Нормотворча діяльність російського самодержавства щодо єврейської національної меншини в Україні (XIX ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Нормотворча діяльність російського самодержавства щодо єврейської національної меншини в Україні (XIX ст.)

О.С. Кальян

Анотації

Стаття присвячена розгляду актуальних правових питань нормотворчої діяльності російського самодержавства щодо врегулювання правового статусу єврейської національної меншини в Україні (XIX ст.).

Ключові слова: правове регулювання, законодавчий акт, правовий статус, національна меншина.

Статья посвящена рассмотрению актуальных правовых вопросов нормотворческой деятельности русского самодержавия по урегулированию правового статуса еврейского национального меньшинства в Украине (XIX в.).

Ключевые слова: правовое регулирование, законодательный акт, правовой статус, национальное меньшинство.

The article deals with urgent legal matters of legal regulations with acts of Russian autocracy of legal status of Jewish national minority in Ukraine (19 century).

Keywords: legal regulations, law act, legal status, national minority.

Необхідність дослідження нормотворчої діяльності російського самодержавства щодо єврейської національної меншини обумовлена декількома чинниками: по-перше, саме в цей час євреї були однією з найчисельніших етнічних груп в Україні; по-друге, внаслідок специфічних умов розселення, занять євреї значною мірою визначали характер і структуру економічних та правових процесів в Україні; по-третє, зміна правових норм привела до суттєвих зрушень у соціально правовому житті єврейства, до появи радикальних суспільно-правових змін, що впливали на зміну правового статусу єврейського населення в Україні в цей період.

Слід зазначити, що окремі питання правового регулювання статусу єврейської національної меншини актами російського самодержавства досліджували у своїх працях такі науковці, як Г. Бєкон, Ф. Кандель, С. Резник, І. Самарцев, Д. Мордухай-Болтовський та інші. Однак необхідність комплексного аналізу правового регулювання статусу єврейського населення в контексті нормотворчого процесу на підросійських та українських землях за часів російського самодержавства зумовлена необхідністю сучасної неупередженої правової оцінки темпоральних змін їхнього становища в Україні.

Мета і завдання дослідження полягає у проведенні аналізу наукових праць та нормативно-правових актів російського самодержавства щодо єврейської національної меншини у XIX ст.

Законодавство зламу XVIII - початку XIX століть відображає процес поступового формування смуги осілості. Спочатку до неї увійшли Катеринославська, Київська, Волинська, Подільська, Херсонська, Таврійська, Чернігівська, Полтавська, Мінська, Віленська, Бессарабська, Астраханська та Кавказька губернії, а також Курляндія.

Надалі смуга трансформувалася, але визначилася основна тенденція: влада бажала зосередити євреїв переважно у західних регіонах, місцях традиційного розселення, а також у південних регіонах (зокрема, в Україні) та прагнула запобігти проникненню євреїв у великоруські губернії [11, с. 122]. З цією метою російським самодержавством було прийнято ряд законодавчих актів, якими обмежувалися права й інтереси єврейської національної меншини. єврейський нормотворчий правовий

У листопаді 1802 р. царем Олександром І (1801-1825) був започаткований "особливий комітет" з "благоустрою євреїв". Показово, що прихильники ліберальної течії, як зазначав С. Дубнов, у його межах вважали, що в єврейському питанні варто дотримуватися простого правила: якомога менше заборон, якомога більше свободи [10, с. 33].

Комітет здійснив ряд обмежувальних заходів щодо євреїв (цілком у дусі Г. Державіна): відповідно до "Положення про євреїв" [7] від 09.12.1804, до розробки якого доклали руку й штадлани - "хлопотальники", які діяли від імені єврейських громад та намагалися запобігти кардинальним змінам у статусі єврейства [1, с. 223], було обмежено використання івриту в документах, до євреїв висувалися додаткові вимоги для обрання їх на посади в містах: обраними могли бути ті євреї, які носили німецький чи російський одяг, могли читати і писати російською, польською чи німецькою мовами; встановлювалася залежність євреїв від поміщиків на тих землях, на яких вони проживали; скорочувалися повноваження кагалів і рабинів; євреї виселялися із сіл і їм заборонялася торгівля міцними напоями. Втім, насильницьке переселення єврейства було замінене програмою заохочення добровільного поселення. Не було створено, як передбачалося, й релігійної організації євреїв на чолі з протектором, а кагали отримали визнання.

Отже, можна стверджувати, що початок XIX ст. ознаменувався посиленням основ для конфліктогенності відносин по лінії влада - євреї. Рішення комітету свідчили не тільки про те, що євреї сприймаються владними колами тільки як об'єкт (а не суб'єкт) політики, "матеріал" для політики. Ці рішення послужили і своєрідним сигналом щодо того, що на організацію єврейського життя в імперії на компромісній чи тим більше консенсусній основі в подальшому сподіватися не варто.

Водночас слід звернути увагу на те, що у "Положення..." був включений окремий параграф, відповідно до якого євреї, які проживали в Росії, як і ті, що тільки прибували на її територію на поселення чи у справах комерції, проголошувалися вільними і мали знаходитися під захистом законів так само, як і всі інші цареві піддані [8, с. 59].

За часів Миколи І (1825-1855) той, хто згадував про емансипацію євреїв, підозрювався в державній зраді [6, с. 132]. То був час, коли ідея "перевиховання" євреїв реалізовувалася шляхом прийняття нових дискримінаційних законів.

"Положення..." 1835 року підтверджувало існування смуги осілості [9]. В Україні до неї увійшли Волинська, Подільська, Катеринославська, Київська (крім Києва), Херсонська (крім Миколаєва), Таврійська (крім Севастополя та Ялти), Полтавська (крім козацьких та державних сіл), Чернігівська губернії. У другій половині XIX століття влада неодноразово (наприклад, у січні 1858 року, у лютому 1865, у березні 1866, червні 1868, у жовтні 1873 та ін.) вдавалася до незначної корекції смуги осілості. Тож, з незначними змінами вона проіснувала до 1917 р. Смуга обмежувала єврейство фактично 5 % території імперії, але ці 5 % відповідали приблизно території Франції.

У 1843 р. з'явилися постоялі двори для поліційного нагляду за євреями, які приїздили до міста. У тому ж році Микола І своїм указом заборонив євреям селитися ближче 50 верст до західного державного кордону (щоб не було контрабанди), їм дозволялося перебратися у внутрішні губернії. Однак навіть за п'ятнадцять років цей указ не був виконаний.

Після того, як на престол зійшов Олександр II (1855-1881), у житті підросійського єврейства відбулися зміни. Так, у 1856 р. було припинено вербування єврейських військових кантоністів. У свідомості євреїв цей та й інші заходи самодержавства, зокрема надання євреям-купцям першої гільдії (1859), особам з вченим ступенем (1861) чи вищою освітою (1879), ремісникам (1865), армійським ветеранам (1867) права повсюдного розселення в Росії, закріпили, як стверджував С. Дубнов, образ Олександра II як образ "царя-визволителя" [4, с. 567]. До того ж, як зазначали сучасники, Олександр II не був антисемітом. З'являлися закони, в яких права євреїв, порівняно з іншим населенням, ніяк не обмежувалися. Найбільш вагомими були судова й університетська реформи 1864 року та військова 1874-го. Закони фактично не містили традиційного для імперії словосполучення "крім євреїв".

М. Алданов писав: "У законах про судову реформу, що була здійснена у 1864 р., не було жодних обмежень для євреїв. В училища та гімназії євреї тоді приймалися на рівних правах з іншими учнями. Євреї мали право тримати іспити й отримувати офіцерські чини.

Відповідно до Городового положення 1870 р. євреї могли бути гласними міських дум, але кількість гласних нехристиян не повинна була перевищувати одну третину загальної кількості гласних, до того ж євреї не могли бути обраними на посаду міського голови.

Початок 1880-х ознаменувався зміною царя на престолі: російським правителем став Олександр III (1881-1894), який замінив на престолі страченого народовольцями Олександра II. Зовсім скоро стало зрозуміло, що цар є "злобливим антисемітом" [10, с. 95].

У 80-х роках у смузі єврейської осілості прокотилася хвиля антиєврейських погромів (про які детальніше йтиметься нижче). Міністр внутрішніх справ Н. Ігнатьєв зауважив, що погроми є протестом народу "проти єврейської експлуатації, та розпорядився створити в кожній губернії особливі комісії, які б розібралися з "єврейським питанням", з тим, яких конкретно збитків завдають євреї місцевому люду і Російській державі. Крім того, метою діяльності губернських комісій, які були створені уже в серпні 1881 р., була розробка рекомендацій, спрямованих на покращення цього становища. Щодо реакції єврейства на цей урядовий крок, то ця реакція була красномовною: представники єврейства назвали комісії "слідчими".

У наступному, 1883 році, запрацювала "Верховна комісія для перегляду чинних законів про євреїв" (паленський "єврейський комітет). Її очолив міністр юстиції К. Пален (для якого у 1883 р. відомий російський письменник Н. Лесков написав записку "Євреї в Росії: кілька зауважень з єврейського питання", про яку говоритимемо нижче). Наслідком же кількарічної праці комісії став висновок про те, що все зло - в антиєврейській дискримінації.

Відтак, з'являлися нові обмеження щодо євреїв. Наприкінці 80-х для юдеїв було введено відсоткову норму при прийомі у середні й вищі навчальні заклади, згодом - обмежено доступ в адвокатуру. У 1891-1893 рр. підросійське єврейство сколихнув факт виселення із Москви євреїв-ремісників, торговців, родин відставних солдатів. Як і "новинка в єврейському середовищі" [3, с. 224] - проведення політичних обшуків і арештів.

У "Статуті про службу за визначенням уряду" (1896) говорилося про заборону приймати на цивільну службу євреїв, крім тих, які отримали вчену ступінь (доктора, магістра, кандидата) чи диплом лікаря [13, с. 3].

У 1899 p., визначивши у "Зводі законів про стани" євреїв як інородців (про що говорилося вище), російський законодавець присвятив їм окрему главу, яка мала назву "Про євреїв". У ній були регламентовані права і обов'язки єврейства [12, с. 88].

Загалом за Олександра III було видано шістдесят п'ять анти-єврейських законів (за його наступника - Миколи II - п'ятдесят) [5, с. 163]. Політика царя була вкрай негативно сприйнята більшою частиною єврейської інтелігенції.

Аналізуючи царське законодавство, сучасник зауважував, що, з одного боку, законодавство було ворогом єврейської відокремленості, з іншого - воно продовжувало тримати євреїв у смузі осілості; законодавець нібито виступав проти єврейської виняткової економічної діяльності, але водночас для євреїв була закритою велика кількість галузей промисловості; він бажав просвіти єврейської маси, але тримав носіїв просвітництва у "чорному тілі", зачиняючи перед ними двері до більшої частини державних посад [2, с. 243].

Нормотворча діяльність російського самодержавства зумовила формування смуги осілості, сприяло поставлене на особливий контроль "єврейське запитання", сутність якого зводилася до пошуку відповіді на питання "Чи урівнювати євреїв у правах з російським народом?" і "Як нейтралізувати економічну шкідливість єврейства?" Нерівність єврейства у правах не перешкоджала владі урівнювати його в обов'язках з російськими масами. Постання "єврейського питання" засвідчило факт сприйняття єврейства винятково як об'єкта політики.

Царське самодержавство, з одного боку, ретельно обмежувало канали інтеграції єврейства в імперське суспільство, з іншого - намагалося знищити єврейську автономію, інститути єврейського самоуправління, прив'язати єврейство до станової структури "корінного" населення. Така насильницька соціальна інженерія призводила до порушення укладу традиційного єврейського життя і, зокрема, сприяла закладанню конфліктного підґрунтя у взаєминах єврейської нації з владою. Євреї поступово відходили від узвичаєної для них настанови підтримки заходів та політики офіційної влади в країні проживання.

У цілому нормотворча діяльність царського самодержавства стосовно євреїв характеризувалася непослідовністю, безсистемністю, про що може свідчити як "пом'якшення" чи, навпаки, посилення дискримінаційного законодавства з посіданням престолу кожним наступним російським самодержавцем (що стосувалося передусім питання звуження чи розширення для єврейства прав громадянства і міщанства), так і, власне, визнання цього безпосередньо представниками влади. Крім того, невизначеність упродовж десятиліть статусу євреїв ("інородці", "народ", "плем'я", "віросповідання", "стан", "становище" чи зрештою "нація") зумовила відносність однозначної оцінки їхнього соціального та правового статусу.

Список використаних джерел