Модель майбутньої державності поляків та українців Галичини напередодні першої світової війни: порівняльний аспект

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Модель майбутньої державності поляків та українців Галичини напередодні першої світової війни: порівняльний аспект

Уляна Климюк

У статті прослідковано еволюцію державницької ідеї поляків та українців на переломі ХІХ - ХХ ст. Одночасно висвітлено бачення поляками моделі державності українців, а також ставлення української політичної еліти до незалежницьких прагнень поляків у Галичині на передодні та на початковому етапі Першої світової війни. Простежується роль головних польських та українських політичних партій та їхніх лідерів, показано їхню роль в політичному русі та в процесі формування незалежницької ідеї. Також, визначено основні стикові моменти в баченні моделі майбутньої державності поляків та українців, в українсько-польському порозумінні та в подальших відносинах двох сусідніх народів.

Ключові слова: Галичина, Перша світова війна, українсько-польські відносини, еволюція державності.

Аннотация

В статье прослежена эволюция государственной идеи поляков и украинцев на переломе XIX - ХХ вв. Одновременно освещено видение поляками модели украинской государственности, а также отношение украинской политической элиты к независимости стремлений поляков в Галиции накануне и на начальном этапе Первой мировой войны. Прослеживается роль главных польских и украинских политических партий и их лидеров, показана роль в политическом движении и в процессе формирования идеи независимости. Также, определены основные стыковые моменты в видении модели будущей государственности поляков и украинцев, в украинско-польском согласии и в дальнейших отношениях двух соседних народов.

Ключевые слова: Галичина, Первая мировая война, украинско-польские отношения, эволюция государственности.

The article followed the evolution of the idea of statehood Polish and Ukrainian at the turn of the XIX - XX centuries. At the same time highlights the vision of the Polish model of Ukrainian statehood and Ukrainian political elite relation to an Independent aspirations of Poles in Galicia and on the eve of the initial phase of World War II. There has major role in Polish and Ukrainian political parties and their leaders, show their role in the political movement and the formation of an Independent ideas. Also, the main points for joints in the vision of the future state model of Polish and Ukrainian, the Ukrainian-Polish understanding and to further relations between the two neighboring nations.

Keywords: Galicia, World War II, Ukrainian-Polish relations, evolution of statehood.

Події напередодні та впродовж Першої світової війни, які призвели до відродження ідеї польської та української державності, пов'язані з діяльністю багатьох суспільно-політичних рухів, політичних організацій та партій, а також відомих політичних діячів. Представники політичної еліти українців та поляків діяли у своїх політичних таборах, де народжувалася і змінювалася політична ідеологія, яка в майбутньому призвела до здобуття незалежності. Зважаючи на практично одинакові політичні умови, ідея державності двох сусідніх народів народжувалася та існувала паралельно одна одній. Саме тому, характеристика еволюції ідеї державності польського та українського народів є цікавою та актуальною історичною розвідкою.

Досліджувана тема стала предметом зацікавлення як українських, так і польських істориків. Серед українських дослідників відомими є праці О. Аркуші, М. Мудрого, Ю. Михальського, Л. Зашкільняка, О. Сухого, О. Красівського, М. Демкович-Добрянського, а серед польських - Л. Мрочки, Т. Дамбковського, Я. Грухали та інших.

Мета статті - прослідкувати еволюцію ідеї державності українців та поляків наприкінці ХІХ - до початку Великої війни, показати політичні умови в яких діяла та розвивалася державницька ідеологія, а також охарактеризувати основні передбачення та очікування щодо моделі майбутньої державності політичної еліти двох сусідніх народів.

Поляки. Ідея відродження власної державності супроводжувала поляків протягом періоду бездержавності, проте на зламі ХІХ-ХХ ст. вона перетворилася на ідеологію політичних течій, які виокремилися в середовищі польського суспільства. Представники різних політичних течій намагалися здобути лідерські позиції в своєму політичному оточенні, прагнули довести, що їхній політичний план здобуття незалежності є найбільш реалістичним, і що саме вони здатні очолити майбутню державу.

Одним із перших та найвідоміших польських політичних угрупувань ХІХ ст. Східної Галичини виступали подоляки. Саме вони згуртували навколо себе консервативних поміщиків та виступили противниками поступок щодо українського населення. Тому в сучасній історичній науці панує думка, що тон національного суперництва на території Коронного краю задавали поляки, передусім землевласницька шляхта, яка, “почувалася на чужому ґрунті й перебувала у постійному страху, що він усувається їй з-під ніг”¹.

В позиції подоляків прослідковується соціальний і національний антагонізм, внаслідок чого будь-які дії зі сторони українців вони сприймали як пряму загрозу життєвим інтересам. В основі політичної ідеології подоляків містилося гасло якнайширшої автономії Галичини у складі Дуалістичної монархії. Проте автономія пропагувалася через незадоволення політичної активізації в середовищі українців, яка передбачала формування національних ідентичностей. Одночасно поляки всіляко доводили відсутність українсько-польського конфлікту у Східній Галичині, боячись, що його визнання порушить усталений століттями патріархальний порядок².

Ще однією відомою політичною силою поляків на території Галичини в другій половині ХІХ ст. були “станьчики”. Дане угрупування виникло в середовищі краківського консервативного руху який опирався на польську аристократію та інтелігенцію. Назва даної організації взято із памфлету “Тека Станьчика” 1869 р. (Teka Stanczyka). Поява нової організації пов'язана зі зміною політичних та ідеологічних цінностей, коли багато польських політичних діячів після поразки в повстанні 1863 р. почали розмірковувати над запитання що робити далі і яким шляхом рухатися у напрямку відновлення державності.

У Кракові група молодих і активних політиків розпочала видавати журнал “Przegld Polski”, на сторінках якого висміювали ідею здобуття державності шляхом повстань, а запропонували ідею співпраці із владою. Взамін за лояльність вони розраховували на сприятливі умови для “органічної праці”, яка передбачала комплекс заходів у політичній, економічній, культурній сфері, глибоке перетворення суспільства, його громадянське “дорослішання”³.

Велику роль в поширенні ідеї “органічної праці” відіграла інтелігенція, зокрема викладачі Яггелонського університету та творча молодь. Завдяки їхнім зусиллям зріс рівень освіченості, якість викладання та навчання, а також поширення ідеології формування польської нації. Пропагувалася ідея “Галицького П'ємонту”, як центру відродження в майбутньому польської державності. Станьчики виступали одночасно за мирну співпрацю з українцями та підтримували певні поступки зі сторони австрійського уряду, розуміючи це як можливість збереження польського впливу в Галичині.

Один з відомих представників станьчиків М. Бобжинський падіння державності поляків пояснив внутрішнім станом польського суспільства, схильністю до анархії, невмінням управляти. Він зазначав: “З історії занепаду, виносимо такий найважливіший висновок. Ми впали, бо вважали себе вищими від законів, які керують людством. Нам здавалося, що ми одні можемо існувати без того, до чого інші народи доходять кривавою працею”⁴. Таким чином, представники даного угрупування намагалися змінити ставлення до українців Галичини, вбачаючи в конфліктності загрозу відродження в майбутньому державності.

Проте в середовищі консерваторів більш поміркованим доводилося протистояти так званим “подолякам” (полякам зі Східної Галичини), котрі найбільш радикально ставилися до русинів (українців), наприклад, не визнавали їх окремою нацією. Головними діячами стань- чиків були Станіслав Тарновський, Шуйський Юзеф, Станіслав Козьмян, Міхал Бобжинський, Валеріан Калінка. У 1907 р. їхнє політичне угрупування перейменувалося на “Партію Народної Правиці” (Stronnictwo Prawicy Narodowej). Друкованими органами станьчиків були газета “Час” і журнал “Przegl^d Polski ”.

Діяльність станьчиків може бути досить показовим для українців, особливо в теперішніх важких умовах змін. Саме вони на своєму прикладі доказали, що найкращий спосіб для відродження державницької ідеї та здобуття в майбутньому державності є шлях розвитку освіти та освіченості. Адже освіта це найбільш могутня зброя, за допомогою якої можна змінити світ.

Уже на початку ХХ ст. розвиток ідеї польської державності зосереджувалася навколо головних польських політичних партій. Націонал-демократична партія та її лідер Р. Дмовський, котра очолювала протинімецький табір, не бачила Польщі іншої ніж та, котра охоплює польські терени з усіх трьох імперій, для неї важливою необхідністю було забезпечити доступ до Балтики⁵. Відношення ендеків до військової підготовки було наслідком вибору антинімецької політики. Лідер ендеків боявся, щоб повстанська ідея не затьмарила необхідність щоденної національної праці та зміцнення власних сил⁶. Тому першою умовою здобуття незалежної Польщі є поразка Німеччини, але поляки самі не зможуть перемогти її. Потрібно чекати на кон'юнктуру, щоб бути готовим підтримати того, хто буде в стані перемогти свого головного супротивника - Німеччину. При можливості запропоновано зміну стратегії. Замість повстанського методу прагнути до повної незалежності на малій території, а потім до об'єднання польських земель в рамках однієї з загарбницьких держав, і вже тоді боротися за повну незалежність. Головною метою націонал-демократів було “досягнення незалежності та утворення самостійної польської держави”⁷.

Лідер Польської Соціалістичної партії та автор антиросійської політичної орієнтації Ю. Пілсудський виробив свою стратегію боротьби. Він шукав підтримки серед центральних держав, за допомогою яких можна буде здобути незалежність на території, що входила до Російської імперії, а потім перемогти Росію. Головним завданням цієї орієнтації було створити армію - польське військо, яке буде вирішальним чинником для відродження держави. Ю. Пілсудський вважав що поразка Росії у війні з Австро-Угорщиною або з Німеччиною могла принести дві можливості - включення польських земель у склад монархії Габсбургів, яка б перетворилася в той спосіб в австро-угорсько-польську тріаду та утворення на тих землях власної держави. Обидва варіанти були вступом до другого етапу - повної незалежності⁸.

Загострення міжнародної ситуації напередодні Великої війни призвело до посилення незалежницьких прагнень серед галицьких людовців⁹. На початку війни вони бачили розв'язання польської справи в порозумінні з центральними державами, вважали необхідним об'єднання Польського королівства з Галичиною, і утворення в той спосіб третього федераційного члена Австро-Угорської монархії. Пізніше представники людової партії підтримали акт 5 листопада 1916 р., і німецьке розв'язання, яке передбачало утворення держави з земель Польського королівства, залежного від Німеччини та Австро-Угорщини¹⁰.

Ідея бачення польської держави змінювалася та залежала від багатьох внутрішніх та зовнішніх чинників, адже на умови її реалізації впливала суспільно-політична, військова та міжнародна ситуація. Геополітичні орієнтації галицьких поляків еволюціонували від ідеї здобуття суверенітету за допомогою центральних держав та Російської імперії до виключної орієнтації на держави Антанти. Від весни 1917 р. в середовищі польських політичних кіл остаточно запанувала ідея практичної реалізації окремої польської державності.

Українці. З початком Першої світової війни українська політична еліта в Галичині сподівалася, що початок світової війни між загарбницькими імперіями спричинить до зміни становища українського народу та вирішення українського національного питання. В опозиції до політичних рухів польської політики сформувалася орієнтація, яка представляла інтереси українців (“русинів”). Адже Галичина, завдяки пануючій тут політичній свободі, була не тільки “польським П' ємонтом”, але також “П'ємонтом українським”. Національний рух набирав все більшого значення серед українців Галичини, якому патронувала греко-католицька церква.

Українська інтелігенція формувала свою політичну свідомість в опозиції до польського суспільства. Обидва народи розділяв австрійський чинник, який керувався інтересами монархії і династії. Їхні прагнення були діаметрально різними і їх використання для інтересів монархії було безсумнівним успіхом австрійської політики. Для польських політичних чинників “австрофілізм” найперше становив гарантію утримання територіально-політичної єдності Галичини. Надалі мав уможливити приєднання до неї Польського королівства з триалістичною або дуалістичною реконструкцією держави. Польська проавстрійська орієнтація у порівнянні до української тривала менше, і мала багато противників¹¹.

Політичні очікування галицьких українців були відмінними від поляків. Вони сподівалися на поділ Галичини і утворення з її східної частини, після об'єднання з іншими територіями Габсбурзької монархії, на яких проживала більшість українців, нового українського коронного краю. В майбутньому передбачалося його об'єднання з Наддніпрянською Україною. Щодо ставлення до Польщі, то українські радикали зазначили: “Уважаємо її (Польщу. - У.К.) споконвічним і найбільшим ненависним ворогом Української державності... Всякі спроби союзів і мирного співжиття з тим ворогом вважаємо крайно невідповідним для всіх народів”¹².

Відомий польський дослідник українського політичного руху в Галичині Т. Дабковсь- кий, вважає що, політична боротьба галицьких українців перед Першою світовою війною визначалася в наступних напрямках: 1) прагнення до поділу Галичини на дві національні частини: українську (Східну) і польську (Західну), та утворення Коронного краю з українських земель, які перебували у складі Австро-Угорщини, в якому політична та адміністративна влада належала б українцям; 2) поширення української мови, утворення українського університету і створення кращих умов для української культури; 3) реформа виборчого права, яку проводила центральна австрійська влада, але гальмували галицькі поляки¹³.

Зіншої сторони, у самому польському суспільстві за зростаючого антагонізму між Австрією і Росією існували дві польські політики, австрофільська й русофільська. Польська політика в Галичині, яка була скоординована з австрійською політикою, мусіла логічно вести до зміцнення українців. Польська політика в Королівстві Польському, пов'язана з російським інтересом, вимагала послаблення тих же українців¹⁴. Як повідомляла газета Діло: “Охоронного валу проти Росії в Галичині угода між поляками й короною не утворила. А жертвою тієї угоди впало національне життя нашого народу, віддане на ласку й неласку поляків. Під видом здавлювання російської пропаганди поляки давили всі прояви нашого національного життя, щоб на нашій території збудувати Польщу”¹⁵.

За умов світової війни результат визвольних змагань пригноблених народів великою мірою залежав від зовнішньополітичної орієнтації їхньої політичної еліти. Для українських політиків Галичини питання про їхню зовнішньополітичну орієнтацію було вирішене ще до початку війни. Вони ладні були підтримувати Австрію не лише з почуття лояльності до своєї держави. Маючи змогу порівнювати передвоєнну австрійську і російську політики щодо українців, галичани вважали, що перемога Габсбургів відповідає інтересам українського руху. Вони вірили, що Росія буде легко розбита центральними державами, а на її руїнах постане самостійна Українська держава¹⁶.

Міжнародна криза 1912 р. не лише надала українській проблемі міжнародного значення, але й знайшла відображення в концепціях побудови Української держави. Німецький дослідник цього періоду Армінн Містер вважає, що австрофільський напрямок став домінуючим в українській галицькій політиці завдяки дії трьох чинників: 1) запровадження в Австро-Угорщині загального виборчого права; 2) репресії національних рухів у Росії; 3) напруження відносин між Австро-Угорщиною та Росією в результаті балканської кризи 1908 -1909 рр.¹⁷.

Розуміючи, що майбутня війна буде проходити на українських теренах, галицькі українці почали роздумувати над формою участі у майбутній боротьбі. Зразком для них були стрілецькі загони Ю. Пілсудського. Легіон Українських січових стрільців (УСС) пройшов нелегкий, але героїчний шлях, створений із початком Першої світової війни як окремий структурний підрозділ австрійської армії. Адже на тлі драматичних подій, цілком закономірним є виступ української суспільності проти шовіністичної політики царату, відтак - сформування із активних січових, сокільних і пластунських товариств національного військового формування - легіону Українських січових стрільців¹⁸. І вже у серпні 1914 р. на заклик новостворених Головної української ради та Бойової управи УСС (організаційно-координаційного центру легіону УСС) до новітнього українського війська зголосилися приблизно 30 тис. добровольців з усієї Галичини.

Шлях до своєї незалежності українські політики вбачали у послідовній боротьбі проти поляків, які теж розглядали Галичину як “П'ємонт” відродження Речі Посполитої. При цьому українці, пройшовши школу політичного мислення в умовах відносно демократичного розвитку, користуючись правами та свободами, які вони вибороли легальним шляхом в монархії і будучи прив'язаними до трону Габсбургів, не уявляли собі повної незалежності. Загал українських лідерів до кінця існування монархії прагнув, насамперед, автономії на австрійській території. Успіх у вирішенні політичних питань вони вбачали у вірнопідданстві законному віденському урядові¹⁹. Водночас, австрійська політика щодо українців не була такою щирою і відзначалась непослідовністю та лавіруванням між українцями та поляками, що значно загострювало суперечності між обома народами.

Про це, зокрема, свідчить те, що цісар Франц Йосиф впродовж усіх десятиріч свого правління проводив досить прагматичну політику першочергового задоволення польських вимог в усіх випадках, коли вони перехрещувалися з українськими²⁰. 5 листопада 1916 р. австро- угорський і німецький уряди проголосили утворення самостійного Польського королівства, яке складалося з польських земель Російської імперії. Водночас, Галичина отримала патент на розширення автономії без поділу її на східну і західну частини. Такий розвиток подій застав зненацька українських політиків, які вину за таку позицію австрійського уряду поклали на провідника ЗУР К. Левицького та його заступника М. Василька. На знак протесту Загальна українська рада склала свої повноваження, а керівництво національним рухом перейняла новостворена Українська парламентська репрезентація на чолі з Є. Петрушевичем²¹. Нова організація 7 грудня 1916 р. на своїй нараді підкреслила, що галицькі українці ніколи не погодяться і не визнають польського панування в Східній Галичині. Надії на розв'язання українського питання були пов'язані з новим цісарем - Карлом, який вступив на трон після смерті Франці Йосифа 21 листопада 1916 р. Новий цісар на зустрічі з Українською парламентською репрезентацією 15 лютого 1917 р. запевнив, що всі українські справи будуть вирішені після війни за вимогами українського народу. Тоді керівництво українською політикою в Австрії остаточно прийняла Українська парламентарна репрезентація на чолі з Є. Петрушевичем.

Роблячи підсумок, погоджуємося зі словами сучасного українського історика Я. Грицака, про те, що “драматизм української ситуації полягав у тому, що процес переходу “зі селян у націю” на більшості української етнічної території співпав з війною та революцією. Чи не єдиний виняток становила Галичина, де цей процес почався з мирних умов кінця ХІХ ст. і уже перед 1914 р. набрав достатньої сили. Цілком очевидно, що державне будівництво мало б набагато більше шансів на успіх, якщо б український рух мав за собою декілька передреволюційних десятків років спокійного розвитку, або ж якщо творення молодої національної держави відбувалося в умовах політичної стабільності”.

Таким чином, перед початком Першої світової війни в середовищі двох сусідніх народів провідною була незалежницька ідея. Однак, політичне становище поляків і українців Габсбурзької монархії суттєво відрізнялося. Польська політична еліта була розділена у своїх політичних поглядах щодо розвитку польської державності, а ставлення української еліти до незалежницьких прагнень поляків не було послідовним, через складні політичні відносини. Найперше українці сподівалися на поділ Галичини і утворення з її Східної частини нового українського коронного краю. В подальшому майбутньому передбачалося його об'єднання з Наддніпрянською Україною, в той же час, коли більшість польських політичних партій, вважала всю Галичину за свій П'ємонт, який мав стати невід'ємною частиною їхньої майбутньої держави. В той же час, розвиток українського національного руху та вимоги, що ставили українські політичні партії, викликали протидію польського політичного проводу, який вбачав у цьому загрозу “польському стану посідання” в Галичині. Ідея незалежності українських земель та створення національної держави не відповідала політичним концепціям відновлення польської держави і вела до подальшого загострення польсько-українських стосунків.

українець поляк державність війна

Література

1. Терещенко Ю.І. Галицький консерватизм в контексті українсько-польських відносин в Австро-Угорщині (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.) / Ю. Терещенко // Ucrainica Polonica. - 2007. - № 1. - С. 26.

2. Демкович-Добрянський М. Потоцький і Бобжинський. Цісарські намісники Галичини 1903-1913 / М. Демкович-Добрянський. - Рим: Видання Католицького Університету Св. Клименти Папи, 1987. - С. 98.

3. Аркуша О. “Органічна праця”: з досвіду підавстрійської Галичини / О. Аркуша // Zaxid.net. - 25 лист. - 2011 р.

4. Wtor A. Dzialalnosc stronnictwa demokratyczno-narodowego w zaborze Austriackim do roku 1914 / A. Wtor. - Szczecin: Wydawnictwo Naukowe US, 1993. - S. 110.

5. Piszczkowski T. Odbudowanie Polski 1914-1921. Historia i polityka / T.Pisczkowski. - London : Kenward road, 1969. - S. 24.

6. Wtor A. Dzialalnosc stronnictwa demokratyczno-narodowego w zaborze Austriackim do roku 1914 / A. Wtor. - Szczecin: Wydawnictwo Naukowe US, 1993. - S. 188.

7. Dmowski R. Wybor pisem / Wybral i opracowal R. Wapinski. - Warszawa : Panstwowy Instytut Wydawniczy, 1990. - S. 174.

8. Suleja W. Jozef Pilsudski / W. Suleja. - Wroclaw : Zaklad Narodowy im. Ossolinskich, 2004. - S. 103.

9. Kolodziejczyk A. Wizja Polski niepodleglej w mysli politycznej i dzialalnosci ludowcow galicyjskich / A. Kolodziejczyk. // Wizje programowe Polski niepodleglej w przeszlosci i terazniejszosci / pod. red. A. Stawarsza. - Warszawa: Muzeum Niepodleglosci, 2002. - S. 25.

10. Cimek H. Mysl polityczna stronnictw ludowych w kwestii niepodleglosci Polski w latach 1914-1919 / H. Cimek. - Warszawa: Wydawnictwo Wyzczej Szkoly Cla i Logistyky, 2007. - S 7.

11. Mroczka L. Spor o Galij Wschodni 1914 - 1923 / L. Mroczka. - Krakow: Wydawnictwo Naukowe WSP, 1998. - S 38.

12. ЦДІАЛ, Ф. 359 (Назарук Йосиф Тадейович), оп. 1, спр. 368. Матеріали про діяльність Української радикальної партії., 10 арк.

13. Dbkowski T. Ukrainski ruch narodowy w Galicji Wschodniej 1912-1923 / T. Dbkowski. - Warszawa : PAN, 1985. - S 45.

14. Дмовський Р. Гермния, Россия и польський вопрос. / Р. Дмовський. - Санкт-Петербург, 1909. - C 20.

15. Що далі? // Діло. - 1914. - 16 лип. - C. 1.

16. Грицак Я. Українська революція 1914-1923 рр.: Нові інтерпретації / Я. Грицак. // Матеріали засідань історичної та археографічної комісії НТШ в Україні. Вип. 1: (1995-1997). - Львів, 1999. - С. 108.

17. Расевич В. Зовнішньополітичні орієнтації австрійських українців (1912-1918) / В. Расевич. // Матеріали засідань історичної та археографічної комісії НТШ в Україні. - Вип. 1. - Львів, 1999. - С. 255.

18. Лозинський М. Галичина на мировій конференції в Парижі / М. Лозинський. - Камінець, 1919. - С. 5.

19. Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. Нарис суспільно-політичного руху (ХІХ ст. - 1939 р.) / М. Кугутяк. - Івано-Франківськ, 1993. - С. 61.

20. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ - ХХ ст. / Я. Грицак. - К.: Ґенеза, 2000. - С. 51.

21. Грицак Я. Українська революція 1914-1923 рр.: Нові інтерпретації / Я. Грицак. // Матеріали засідань історичної та археографічної комісії НТШ в Україні. Вип. 1. (1995-1997). - Львів, 1999. - С. 110.

Размещено на Allbest.ru