Лібералізація політики Польщі стосовно національних меншин (1975-1991)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЛІБЕРАЛІЗАЦІЯ ПОЛІТИКИ ПОЛЬЩІ СТОСОВНО НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН (1975-1991)

Анотація

Гельсінський процес справив позитивний вплив на зміну ситуацій національних меншин у Центрально-Східній Європі. Поява опозиційних рухів та необхідність координації визвольної боротьби сприяла розробці концепцій національної політики, які передбачали задоволення національно-культурних і релігійних потреб меншин. На цій платформі відбувалося порозуміння представників польської опозиції та української еміграції. Лібералізація політики стосовно національних меншин стала важливою складовою польсько-українського примирення.

Ключові слова: польсько-українське примирення, польська опозиція, Польща, національні меншини, Гельсінський процес.

Аннотация

національний меншина польський український

Хельсинкский процесс оказал положительное влияние на изменение ситуации национальных меньшинств в Центрально-Восточной Европе. Появление оппозиционных движений и необходимость координации освободительной борьбы способствовала разработке концепций национальной политики, предусматривающих удовлетворение национально-культурных и религиозных потребностей меньшинств. На этой платформе происходило сближение представителей польской оппозиции и украинской эмиграции. Либерализация политики в отношении национальных меньшинств стала важной составляющей польско-украинского примирения.

Ключевые слова: польско-украинское примирение, польская оппозиция, Польша, национальные меньшинства, Хельсинкский процесс.

Annotation

The Helsinki process had altered the situation of national minorities in the East Central Europe in a significant way. Oppositional movement that appeared in this region realized the necessity of joining of their efforts and consolidation of liberation struggle and therefore worked out conceptions of national minorities policy provided for satisfaction of cultural and religious needs of national minorities. That was a background for mutual understanding of representatives of the Polish opposition and the Ukrainian emigration. Liberalization of the policy concerning national minorities has become an important component of the Polish-Ukrainian reconciliation.

Keywords: Polish-Ukrainian reconciliation, Polish opposition, Poland, national minorities, Helsinki process.

Виклад основного матеріалу

Підписання Підсумкового акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі у 1975 р. зафіксувало вимогу поваги прав людини і національних меншин та створило передумови для появи опозиційних рухів у країнах Центрально-Східної Європи. Українська і польська меншини відповідно в ПНР і УРСР не мали умов для національно-культурного розвитку та піддавалися асиміляції. Проблема лібералізації політики щодо національних меншин займала важливе місце в українсько-польських відносинах та становила необхідну передумову досягнення міжнаціонального примирення.

Українська меншина у ПНР зазнавала дискримінації з боку властей. Насамперед створювалися умови для швидкої асиміляції українців внаслідок скорочення кількості навчальних закладів і церков. Зокрема, у 1958/59 рр. Українське суспільно-культурне товариство (УСКТ) мало 5 українських початкових шкіл, 3 загальноосвітні і 1 педагогічний ліцей, 152 школи із викладанням української мови і близько 3000 учнів. До 1981 р. залишилося 1 початкова школа з інтернатом (Бяли Бур, Кошалінське в-во), 2 ліцеї (в Лєгніци і Гожуві Ілавецькім), 28 шкіл з викладанням української мови та 551 учень¹. У 1978 р. на 300-400 тисяч греко-католиків в Польщі припадало тільки 36 священиків, з них тільки 6 були молодшими за 60 років. Власних приміщень греко-католики не мали і повинні користуватися близько 80 римо-католицькими костьолами за дозволом відповідного єпископа і пробоща². Занепадала діяльність УСКТ, один з її діячів М.Рощенко заявив, що українці внаслідок переслідувань змушені приховувати свою належність до організації³. У період “Солідарності” частина інтелігенції створила український незалежний часопис “Апатрид”, однак після запровадження військового стану залишилося тільки підцензурне “Наше Слово” - “анемічна газетка без рівня і польоту”.

За наявності внутрішніх проблем комуністичний режим старався підживлювати образ українця-ворога. У 1983 р. В.Ярузельський в Катовіцах піддав різкій критиці українську еміграцію та діяльність УПА під час війни⁴. Ставлення польських ЗМІ до української меншини було досить неприхильним⁵.

У статті “Glos Ukraincow z Polski” (Kultura, № 9, 1977) змальовано жалюгідний стан української меншини в ПНР. До основних факторів цього стану належало переселення та прогресуюча асиміляція, дискримінація, руйнування церков, недопущення українських фестивалів та пропагування польського націоналізму методом видавання тенденційних книг і статей.

У відповіді на статтю “Glos Ukraincow z Polski” в “Kulturze” (№ 6, 1978) було опубліковано лист із Польщі, підписаний псевдонімом “Р.З.”. Виступаючи прихильником польськоукраїнського примирення, Р.З. представляв польську точку зору на стан української меншини. Автор старався заперечити основні закиди української меншини. Асиміляцію він пояснював не цілеспрямованою політикою уряду, а процесами міграції населення, індустріалізацією, розвитком освіти, засобів масової інформації і урбанізацією. Переселення, згідно з твердженням польського автора, стосувалося також поляків зі Сходу. Автор заперечував існування дискримінації української меншини, допускаючи її тільки в сфері релігії. На думку Р.З., українська сторона повинна позбутися деяких стереотипів свого мислення, до яких він відносив згадування про українські території у Польщі та “публікацію українських карт з кордонами аж по Краків”. Основою для польсько-українського зближення Р.З. вважав створення атмосфери довіри. “Спільне майбутнє залежить від визнання і заплямування власного зла і в шуканні нових розв'язань, опертих на взаємній повазі і визнанні права кожної зі сторін на свободу, суверенність і справедливість (...). Історія дає нам новий шанс: щоб ми його не змарнували. Обидві сторони можуть багато здобути чи втратити”⁶.

Українська критика не сприйняла більшості аргументів польського автора, хоча позитивно оцінила загальний тон статті, спрямований на досягнення примирення. “В обличчі страшної загрози московського дракона потрібно з поляками порозумітися. Різниці в поглядах повинні б вирівняти довгі дискусії. Оскільки українці в Польщі нарікають на дискримінацію й асиміляцію, це не вигадка, а дійсність. Та звичайно панівний нарід цього не добачає - навіть тоді, коли поневолений страждає”⁷.

С.Женецький не погоджувався із причинами швидкої асиміляції української меншини. “(...) Щоб усіх українців на українських теренах у Польщі насильно асимілювати, ополячити - поляки насильно їх вигнали з рідних теренів і переселили на польські західні терени, де їх порозсівали малими групками поміж польське населення аж у девятьох воєводствах. І саме це є причина, що українське населення в Польщі асимілюється, польщиться”. Аналогічно С.Женецький проводив кардинальну відмінність між переселеннями поляків до Польщі і українців у західні воєводства. Поляки поверталися на свою історичну батьківщину, тоді як українців переселено з етнічних земель на чужі землі, віддалені від їхньої батьківщини⁸.

Публіцист “Лемківських Вістей” заперечував тезу польського автора про відсутність дискримінації української меншини в ПНР. За його підрахунками, українці складали 300000 осіб, тобто 1 % населення Польщі. У 1970 р. на культурні потреби з державного бюджету виділено 1552000000 злотих. УСКТ, як репрезентант української меншини, повинно би отримати 15000000 злотих, а отримало тільки 1500000 зл. “У висліді УСКТ не має змоги видати книжки, ані подбати про інструкторів для культурної роботи, ані зорганізувати театру для обслуги своїх людей; а молодь, спрагнена культурної розваги, примушена чимраз дальше віддалятися від свого середовища, розпливатись у чужому. Це один із засобів дискримінації, а з другої - приспішення процесу асиміляції”⁹.

Еміграція робила заходи з метою лібералізації політики щодо національних меншин в ПНР і УРСР. У травні 1978 р. під час міжнародного з'їзду українських вчених у Лондоні (Канада) Б.Осадчук виступив з ініціативою підписання звернення до вищих органів влади УРСР на захист польської меншини. У документі, посилаючись на міжнародні договори і Гельсінські домовленості, з метою утвердження і поглиблення добросусідських відносин між українцями і поляками, вимагалося надання полонії на Україні повних прав у шкільництві і культурному житті. Українські науковці критикували нищення чи занедбування польських історичних пам'яток на Україні і вимагали поширення опіки на польську культурну спадщину¹⁰. Звернення підписали українські історики, економісти і політологи з університетів Канади, США і Європи: Марта Богачевська-Хом'як, В.Бурггардт, Тарас Гунчак, Марта Царинник, М.Чернецька, Люба Рендзей, Іван Лисяк-Рудницький, Петро І. Потічний, Богдан Осадчук, Г.Соуцек, Франк Е.Сисин, Роман Шпорлюк, Василь Верига, Олег Воловина, Богдан Винар, Любомир Р. Винар, І.Р.Винницький¹¹.

Я.Корвін-Лопушанський (Оттава) в листі, опублікованому у листопадовому номері “Kultury” за 1977 р. пропонував, щоб створений 25 березня 1977 р. Рух захисту прав людини й громадянина у Польщі виступив на захист дискримінованої української меншини¹².

Критичному переосмисленню піддавалися концепції національної політики Польщі в минулому. Цій проблемі була присвячена монографія А.Хойновського¹³. В рецензії на книгу А.Хойновського М.Круль зазначав, що вирішальний поворот у відносинах зі східними сусідами стався у ХІХ ст., коли відбулося різке зростання національної свідомості окраїнних народів. У політиці ІІ Речіпосполитої рецензент виділив дві головні помилки: захланність і націоналізм. Вони полягали у зволіканні з аграрною реформою та у відмові від надання меншинам політичної, культурної, освітньої та економічної автономії.

Певні можливості для зміни політики щодо української меншини пов'язувалися із появою опозиційних рухів. “Тільки в часи “Солідарності” почато в Польщі ширше сприймати існування українців як національної меншини. Було відносно багато публікацій в різних часописах, переважно католицьких, молодіжних та студентських. В ухвалах з”їзду “Солідарності” акцентувалося на потребі гарантування національним меншинам вільного культурного розвитку. (...) Польська рація стану не вимагає дискримінації національних меншин. Однак дискримінація існує і постійно зростає”. Причину такого стану С. Зофія вбачала у російській політиці, оскільки “Москві залежить на тому, щоб у безпосередньому сусідстві з Україною, яка є об'єктом невблаганної русифікації, не розвивався жоден незалежний український рух. Виконання московських пропозицій польським військово-партійно-адміністративним апаратом не складає труднощів. Існуюча до сьогодні серед великої частини польського суспільства відраза до українців, спричинена колишніми усобицями та інтенсивно підживлювана режимною пропагандою протягом всього повоєнного періоду, полегшує виконання цих пропозицій. Неважко здогадатися, що на всіх щаблях апарату знаходяться запопадливі виконавці бажань Москви. Вони переконані, що не дозволяючи українцям “підняти голову”, діють для добра поляків”¹⁵.

Невелика частина українців взяла участь у діяльності “Solidarnosci”: Владислав Фрасинюк, Мирослав Сич, Володимир Мокрий, Євген Місило, Мирон Кертичак та ін. Під тиском властей у період військового стану розпочато чистку в УСКТ, звідки планувалося виключити близько 30 членів. Було виключено тільки 2 особи: М.Сича і Козубаля з Ольштину. Не вдалися спроби виключення В.Мокрого, який залишився головою краківського відділення УСКТ¹⁶.

Питання української меншини піднімалося на сторінках польських підпільних часописів. Зокрема у варшавському місячнику “Kultura Niezalezna” (ч.14, листопад 1985 р.) появилася стаття “Загибель Церков”, передрукована пізніше у квітневому числі “Kultury” за 1986 р. Констатуючи нищення церков у Польщі, пропонувалося апелювати до польської римо-католицької церкви з закликом про опіку над залишками українських пам'яток¹⁷.

“Самостійник” старався також інспірувати дискусію стосовно завдань української меншини - чи українці повинні намагатися повернутися до незалежної України, чи Польща є також їхньою країною. У другому випадку українці повинні виконувати завдання представництва українських інтересів у Польщі і на Заході¹⁸.

Польська опозиція проявляла зацікавлення проблемами національних меншин. Згідно з наближеними оцінками К.Подляського [Б.Скарадзінського] в Польщі проживало від 10 до 20 тисяч литовців, 250-400 тисяч білорусів та 150 тисяч українців, хоч існують погляди, що українців було вдвічі більше. “... Чи дійсно не має значення, - задавався питанням К.Подляський, - що стільки людей думає і робить, як і чим живе серед нас ? (...) Чи усвідомлюємо, що добру половину цього тисячоліття ми прожили разом з прадідами сьогоднішніх білорусів, литовців і українців ? Якщо знайдемо в нашій історії щось, чим можна гордитися і зміцнюватися у важкі хвилини, мусить тим бути також білоруський, литовський чи український вклад”¹⁹.

Насамперед здійснювалися локальні спроби врегулювання проблем української меншини. На зустрічі 18 травня 1981 р. представників перемишльської NSZZ “Solidarnosc” і воєводських властей було висунуто вимогу повернення греко-католикам церкви по вул. Пшеорського. Схвалення ця пропозиція зустріла також з боку перемишлького римо-католицького єпископа Ігнаци Токарчука, однак була відкинута Головним Управлінням до справ визнань²⁰. Проте вимога повернення церкви українцям поділила перемишльську NSZZ “Solidarnosc” і суспільство, яке виступило проти передачі українцям церкви²¹. Одночасно перемишльська “Solidarnosc” була проти передачі українцям кафедрального собору²². Не всі місцеві організації NSZZ “Solidarnosc” виступали з постулатами захисту прав національних меншин, частина з них недооцінювала цю проблему²³.

Тоді ж українці одного з сіл виявили бажання вступити до Незалежної профспілки “Solidarnosc” з умовою, що їхня організація матиме українську назву. Було опрацьовано проект значка з українською назвою спілки, готувався статут на українській мові. Однак справа загальмувалася на вищих щаблях Незалежної профспілки “Solidamosc”, оскільки вимагався юридичний коментар стосовно відповідності статутові “Solidamosci”²⁴

Під час роботи І з'їзду Незалежної профспілки “Solidamosc” у комісії щодо підготовки програмних документів розгорілася дискусія у справі декларації стосовно національних меншин. Редакторові “Wi^zi” Б.Скарадзінському опонував представник “Solidamosci” з Білостоку Зенон Бєндер. Зокрема, на пропозицію голови комісії Ярослава Ґузи щодо підтримки з'їздом старань стосовно реєстрації студентських національних об'єднань, З.Бєндер заперечив тезою, що рухи національних меншин є націоналістичними. Б.Скарадзінський стверджував, що з'їзд не може завершитися без офіційного звернення до трьох основних національних меншин з посланням чи документом нижчого рангу та повинен стати на позиції захисту їхніх прав, гідності, культури, традиції і релігії. Навівши статистику української, білоруської і литовської меншини в Польщі, Б.Скарадзінський стверджував, що для польської політики важливі тільки ці три меншини, а не перелік всіх етнічних груп, який пропонувався іншими представниками. Б.Скарадзінський рішуче відкинув намагання асиміляції меншин. “Якщо ми будемо втягувати їх до співпраці, я говорю про співпрацю інтересів, нічого з цього не вийде. Окреме втягування їх в наші ряди при перетворенні їх на поляків зустрінеться з рішучим опором. Методом діяльності повинна бути повага їх, повага як народу, зі всіма наслідками. І друга справа, ставити на автентичність рухів серед цих меншин, нехай з нами сваряться, нехай пригадують нам Болеслава Хороброго і Ю.Пілсудського, це нам не зашкодить, якщо серед них створяться з нашим сприянням чи навіть дискретною допомогою [автентичні рухи]. Дискретною, щоб їх не компроментувати перед власними земляками, що знову вони у поляків у горшку, а їм все одно чи в Солідарності чи в ПОРП. Ставити на автентичні течії, тобто не інспіровані з-за жодного кордону чи інституціями, і щоб вони почали бути справжніми”. Під час дискусії Я.Гузи зазначив, що народ існує при наявності державних прагнень. Б.Скарадзінський відповів, що варто підтримати державні прагнення цих народів²⁵.

Пізніше Б.Скарадзінський нарікав на відсутність усвідомлення важливості співробітництва з національними меншинами в опозиційному середовищі. “Розуміння справи забракло також повністю в керівництві легальної “Solidamosci”. Правда, небагато було часу і величезна кількість проблем. Треба було однак використати величезну кількість енергії на переконання осіб, які приймали рішення в Русі, - тобто нашому справжньому національному представництві, що це історичний шанс, який невідомо чи повториться, на перелом у стосунках з білорусами, литовцями і українцями. За одне і те ж виступала наша великодушність і наш розрахунок. Оце ми, поляки, сильні чисельністю і успіхом, не вимагаючи жодних ваших поступок, і навіть допомоги, перші простягаємо руку і, залишаючи минуле історичним диспутам, питаємося, чим тепер можемо Вам допомогти... На жаль, шанс виявився змарнованим. До керівництва “Solidamosci” почало поволі доходити, що може це дійсно якась справа. Але не встигло дійти, в чому вона полягає”²⁶.

Ухвала І з'їзду “Solidamosci” у справі національних меншин, прийнята під кінець нарад 7 жовтня 1981 р., була просякнута протиріччями. Декларувалося турботу про те, щоб польські громадяни, які належать до інших націй і етнічних груп - білоруси, цигани, греки, литовці, лемки, німці, українці, татари, євреї та інші національності, отримали умови для вільного розвитку своєї культури згідно з традиціями Речіпосполитої багатьох народів. Одночасно заявлялося, що організація протиставляється всяким національним поділам і бореться за гарантування повноти громадянських прав всім полякам незалежно від національної приналежності и походження.

Різко розкритикував резолюцію Б.Скарадзінський: “Поплутано тут з дитячою нестаранністю справи та адресатів. Цигани, греки і євреї зі своїми культурно-суспільними проблемами зрівняні з білорусами, литовцями і українцями, які становлять для нас, як ми старалися це пояснити політичну проблему. Тільки ці останні є для нас співгромадянами, а одночасно членами проживаючих компактно сусідніх народів, які колись входили до складу І Речіпосполитої, і з якими за ІІ Речіпосполитої ми мали визначені конфлікти (...) Якщо помічено лемків і татарів, не відомо чому пропущено. кашубів, курпів чи підгалянських гуралів. (...) Завершує ухвалу пуста декларація, навіть без спроби інструменталізації. І без зусилля визначення сучасного стану відносин, нарису подальших кроків для їх покращення, вказівки на те, хто, коли і як має здійснити ці кроки... В слід за цим ухвалюється звичайна дурниця, говорячи про спротив проти всяких національних поділів. Коротко кажучи, одне безвідповільне белькотіння”²⁸.

Відсутність чіткої програми східної політики та відносин зі східними сусідами, які не давали основи для координації визвольної боротьби, оцінювалася як одна із причин слабкості “Solidarnosci” запровадження військового стану та переходу до підпілля²⁹. В період після делегалізації “Solidamosci” на сторінках преси “другого обігу” починається активна дискусія стосовно проблеми східних сусідів, кордонів і національних меншин. Необхідність розробки програми політики опозиції у справах східної політики і національних меншин детермінувала написання Б.Скарадзінським книги під первісною назвою “Bracia nasi?: rzecz o Biaiorusinach, Litwinach i Ukraincach”. Наступні видання вийшли під дещо зміненою назвою “Biaiorusini - Litwini - Ukraincy: nasi wrogowie czy bracia?”. У певній мірі це був розвиток концепції ULB, запропонованої Ю.Мєрошевським і пропагованої паризькою “Kultur^”. Б.Скарадзінський заперечував урядову тезу про відсутність в Польщі проблем співжиття народів. Наводячи приклади присутності меншин у суспільному житті Польщі, він стверджував, що це не привиди минулого, а вершина айсбергу. Поляки нічого не знали про своїх східних сусідів: українців, литовців і білорусів. Б.Скарадзінський вірив, що настане час нормального сусідства Польщі з Білорусією, Литвою і Україною. Принципове значення мало, яким буде це сусідство. Важливо, щоб поява незалежних держав не супроводжувалася конфліктом з ними. Він наводив історичні приклади, коли розпад Австро-Угорської і Російської монархій та поява незалежних польської і української держав спричинили міжнаціональних конфлікт. “Коли Польща повернула незалежність 11 листопада 1918 року, і між Віслою, Німаном, Дніпром і Дністром появилося поле вільної гри справжніх місцевих сил - запекла польсько-українська боротьба за Львів тривала вже одинадцятий день. Було б прокляттям історії, коли б вона мала механічно повторюватися. І це не є, на жаль, нереальне. Претензії живуть. Конфлікти інтересів існують. Знання про себе взаємно, а особливо бажання зрозуміти іншу сторону - жодні. Антагонізми дрімають, але тільки на одне око. Може бути погано, якщо нічого не зробити - з обох боків - щоб зарадити злу”³⁰. Книга Б.Скарадзінського справила величезний вплив на зміну ставлення польського суспільства до східних проблем, вона витримала 7 перевидань, в т.ч. у перекладі на українську мову та отримала нагороду “Solidamosci”.

Питання національних меншин займало важливе місце у програмі Ліберально-демократичної партії “Niepodlegiosc”. Національним меншинам гарантувалася умови національного, політичного, релігійного і економічного розвитку. Ревізія умов Ялтинських домовленостей мала супроводжуватися досягненням порозуміння з сусідами. Зокрема, з незалежною Україною передбачалося укладення договору про відмову Польщі від колишніх східних земель при умові надання проживаючим там полякам та тим, що захочуть оселитися всіх національних прав, якими будуть користуватися українці у Польщі. Визнавалося право вільного вибору місця проживання та підтримувалося вимогу повернення напливового російського населення з західних республік СРСР на батьківщину³¹.

В 1985 р., закликаючи до бойкоту виборів, польська опозиція зверталася з окремими листівками до національних меншин. “Від нашого теперішнього співіснування тут в Польщі, у великій мірі будуть залежати майбутні - добрі чи погані - відносини між Незалежною Річчюпосполитою та також Незалежними: Україною, Білорусією і Литвою”³².

У підписаній у березні 1987 р. у Парижі “Заяві у справі принципів польсько-української співпраці” значна увага приділялася захисту прав національних меншин. Сторони підтримували право національних меншин на вільний розвиток та зобов'язалися поборювати всякі прояви національної дискримінації з боку держави чи суспільства. Було заявлено про необхідність негайного створення у Польщі власної ієрархії УКЦ на чолі з єпископом та власної системи освіти української меншини. Підтримувалося слушне право українців на повернення на їхні землі, з яких були безправно виселені комуністичними властями. У заяві вказувалося також про користь права поляків в Україні на власну систему освіти і необмежений національний розвиток. Наприкінці заяви стверджувалося, що тільки спільна політична боротьба поляків, українців та інших народів Міжмор'я може привести до здобуття ними вільних і незалежних держав.

Праця Є.Журка про національні меншини ПНР була написана як відображення позиції Руху “Wolnosc i Pokoj”. Необхідність розв'язання проблем національних меншин обґрунтовувалося потребою досягнення міжнаціонального примирення як гарантії міцного миру. З іншого боку, політика стосовно національних меншин впливала на зовнішньополітичну ситуацію Польщі. Безпосереднього впливу на ситуацію в Литві, Білорусії чи Україні польська опозиція не мала, але мала вплив на розв'язання проблем відповідних меншин. Тобто проблема розглядалася у площині - з ким поляки хочуть межувати на сході: з СРСР чи з Литвою, Білорусією і Україною? Той, хто вважає, що питання меншин є неважливим, висловлюється за сусідство з Радянським Союзом³⁴.

Рух “Wolnosc i Pokoj” вважав, що товариства національних меншин повинні підпорядковуватися Міністерству культури і мистецтва, а не МВС, вони повинні мати свободу вибору місця проживання, володіти своїми видавництвами, шкільництвом і т.п.³⁵ Є.Журко серед національних меншин Польщі розмежовував українців і лемків. Кількість українців він оцінював на близько 250-300 тисяч, лемків - 75-80 тисяч. Основними заходами, які необхідно здійснити у політиці щодо розв'язання проблем української меншини, Є.Журко називав розбудову українського шкільництва та відновлення українського ліцею у Перемишлі, надання дозволу на повернення українців в малі батьківщини, де вони проживали до акції “Wisia”, створення юридично-адміністративних і матеріальних умов для діяльності УГКЦ, опіку над об'єктами культурно-історичної спадщини, надання свободи для контактів з родичами в Україні та еміграції, створення українського видавництва у Польщі.

Подібні заходи Є.Журко передбачав і в політиці стосовно лемківської меншини. Насамперед вони стосувалися підживлювання відмінностей між українцями і лемками. “Українське суспільно-культурне товариство не може визнаватися інституцією, яка б підтримувала національну ідентифікацію лемків, тому необхідно створити якесь національне Лемківське товариство, спроби якого вже були у 1980-81 р. і пізніше (поки-що безрезультатні)”³⁶.

Активізувалася діяльність опозиції у напрямку захисту прав національних меншин³⁷. На основі контактів з українською меншиною Піотр Вербіцький сформулював основні її вимоги. До них належало запровадження графи стосовно національності під час перепису для отримання відомостей про справжню кількість українського населення у Польщі. Українці вимагали припинення антиукраїнської кампанії в засобах масової інформації та у шкільних програмах, запровадження у школах позитивної програми з метою зближення з сусідами, усувала стереотипи та історичні плями. Інша група вимог стосувалася організаційних проблем. Українська меншина домагалася визнання юридичного статусу УГКЦ зі своїм архієпископом, правом володіння церквами, публікування і привезення релігійних матеріалів з-за кордону. Ліквідації юрисдикції МВС над УСКТ, проведення вільних виборів у цій організації та розширення поля дозволеної діяльності. Можливості видавання української преси, визнання незалежних українських студентських і культурних організацій, запровадження спеціалізації української мови у Варшавському університеті. Запровадження представництва національних меншин до Сейму. Ліквідації заборони повернення у Бескиди та створення там автономного округу, виплата компенсацій або повернення власності, конфіскованої в рамках акції “Вісла”. Однозначного засудження акції “Вісла”. Створення українських початкових і середніх шкіл у місцях скупчення українського населення та надання права використання рідної мови у діяльності місцевої адміністрації.

Напередодні виборів 1989 р. Л.Валенса видав спеціальне звернення до національних меншин³⁹. Символічним жестом “Solidamosci” у політиці щодо української меншини було вміщення д-ра В.Мокрого з Кракова у виборчому списку в Гожові. 4 червня 1989 р. завдяки підтримці голосів польських виборців він отримав мандат до сейму. Подібна підтримка була неможливою ні раніше, ні пізніше, у 1991 р.⁴⁰

Після перемоги на виборах польська опозиція отримала реальні важелі впливу на політику у справі національних меншин. Важливе значення в опрацюванні її напрямків мала робота комісії до справ національних меншин Громадянського Комітету. Її секретар Гжегож Костжева, характеризуючи принципи національної політики, зазначив, що вони грунтуються на поглядах Літературного Інституту, КОР-овської опозиції та журналу “Nowа КоаНда”, який він представляв. Курс національної політики передбачав повне пошанування прав національних меншин по обидва боки кордонів, політичні і освітні права, культурну автономію, доступ до засобів масової інформації⁴¹.

Переговори “круглого стола” та відсутність на них представників національних меншин спричинили спільне звернення від імені української, білоруської та литовської меншин, які пропонували винести на обговорення також їхні проблеми. Їхні вимоги були сформульовані в 5 пунктах:

1. “. зміна сталінської у своєму характері моделі суспільно-культурних товариств меншин;

2. зміна способу представлення національних меншин, їхньої культури та історії в польських засобах масової інформації та освітніх інституціях, які наголошують на їхньому негативному стереотипі або взагалі заперечують їх існування;

3. принципова реформа шкільництва меншин в ПНР, дотеперішня модель якого не справдилася і багато років існує в стані кризи;

4. надання інституційних можливостей артикуляції і захисту національними меншинами своїх специфічних інтересів;

5. створення в системі політичної влади відповідних інститутів, метою яких було б спостереження за станом реалізації прав, передбачених підписаними ПНР міжнародних документів у справі національних меншин”⁴².

і 27 січня 1989 р. відбулися установчі засідання Комісії до справ національних меншин Громадянського комітету при керівникові незалежної профспілки “SolidamosC”. До неї ввійшли представники польських опозиційних середовищ, а також білоруського, литовського, українського і єврейського суспільств у Польщі. Головою комісії став Марек Едельман, заступником - Я.Куронь, секретарем - Г.Костжева. До Комісії входили також Б.Бердиховська, З.Буяк, кс. Міхал Чайковський, Анджей Фрідман, Сократ Янович, Адольф Юзвенко, Ян Юзеф Ліпський, Володимир Мокрий, Богдан Скарадзінський, Томаш Щепанський, Кшиштоф Слівінський, Казімєж Тженсіцький, Рімас Вайна, Еугеніуш Ваппа, Казімєж Вуйціцький, Александер Галль і Роксолана Семерак. У роботі комісії брав також участь василіянин Марек Скурка, який не був її членом. Завданням комісії було інформування Громадського комітету та суспільство про проблеми національних меншин, міжнаціональні відносини та приготування дій у цій галузі. Комісія мала готувати та давати експертну оцінку проектів правових актів, покликаних гарантувати рівноправність меншин.

Згідно з висновками Громадянського Комітету національні меншини повинні отримати право свободи організації, вільного декларування національності, представництва у сеймі і органах самоуправління, двомовність у місцях історичних скупчень, організацію освіти, видавництва, доступ до архівів. Пропонувалося також внесення змін у програму освіти польських шкіл та визнати органами влади безправність виселення українців у ході акції “Wisla”⁴⁴.

Усвідомлення необхідності гарантування прав національних меншин помітне з програмних документів основних політичних сил. На ІІІ конгресі КНП (Варшава-Краків, 4 ІІ - 4 ІІІ 1989 р.) на пропозицію краківської організації було прийнято ухвалу стосовно прав національних меншин, якою декларувалося підтримку шкільництва на рідній мові, релігійної свободи, права на заснування партій і товариств та свободи вибору місця проживання⁴⁵.

На розгляд XXV конгресу ППС (27-29 X 1990) було представлено 2 версії ухвали щодо національних меншин. У підсумкових документах положення обох версій було об'єднано і відредаговано⁴⁶. В ухвалі щодо національних меншин XXV конгресу ППС (27-29 X 1990) стверджувалося, що захист прав меншин є в інтересах самої більшості. Суспільство, яке не має меншості, не має і більшості - оскільки там появляється тоталітаризм. Гарантування вільного існування меншин повинно бути посилене відповідною конституційною статтею та розвинене і конкретизоване у відповідних законодавчих актах нижчого рівня. “Зокрема, повинні бути створені правові рамки і матеріальні умови для розвитку шкіл різних рівнів (з відповідно змодифікованими шкільними програмами), наданий певний статус національним мовам, створені можливості культивування і розвитку культурних і релігійних традицій, гарантований результативний захист історичних, культурних об'єктів та інших пам'яток”. ППС вважала необхідним створення відповідних механізмів, які нададуть можливість представникам національних меншин брати участь у суспільному і політичному житті країни. Пропонувалося через шкільну освіту та ЗМІ поширення у відповідних пропорціях знань про внесок представників національних і релігійних меншин в історію і культуру Польщі. Підкреслювалося наміри ППС поборювати всі прояви і форми расизму, шовінізму і ксенофобії⁴⁷.

В програмі Народного Руху України передбачалося задоволення національних потреб національностей, які проживають в Україні. Передбачалося також право національно-культурної автономії.

Є.Ґєдройць критикував повільність польського уряду в урегулюванні проблем національних меншин. Зокрема, у нього викликала заперечення вилучення питань національних меншин з компетенції МВС та невирішеність їх подальшого підпорядкування. З цієї нагоди редактор “Kultury” пропонував повернення до механізму, який існував у період Другої Речіпосполитої і який, на його думку, “здав екзамен”, тобто заснування Бюро справ національностей при Раді Міністрів.

У Є.Ґєдройця викликало нерозуміння відсутність радіопередач Польщі мовами національних меншин. Він наводив приклад, коли релігійним справам польське радіо і телебачення відводили 5,5 годин, однак весь час був присвячений проблемам католицької церкви, а проблеми національних меншин, які були переважно православними та греко-католиками, залишалися проігнорованими. “Чому не можна, - задавав питання Є.Ґєдройць, - виділити трохи часу для справ меншин? Особливо, коли це має таке велике значення”⁴⁹.

Демократичні зміни у Польщі спряли активізації української меншини. Українська меншина наприкінці 1980-х рр. робила спроби повернення вулицям Перемишля усунених у 1960-х рр. українських назв, зокрема Маркіяна Шашкевича, Івана Могильницького, єп. Івана Снігурського, єп. Радиловського, Т.Шевченка⁵⁰. Напередодні візиту Папи українська громада Перемишля вимагала повернення кафедри св. Івана Хрестителя⁵¹.

Були помітні організаційні зміни, які проявилися у створенні Українського християнського братства св. Володимира, Союзу української незалежної молоді, Товариства Український народний дім у Перемишлі, Фундації св. Володимира, Лемківського комітету, Громадського кола лемків, Українського православного братства, Об'єднання лемків, Українського лікарського товариства і т.д.

Підтримку українській меншині у Польщі надавало римо-католицьке духовенство. 16 вересня 1989 р. на Ясній Горі в Ченстохові о.Івана Мартиняка було висвячено на єпископапомічника примаса Польщі для вірних греко-католицького обряду. Оскільки висвячення мало місце ще у період заборони діяльності УГКЦ в СРСР, цей акт мав міжнародне значення⁵².

Відродження національного життя польської меншини в УРСР розпочиналося із боротьби за повернення культових об'єктів. Починаючи з 1988 р. активно стали відновлюватися римокатолицькі церкви⁵³. За відсутності відповідних навчальних закладів наприкінці 1980-х рр. римо-католицьких священників готувала Ризька духовна семінарія⁵⁴.

Українська сторона активно вирішувала проблеми польської меншини. Протягом 1 990 р. римо-католикам було повернуто 54 костьоли на території Львівської області. Одночасно виникали напруження, пов'язані з передачею багатьох святинь, на які претендували римо-католики, греко-католицькій церкві. Польська меншина в Україні заснувала ряд своїх товариств і об'єднань: Польське культурно-освітнє товариство (Київ, 6.07.1988), Товариство польської культури (Львів), Суспільно-культурне товариство поляків (Дрогобич), Товариство відродження польської культури ім. Ю.Словацького (Кременець), Об'єднання поляків на Поділлі (Бар), Культурне товариство ім. Міцкевича (Чернівці), Культурне товариство ім. Ф.Карпінського (Івано-Франківськ) та ін.⁵⁵

16-17 грудня 1989 р. і 20-21 січня 1990 р. було проведено український “круглий стіл” за участі представників усіх українських організацій і церкви. На зустрічі було вирішено перетворити УСКТ в Об'єднання українців у Польщі. Надзвичайний з'їзд 24-25 лютого 1990 р. відбувся за участі представників польських властей: міністра Я.Куроня, голови Комісії у справах національних меншин Єжи Вуттке, посла В.Мокрого, заступників міністрів культури і національної освіти. У своєму виступі Я.Куронь заявив, що “дружба чи ненависть між поляками і українцями визначить майбутнє нашої частини Європи”.

У дискусії було обговорено найважливіші проблеми для українців Польщі: засудження Сеймом депортаційної акції “Вісла”, ліквідації її юридичних, матеріальних і моральних наслідків. Підкреслювалося необхідність покращення українського шкільництва, мистецьких аматорських колективів, створення українського музею, театру, наукового інституту, припинення антиукраїнської пропагандистської кампанії, доступу до телебачення і радіо. З'їзд підтримав вимогу гарантованого українського представництва у Сеймі та в органах територіального самоуправління. Ці положення було оформлено у вигляді двох послань до Сейму, програмній декларації, програмі діяльності й посланнях до України та української діаспори.

До керівництва Об'єднання українців у Польщі обрано Є.Рейта (голова), Стефана Козака (заст. голови), Мирослава Вербового (заст. голови), Михайла Лесіва, Стефана Заброварного, Володимира Мокрого та ін.⁵⁶

У зверненні з'їзду ОУП до польського суспільства ставилися вимоги ліквідації результатів акції “Вісла”, вибачення за її наслідки, нормалізації юридичного становища української меншини, гарантування права на парламентське представництво. “Українці і поляки стоять перед важливими подіями у своїй історії. Відкриваються незнані дотепер перспективи і можливості. (...) В обопільному інтересі наших народів лежить використання цих можливостей, бо наш статус, як і статус польської меншини в Україні залежить також від їхньої реалізації. Було б трагедією, коли б у взаємних відносинах переважили упередження, недовіра, ворожість чи погано сприйнятий інтерес власної сторони”⁵⁷.

Гельсінський процес справив позитивний вплив на зміну ситуацій національних меншин у Центрально-Східній Європі. Поява опозиційних рухів та необхідність координації визвольної боротьби сприяла розробці концепцій національної політики, які передбачали задоволення національно-культурних і релігійних потреб меншин. На цій платформі відбувалося порозуміння представників польської опозиції та української еміграції. Лібералізація політики стосовно національних меншин стала важливою складовою польсько-українського примирення.

Література

1. Podlaski K. [Skaradzinski B.] Bialorusini - Litwini - Ukraincy: nasi wrogowie czy bracia? / Kazimierz Podlaski / [Wyd. 2 popr. i uzup.]. Warszawa: Przedswit, 1984. S. 63. Archiwum prywatne P.Kazaneckiego w Warszawie.

2. Archiwum Akt Nowych (AAN). Konfederacja Polski Niepodleglej (KPN). Sygn. 32. Npgn. Kronika Kosciola Grecko-Katolickiego na Ukrainie po II wojnie swiatowej. Warszawa: Wydawnictwo im. Olofa Palme, 1985. S. 24-25.

3. Archiwum Instytutu Pami^ci Narodowej (AIPN). Sygn. IPN BU MSW II 6984. K. 40. Sprawozdanie z kontroli Kola UTSK w Lublinie. Poufne. 4-6 IV 1984. Les archives de l'Institut Litteraire a Paris (AILP). Les coupures de presse (CP). 1984. Vol. 4.

4. Zofia S. Sytuacja Ukraincow w PRL / S. Zofia // Dziennik Zwi^zkowy. 13-14.07.1984. AILP. CP. 1985. Vol. 1. Jaworsky I. Status with Solidarity. The Situation of Ukrainians in the Polish People's Republic.

5. Archiwum prywatne W.Mokrego w Krakowie. Archiwum prywatne J.Targalskiego w Warszawie. Холодний П. Українська меншість в Польщі (Перегляд преси) / П. Холодний // Самостійник. Вісник незалежного українського слова. 1986. Вип. 4-5. С. 12-14.

6. AILP. CP. 1978. Vol. 2. “Stosunki polsko-ukrainskie widziane z Kraju” // Narodowiec (Lens). № 184. 8. VIII. 1978. S. 1, 3.

7. AILP. CP. 1978. Vol. 2. Коваль Ф. За зближення Варшави з Києвом / Ф.Коваль // Шлях Перемоги. № 27 (1265). 2 VII 1978. С. 3, 5.

8. AILP. CP. 1978. Vol. 2. Женецький С. Поляки в краю і польсько-українське порозуміння / Степан Женецький // Голос Лемківщини (Йонкерс). № 10. Х. 1978. С. 1, 4.

9. AILP. CP. 1978. Vol. 2. У нових міхах - старе вино // Лемківські Вісті. № 10-11 (243-244). X-XI. 1978.

10. AILP. CP. 1978. Vol. 1. Ukrainscy naukowcy apehj o prawa dla mniejszosci polskiej na Ukrainie // Nowy Dziennik (Nowy Jork). № 1841. 9. VI. 1978.

11. AILP. CP. 1978. Vol.2. Женецький С. Українські професори домагаються прав для поляків в Україні / Степан Женецький // Голос Лемківщини. № 11 (180). ХІ. 1978.

12. AILP. CP. 1977. Vol. 2. І. Д. Журнал “Культура” про українців / І. Д. // Шлях Перемоги. 11. ХІІ. 1977.

13. Chojnowski A. Koncepcje polityki narodowosciowej rz^dow polskich w latach 1921-1939 / Andrzej Chojnowski. Wroclaw: Ossolineum, 1979.

14. AILP. CP. 1980. Vol. 1. Krol M. Polacy i mniejszosci narodowe / Marcin Krol // Tygodnik Powszechny. 1980. № 15.

^{15. 14} AILP. CP. 1984. Vol. 4. Zofia S. Sytuacja Ukraincow w PRL / S. Zofia // Dziennik Zwi^zkowy. 13-14.07.1984. Jaworsky I. Status with Solidarity. The Situation of Ukrainians in the Polish People's Republic / Ivan Jaworsky // AILP. CP. 1985. Vol. 1.

16. Archiwum prywatne W.Mokrego w Krakowie.

17. Zofia S. Sytuacja Ukraincow w PRL // Kultura. № 6. VI. 1984. S. 83-86.

18. Archiwum prywatne W.Mokrego w Krakowie.

19. Zofia S. Sytuacja Ukraincow w PRL // Kultura. № 6. VI 1984. S. 85.

20. Інтерв'ю з Володимиром Мокрим, Краків, 28. 02. 2004.

21. AILP. CP. 1987. Vol. 2. Cieselczyk M. Ein neuer Ton in den polnisch-ukrainischen Beziehungen / Marek Cieselczyk // Europaische Rundschau. Wien, 1987. April. S. 90.

22. AILP. CP. 1986. Vol. 1. Лисяк Б. Рятуймо наші церкви в Польщі / Богдан Лисяк // Америка. 20.05.1986.

^{23. 18.} Archiwum prywatne W.Mokrego w Krakowie.

24. Ваш вірний читач з Ґданська. Наша мета // Самостійник. Вісник українського незалежного слова. 1986. Вип. 4-5. С. 7-8.

^{25. 19} AILP. CP. 1990. Vol. 1.

26. Mart. Ilu jest w Polsce Litwinow, Bialorusinow i Ukraincow ? // Pogl^d. N 1/2. Styczenluty 1990. S. 64.

^{27. 20.} Archiwum prywatne W.Mokrego w Krakowie.

28. Kijanka Cz. Przyczynek do dyskusji o stosunkach polsko-ukrainskich / Cz. Kijanka // Opinia krakowska. Pismo II obszaru Konfederacji Polski Niepodleglej. Krakow, 1987. № 35. S. 19-23.

29. Archiwum panstwowe w Przemyslu (APPr.). NSZZ “Solidarnosc”. Sygn. 114. K. 68. Komunikat.

30. APPr. NSZZ “Solidarnosc”. Sygn. 114. K. 76. Tasma 37. Dla agencji prasowej AS.

31. APPr. NSZZ “Solidarnosc”. Sygn. 26. K. 28-29. Sekcja informacji, MKZ Przemysl. Komunikat.

32. Archiwum prywatne W.Mokrego w Krakowie.

33. Beskid A., Aksiejenko M., Labed D., Stecko I., Ustrycki R., Wasylko M. My i Wy // Opinia krakowska. Pismo II obszaru Konfederacji Polski Niepodleglej. Krakow, 1988. № 38. S. 18-20.

34. Beskid A., Aksiejenko M., Labed D., Stecko I., Ustrycki R., Wasylko M. My i Wy // Contra. Wydaje Organizacja Mlodziezowa KPN. 30. III. 1987. № 2. S. 7-10.

35. APPr. NSZZ “Solidarnosc”. Sygn. 27. K. 1. Sekcja Informacji ZR Przemysl. Uchwala programowa NSZZ “Solidarnosc” Regionu Poludniowo-Wschodniego w Przemyslu. Projekt, sierpien 1981.

36. AILP. CP. 1987. Vol. 1.

37. Kijanka Cz. Przyczynek do dyskusji o stosunkach polsko-ukrainskich / Czeslaw Kijanka // Opinia krakowska. Krakow, 1987. № 35. S. 21-22.

38. Archiwum Osrodka Karta. Sygn. A / 7.4.2. Stosunek Zwi^zku do organizacji mniejszosci narodowych. S. 1-4.

39. Archiwum prywatne P.Kazaneckiego w Warszawie.

40. Podlaski K. [Skaradzinski B.] Bialorusini - Litwini - Ukraincy: nasi wrogowie czy bracia? / K. Podlaski. [Wyd. 2 popr. i uzup.]. Warszawa: Przedswit, 1984. S. 87.

41. Інтерв'ю з Богданом Скарадзінським, Подкова Лєсьна, 15. VIII. 2006.

^{42. 24} AIPN. Sygn. IPN BU MSW II 1637. Npgn.

43. Uchwala w sprawie mniejszosci narodowych, № 69/81 // I Krajowy Zjazd Delegatow NSZZ “Solidarnosc”. Statut. Uchwala programowa z Aneksem. Dokumenty Zjazdu / Do uzytku wewn^trzzwi^zkowego. Gdansk: Biuro Informacji Prasowej Komisji Krajowej NSZZ “Solidarnosc”, [1981]. S. 145-146.

44. Uchwala w sprawie mniejszosci narodowych // Materialy drugiej tury obrad I Krajowego Zjazdu NSZZ “Solidarnosc” (Gdansk, 26. IX. 7. X. 1981 r.). Fragmenty stenogramu i uchwaly. [B. m.: b. d.]. S. 142. AIPN. Sygn. IPN BU MSW II 5065. Npgn.

45. Uchwala w sprawie mniejszosci narodowych // Materialy drugiej tury obrad I Krajowego Zjazdu NSZZ “Solidamosc” (Gdansk, 26. IX - 7. X. 1981 r.). Fragmenty stenogramu i uchwaly. [B. m.: b. d.]. S. 142. Archiwum Osrodka Karta (AOK). Sygn. A / 7.3.2. Uchwala w sprawie mniejszosci narodowych // I Krajowy Zjazd NSZZ “Sohdamosc”. Dokumenty Zjazdu. Statut. Uchwala Programowa z Aneksem / Do uzytku wewn^trzzwi^zkowego. Gdansk: Biuro Informacji Prasowej Komisji Krajowej NSZZ “Solidarnosc”, [1981]. S. 145-146.

46. Archiwum panstwowe w Rzeszowie (APRz.). Periodyki, wydawnictwa i druki ulotne opozycji politycznej, 1974-1989. Sygn. 36. K. 25. O mniejszosciach narodowych.

47. AILP. CP. 1981. Vol. 3.

48. Solchanyk R. The “Solidarity” Congress on the National Question in Poland / Roman Solchanyk // Radio Free Europe - Radio Liberty. Radio Liberty Research. RL 445/81. November 6, 1981. P. 4.

49. AILP. CP. 1987. Vol. 1.

50. Kijanka Cz. Przyczynek do dyskusji o stosunkach polsko-ukrainskich / Czeslaw Kijanka // Opinia krakowska. Krakow, 1987. № 35. S. 21-22.

51. Archiwum prywatne P.Kazaneckiego w Warszawie.

52. Podlaski K. [Skaradzinski B.] Bialorusini - Litwini - Ukraincy: nasi wrogowie czy bracia? / K. Podlaski. [Wyd. 2 popr. i uzup.]. Warszawa: Przedswit, 1984. S. 87-88.

53. APPr. Materialy podziemnej “Solidarnosci”. 1982-1987. Sygn. 2. K. 1, 17. List otwarty NSZZ “Solidarnosc” do wszystkich ludzi dobrej woli. Przemysl, 28. III. 1982.

54. Archiwum prywatne P.Kazaneckiego w Warszawie.

55. Podlaski K. [Skaradzinski B.] Bialorusini - Litwini - Ukraincy: nasi wrogowie czy bracia? / K. Podlaski. [Wyd. 2 popr. i uzup.]. Warszawa: Przedswit, 1984. S. 6.

56. AOK. AO. Sygn. AO IV/131. K. 3. Program Liberalno-Demokratycznej Partii “Niepodleglosc”. Zalozenia programowe // Niepodleglosc. № 21-22. IX-X. 1983. S. 1-3.

57. Zalozenia programowe (wersja pierwotna) // Niepodleglosc (Warszawa; Krakow). № 28. IV. 1984. S. 1-3. Zalozenia programowe. Jednosc w roznorodnosci. Propozycja platformy wspolpracy opozycji polskiej // Niepodleglosc (Warszawa; Krakow). № 28. IV. 1984. S. 27-33.

58. Zalozenia programowe // Niepodleglosc. Wybor z pierwszych 28 numerow / Opracowal Jozef Darski. London: Polonia, 1985. S. 227-232.