Історія Середніх віків у навчальних курсах і творчості професора Харківського університету Антона Антоновича Дегурова (1765–1849)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історія Середніх віків у навчальних курсах і творчості професора Харківського університету Антона Антоновича Дегурова (1765-1849)

Одним з найстаріших вітчизняних вищих навчальних закладів є Харківський університет (мал. 1), відкритий, згідно з університетським Статутом 1804 р. [23, с. 23-36]. Перші роки його існування дуже тісно пов'язані з науково-педагогічною діяльністю професорів-іноземців. Серед цих іноземців однією з найбільш колоритних особистостей був французький емігрант Антуан Дюгур, який незабаром натуралізувався в Російській імперії під ім'ям Антона Антоновича Дегурова.

Його діяльність в Харківському університеті відома завдяки спогадам Х. Роммеля [21, с. 63], біографічним нарисам М.О. Лавровського [37, с. 1541-1553], А.С. Лебедєва [38, с. 135172], П. Щеголєва [49, с. 160-163], публікації Д. І. Багалія про вигнання з Харківського університету німецького професора І. Є. Шада [26, с. 2-3, 13, 21-25, 29, 39, 48, 55, 70, 71]. Частково вона відображена у статті В.П. Бузескула в ювілейному виданні «Історико-філологічний факультет імператорського Харківського університету за перші сто років його існування» [29, с. 245-251], в його ж узагальнюючій праці «Загальна історія та її представники в Росії в XIX - на початку ХХ ст.» [30, ч. 1, с. 43-45], в статті В.Ю. Іващенко з біографічного словника «Іноземні професори російських університетів (друга половина XVIII - перша третина XIX ст.)» [32, с. 76-78].

дегуров історик середній вік

Будівля імператорського Харківського університету (ХІХ ст.)

Накопичений в зазначених публікаціях фактичний матеріал дозволяє простежити основні віхи біографії та педагогічної діяльності А.А. Дегурова в Харківському університеті. Що ж стосується аналізу його внеску у вивчення історії Середніх віків, то ця проблема раніше розглядалася нами в деяких попередніх статтях [39, с. 60; 40, с. 50-51; 41, с. 170-172] і в монографії [42, с. 122-124, 146-147, 221-223, 513-514, 539], але лише в контексті розвитку медієвістики в Харківському університеті, в Україні в цілому і вивчення її представниками історії окремих держав.

Мета пропонованої статті - дослідити погляди А.А. Дегурова на історію Середніх віків у харківський період його науково-педагогічної діяльності (1806-1816). Такий аналіз дозволить з'ясувати ступінь впливу західної історичної науки на вітчизняну в період зародження загальноросійської університетської медієвістики.

Антуан Дюгур (де Гур) народився в 1765 р. в містечку Ногананті, розташованому поблизу французького міста Клермон. Немає достовірних відомостей про те, де і коли він навчався. Проте відомо, що отриманий рівень підготовки дозволив А. Дюгуру стати професором словесності колегіуму Де Ла Флеш і професором історії в Паризькій центральній школі. Його молодість припала на роки Великої Французької революції, що вихором увірвалася в долю кожного француза.

Однак відомості про політичні пристрасті А. Дюгура, що містяться в різних виданнях, вельми суперечливі. Його недруги приписували йому шалену революційність, звинувачуючи А. Дюгура в тому, що він був секретарем самого Робесп'єра і «знаряддям тероризму у Франції» [38, с. 135]. Сам А. Дюгур заперечував ці звинувачення. Він доводив, що в роки Французької революції, ризикуючи життям, письмово виступив за виправдання короля Людовика XVI, який перебував під судом, і тому був змушений залишити Францію [49, с. 160-161]. До 1806 р. А. Дюгур знаходився в еміграції у Англії, згодом був привезений своїм покровителем князем І.І. Барятинським в його маєток - село Іванівське Курської губернії. Близькість великого губернського центру спочатку надихнула А. Дюгура на створення в ньому жіночого пансіону, але, так і не втіливши свою мрію в життя, він вирішив стати професором нововідкритого Харківського університету. Сприяння в цьому йому надав попечитель навчального округу граф С.О. Потоцький.

Практика запрошення іноземців на вакантні кафедри була звичайним явищем загальноросійського університетського життя на початку XIX ст. [47, с. 11]. Причина цього полягала в тому, що вітчизняна наука того часу «була ще дуже юна і недосконала» й залежала від її західноєвропейських представників [28, с. 76]. Навіть переважна частина лекцій в Харківському університеті на початку XIX ст. викладалася новими іноземними мовами або латиною [36, с. 200]. В цілому, іноземців відрізняв високий рівень професійної підготовки [27, т. 1, с. 486; 48, с. 50]. За даними О.П. Рославського - Петровського, в перше десятиліття існування Харківського університету особи, які прибули з-за кордону, становили 59% від загальної кількості викладачів [46, с. 6].

У листопаді 1806 р. Рада Харківського університету обрала А. Дюгура ординарним професором кафедри загальної історії, географії та статистики. Офіційно на цій посаді його затвердили лише в 1809 р.: розпорядженням міністра на початку 1807 р. А. Дюгур був спочатку затверджений лише на посаді екстраординарного професора.

Кафедра загальної історії, географії та статистики була однією з ключових кафедр Харківського університету [9, с. 1-12]. А. Дюгур займав її 10 років - з 1806 по 1816

р. Незадовго до вторгнення Наполеона в Росію, у 1811 р. проханням на Височайше ім'я А. Дюгур отримав право носити прізвище на російський манер - «Антон Антонович Дегуров» [38, с. 140]. Саме під цим прізвищем він отримає популярність як в університеті, так і в країні. Залишаючись професором кафедри загальної історії, географії та статистики, А.А. Дегуров водночас був візитатором (ревізором) училищ, а в 1810 і 1812 році його обирали деканом словесного (історико - філологічного) факультету. Відповідно до назви кафедри, А.А. Дегуров здійснював читання курсів із загальної історії.

В історіографії зустрічаються протилежні відгуки про рівень його професійної підготовки: від вельми стриманих [29, с. 250] до позитивних. Так, Д.І. Багалій ставив А.А. Дегурова на один рівень з такими видатними німецькими професорами, як І. Є. Шад або Л. Якоб [27, т. 2, с. 539-540]. «З приїздом же Дегурова викладання на цій кафедри досягло особливої широти», - доводив Д. І. Багалій, однак, подібно В.П. Бузескулу, не зовсім точно вказував, що А.А. Дегуров читав історію Середніх і Нових віків [27, т. 2, с. 562; порив.: 29, с. 247].

Це вірно за суттю, але не за формою. Насправді курси А.А. Дегурова мали різну назву, про що свідчить зміст щорічних «Оглядів публічних читань в імператорському Харківському університеті». В тих «Оглядах», що збереглися, окремого курсу «Історія Середніх віків» немає. Вперше курс під цією назвою нам вдалося виявити в «Оглядах» лише в другій половині 1810-х рр., вже після від'їзду А.А. Дегурова з Харкова. Курси ж А.А. Дегурова мали назви: «Історія народів з XV до кінця XVIII ст.» (1808/1809 н.р.), «Про політичні, громадянські та церковні установи у різних народів» (1808/1809; 1809/1810), «Про послідування народів в XVII і XVIII ст. і навіть до 1804 р.» (1809/1810); «Новітня історія з XII ст.» (1810/11), «Про хід історії пізніших народів» (1810/1811), «Загальний і філософський огляд загальної новітньої історії, починаючи від падіння Римської імперії» (1811/1812), «Критика історії, про різні способи писати її й про словесності кращих істориків» (1812/13),» Загальна історія від занепаду Римської імперії до наших часів» (1813/14); «Загальна історія від падіння Римської імперії до наших часів» (1814/15), «Новітня загальна історія» (1815/16), «Новітня історія від XV ст. до відновлення династії Бурбонів» (1816/17) [11, с. 27; 12, с. 15; 13, с. 15; 14, с. 18; 15, с. 18; 16, с. 18; 17, с. 16; 18, с. 16; 19, с. 14].

Хронологічно історія Средніх віків (й Раннього Нового часу) розглядалася А.А. Дегуровим цілком або частково в кожному з цих курсів. Спроби ділити всесвітню історію на два великі періоди - давню і нову і, в свою чергу, вважати Середньовіччя частиною Нової історії, робилися у вітчизняній історичній науці навіть у другій половині XIX ст., зокрема такими відомими медієвістами як М.Н. Петров [1, л. 1; 3, л. 1] і В.О. Бильбасов [20, с. 32]. Тому немає підстав докоряти А.А. Дегурову у незнанні предмету й відсутності «вірного» підходу до історичної хронології. Вже з назв курсів стає очевидним, що епохальною подією, з якої почався новий акт світової історії, для А.А. Дегурова було падіння Західної Римської імперії. Як епохальні віхи в назвах курсів один раз зустрічається XII ст. і двічі - XV ст. В цілому, таке датування (XII-XV ст.) відповідає хронологічним рамкам епохи розвиненого Середньовіччя, прийнятої багатьма сучасними істориками.

Наступне важливе питання, частково відображене в «Оглядах» - обсяг викладання. В цілому, для курсів А.А. Дегурова властива тенденція до постійного збільшення кількості лекційних годин. Так, в період викладання до 1811/1812 навч. р. він читав лекції по дві-три години і навіть по одній годині на тиждень (наприклад, курс «Про політичні, громадянські та церковні установи у різних народів»). Проте, вже з 1811/1812 навч. р. майже на всі курси А.А. Дегурова навчальними планами відводилося по 4 години. Винятком став лише курс 1813/1814 навч. р. «Загальна історія від занепаду Римської імперії до наших часів» з його трьома годинами. Відзначимо при цьому, що в «Оглядах» того часу вказували не навчальні, а астрономічні години: «від 9 до 10 годин ранку» або «від 11 до 12 годин ранку» і т.ін. Таким чином, обсяг викладання в різних курсах А.А. Дегурова історії Середніх віків в цілому можна порівняти з об'ємом викладання в сучасних класичних університетах.

Свої лекції, як свідчить зміст «Оглядів», А.А. Дегуров читав французькою і латинською мовами. Історики XIX ст. нерідко вказували в «Оглядах викладання предметів», чи читається курс по власних записах або по якомусь навчальному посібнику. А.А. Дегуров в одному випадку вказав, що курс «Загальний і філософський огляд загальної новітньої історії, починаючи від падіння Римської імперії» (1811/1812) він буде читати «по керівництву Коха». У трьох інших випадках А.А. Дегуров підкреслював оригінальність пропонованого студентам лекційного тексту. Він двічі вказував: «за власними записками» і одного разу: «за рукописами». Це були відповідно курси «Новітня історія з XII ст.» (1810/1811 н.р.), «Загальна історія від занепаду Римської імперії до наших днів» (1813/1814), «Загальна історія від падіння Римської імперії до наших часів» (1814/1815) [13, с. 15; 16, с. 18; 17, с. 16]. Ці вказівки дозволяють зробити висновок, що А.А. Дегуров не тільки вільно володів матеріалом з історії Середніх віків, а й пропонував власні інтерпретації ключових подій Середньовіччя.

Лекції А.А. Дегурова, на жаль, не збереглися. Недоступні сучасним дослідникам і його твори, видані ще до еміграції в Росію («Публічна і таємна історія французького короля Генріха IV»; «Огляд історії Франції» тощо) [49, с. 161]. Про погляди вченого на історію Середніх віків можна частково судити лише за змістом його публікацій харківського періоду. Тільки в двох з них містяться окремі звернення до епохи Середньовіччя: в актових промовах «Критика історії та її захист» (1808) і «Про відродження наук і перевагу, яку вони дали Європі перед іншими частинами світу» (1812). Ці ж промови значною мірою розкривають і його історіософські погляди.

А.А. Дегуров надавав великого значення філософським доктринам в творчості істориків [7, с. 37]. Слідом за М. Монтенєм він називав історію «Анатомією Філософії, за допомогою якої ми проникаємо в найпотаємніші частини нашої природи» [7,

с. 45]. В цілому, історіософії А.А. Дегурова був властивий провіденціалізм, що викликав критичні відгуки вже у одного з перших його біографів, історика Церкви А.С. Лебедєва [38, с. 140]. Проте, варто підкреслити, що провіденціалізм досить глибоко проник в історіософські побудови багатьох дослідників першої третини XIX ст. Ще в 1774 р. І.Г Гердер врозріз з думкою представників Просвітництва висунув тезу про дію «органічних сил творіння», пов'язаних з Божеством [34, с. 107]. В європейській медієвістиці XIX ст. «широкий» провіденціалізм був притаманний, як відомо, творчості навіть Л. Ранке [45, с. 6].

Незважаючи на те, що сам А.А. Дегуров неодноразово нарікав історію галуззю словесності, ставлення до неї як до художнього роману викликало його засудження. Виступав він і проти того, щоб історія була лише описом зовнішніх подій і діянь великих людей. Вже на етапі зародження вітчизняної медієвістики учений наполягав на багатофакторному підході до вивчення історії: «…Звичаї, закони, менталітет, торгівля, фінанси, землеробство, населення, мистецтво, науки, література, одним словом - все, що потрібне для пізнання становище народів і стану людського розуму, має бути нероздільно з картиною війни та революції» [7, с. 33]. Завданням самого історика А.А. Дегуров вбачав у критичному ставленні до подій, пошуку причинно-наслідкових явищ, а також в тому, щоб змальовувати «тільки справи, що можуть слугувати повчанням роду людському» [7, с. 33, 35].

Найавторитетнішими істориками А.А. Дегуров вважав діячів Просвітництва, відомих своїми, головним чином, негативними або критичними оцінками Середньовіччя: Вольтера, Ш. Монтеск'є, Ж.Б. Боссюе тощо. Проте, вказавши на величезну наукову продуктивність своїх одноплемінників, француз А.А. Дегуров підкреслив, що національна історіографія Англії відрізняється більшою об'єктивністю й «розважливістю», ніж французька [7, с. 38]. Д. Юма і В. Робертсона, які присвятили значну частину своєї творчості історії Середніх віків, А.А. Дегуров називав найвидатнішими представниками англійської науки. У той же час в медієвістиці існує точка зору про те, що в головній роботі Д. Юма «Історія Англії від вторгнення Юлія Цезаря до революції 1688 р.» «найслабше написана перша частина, присвячена історії середніх віків, що його найменше цікавить, як час безправ'я і беззаконня» [33, с. 242].

Погляди А.А. Дегурова на історію Середніх віків багато в чому відображади вплив істориків епохи Просвітництва, для яких ця епоха залишалась часом забобонів, невігластва, переважання грубої сили, яка пригнічує особистість. На думку А.А. Дегурова, падіння Західної Римської імперії дозволило «вторгнутися всюди варварству і неуцтву» [7, с. 38]. Відзначимо, що в цьому ж дусі висловлювалися й інші вітчизняні історики першої половини XIX ст. [6, с. 142-143; 22, с. 6; 24, с. 34]. Чому ж у висвітленні А.А. Дегурова середньовічна епоха була нерозривно пов'язана з уявленнями «спустошення й жаху, від яких тоді стогнала Європа» [8, с. 40]? Виною всьому він вважав незадовільний стан середньовічної науки і освіти. Середньовіччя історик називав часом, який не міг пред'явити попит на науку. Говорячи про причини невдачі Карла Великого спробувати відновити «смак до наук», історик зазначав, що «століття його не могло відповідати його духу» [8, с. 41], хоча середньовічні джерела містять відомості про грандіозні успіхи Карла в політичній, законодавчій, релігійній сферах [4, VII., с. 185; 25, I. 15., с. 136]. Успіхи освіти, причин яких автор так і не назвав, стали очевидними вже пізніше. А.А. Дегуров особливо виділяв навчальні заклади арабської Іспанії, де навчалися учні з усієї Європи. «Перший народ, який скористався плодами цих закладів, були італійці, - підкреслював автор. Торгівля збагатила їхні великі міста; багатство ж, яке шукає завжди насолод, відкрило в творах мистецтв нові для себе роди вигод і задоволень. Від того живопис, скульптура, зодчество і музика отримали зовсім нове життя» [8, с. 43]. Іншою причиною розквіту в Італії наук і культури А.А. Дегуров вважав масове переселення на Апеннінський півострів візантійських вчених та майстрів. Ця точка зору стане загальноприйнятою не лише в медієвістиці початку XIX ст., а й в історичній науці останніх десятиліть [35, с. 15].

Таким чином, головні особливості епохи Середньовіччя, за А.А. Дегуровим - не політичні, правові або соціально - економічні її аспекти, а рівень розвитку освіти і науки. Навіть Великі Географічні відкриття харківський професор вважав результатом потреб не стільки політиків й купців, скільки вчених. У цих поглядах А.А. Дегуров слідував за Вольтером, який вбачав основний зміст історичного процесу у боротьбі розуму з невіглаством і відводив вирішальну роль розвитку освіти [5, с. 37].

Загальний погляд А.А. Дегурова на європейську медієвістику багато в чому пояснює його конкретно-історичні підходи: необхідність поваги до чужої думки і пошук форм співпраці з інакодумцями, як шлях до досягнення процвітання будь - якої країни. Однією з головних причин ослаблення Франції він вважав перегляд Нантського едикту 1598 року і гоніння на гугенотів [7, с. 35]. Занепад пізньосередньовічної Іспанії А.А. Дегуров пояснював, перш за все, вигнанням іспанським урядом з країни маврів та євреїв [7, с. 41]. А.А. Дегуров не пояснює при цьому, що як ті, так й інші були тісно пов'язані з фінансовою та торгово-промисловою діяльністю Іспанії [31, с. 281], і не вказав на одну з головних особливостей іспанського абсолютизму - відсутність протекціоністської політики. Проте католик А.А. Дегуров не став виправдовувати заходи своїх іспанських одновірців і його історична об'єктивність щодо значення арабів в історії Піренейського півострова виявилася вище, ніж конфесійні інстинкти. Схильність до віротерпимості вчений виявив і характеризуючи Тридцятилітню війну: «Так, війни за віру, що спустошили Німеччину, довели правителям, що будь-яке гоніння за думку народжує одне лихо і що терпимості населяють і збагачують царства» [7, с. 35]. Таким чином, у Тридцятилітній війні він бачив лише зіткнення релігійних інтересів. Обмеженість подібного трактування очевидна.

Науково-педагогічна діяльність А.А. Дегурова в Харківському університеті проходила в обстановці гострих особистих та групових сутичок, які роздирали місцеву професуру. Незважаючи на те, що Д. І. Багалій намагався запевнити своїх читачів, ніби в Раді Харківського університету «окреслилися дві групи, що знаходилися між собою в таємному, а часом і явному антагонізмі - російська партія і іноземці» [27, т. 2, с. 218], протиріччя між французами та німцями часто переважали собою тертя росіян та іноземців взагалі. Ледве А.А. Дегуров встиг з'явитися в стінах Харківської alma mater, як на нього були подані доноси, де він звинувачувався не тільки в науковій некомпетентності, а й в неблагонадійності та «негожих зносинах» з Францією.

Висловимося чіткіше: А.А. Дегурова підозрювали в шпигунстві. «Доноси в колегії професорської були в той час звичайною річчю», - запевняв своїх читачів біограф А.А. Дегурова А.С. Лебедєв [38, с. 139]. Проте, автори писанини (Гамперле й Сівокт) поплатилися за наклеп і були «виключені зі служби». Однак зброя ворогів (Сівокт, за іронією долі, був учителем фехтування) швидко знадобилася самому А.А. Дегурову. І ось він вже цілиться паперовою шпагою в кар'єру прославленого професора філософії І.Є. Шада, запрошеного до Харкова з Йєнського університету за рекомендацією самих Гете і Шіллера! Саме А.А. Дегуров брав найактивнішу участь у вигнанні цього лідера «німецької партії», який у скарзі на нього, поданої до Міністерства, зокрема відзначав: «Справи університету прийняли з деякого часу супротивний існуючим правилам напрямок, завдяки заворушенням з боку професора Дегурова» [26, с. 13].

Скарги, доноси, рапорти, реляції… Столи служителів науки ставали полями неабияких епістолярних битв. Чорнила не шкодували; їх лили щедро, - і це в той самий час, коли звичайні патріоти в російських військових мундирах залишали своєю кров'ю на європейських рівнинах зовсім іншу, зрозумілу всім в'язь. А.А. Дегуров у доносі міністру звинувачував І.Є. Шада в раціоналізмі, виступах проти християнської релігії, а по суті - в атеїзмі [26, с. 25]. «Монтеккі» й «Капулетті» від харківської науки почали з філософії, а закінчили географією: І.Є. Шад був змушений покинути спочатку Харків, а потім і Росію. А.А. Дегуров міг радіти. Шкода, що через незнання російської мови і через гриф «По секрету!» він не міг прочитати оригінал столичного листа Слобідсько-Українському губернатору: «віддаленого від посади професора Харківського університету Шада негайно відправити за належним наглядом до правителя Білостокської області для висилки його звідти за кордон» [2, л. 7]. Це була відповідь не тільки міністерства, а й А.А. Дегурова на ті філіппіки, які кидав в обличчя йому та його прихильникам на засіданнях Ради І.Є. Шад. Серед них була і та, яку німецький культуртрегер прокричав зі сміливістю, почасти зрозумілою його міцною дружбою із зеленим змієм: «Ви усі холопи!» [21, с. 65].

Німецький учений Х.В. Роммель, який згадав цей вигук у своїх мемуарах про службу в Харківському університеті, написав про А.А. Дегурове наступне: «По званню він був професор історії, а по суті мав у нас особливе значення, як ревізор училищ і дипломат, особливо в таких справах, як зіткнення університету з герцогом Рішельє (генерал - губернатором Одеси - С.Л.). Знання людей, світський такт, палкий характер і спритне вміння завжди дотримуватися своєї вигоди робили його небезпечним суперником для будь-якого; зневажаючи росіян, ненавидячи німців, він умів майстерно прикидатися перед тими й іншими «[21, с. 63].

У 1816 р. А.А. Дегуров залишив Харківський університет. Він був викликаний «за Височайшим повелінням» до столиці [49, с. 162]. На довгі двадцять років А.А. Дегуров влаштувався у Санкт-Петербурзі. Тут А.А. Дегуров отримав посаду професора кафедри французької словесності Головного Педагогічного інституту (1816), надалі - кафедри загальної історії Санкт - Петербурзького університету і сумно прославився в 1821 р., коли допоміг попечителю навчального округу Д.П. Руничу вигнати з університету чотирьох професорів, звинувачених у вільнодумстві. Вершини своєї кар'єри А.А. Дегуров досяг в 1826 р., коли на ціле десятиліття він став ректорм Санкт - Петербурзького університету. Проте, навіть на цій посаді він так і не вивчив російську мову і, як і раніше, спілкувався через перекладача [38, с. 135].

Після своєї відставки, з 1836 р. до самої смерті в 1849 р. А.А. Дегуров мешкав в Одесі. Це місто він неодноразово відвідував ще в харківський період своєї педагогічної діяльності. Невгамовна натура А.А. Дегурова запам'яталася одеситам навіть на схилі літ. У своїй «Автобіографії» відомий одеський медієвіст М.Н. Мурзакевич написав про те, як А.А. Дегуров хотів продати Одеській публічній бібліотеці свою величезну колекцію книг. М.Н. Мурзакевич вважав, що ціна, запропонована А.А. Дегуровим, втричі і навіть вчетверо перевищує реальну їх вартість і зумів істотно збити її (6451 рубль 80 копійок за 6846 томів) [10, с. 589-590].

Є всі підстави вважати А.А. Дегурова типовим європейським емігрантом-інтелектуалом, який приїхав в Російську імперію на пошуки добре оплачуваної науково-педагогічної діяльності. Перший період цієї діяльності в новій Батьківщині припав на Харківський університет, в якому з 1806 по 1816 р. А.А. Дегуров займав кафедру загальної історії, географії та статистики. Його історичні курси відрізнялися значною різноманітністю, незважаючи на назви, хронологічно цілком або частково охоплювали різні періоди історії Середніх віків («Новітня історія з XII ст.», «Загальний і філософський огляд загальної новітньої історії, починаючи від падіння Римської імперії», « Загальна історія від занепаду Римської імперії до наших часів», «Загальна історія від падіння Римської імперії до наших часів» тощо). Ці курси А.А. Дегуров читав головним чином «по власних записах», що апріорі відображало ступінь його професіоналізму у володінні навчальним матеріалом. В цілому для них характерно неухильне збільшення обсягу викладання (з 1-2 годин до 3-4 годин на тиждень). Погляди А.А. Дегурова на особливості й зміст Середньовіччя реконструйовані в даній статті на підставі аналізу його актових промов: «Критика історії та її захист» (1808), «Про відродження наук і перевазі, який вони дали Європі перед іншими частинами світу» (1812). Поділяючи, головним чином, ідеї істориків Просвітництва, А.А. Дегуров в основному в новому ж їх дусі зображував західноєвропейське Середньовіччя часом невігластва і руйнувань, занепаду освіти і науки, нетерпимості до чужої думки, що в кінцевому результаті обернулося ослабленням багатьох держав. Незважаючи на ряд застарілих і навіть помилкових трактувань, висловлених А.А. Дегуровим, загалом його діяльність сприяла популяризації в Харківському університеті історії Середніх віків, що було характерною рисою вітчизняної медієвістики на етапі її зародження.

Джерела та література

1. Відділ книжкових пам'яток, цінних видань і рукописів Центральної науковї бібліотеки Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. - Спр. 1808/с.

2. Петров М.Н. Программа для экзаменов по истории средних векав. I и II курс юридического факультета (1875). - 2 л; Державний архів Харківської області. - Ф. 3. - Оп. 31. - Спр. 576. Дело по Высочайшему повелению о высылке из Харькова за границу проф. Шада. (1816) - 22 л.

3. Центральний державний історичний архів України (м. Київ) - Ф. 2048. - Оп. 1. - Д. 74. Петров М.Н. Главные отделы всеобщей истории и её время 292 исчисления. - 6 л.

4. Видукинд Корвейский. Деяния саксов / Видукинд Корвейский; [вступ. ст., пер. и коммент. Г.Э. Санчука]. - М.: Наука, 1975. - 272 с.

5. Вольтер. Опыт о нравах и духе народов и о главных событиях истории от Карла Великого до Людовика XIII. - СПб.: Тип. ун-та, 1829. - 436 с.

6. Гулак-Артемовский (Артемовский-Гулак) П. Речь в день открытия кафедры польского языка при Императорском Харьковском университете, произнесённая лектором оного // П. Гулак-Артемовский / Украинский вестник. - 1819. - Кн. 2. - С. 129-161

7. Дегуров А.А. Критика истории и её защищение // Речи, произнесённые в торжественном собрании императорского Харьковского университета 30 августа 1808 г. / А.А. Дегуров. - Х., 1808. - С. 3247

8. Дегуров А.А. О возрождении наук и перевесе, который они дали Европе перед прочими частями света // Речи, произнесённые в торжественном собрании императорского Харьковского университета 30 августа 1808 г. 17 января 1812 г. - Х., 1812. - С. 40-50

9. Каменский И. О успехах просвещения в округе Харьковского университета / И. Каменский // Речи, произнесённые в торжественном собрании императорского Харьковского университета 25 декабря 1815 и 1816 гг. - Х., 1818. - С. 1-12

Размещено на Allbest.ru