Меровінги у лангобардській міждинастичної боротьбі 40-70-х рр. VII ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Меровінги у лангобардській міждинастичної боротьбі 40-70-х рр. VII ст.

Андрій Павлюк

У статті проаналізовано вплив Меровінгів на перебіг лангобардської міждинастичної боротьби. Досліджено політичний розвиток лангобардського королівства. Прослідковано утвердження Баварської династії на престолі “довгобородих”. Висвітлено франко-лангобардські військово-політичні відносини.

Ключові слова: франки, лангобарди, Меровінги, Баварська династія, Італія.

Аннотация

В статье проанализировано влияние Меровингов на ход лангобардской междудинастической борьбы. Исследовано политическое развитие лангобардского королевства. Изучено утверждения Баварской династии на престоле “длиннобородых”. Освещено франко-лангобардские военнополитические отношения.

Ключевые слова: франки, лангобарды, Меровинги, Баварская династия, Италия.

Keywords: franks, lombards, Merovingians, Bavarian dynasty, Italy.

меровінг лангобардський династія військовий

Одним із важливих та визначальних атрибутів франко-лангобардських відносин були міждинастичні шлюби, свідчення про які знаходимо в повідомленнях середньовічних нараторів¹. На світанку двосторонніх взаємин у VI ст. відомо щонайменше про три випадки укладення матримоніальних зв'язків², які у дальшій перспективі зіграли вагому роль, насамперед для “довгобородих”, які не створили системи успадкування престолу навіть в часах правління найвідоміших володарів.

Зміцнення політичного устрою Лангобардського королівства відбулося за правління представника династії Гарольдінгів - Ротарі (Rothari, 636-652 рр.). Його обрали лангобардські (аріанські) герцоги для ведення антивізантійської політики, перетворивши, відтак у середині VII ст. (636-653 рр.) королівський рід на впливову силу серед “довгобородих” герцогів. Перші Гарольдінги мали невеликі володіння поблизу Брешії (італ. Bresda, місто на півночі Італії, регіон Ломбардія). Офіційною релігією династії Гарольдінгів було аріанство Аріанство - одна з єресей ранньої християнської Церкви. Назва походить від імені священика Александрії Арія (256-336 рр.). Заперечуючи церковне вчення про єдину суть Трійці, він твердив, що Хрис-тос - Син Божий - нижчий за Бога-Отця. На Нікейському та Константинопольському соборах 325 і 381 рр. аріанство було засуджене.³.

В 639-640 рр., за повідомленням Павла Диякона: “[...] король Ротарі захопив всі римські міста розташовані вздовж морського узбережжя від Луни у Тоскані до франкського кордону. Також він захопив і зруйнував Опітергій - місто між Тревізо (італ. Treviso, місто на півночі Італії, регіон Венето) і Фріулем (італ. Friuli, історична область у північно-східній Італії, нині у складі регіону Фріулі-Венеція-Джулія), воював з римлянами Равенни (італ. Ravenna, місто в Італії, регіон Емілія-Романья) біля Емілії (італ. ЕтШа, провінція в Італії у регіоні Емілія-Романья) на річці Scultena (сьогодні Панаро (італ. Panaro), права притока ріки По). В цій війні збоку римлян загинуло вісім тисяч, а інші втекли”⁴. В 640-х рр. впала Генуя (італ. Genova, місто на півночі Італії, регіон Лігурія), і побережжя Лігурії перейшло до лангобардських володінь. Візантійська імперія втратила території на північному заході Італії⁵.

Успіхи Ротарі активізували діяльність лангобардських герцогів на півдні півострова. Беневентський правитель захопив Сорренто (італ. Sorrento, місто на півдні Італії, регіон Кампанія) й розпочав наступ на Неаполітанський дукат. Немає точних свідчень, коли ці здобутки закріпили офіційні договори з Візантією, що, ймовірно, відбулося не пізніше правління екзарха Олімпія (Olympius, 649-653 рр.). Отже, у результаті завоювань короля Ротарі встановився новий візантійсько-лангобардський кордон, який на північному сході Італії залишався практично незмінним до 20-х рр. VIII ст.⁶.

Незважаючи на успіхи у зовнішній політиці, внутрішньополітична ситуація у Лангобардському королівстві залишалася напруженою. Значна частина герцогів, прихильників ортодоксального Ортодоксія - (з грец. “пряма думка”, “правильне вчення”). Ортодоксами називають прихильників Ні- кейського символу віри прийнятого на Першому Нікейському соборі 325 р. християнства не підтримували Ротарі - адепта аріанства. Тому невдовзі він з метою легітимізації влади одружився на вдові короля Аріоальда (Arioald, 626-636 рр.) - Гундіперзі, представниці Баварської династії, до якої належали лангобардські королі - нащадки баварського герцога Гарібальда І (Garibald I, 548593 рр.) та молодшої дочки лангобардського короля Вахо (Wacho, 511-540 рр.) Вуль- детради (Wuldethrada, 530-570 рр.). Вона впродовж 552-555 рр. почергово була дружиною двох франкських королів Теодобальда і Хлотаря, а пізніше - баварського герцога Гарібальда І. Існувало дві гілки цієї династії. До першої належали спадкоємці “за кужелем” від дочки Гарібальда І і Вульдетради - Теоделінди. Від першої гілки правив лише син Теоделінди - Адалоальд (Adaloaldus, 616-626 рр.). До другої відносились нащадки сина Гарібальда І - Гундоальда (Gundoald, 565-616 рр.). Від другої гілки правили сім королів⁷. Завдяки такому матримоніальному реверансу Ротарі поєднав свій рід ще й з давніми і знатними династіями Летінгів і Агілольфінгів.

Очевидно агресивна антивізантійська зовнішня і антихристиянська внутрішня політика чоловіка наштовхнулися на супротив Гундіперги та її прихильників, які пропагували протилежний вектор політичного й релігійного розвитку Лангобардського королівства. Тому Ротарі ув'язнив дружину в одній з палацових кімнат Павії (італ. Pavia, місто на півночі Італії, регіон Ломбардія)⁸, де вона перебувала протягом п'яти років, допоки у справу не втрутився король франків Хлодвіг ІІ (Clovis, 639-657 рр.)⁹.

Звісно, міждинастичні відносини у новому ранньосередньовічному світі залишалися далекими від досконалості та майбутньої довершеності, якої сягнули у ХІ-XVI ст., втім, факти родичання із сусідами залишалися відомими, знаними, їх добре пам'ятали хоча б задля втручання у внутрішні справи країн з невпорядкованими системами престолонаслідування, яким було аріанське королівство лангобардів. Меровінги чітко розуміли свої переваги в тогочасному протистоянні ортодоксії та аріанства, королі були свідомі підтримки папського престолу особливо в таких делікатних питаннях як матримоніальна політика.

Франкський володар - Хлодвіг ІІ (Clovis, 639-657 рр.) заступився за свою родичку Гундіпергу, представницю Баварської династії, тому й відправив до Ротарі посольство з вимогою звільнити королеву з ув'язнення. Фредегар так описав вимоги посла: “[...] було б краще не мучити королеву, яка доводиться родичкою (parentem) франкам [курсив наш - А.П.] і яка допомогла йому отримати трон, і що якщо це продовжуватиметься, то цим він вельми розгніває франкських королів і їх народ”¹⁰. Ротарі, щоб не спровокувати військового конфлікту з франками, звільнив Гундіпергу та повернув королеві всі землі, якими вона володіла до ув'язнення, що дозволило їй, за словами наратора, і надалі жити серед королівської розкоші¹¹.

Маємо справу із першим випадком серйозного втручання франкської керівної династії у родинні справи сусідів задля захисту своєї, несправедливо обвинуваченої далекої родички. Подібний казус засвідчує авторитетність Меровінгів у міждинастичних відносинах та початки формування ранньосередньовічного лінеажу в якості інструменту зовнішньої політики.

Наступником Ротарі став його син Родоальд (Rodoaldus, 652-653 рр.), останній володар-адепт аріанства, якого після шести місяців правління вбив чоловік однієї з його коханок. За підтримки Римської церкви новим королем “довгобородих” проголосили Аріперта І (Aripertus, 653-661 рр.)¹², за правління якого відбулася перша реставрація Баварської династії, прихильників ортодоксального християнства, пов'язаних матримоніальним минулим із (Гранками. Він намагався правити мирно, займався будівництвом церков й першим иеред лангобардських правителів розпорядився після смерті розділити королівство між синами, адже раніше не існувало єдиних законів щодо успадкування влади¹³.

Центром володінь старшого сина Годеперта (Godepert, 661-662 рр.) стала Павія, молодшого Перктаріта (Perctarit, 661-662 рр.) - Мілан (італ. Milano, місто в північній Італії, регіон Ломбардія)¹⁴. Однак згодом в результаті міжконфесійних непорозумінь між братами (Годоперт був прихильником аріанства, а Перктаріт - ортодоксального християнства) спалахнули суперечки, які переросли у тривалу міжусобну боротьбу¹⁵. Відтак Баварська династія лангобардів опинилася перед загрозою знищення.

Зокрема Годеперт задля зміцнення своєї військової могутності заручився допомогою беневентського герцога (прихильника аріанства) Грімуальда (Grimoald, 651662 рр.). Взамін за допомогу пообіцявши видати свою сестру за нього заміж. Але посол Гарібальд (Garibald, | 662 р.), якому, очевидно, не імпонували заходи свого сюзерена і котрий вочевидь мусів бути поінформований про змову проти Годеперта, проводив подвійну політику. Прибувши у Беневенто (італ. Benevento, місто в південній Італії, регіон Кампанія), за свідченнями Павла Диякона, почав переконувати Грімуальда захопити королівство й стати повноправним володарем¹⁶. Беневентський володар прийняв пропозицію посла й залишив свого сина Ромуальда І (Romuald, 662-677 рр.) ⁷ правити герцогством, а сам на чолі добірних військ вирушив на завоювання Павії. Хроніст зазначав, що дорогою на столицю він закликав на допомогу союзників зі Сполето (італ. Spo- leto, муніципалітет в центральній Італії, регіон Умбрія) і Тусції (італ. Tuscia, історична область в центральній Італії). Наблизившись до столиці, змовники відправили до Годеперта посла, який переконав короля поселити Грімуальда при дворі. Далі, нібито з метою власної безпеки, посол переконав володаря прийти на переговори з беневентським герцогом у захисному спорядженні, прихованому одягом. Наступного дня відбулася зустріч, і коли Грімуальд торкнувся Годеперта й переконався, що той одягнув захисне спорядження, не зволікаючи, його вбив. План Грімуальда спрацював, адже приховування Годепертем під одягом захисного спорядження дало підстави беневентському герцогові звинуватити того у намірі вбивства. Володіння покійного правителя з Баварської династії було захоплено новим лангобардським королем Посол Гаріпальд не надовго пережив свого сюзерена. Відомо, що згодом його вбив один з наближених до колишнього лангобардського короля Годеперта. (662-671 рр.) - засновником Беневентської династії¹⁸.

З метою підтвердження легітимності правління або задля уникнення втручання франків у справи королівства лангобардів, Грімуальд одружився із представницею баварської династії - сестрою покійного Годеперта. При дворі на постійній основі залишалася достатня кількість війська для підтримання влади узурпатора¹⁹.

Дізнавшись про смерть брата, інший представник Баварської династії Перктаріт вирушив до аварів. Можливо намагався заручитися допомогою кочівників проти узурпатора влади у Лангобардському королівстві. Його дружина Роделінда з сином Кунінк- пертом, які залишилися у Мілані, згодом потрапили до рук Грімуальда й були відіслані у Беневент²⁰. Вияснивши, що Перктаріт перебуває при дворі аварського кагана, він відправив послів, які вимагали видачі втікача. Під тиском обставин аварський правитель виконав вимогу послів, й за свідченням Павла Диякона, Перктаріт згодом повернувся в Італію²¹.

Очевидно це сталося на тлі шантажу, адже його дружина і син перебували у беневентському полоні. Втім незрозумілим залишається у цій ситуації пасивність вигнанця, який міг звернутися за допомогою до франків. Несподіванкою навіть для хроністів була великодушність Грімуальда, який прийняв Перктаріта з достойними почестями і навіть виділив помешкання та належні засоби для існування за рахунок королівської скарбниці²². На нашу думку, узурпатор лангобардського трону вважав за краще утримувати представника баварської династії серед живих, створюючи видимість легітимності та унеможливлюючи втручання франків у справи держави, як це трапилося за часів Ротарі.

Проте, знаючи про походження Перктаріта, згодом біля його помешкання почали регулярно збиратися мешканці Павії, в чому придворні Грімоальда вбачали небезпеку. Частіше почали звучати заклики вбити небезпечного конкурента. Король погодився, проте Перктаріта вчасно повідомили про небезпеку²³. За допомогою свого вірного помічника Унульфа, який займав високе соціальне становище у королівстві, Перктарітові вдалося втекти з міста²⁴. За даними хроніста, він прибув у герцогство Асті (італ. Asti, місто на півночі Італії, регіон П'ємонт), яке залишалося родовими землями баварської династії з початку VI ст., тут мешкало чимало їхніх прихильників, які виступали проти узурпації влади Грімоальдом. Очевидно військових сил для відновлення Баварської династії на престолі було недостатньо, адже згодом Перктаріт вирушив за допомогою франкських королів²⁵.

У Франкському королівстві після смерті Хлодвіга ІІ - владу успадкували неповнолітні сини Хлотар ІІІ (Chlotarius, 657-673 рр.) - правитель Нейстрійсько-Бургундського королівства, та Хільдерік ІІ (Childericus, 662-675 рр.) - король Австразії. Управління країною відтак здійснювали майордоми .

На жаль, джерела не нотують, до кого з франкських королів звернувся за допомогою Перктаріт. Припускаємо, що ним став старший Хлотар ІІІ. Достеменно відомо, що після встановлення домовленості про допомогу франкське військо вступило через Прованс у західну частину Лангобардського королівства, володар якого Грімуальд виступив назустріч, розбивши свій табір неподалік міста Асті. Завдання узурпатора полягало в заманюванні ворога у пастку. Проводячи з франками невеликі локальні сутички, правитель “довгобородих”, нібито під їхнім натиском, поспішно відступив, залишивши насамкінець ворогам свій військовий табір. За свідченнями Павла Диякона: “[...] коли франкські війська увійшли туди, то вважаючи, що Грімуальда з лангобардами охопив такий страх, що вони кинули табір цілим, відразу ж зраділи і поспішно стали все грабувати і готуватися до вечері. І коли вони втихомирилися, обтяжені різними стравами й великою кількістю вина заснули, Грімуальд після опівночі обрушився на них і вчинив їм таку велику різанину, що лише деяким вдалося втекти й насилу дістатися до рідної країни”. Місце битви з того часу називається “Rivus Francorum” (струмком франків або Ріволі) й знаходиться неподалік Асті²⁷.

Наслідки кампанії виявилися неоднозначними. Точно відомо, що під час невдалого франкського походу Перктаріт не загинув, а й надалі проживав при дворі Меровінгів. На жаль, франкські джерела не містять жодних свідчень про подальшу долю франко-лангобардських відносин. Ганебність військових поразок часто свідомо замовчувалася. Натомість в “Історіїлангобардів” занотовано наступне: “[...] в цей час королівством франків у Галлії правив Дагіперт [очевидно хроніст має на увазі Дагоберта ІІ - А.П.], і король Грімуальд розпочав з ним переговори з метою укладення угоди про довготривалий мир”²⁸.

Повідомлення хроніста, втім, містить чимало суперечностей. Дагоберт ІІ, про якого згадував наратор, зійшов на трон в 674 р., тобто вже після смерті Грімуальда. Можливо такі переговори велися не з Дагобертом ІІ, а з королями Хлотарем ІІІ або Хільдеріком ІІ наприкінці 60-х або на початку 70-х рр. VII ст.²⁹. Відомо, що невдовзі Перктаріт покинув Франкське королівство й вирушив до англосаксонських королів у Британію, але дізнавшись про смерть Грімуальда 671 р., негайно повернувся в Італію. За свідченням Павла Диякона, після проникнення до королівства його зустріли представники двору, придворні чиновники з безліччю населення і прибувши у Павію відразу обрали королем (671-688 рр.)³⁰. Так у Лангобардському королівстві відбулася друга реставрація Баварської династії, яка правила до 712 р. У часи її правління на офіційному рівні серед підданих утвердився католицизм. Впливова ранньосередньовічна держава, яка досі складалася з різних герцогств і територій, не об'єднаних сильною королівською владою, вперше виглядала доволі стабільно.

Отже, упродовж 40-х - на початку 70-х рр. VII ст. Лангобардське королівство опинилося в епіцентрі міждинастичних протистоянь, зумовлених релігійним і зовнішньополітичним чинниками. Керівну, ортодоксальну, Баварську династію двічі скидали з престолу аріанські родини Гарольдінгів і Беневентів. У лангобардській міждинастич- ній боротьбі франкські Меровінги, природно, за потреби і власних можливостей підтримували представників переслідуваної Баварської династії, оскільки вважали їх своїми далекими родичами. Тому щонайменше двічі за окреслений період франки втручалися у внутрішньополітичну боротьбу сусідньої держави.

У першому випадку завдяки дипломатії франкські посли домоглися від Ротарі звільнення з ув'язнення представниці Баварської династії Гундіперги. Проте вдруге франкські володарі, на прохання Перктаріта, організували повноцінний військовий похід проти узурпатора лангобардського престолу, представника Беневентської династії Грімуальда, але зазнали нищівної поразки. Незважаючи на негативний результат кампанії Меровінги надали Пектаріту притулок у Франкському королівстві і після смерті Грімуальда той повернув королівський титул, внаслідок чого відбувалася друга реставрація Баварської династії, яка правила до початку VIII ст.

Література

1. Gregorii episcopi Turonensis. Historiarum libri X // MGH. Scriptores / [ed. B. Krvsch]. - Hannoverae : Impensis Biblioplii Hahniani, 1951. - Т. І. - S. 121; Турский Г. История франков / Г. Турский; [отв. ред. М.Л. Гаспаров]. - М.: Наука, 1987. - С. 74; Annales ducum Bavariae // mGh. Scriptores / [ed. G. H. Pertz]. - Hannoverae: Impensis Bibliopolii Avlici Hahniani, MDCCCLXI. - T. XVII. - S. 365.

2. Wood I. Krolestwa Merowingow 450-751 / I. Wood. - Warszawa : PWN, 2009. - S. 184; Wolf G. Konigin Theodelinde als Heils- und Legitimitatstragerin und die langobardisch-bayerisch-frankischen Beziehungen um 600 / G. Wolf // Zeitschrift der savigny stiftung fur rechtsgeschichte. - 1989. - № 106. - S. 287-288. Strzelczyk J. Longobardowie. Ostatni z wielkiej wdrowki ludow V-VIII wiek / J. Strzelczyk. - Warszawa: PWN, 2014. - S. 66-67.

3. Pauli historia Langobardorum // MGH. Scriptores / [ed. L. Bethmann et G. Waitz]. - Hannoverae: Impensis Bibliopolii Hahniani, MDCCCLXXVIII. - S. 135.

4. Бородин О.Р. Равенский экзархат. Византийцы в Италии / О.Р. Бородин. - СПб.: Алетейя, 2001. - C. 113.

5. Там само. - C. 113.

6. Wickham C. Early Medieval Italy. Central Power and Local Society 400-1000 / C. Wickham. - London: The macmillan pressLTD, 1981. - S. 36-37.

7. Chronicarum quae dicuntur Fredegarii Scholastici libri IV // MGH. Scriptores / [ed. B. Krvsch]. - Hannoverae: Impensis Bibliopolii Hahniani, MDCCCLXXXVIII. - T. II. - S. 156.

8. Annales sancti Germani minores // MGH. Scriptores / [ed. G. H. Pertz]. - Hannoverae : Impensis Bibliopolii Avlici Hahniani, MDCCCXLI. - T. IV. - S. 3.

9. Chronicarum quae dicuntur Fredegarii Scholastici libri IV. - S. 156.

10. Ibid. - S. 156.

11. Pauli historia Langobardorum. - S. 136.

12. Дьякон П. История Лангобардов / П. Дьякон. - М.: Памятники средневековой латинской литературы IV-IX веков, 1970. - С. 149.

13. Strzelczyk J. Longobardowie. - S. 69.

14. Wickham C. Early Medieval Italy. - S. 37.

15. Pauli historia Langobardorum. - S. 138.

16. Chronicon ducum Beneventi, Salerni, Capuae et Neapolis // MGH. Scriptores / [ed. G.H. Pertz]. - Hannoverae: Impensis Bibliopolii Avlici Hahniani, MDCCCXXXVIIII. - T. III. - S. 211.

17. Pauli historia Langobardorum. - S. 138-139.

18. Ibid. - S. 142.

19. Strzelczyk J. Longobardowie. - S. 69.

20. Pauli historia Langobardorum. - S. 142.

21. Ibid. - S. 143.

22. Ibid. - S. 143.

23. Ibid. - S. 143-144.

24. Ibid. - S. 144.

25. Liber historiae Francorum // MGH. Scriptores / [ed. B. Krvsch]. - Hannoverae: Impensis Bibliopolii Hahniani, MDCCCLXXXVIII. - T. 2. - S. 317.

26. Pauli historia Langobardorum. - S. 146.

27. Ibid. - S. 154-155.

28. Дьякон П. История Лангобардов. - С. 180.

29. Pauli historia Langobardorum. - S. 155.

Размещено на Allbest.ru