Радянська система освіти у повоєнний період (1945-1950 роки)

Виклад основного матеріалу. Народна освіта -- основа культурного розвитку суспільства, загальноосвітня школа -- один із фундаментально-базових складників культурного поступу. Протягом передвоєнного періоду в СРСР були створені умови для навчання дітей і молоді в загальноосвітніх школах, технікумах, вузах, відкривалися також навчальні заклади, в яких населення діставало освіту без відриву від виробництва. Проте кількість неосвічених людей в УРСР залишалася великою. На кінець війни із загальної кількості неграмотного і малограмотного населення України навчанням була охоплена лише незначна частина. Це пояснюється тим, що під час війни юнаки і дівчата, залишаючи парти, йшли на фронт, поповнюючи ряди радянської армії, а після її закінчення -- відбудовували зруйновану країну. До того ж, освітня галузь сповна відчула на собі жахливі наслідки війни. Німецькі загарбники з педантичною послідовністю знищували існуючі в країні навчальні заклади. освіта післявоєнний україна викладацький

В повоєнний період у галузі освіти необхідно було розв'язати низку важливих завдань. По-перше, відбудувати загальноосвітні школи в містах і районах, які постраждали від окупації; здійснити загальне навчання дітей по всій країні. По-друге, у п'ятій п'ятирічці завершити перехід від семирічної до загальної середньої освіти у великих промислових і культурних центрах країни.

Так, до вторгнення німців у Київ там працювало 150 середніх і початкових шкіл, 77 шкіл окупанти зайняли під казарми, 9 пристосували під склади і майстерні, в 2-х розмістили воєнні штаби, а 8 шкільних приміщень використовували під конюшні. Відступаючи з Києва, переважну кількість шкіл вони зруйнували. З Одеси окупанти вивезли до Німеччини обладнання та знищили посібники в 122-х загальноосвітніх школах. У Донбасі -- підірвали більшість шкільних будинків. Збитки, нанесені німцями від розрухи шкільних приміщень в Луганській області, становили тисячі карбованців [4].

У Переяслав-Хмельницькому районі із 53-х шкіл, які працювали до війни, по війні приступили до роботи лише 32. Взагалі за період окупації району було заподіяно матеріальної шкоди в розмірі 983 млн. крб. У с. Гланишів окупанти спалили всі парти, у с. Жовтневому школа була перетворена на конюшню, знищено обладнання фізичного, хімічного, біологічного кабінетів школи [6, с. 138]. Становище в інших шкільних закладах району було не кращим.

Заклади освіти України фактично відновлювались у міру звільнення її території від окупантів. Програму перших кроків відбудови шкільництва визначила Постанова ЦК КП (б)У та РНК УРСР «Про поновлення роботи шкіл в районах УРСР, звільнених від фашистських окупантів», прийнята ще на початковому етапі визволення республіки 27 лютого 1943 р. Вона зобов'язувала Народний Комісаріат освіти, обласні та районні ради депутатів трудящих, партійні органи, відділи народної освіти республіки негайно розпочати роботу з відбудови шкіл, вжити всіх заходів для поновлення навчального процесу [4].

16 квітня 1945 р. РНК УРСР та ЦК КП (б)У, обговоривши стан справ на місцях, прийняли Постанову «Про факти порушення постанови РНК СРСР і ЦК ВКП (б) про використання шкільних приміщень не за призначенням» [10, с. 49]. Постанова зобов'язувала негайно вжити заходів щодо повернення шкільних будинків органам народної освіти, за винятком тих, що були зайняті військовими госпіталями.

Найперше, наголошувалося на необхідності послідовно здійснювати Закон про загальне обов'язкове навчання дітей із семирічного віку. Основна увага освітян у перші післявоєнні роки була спрямована на перехід до обов'язкової 7-річної освіти на селі і десятирічної -- в містах. Про важливість цього завдання свідчить телеграма секретаря ЦК ВКП (б)У М. Суслова до Л. Кагановича від 20 листопада 1947 р., в якій наказувалось прийняти міри, які забезпечили б відвідування школи всіма дітьми шкільного віку [4].

Місцеві ради депутатів трудящих проводили облік усіх дітей і підлітків, які мали навчатися в школі [11, с. 14]. На ці органи покладалася відповідальність за охоплення дітей школою, вони мали повноваження притягати до відповідальності винних за невідвідування дітьми школи без поважних причин.

Масово-роз'яснювальну роботу серед селянської молоді про необхідність навчання проводили недостатньо. 22 травня 1951 р. ЦК КП (б) У прийняв спеціальну Постанову «Про стан і заходи по завершенню ліквідації неписьменності і малописьменності серед дорослого населення» [10, с. 49]. Міністерство народної освіти УРСР розробило навчальний план на 1951-1952 навчальний рік, у якому визначалися завдання по навчанню неписьменних та малописьменних, організації шкіл і гуртків грамоти, залученню до викладання в них вчителів.

Важливого значення набула у ці роки проблема забезпечення шкіл педагогічними кадрами. За всіх часів нелегка, неспокійна, але важлива і вкрай необхідна робота вчителя користувалася народною повагою. За роки війни Україна втратила 27,5% складу вчителів, що на 13,5% перевищує аналогічний показник втрат по СРСР [2, с. 77]. Хоча після закінчення війни в школи повернулося багато демобілізованих педагогів -- колишніх солдат і офіцерів Радянської Армії, а також чимало вчителів, що перебували в евакуації, це питання все ж таки привертало постійну увагу.

Конкретну програму заходів з удосконалення роботи педагогічних вузів було визначено в постанові РНК СРСР від 20 серпня 1945 р. «Про поліпшення справи підготовки вчителів». У 1946 р. було ухвалено рішення українського уряду про переведення педагогічних училищ на чотирирічний термін навчання з метою поліпшення якості підготовки вчителів початкових шкіл.

В Україні розгорнулася підготовка і перепідготовка вчительських кадрів. Щороку в усіх областях проводилися місячні курси перепідготовки вчителів 1-10-х класів. У 1946 р. на цих курсах навчалося 14,5 тис. учителів, у 1947 р. -- близько 13 тис. Щоб прискорити підготовку кадрів учителів, були організовані шести- і восьмимісячні педагогічні курси, які готували вчителів переважно для початкової школи. Але недоліків у роботі школи все ж таки вистачало.

Відродження вищих навчальних закладів розпочалося відразу після визволення територій УРСР. У процесі відновлення вищої освіти республіки можна виділити два етапи: 1943--1945 рр. та 1945--1950 рр. На першому етапі довоєнна кількість студентів була майже відновлена, а за період 1945--1950 рр. перевищена. У 1943 р. почалась реевакуація ВНЗ. Організація конкурсних відборів студентів ускладнювалася тим, що за роки війни припинилося навчання в середніх школах, тому вкрай не вистачало молоді із середньою освітою. Бажання продовжувати навчання виявляла незначна частина придатного населення, більшість обирала працевлаштування. Вирішували проблему відновлення чисельності студентів запровадженням пільгових умов вступу та розгортанням профорієнтаційної роботи [1].

Вивчення окремо взятих абсолютних показників указує на достатньо швидке відновлення системи, але аналіз цифр порівняно з даними попередніх та наступних хронологічних періодів дозволяє зробити деякі узагальнення, цікаві не тільки в рамках поданого дослідження. Зокрема, кількість студентів на 1950/51 н.р. лише на 5% перевищувала кількість студентів ВНЗ у 1940/1941 н.р. У той же час кількість вищих навчальних закладів напередодні війни була більшою, ніж наприкінці четвертої п'ятирічки [1].

У повоєнний період гостро постало питання про якість підготовки спеціалістів та необхідність внесення змін до навчальних програм, зумовлені розвитком науки, тенденціями суспільно-політичного та економічного життя. Утверджувалася ідея про підготовку спеціалістів широкого профілю, що пов'язувалося з підвищенням рівня методики викладання, удосконалення навчальних планів, організації виробничої практики студентів.

Висновки

У тяжких та екстремальних умовах проходила відбудова народної освіти. Долаючи великі труднощі, подекуди на самій ініціативі і завдяки завзятості, наполегливості громадськості, школи були відбудовані, хоча не всі на належному рівні. Матеріально-технічна база шкіл була поповнена, але, все ж таки, вона не задовольняла мінімальних на той час потреб для опанування знань учнями.