Нелегальні форми релігійної активності національних меншин Підрадянської України у 1920-х роках

У міжвоєнний період широку просвітницьку діяльність розгорнула велика кількість незареєстрованих молодіжних громад релігійного спрямування. Серйозними супротивниками радянізації польського населення України були релігійні гуртки польської молоді, серед яких необхідно виокремити ружинців і терціан. Терціани були членами мирського чернечого ордену, який мав власний статут. Існували правила вступу до нього та термін іспиту. Терціани об'єднувалися в групи за місцем проживання та не мали обмежень у кількості членів. У повсякденному житті вони суворо дотримувалися настанов місцевого ксьондза. Терціани мали носити спеціальний одяг -- рясу (шкаплерж) та пояс. Крім того, у кожного члена гуртка був спеціальний молитовник -- «Часослов терціанський», який друкувався у Варшаві. Деякі польські католики практикували особливий спосіб покаяння, який передбачав групове читання молитов. Члени такої організації називалися ружинцями. Вони мали ієрархічну побудову керівництва, яке складалося з кількох ланок управління -- від єпархіального директора до зеляторів, тобто керівників гуртків. Останні призначалися виключно з ордену терціанів [3, с. 32].

Католицькі гуртки діяли майже в кожному польському селі. Особливо багато їх знаходилося в Коростенській, Шепетівській та Житомирській округах. Загалом до складу релігійних гуртків у даному регіоні входило близько 3 тис. молоді, 75% якої становили особи жіночої статі. Священик Квасневський, який був настоятелем Проскурівського храму, стверджував, що в його приході до братства ружинців належало 2 тис. осіб, тоді як терціанами себе називало 750 чол. [4, с. 172].

У Кам'янецькій окрузі при католицьких релігійних громадах поряд із братствами ружинців існував ще й гурток сестриниць. Ці угрупування обирали власних проповідників та скарбників, які розпоряджалися коштами кожного з об'єднань. Члени гуртків обох типів влаштовували зустрічі, під час яких провадили розмови релігійного змісту, а також займалися організацією та проведенням богослужінь біля хрестів та капличок обабіч доріг. Зазвичай такі спілки віруючих користувалися особливою популярністю серед населення сіл, у яких не існувало храмів.

Поряд із молодіжними релігійними товариствами в окремих місцевостях із переважаючим польськомовним населенням функціонували ще й дитячі гуртки. У Городському районі Проскурівської округи в середині 1920-х рр. діяло близько десяти об'єднань зазначеного типу. Їхнім засновником та керівником була колишня монахиня Зегурська, якій допомагали виконувати організаційну роботу сестри Барановські [5, арк. 218].

Органи ДПУ повідомляли про негативний вплив на молодь великої кількості польських релігійних гуртків, які знаходилися під зверхністю костьолів. Відзначалася антирадянська налаштованість членів подібних товариств. Так, син одного з керівників об'єднання ружинців під час виконання «Інтернаціоналу» в школі, постійно залишав клас. ДПУ наполягало на необхідності якнайшвидше виявити, здійснити облік, а потім розкласти всі існуючі гуртки або перетворити їх на щось подібне до релігійних громад, при цьому скоротити їх кількість до мінімуму. Члени ДПУ вказували на необхідність проведення даної операції в контакті з НКВС, на який покладалося вироблення відповідного циркуляру з реєстрації об'єднань [6, арк. 51].

Радянська влада змушувала зареєстровані релігійні гуртки складати протоколи своїх засідань та надавати вичерпну інформацію про членів товариств: вік, стать, соціальний статус та матеріальне становище. Однак задовольнити цю вимогу члени об'єднань у повному обсязі не могли. Відповіді віруючих на поставлені з цього приводу запитання були схожими між собою: «Я сам є членом гуртка, але кількості нас я не знаю, оскільки це є особистий спосіб моління, склад якого текучий, та обліку членів якого не ведеться». Незважаючи на те що владі вдалося установити певний контроль над діяльністю релігійних гуртків, більшовики й надалі вбачали в ружинцях, терціанах та інших подібних угрупуваннях серйозну перешкоду радянізації польської етноспільноти.

Вже влітку 1926 р. на засіданні Політбюро ВКП (б) було відзначено хибність партійної лінії в Україні, яка дозволила легалізувати існування релігійних товариств виразно антирадянського характеру [8, с. 99].

Релігійно-просвітницькі об'єднання діяли і серед німецького населення усіх віросповідань. У Маріупольській окрузі 1924 р. для німецької молоді та дітей католицька церква організувала гуртки святої Марії, які існували нелегально. На території Карл-Лібкнехтського району Миколаївської округи в колоніях Зельц, Шпеєро, Карл-Сруе теж існували релігійні товариства схожого типу, до кожного з яких входило близько 50 осіб жіночої статі віком від 16 до 35 років. Священик раз або двічі на місяць збирав дівчат у приміщенні храму чи у себе вдома, де розповідав історію життя Діви Марії. Він повчав жінок бути відданими своїм чоловікам та забороняв читати книги антирелігійного змісту. Незважаючи на те що головною метою таких товариств було релігійно-моральне виховання молоді, влада, як і у випадку з поляками, вбачала у їх діяльності «боротьбу з радянською громадськістю і відрив молоді від нового побуту».

Подібну функцію для німецьких баптистів відігравав такзваний бапсомол. Ця форма організації дозвілля надавала можливість підростаючому поколінню займатися спортом, влаштовувати екскурсії, вечірки і танці. До значних зусиль задля залучення до релігійних молодіжних об'єднань жіночої частини населення колоній вдавалися баптистські проповідники. На відміну від КСМ, де чисельність дівчат-німкень була дуже низькою (у Всесоюзному масштабі 1926 р. -- 9%), у деяких осередках бапсомолу їх частка досягала 90% [9, с. 75].

Проходили й урочисті з'їзди релігійної, організованої в гуртках молоді, під час яких відбувалися святкові зібрання та виголошувалися проповіді. Зокрема, така зустріч відбулася весною1929 р. на Хортиці, куди прибули віруючі з навколишніх менонітських колоній [10, с. 60].

Про неабияку роль релігійних гуртків у житті лютеранської церкви було відзначено на з'їзді представників євангельсько-лютеранських релігійних громад Одеського єпархіального округу, який проходив з 19 по 21 вересня 1926 р. Доповідач констатував: «Потрібно визнати, що церковні братства є головною опорою церковного життя, вони ж є ініціаторами пожвавлень у церкві, як то в організації біблійних співбесід, хорового співу. Загалом братства є безпечними для церкви. Між ними та пасторами панує обопільна злагода. Однак серед братств існують гуртки з явно сепаратистськими тенденціями».