автомат, аби здійснити відплату у самій Америці. Картина О. Балабанова ніби розкрила потаємні фантазії російської людини про реванш на ворожій території, куди росіянин нарешті приходить, аби покарати своїх одвічних кривдників. І тут таки звучать перефразовані слова Алєксандра Нєвського про силу та правду.

У фільмі Ю. Ґримова «Чужі», що вийшов на екрани 2008 р., між американ-цями (лікарями, що робили вакцинацію ісламських дітей) та росіянами (війсь-ковими, що утримують мир у цій країні), виникає конфлікт, бо росіяни не хо-чуть пропустити американців через блок-пост, мотивуючи свою відмову тим, що за межами їхнього контролю дуже небезпечна територія. У підсумку, сенс фільму зводиться до того, що в цьому світі існують тільки американці, араби та росіяни. Араби та американці ворогують між собою, а росіяни мирять усіх. У цьому, мовляв, місія великої Росії. Адже угрупування «Ісламська держава Ірак», яка була утворена у 2006 р. шляхом злиття одинадцяти радикальних ісламістсь-ких угрупувань на чолі з місцевим підрозділом «Аль-Каїди», нині -- ІДІЛ, та події в Сирії, терористичні акти у Європейських країнах -- чи не було це про-рочим відлунням російського кінематографу для сучасного тероризму, що роз-палюється Росією з метою показати свою значимість та залякати світ?

За останні роки, готуючи мілітаризацію суспільства, у російське кіно повер-нулася практика сталінських часів, де антизахідні мотиви знову стали частиною російської державної політики. Прикладом стає фільм «1612» режисера В. Хо- тиненка про події Смутних часів у Росії, коли перервалося панування династії Рюриковичів і Росія втратила царя -- головне своє національне надбання. Стрі-чка розкриває можливу проблему суспільства: у що перетвориться Росія, якщо вона царя не знайде, і її заполонять юрби іноземців, серед яких верховодити- муть поляки та католицькі священики, одвічні ненависники Росії. Фільм буква-льно на фізичному, біологічному рівні демонструє неприязнь росіян до людей із Заходу, усі вони порівнюються зі змією, яка хоче пролізти у саме серце Росії.

Якщо українська самосвідомість історично тяжіє до Європи, то традиційна російська самосвідомість сприймає Європу з більшою або меншою мірою во-рожості, недовіри і заздрості, зворотним боком якої виступає месіанська чван-ливість і викривальний пафос у відношенні до загниваючого Заходу. Україна ж, завдяки Литві і Речі Посполитій, зберегла в собі причетність до Європи, зберег-лася як Русь у справжньому сенсі цього поняття. А Московія, втративши спо-конвічну цивілізаційну ідентичність, з ревністю ставилась до України. Європа для росіян -- це, свого роду, «втрачений рай», звідки їх вирвали татарським ар-каном. Саме конфлікт між початковою європейською природою і нав'язаним азіатизмом історії та державності визначив російський психотип, всі його ком-плекси і фобії: від пияцтва до більшовизму. Втративши Європу, росіяни захоті-ли її не просто забути -- вони вирішили її зненавидіти, полюбивши при цьому «своє», історичне, нехай значно гірше. На цьому ідеологічному перекручуванні формується російський патріотизм.

Російська Федерація розглядає територію сучасної Української держави як, власне, історичні російські землі і формує такі погляди в російських громадян з дитинства. Основним джерелом формування поглядів на українські (і не тільки) землі як російські є звичайний шкільний підручник з історії. Ось деякі «перли-ни» з російських підручників. Підручник за авторства Пчелова, на с. 244: «В России книгопечатание началось около 1553 г., книгу напечатал дьякон москов-ской церкви Иван Федоров ... выпустил в свет еще несколько книг, в том числе и первый русский букварь» ¹ (Відомо, що у 1566 р. Іван Федоров (Федорович) утік з Москви після того, як спалили його друкарню. Свій «Буквар» він надру-кував 1574 р. у Львові.)[9].

Історія вчить нас узагальненим досвідом, до якого слід звернутися у світлі подій сьогодення. У ХУІІ столітті Річ Посполита потребувала федеративної й правової реформи. При наявності двох суб'єктів -- Польщі та Литви -- нагаль-ною була потреба визнання третього суб'єкту -- України (Русі). Від гострої конфронтації між гордими поляками і українськими козаками, які в цивіліза- ційному плані були набагато ближчі, ніж московити, незважаючи на їх право-слав'я, вигравала лише Москва. Тоді, можливо, історія Європи була б іншою. Російсько-українське протистояння триває віками -- на історичному, економіч-ному, політичному а сьогодні на війському рівні, а також «на полі» культури.

Українців, нажаль, часто використовували росіяни у пропаганді антизахід- них мотивів. Можливо, спадщина М. Гоголя, за яку борються росіяни, є най-більш показовою в російській пропаганді. Часто озвучувана російською пропа-гандою аргументація, ніби М. Гоголь писав російською мовою, тому ніякої української ідентичності не існує, може йти лише про малоросійському етног-рафічну своєрідність. Звісно, що М. Гоголь -- український письменник, з поль-ським корінням, який був вимушений писати російською мовою в силу істори-чних і політичних обставин. Адже доля М. Гоголя -- це доля України в складі імперії. Як ще міг зробити літературну кар'єру талант, що народився в колоніа-льній провінції'?

Фільм «Тарас Бульба», поставлений за мотивами одноіменного роману М. Гоголя російським режисером В. Бортко (українцем за походженням), саме завдяки Гоголю досягає актуальної політичної мети: про антагонізм поміж си-нами Тараса Бульби, один із яких Остап -- прихильник проросійської філосо-фії, а інший Андрій -- прозахідної. Не важко здогадатися, хто із синів стане зрадником, піддавшись спокусі польської панянки та відповідної цивілізаційної моделі, а хто до самої смерті буде дотримуватися російських традицій свавілля і беззаконня. В решті, полічної мети досягнуто: безстрашний полковник Тарас Бульба думає не про синів і не про власну долю, а лякає ворогів, клятих ляхів, що буде їм відплата від нового російського царя. «Тарас Бульба», не дивлячись на майстерну гру акторів, -- є політичним проектом. Росія ж М. Гоголю не принесла душевного спокою, вона душила його свідомість. Твір М. Гоголя «Ве-чори на хуторі біля Диканьки» -- це намагання хоч якось повернутись в неіс-нуючу Україну, перетворену на Малоросію. Тікаючи від себе і Росії, в Італії М. Гоголь марно тиснув на самосвідомість російських чиновників, безвихідну історію і, створивши «Мертві душі», дійшов до покаяння, вбивши в собі худож-ника.

Сьогодні багато що залежить від культурного рівня суспільства, а саме істо-ричної освіченості людей, що формує світоглядну складову. Не слід недооціню-вати й таку принципово важливу складову, як інтенсивність сучасних дослі-джень у сфері національної пам'яті, де об'єднуючим фактором виступає націоцентрична версія культурних цінностей, єдиний «пантеон героїв» націона-льної культури, спільні культурні цінності, спільні уявлення про здобутки української культури. І тут дуже важливу роль відіграють засоби культурно розва-жальної інформації а саме: національний кінематограф та фільми, що базуються на історичній правді.

Сучасне українське кіно відходить від нав'язаної українцям меншовартнісної ментальності, а розкриває формування саме демократичного українського сус-пільства, здатного на жертовність заради Вітчизни та демократії, розкриває іс-торичну правду, відкриваючись темам боротьби за свободу (way to freedom). У цьому прикладами мають служити роботи «Плем'я» М. Слабошпицького, «По-водир» О. Саніна, «Голод 33», «Нескорений», «Залізна сотня» О. Янчука. На- жаль, український кінематограф потерпає від відсутності коштів. Є певна надія на меценатську допомогу (хоча б із виведених з офшорів коштів наших олігархів).

Висновок. Пропаганда в суспільному житті несе серйозні виклики. Суспіль-ство має бути інформованим через всі можливі засоби комунікації, через фільми і ЗМІ про правдиву історію держави і народу, реальні події, які стають історією, спростовуючи нав'язані радянською та російською пропагандою стереотипи та міфи про Україну. Адже ще до початку нинішньої війни експерти відзначали: розкол в українському суспільстві йде по лінії пострадянського та українського патріотичного мислення. Які ж виходи з цієї складної ситуації, коли ворог має значно більше можливостей, ведучи сьогодні гібридно-інформаційну війну?

На думку Є. Магди: «Україна не може витрачати астрономічні кошти на пропаганду, ми маємо працювати за «револьверним» принципом: коли всі від-повідальні особи держави подають інформацію по одному каналу, зберігаючи відповідний тон та однакову лексику. Має бути єдиний комунікаційний канал для влади, це убезпечить суспільство від того, щоб воно не «хиталося»[10].

Пропаганда -- ефективний та дуже небезпечний препарат, неконтрольовані ін' єкції якого можуть викликати звикання аж до повної втрати людських цінно-стей. Тому у подальшому потребує детального аналізу методика вироблення за-собів для збереження у «чистоті» критичного розуму суспільства. Окремого до-слідження потребує вироблення суспільного усвідомлення невідворотності перемоги українського суспільства в ідеологічній війні за збереження ним люд-ського єства.

ЛІТЕРАТУРА

1. Зашкільняк Л. Історична пам'ять і соціальні функції історії в сучасному світі / Л. Зашкільняк // Історія -- ментальність -- ідентичність. Вип. IV: Історична пам'ять українців і поляків у період формування національної свідомості в ХІХ -- першій по-ловині ХХ століття: колективна монографія / За ред. Л. Зашкільняка, Й. Пісулінської, П. Серженґи. -- Львів: ПАІС, 2011. -- С. 21-26.

2. Бабченко А. Ехо Москви [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: http://echo.msk.ru/blog/ababchenko/

3. Савчук А. для Української Правди. Пітер Померанцев: «Мета російської пропага-нди -- щоб ніхто нікому не довіряв» [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/articles/2015/03/31/7063251/

4. Цит. по Шейко Ю. Ментальний розкол пострадянського простору [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: http://www.3republic.org.ua/ua/analytics/14275

5. Тімоті Снайдер. «Російська пропаганда працює не тільки проти України -- вона працює і проти світу» [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: http://platfor.ma/ magazine/text-sq/opinion/timoti-snaider/

6. Уве Хальбах. Росія у війні цінностей проти Заходу / Пер. з нім. Роговська М. --

[Електронний ресурс]. -- Режим доступу: http://www.swp-berlin.org/fileadmin/

contents/products/aktuell/2014A43_hlb.pdf

7. Speeches of Adolf Hitler. April 1922 -- August 1939 / Ed. N. H. Baynes. -- New York: H. Ferting, 1969. -- P. 574.

8. Студія Захід з Антоном Борковським. Політичний і не політичний погляд на події в Україні [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: http://espreso.tv/news/2015/10/03/ valeriy_solovey_igor_tanchyn_ta_piter_pomerancev_u_quotstudiyi_zak

9. Охредько О. Підручник з історії -- головна зброя Росії [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: http://gazeta.dt.ua/EDUCATION/pidruchnik-z-istoriyi-golovna-zbroya- rosiyi-_.html

10. Кліщук Л. Політичний експерт у Вінниці: «Україна має стати нудною європей-ською державою». 13 бер. 2016 [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: http://vlasno.info/spetsproekti/1/istoriya/item/9678-politychnyi-ekspert-u-vinnytsi-ukraina- maie-staty-nu

REFERENCS

1. Zashkilniak, L. (2011). Historical memory and social functions in contemporary world history. In Zashkilniak, L, Pisulinska, Y. & Serzhengi, P. (Eds.), History -- mentality -- identity (Vol. IV: The historical memory of Ukrainian and Polish during the formation of national consciousness in XIX -- the first half of XX century: the collective monograph, pp.21-26). Lviv: PAIS (in Ukr.).

2. Babchenko A. Echo Moskvy (Echo of Moscow). Retrieved from http://echo.msk.ru/ blog/ababchenko/ (in Rus.).

3. Savchuk A. for Ukrainian Pravda. Peter Pomerantsev: The purpose of Russian propaganda -- to trust none. Retrieved from http://www.pravda.com.ua/articles/ 2015/03/31/7063251/ (in Ukr.).

4. Sheiko, Yu. Mental disintegration of post-soviet space. Retrieved from http://www.3republic.org.ua/ua/analytics/14275(in Ukr.).

5. Timothy Snyder. «Russian propaganda is not only against Ukraine -- it works against world». Retrieved from http://platfor.ma/magazine/text-sq/opinion/timoti-snaider/ (in Ukr.).

6. Uwe Halbach. Russia in the war of values against the West. German Translation. Retrieved from http://www.swp-berlin.org/fileadmin/contents/products/ aktuell/2014A43_hlb.pdf (in Ukr.).

7. Baynes, N. H. (Ed.). (1969). Speeches of Adolf Hitler. April 1922 -- August 1939. New York: H. Ferting.

8. Studio West with Anton Borkowski. Political and not political view on events in Ukraine. Retrieved from http://espreso.tv/news/2015/10/03/valeriy_soloveyigor_tanchyn_ta_ piter_pomerancev_u_quotstudiyi_zak (in Ukr.).

9. Ohredko, A. History textbooks -- Russia's main weapon. Retrieved from http://gazeta.dt.ua/EDUCATION/pidruchnik-z-istoriyi-golovna-zbroya-rosiyi-_.html (in Ukr.

10. Klishchuk, L. Political expert in Vinnitsa city: «Ukraine must become boring European country». March 13, 2016. Retrieved from http://vlasno.info/spetsproekti/ 1/istoriya/item/9678-politychnyi-ekspert-u-vinnytsi-ukraina-maie-staty-nu (in Ukr.). Размещено на Allbest.ru