У статті проаналізовано основні напрями політичної, дипломатичної та літературної діяльності видатного сучасника доби Відродження - англійця Джеффрі Чосера (13407-1400), оскільки його практичний досвід і літературно-поетична спадщина не втратили своєї актуальності й до сьогодні, а його ім'я й творчість міцно пов'язують Велику Британію та Україну через віки й тисячоліття європейської історії.

Ключові слова: дипломатія, історія дипломатії, зовнішня політика, менталітет, інституціоналізація, інтелектуальна історія, доба Відродження, Джеффрі Чосер, Середні віки, Англія.

В статье проанализированы основные направления политической, дипломатической и литературной деятельности известного современника периода Возрождения - англичанина Джеффри Чосера (1340? - 1400), поскольку его практический опыт и литературнопоэтическое наследие не утратило своей актуальности и до сегодня, а его имя и творчество крепко связывают узами дружбы Великобританию и Украину через века и тысячелетия европейской истории.

Ключевые слова: дипломатия, история дипломатии, внешняя политика, менталитет, институционализация, интеллектуальная история, Возрождение, Джеффри Чосер, Средние века, Англия.

The basic directions of political, diplomatic and literary working of the famous contemporary of the Renaissance - Geoffrey Chaucer (1340? - 1400), because his practical experience and literary and poetic heritage had not lost their relevance to this day, and his name and work closely to bind Britain (UK) and Ukraine through the centuries and millennia of European history is analized at the article.

The process of formation and development of book-printing in England during the classical Middle Ages, as well as the historical role of the England book in the political-diplomatic and institutional development of the England statehood is analyzed at the article. Attention is focused on the intellectual history and various subspecies of the England intellectual heritage of the studied period. Attention is focused on the national peculiarities of England diplomacy and foreign policy. Which has a long historical tradition and stages of institutional development.

At the turn of the Middle Ages and early modern times there is an objective process driven by the launch of the institutional design offoreign policy and diplomatic services of the leading countries in Europe. Accordingly, there is the relationship between the original concepts and priorities: „Europe ”, „identity ”, „humanity ”, „foreign policy” and „diplomacy”, „war” and „peace” and so on. To that issues related to contemporary and evaluation for various state-legal forms and types of government, institutional political processes, characteristics of reality and ideals create tasks and in covering practice power models diplomacy, diplomacy institutions, humanistic traditions of diplomatic tools and more.

The article deals with the analysis of the foreign policy and diplomacy of the European states of the Middle Ages. Particular attention is given to the institutional development of public and political opinion as well as to the institutional and diplomatic practices in Europe.

Particular attention is paid to the institutional development of the diplomatic services, the diplomatic tools, standards of the protocol, the etiquette and the ceremony of the leading countries in Europe. The directions of the evolution of the theory and practice of diplomacy in historical perspective.

The professional demands to the diplomats and government employees, who are engaged in the foreign policy in the context of particular historical period of their activities and continuity of diplomatic practice, are analyzed.

Keywords: diplomacy, history of diplomacy, foreign policy, mentality, institutionalization, intellectual history, the Renaissance, Geoffrey Chaucer, Middle Ages, England.

Основное содержание исследования

Міжнародні відносини, зовнішня політика і дипломатія провідних держав Європи доби Середньовіччя традиційно уособлювалися в образі та діях їх правителів (владарів-державців) або відомих політиків, дипломатів, митців і поетів, оскільки підходи, принципи, переконання, рішення та практичні дипломатичні дії багато в чому визначали й загальний поступ дипломатії зазначеного періоду, і визначили її подальший розвиток під впливом європейських політико-дипломатичних та інституціональних процесів [11, с.287-294; 13, с.268-274; 16, р.26-36].

Для доби Середньовіччя був характерний об'єктивно обумовлений процес інституціонального оформлення зовнішньої політики і дипломатичних служб провідних держав Європи, зокрема - Франції, Англії, Італії, Іспанії та ін. Відповідно й постає споконвічне питання співвідношення та пріоритетності концептів „зовнішня політика” і „дипломатія”. З цією проблематикою пов'язані й оцінки сучасників щодо різноманітних державно-правових форм і типів правління, інституційних політичних процесів, характеристик реальності й створення ідеалів при висвітленні завдань і практичної діяльності влади, концептів „зовнішня політика” і „дипломатія”, моделей дипломатії, інститутів дипломатії, дипломатичного інструментарію тощо. Для вивчення цих історичних процесів, явищ і подій автор пропонує до раніше існуючих досліджень підійти з нових методологічних засад, а саме - використати теорію інституцій та інституціональних змін у політичних, правових, суспільних системах і дипломатичних системах. Такий методологічний підхід дає можливість показати, як інституції розвиваються у відповідь на конкретні виклики, стимули, стратегії та варіанти вибору і, відповідно, як вони впливають на функціонування політико - дипломатичних систем та систем міжнародних відносин упродовж тривалого історичного періоду.

чосер дипломатичний літературний відродження

Поняття „інституціоналізація” активно використовують політологи, правознавці, філософи, соціологи, економісти для виявлення суперечливих проблем суспільного розвитку з найдавніших часів до сьогодення. Історики, враховуючи його специфіку та концептуально-теоретичну складність, не поспішають залучати до методологічного арсеналу історичного пізнання. Історичний аспект дослідження інституціоналізації зовнішньої політики і дипломатії передбачає виявлення способів досягнення тих чи інших суспільних результатів, відтворює процес самої трансформації, а не зосереджує увагу дослідника лише на простій фактологічній констатації. Така постановка проблеми має показати, яким чином відбувалося виникнення, формування інституціональних основ і розвиток дипломатичних служб європейських держав.

Постановка проблеми інституціоналізації зовнішньої політики є новою для історичного дослідження, відтак вимагає застосування системного аналізу та відповідної термінології, яка необхідна для виконання наукових завдань.

Інституціоналізація - це перетворення будь-якого політичного явища (зокрема зовнішньої політики і дипломатії) на організовану системоустановчу інституцію. Вона є формалізованим, упорядкованим процесом з певною структурою відносин, ієрархією чи підпорядкованістю різних рівней влади і іншими ознаками організації (правила поведінки, звичаї, закони, норми, дипломатичні методи, церемоніал, дипломатичний протокол, інститути дипломатії, дипломатичний інструментарій тощо). Виходячи з постановки проблеми - маємо вивчати не лише схему хронологічних подій зовнішньополітичної діяльності держав і їх дипломатичний інструментарій спираючись на джерельну базу, показати перетворення зовнішньої політики і дипломатії як політичного явища на організовану системоустановчу інституцію, проаналізувати внутрішні та зовнішні функції держави, виявити критерії ефективності зовнішньої політики і дипломатії з погляду формування європейської системи держав чи визначення пріоритетів зовнішньої політики держав Європи.

У сучасній українській історіографії проблеми міжнародних відносин, зовнішньої політики і дипломатії доби Середньовіччя в контексті їх актуалізації та комплексного розуміння досліджувалися такими вітчизняними науковцями, як Б.М. Гончар, О.Б. Дьомін, В.О. Дятлов, С.В. Віднянський, В.А. Смолій, Я.Д. Ісаєвич, Н.Г. Подаляк, М.В. Кірсенко, А.І. Кудряченко, М.С. Бур'ян, С.С. Троян, Б.О. Ачкіназі, В.В. Ададуров, О.П. Машевський, С.Б. Сорочан, В.І. Яровий, О.М. Масан, С.В. Пронь, О.І. Сич, С.І. Лиман, Т.В. Чухліб, В.А. Рубель, П.М. Котляров, Ю.О. Голубкін, Т.А. Балабушевич, Л.О. Нестеренко, І.В. Нємченко, Б.М. Боднарюк та інші. Суттєву увагу до проблем міжнародних відносин, зовнішньої політики і дипломатії раннього Нового і Нового часу у своїх наукових розробках приділяють представники французької, іспанської, німецької, італійської, російської, англо-американської та латиноамериканської історіографічних шкіл.

Спеціальні фундаментальні дослідження із зазначеної тематики практично відсутні. У цілому, аналіз науково - теоретичних розробок стосовно генезису та розвитку системи європейських держав, проблем її доктринального забезпечення, свідчить про усталену в історіографії традицію фактологічного відтворення процесів, спираючись на принцип історизму, що значною мірою свідчить про неможливість за таких умов уникнути схематизації відтворення історичних подій. У той же час, необхідно виявити організаційні та кількісні, якісно нові зміни в зовнішній політиці й дипломатії європейських держав досліджуваного періоду, тобто вказати на всі суттєві події та факти, не означає збагнути сутнісних ознак самої системи держав. Для її вивчення необхідно використовувати нові теоретико-методологічні підходи і методики пізнання, однією з яких є теорія інституцій та інституціональних змін, а також модернізаційних процесів.

У цілому, аналіз науково-теоретичних розробок стосовно генезису та розвитку системи європейських держав, проблем її доктринального забезпечення, свідчить про усталену в історіографії традицію фактологічного відтворення процесів, спираючись на принцип історизму, що значною мірою свідчить про неможливість за таких умов уникнути схематизації відтворення історичних подій. У той же час, необхідно виявити організаційні та кількісні, якісно нові зміни в зовнішній політиці й дипломатії європейських держав досліджуваного періоду, тобто вказати на всі суттєві події та факти, не означає збагнути сутнісних ознак самої системи держав. Для її вивчення необхідно використовувати нові методики пізнання, однією з яких є теорія інституцій та інституціональних змін. Така постановка проблеми має показати, яким чином відбувалося виникнення, формування інституціональних основ і розвиток дипломатичних та консульських служб провідних європейських держав.

Об'єкт дослідження - специфіка і значення зовнішньої політики та дипломатії, як складової духовно орієнтованої соціальної та інтелектуальної організації європейського суспільства доби Середньовіччя. Предмет дослідження - політико-дипломатична та літературна діяльність англійця Джеффрі Чосера, як типового представника європейської, та зокрема - англійської дипломатії доби Середньовіччя.

Метою цієї статті є спроба проаналізувати політико - дипломатичні процеси і початок формування відповідних політико-дипломатичних систем в середньовічній Європі, зокрема - історичних передумов та інституційних етапів формування англійської школи дипломатії в цілому та особистих здобутків відомого англійського дипломата, політика і поета - Джеффрі Чосера (1340? - 1400).

Лондон XIV-XVI століть - це місто бурхливого суспільно-політичного, політико-дипломатичного і соціально-економічного життя доби європейського Середньовіччя і раннього Нового часу. Його образ і детальний інституціональний опис знаходить своє відображення у творчості двох найвідоміших англійських діячів того часу: Джеффрі Чосера (бл.1340-1400) і Вільяма Шекспіра (15641616).

Джеффрі Чосер (англ. Geoffrey Chaucer) народився в Лондоні, де й провів значну частину свого життя. Перший запис, що стосується Джеффрі (1357), знайдений у витратній книзі Елізабет, графині Ольстерської, дружини принца Лайонела (одного з синів Едуарда III). У документі про Джеффрі Чосера згадується як про пажа, якому було куплено нове вбрання. Одним із найпріоритетніших видів діяльності Джеффрі Чосера протягом усього життя стала - саме дипломатія, а поезія була для нього відпочинком, захопленням і розвагою [4].

Уже перші поетичні доробки Джеффрі Чосера засвідчили глибоке знання ним поетичних традицій континентальної Європи і його прагнення їх інституціонально розвивати. Французька лірика трубадурів стає зразком для вірша в пам'ять про герцогиню Бланш Ланкастер. Поетична вправність Джеффрі Чосера органічно поєднувалася із його дипломатичною майстерністю й віртуозністю. Поїздки Джеффрі Чосера до Італії познайомили його з творчістю і дипломатичною діяльністю великих італійців - Данте Аліґ'єрі, Джованні Боккаччо і Франческо Петрарки [12].

Окрім свого поетичного доробку Джеффрі Чосер відомий також як дипломат, поет, філософ, алхімік, астроном, урядовець, політик і придворний. Автор славетних „Кентерберійських оповідань”. Чосер відіграв значну роль у становленні розмовної англійської мови в літературі в часи домінування латини та французької. Йому дістався титул „батька англійської поезії” [15]. Перший великий твір Джеффрі Чосера - поема „Книга герцогині" - датується 1369 роком.

Завдяки тому, що батько був постачальником напоїв для королівського двору, хлопчика призначили пажем невістки

Едварда III. Цілком ймовірно, що Джефрі Чосер здобув освіту в одній з міських шкіл, був грамотним і навіть в якійсь мірі володів французькою і латиною, в іншому випадку йому б не дісталася придворна посаду. Перебуваючи на ній, він не переставав вчитися, приділяючи більше уваги мистецтву і навчанню мов. Його життєвий шлях перетнувся з подіями Столітньої війни (1337-1453) [5, с.5-22; 9; 19], в яких він брав безпосередню участь, навіть побував у французькому полоні. На початку 1360 року за нього було сплачено значний викуп (16 фунтів стерлінгів) і він зміг повернутися до Англії. У тому ж році Чосер знову відправився до Франції, будучи як і раніше на службі у принца Лайонела, але тепер уже як кур'єр; це була перша з його багатьох дипломатичних місій. Протягом 13601366 років ім'я Чосера відсутнє в історичних документах [3; 6; 7].

Коли ім'я Чосера в 1366 році знову з'являється в історичних документах, то він вже постає як дипломат на службі короля. У лютому 1366 року велінням короля Наварры „Jeffrey de Chaus - sere esquire englois en sa compaignie trois compaignons" Джеффрі Чосеру була видана охоронна грамота для проїзду по країні. Висловлювалося припущення, що це була паломницька подорож і група спрямовувалася в Іспанію, щоб вклонитися там мощам святого Якова Компостельського і отримати особливий знак пілігримів - стулку раковини (мушлі), що кріпилася до одягу.

Звичайно, відправитися в паломництво було тоді заповітною мрією багатьох, але тільки якщо сама подорож не падало на час Великого посту. Набагато ймовірніше, що цій групі була доручена секретна місія, пов'язана з Педро Кастильським, що став тоді союзником старшого сина Едуарда III, так званим Чорним Принцом. Союзу цьому в той час заважала яка загрожувала вторгненням Франція, яка загрожувала вторгненням. Невідомо, чи вів Чосер переговори з королем Наварським або ж переконував певні кола в Англії надати допомогу Педро, важливо не це, важливий сам факт серйозною і, можливо, таємної дипломатичної місії, дорученої двадцятичотирирічному придворному.

У хроніці з 1367 року Джеффрі Чосер вже присутній як одержувач королівського пансіону, подарунків, грошей на поїздки з дипломатичними цілями. 70-ті роки XIV століття в біографії Джеффрі Чосера пов'язані з дипломатичною діяльністю. Влітку 1370 року Чосер вирушив на континент із дипломатичним дорученням від короля. Він відвідав Фландрію і Францію і в 1372 р. поїхав в Геную, де залагодив деякі справи з дожем, а звідти до Флоренції, де провів зиму. Його перша статусно важлива поїздка в Італію для ведення переговорів з правителем Генуї відбулася у 1372 році і була вельми успішною і визначальною. У 1376, 1377 і 1378 роках він мав ще ряд подорожей на континент за більш-менш важливими дипломатичними дорученнями уряду, іноді секретними.

Отримавши в 1374 році від короля будинок в Олдгейте і посаду митного інспектора, він вже в наступному році удостоївся підвищення, перетворився на важливу придворну персону з виконання особистих і дипломатичних доручень короля, а у вільний від виконання адміністративних і дипломатичних обов'язків час складав вірші [18].

Сходження на престол у 1377 році одинадцятирічного короля Річарда II, онука Едуарда III, мало що змінило в дипломатичному статусі й службовому положенні Джеффрі Чосера. Фактичним правителем держави став його заступник Джон Гонт, а при владі зміцнилися позиції придворних, яких поет знав ще з юності, і які знаходилися з ним в близьких приятельських стосунках. Чосеру навіть в якості заохочення була надана можливість самому призначати собі заступників по роботі в митниці на час його досить частих дипломатичних подорожей за кордон.

Чосер повернувся в Італію ще раз в кінці 1377 і пробув там рівно чотири місяці. На цей раз місія стосувалася Ломбардії. Велися переговори з військових справ з міланським тираном Бернабо Вісконті та його зятем, земляком Чосера, кондотьєром Джоном Гакудом, що працювали тоді в Італії. Можливо, що тоді ж Джеффрі Чосер побував й у Венеції. Дві подорожі до Італії дали Чосеру можливість спостерігати стрімке високе зростання міської культури і перший розквіт Відродження. Все це було зовсім не схоже на те, що він бачив в Англії [7]. З 1379 року Джеффрі Чосер вже постійно жив в англійській столиці і продовжував активно займатися поетичною творчістю, хоча і був обраний 1386 року представником від графства Кент в парламент. Протягом всієї своєї політико-дипломатичної кар'єри Джеффрі Чосер поводився політично обачливо, обережно, виважено і не вступав ні в які політичні конфігурації та групи. В якості прикладу, згадаємо рух лоллардів. У 80-ті роки XIV століття в Англії виник релігійний рух лоллардів. Відштовхуючись від вчення і проповіді відомого богослова Джона Вікліфа (бл.1320-1384), який сам не належав до їх числа, лолларди закликали повернутися до бідності і чистоти життя перших християн, критикували католицьку церкву, звинувачуючи її в тому, що вона потопає в розкоші. У багатьох питаннях лолларди передбачили Реформацію.

Вони здійснили переклад Біблії доступний широким верствам віруючих середньоанглійською мовою. Крім того, вони посягнули на авторитет римського папи, запропонувавши підпорядкувати церкву владі короля, і навіть засумнівалися в дієвості деяких церковних таїнств.

Спочатку лолларди, яким протегували деякі великі феодали, такі, як Джон Гонт, третій син короля Едуарда, відчували себе більш або менш вільно, незважаючи на нападки церковних властей. Але поступово, у міру посилення радикалізму їх поглядів, вони втратили це заступництво, а в XV столітті їх оголосили єретиками і стали жорстоко переслідувати [19].

Обережний і передбачливий Джеффрі Чосер не примкнув до руху лоллардів, але цілком міг мати з ними більш або менш тісні контакти, а, можливо, навіть і співчував деяким з їх не надто радикальним і не пов'язаним з догматикою ідеям. Адже лоллардам симпатизував не тільки Джон Гонт, покровитель Джеффрі Чосера, але й ряд впливових осіб, з якими Чосер багато і близько спілкувався - такі, як Саймон Берлі, вихователь юного короля Річарда, чи письменник і дипломат Джон Гленвоу. Обидва вони ввійшли в історію як лицарі-лолларди (Lollard knights) [5; 14].

Однак Чосер не завжди був улюбленцем долі. З 1387 року він завершує свою політико-дипломатичну кар'єру і оселяється в невеликому будиночку неподалік від Вестмінстерського абатства. Саме там він і помер 25 жовтня 1400 року. Джеффрі Чосер був першим, хто порушив літературну традицію і спочатку писав твори на рідній мові. Його творчість прийнято ділити на три етапи: французький, італійський та англійський - у залежності від впливу відповідних національних літератур. Розпочатий у кінці 80 - их років останній етап був ознаменований появою на світ знаменитих „Кентерберійських оповідань”, які увіковічили та обезсмертили ім'я свого легендарного й непересічного автора [2]. Вони не були дописані до кінця, але їх вплив на англійську національну літературу і англійську літературну мову виявився воістину величезним [1].

Власне, заслуга і новаторство Чосера полягає в новій концепції людини та дійсності - він відходить від середньовічного схематизму та абстракції, протиставляючи їм естетичний принцип життєвої правди. Його герої конкретні, наділені індивідуальними рисами, водночас відповідають тому чи іншому соціальному типу. Твір пройнятий вільнодумством, вірою в людину, її можливості, що буде характерно для епохи Відродження [12].

В „італійський період” (приблизно між 1380 і 1386 роками) написані основні твори до „Кентерберійських оповідей”: переклад (з Legenda aurea) життя св. Цецилії, який увійшов згодом до складу Canterbury Tales (1378), Complainte of Mars (1378), поеми „Пташиний парламент" (Parlement of Foules), „Троїл і Хрізеїда” (Troylus and Chryseide, 1382), „Будинок слави" (The House of Fame, 1383-1384), „Легенда про славних жінок" (Legend of Good Women, 1388).

Політико-дипломатична та літературна слава, якої Чосер набув ще за життя, не тільки не потьмарилася з часом, але навіть зросла. В епоху Відродження Кекстон надрукував тексти його творів у 1478 і в 1484 роках; Спенсер бачив у творах Чосера чистісіньке джерело англійської мови; Сідней звеличив його до небес. У XVII столітті Джон Драйден освіжає і відновлює його казки; у XVIII столітті на його твори звертає увагу Поуп. Нарешті, у XIX столітті виникає так зване Чосерівське товариство (Chaucer Society), за ініціативою Фурніваля (засновано в 1867 р.). Мета його - видання критично перевірених текстів творів Чосера і вивчення біографії поета. Заслуги Чосера в історії англійської літератури і мови вельми великі. Він перший серед англійців дав зразки істинно художньої поезії, де всюди панує смак, відчуття міри, витонченість форми і вірша, всюди видно руку художника, що керує своїми образами, а не підкоряється їм, як це часто бувало у середньовічних поетів; скрізь видно критичне ставлення до сюжетів і героїв [5; 17].

У творах Чосера вже є всі найголовніші риси англійської національної поезії: багатство фантазії, сполучене зі здоровим глуздом, гумор, спостережливість, здібність до яскравих характеристик, схильність до докладних описів, любов до контрастів, одним словом, все, що пізніше зустрічаємо в ще більш доконаному вигляді у В. Шекспіра, Г. Філдінга, Ч. Діккенса і інших великих англійських письменників. Він надав закінченість англійському віршу і довів до високого ступеня витонченості літературну мову. Щодо чистоти мови він проявляв завжди особливу дбайливість і, не довіряючи переписувачам, завжди проглядав особисто списки своїх творів [6].

У справі створення літературної мови він проявив велику помірність і здоровий глузд, рідко вживав неологізми і, не прагнучи воскресити віджилі вирази, користувався лише тими словами, які увійшли до загального вжитку. Блиск і краса, які він надав англійській мові, принесли їй почесне місце серед інших літературних мов Європи; після Чосера наріччя вже втратили будь-яке значення в літературі.

Чосер був першим, хто почав писати рідною мовою і прозою, а не латиною (наприклад, The astrolab - трактат, написанийниму1391 роцідлясина). Вінвживаєтутнаціональну мову свідомо, щоб виразити краще й точніше свої думки, а також через патріотичні почуття. Світобачення Джеффрі Чосера пройняте язичницьким духом і життєрадісністю епохи Відродження; тільки деякі середньовічні риси і вирази типу „Св. Венери”, що трапляються, утім, у раніших творах Чосера, свідчать про те, що він ще не цілком звільнився від середньовічних переконань і змішення понять. З іншого боку, деякі його думки про благородство, про виховання дітей, про війну і мир, характер його патріотизму, чужого всякій національній винятковості, зробили б честь навіть людині XIX століття [8].

Від нього чекали багато чого, і по щаблях кар'єри до valettus'y і сквайру він, безсумнівно, піднявся стрімко і без затримок. Він належав до „нових людей”, вихідців зі світу лондонського купецтва, ділових осіб і фінансистів, які зуміли проникнути в інше коло і утвердити себе серед більш традиційних і довірених служителів корони. І все ж, становище Чосера було трохи двозначним: уважаючись „джентльменом”, він не був визнаний аристократом. Можна зробити висновок, що така невизначеність положення вже сама по собі давала йому можливість спостерігати й правильно оцінювати соціальні зміни та зрушення, що відбувалися у суспільстві. Деякі з „Кентерберійських оповідань" зачіпають цю тему: паломники дискутують про те, благородство чи походження або ж особисті якості роблять з людини „джентльмена”. Покоління Чосера вельми переймалося цією проблемою [9, с.5-26]. Репутація досвідченого і вправного дипломата не заважала Джеффрі Чосеру вважатися кваліфікованим придворним поетом. За власними його словами, він створив „безліч пісень і пікантних історій" [10, с. 208-213].

Кожне слово приховує в собі таємничу історію. За будь - якою лексемою, яку ми використовуємо щодня, є стародавні легенди. „Якщо вам відома етимологія слова, - стверджував середньовічний мислитель Ісидор Севільський, - ви точніше розумієте явища світу навколо”. Хоча багато слів, які потрапили в повсякденне мовлення, майже не залишили слідів свого походження, є й такі, чиє виникнення в мові має точну дату. Авторів деяких неологізмів ми вже ніколи не згадаємо. Тоді як за іншими мовними новотворами стоять відомі особистості, чиї вдалі лінгвістичні знахідки визначили спосіб мислення всіх наступних поколінь.

Без життєствердного пташиного щебету, який так і чути з „Твіттера”, соціальні мережі, без сумніву, втратили би частину своєї привабливості. Але кому вперше вдалося поєднати в одному слові пташиний спів із мовою людей?

Twitter, або twiterith (щебет), як воно вимовлялося в другій половині XIV століття, це приклад ономатопеї, тобто звуконаслідування. А вперше слово використав Джеффрі Чосер у своєму перекладі трактату римського мислителя VI століття Боеція „Розради філософією”. Twitter є одним з понад 2 200 слів, створення яких приписують середньовічному поету. Той факт, що його перу також належить поема „Пташиний парламент”, здається цілком доречним.

Джеффрі Чосер до того ж був романтиком і любив квіти. Квіти - це завжди прекрасно, без них світ став був сірим, похмурим і не романтичним. Тому люди завжди прагнуть прикрасити цими чудовими рослинами те місце, де вони живуть, працюють чи відпочивають. Із старих англійських поетів дуже часто і добре саме говорять про квіти Джеффрі Чосер і Вільям Шекспір. Чосер особливо любить Маргаритку, яку він вважає королевою квітів. Лілію Шекспір називає „володаркою лугів”.

Отже, найвизначнішою постаттю середньовічної англійської літератури й впливовим політиком і дипломатом є Джеффрі Чосер, якого називають „батьком англійської поезії”. Письменник був знайомий із життям усіх прошарків англійського суспільства, багато подорожував по Європі, став надзвичайно освіченою людиною. Його політико-дипломатична й літературна спадщина вельми актуальна й для сьогодення.

І на завершення хотілось би зазначити, що останніми роками стає все помітнішою тенденція до превалювання в наукових дослідженнях тематики узагальнюючої, глобальної тощо. Але не слід забувати і про регіональну та країнознавчу проблематику. Саме тому розуміння напрямів та змісту сучасного цивілізаційного процесу не можливе без усвідомлення базових історичних типів та основних форм традиційно-історичних усталених соціокультурних і політико-дипломатичних систем в аспекті їх зміни під впливом викликів сьогодення. Адже інтелектуальна історія залишила нам немало свідчень, коли те, на що тривалий час не звертали уваги, призводило до суттєвих змін в історико-політичному розвитку не лише окремих регіонів, окремих держав, але й цивілізацій та суспільств у цілому. Цілком заслуговує на подальші дослідження поставлене питання про вплив ідей Гуманізму на витоки європейських політико-дипломатичних систем: через призму сучасності до історичних витоків інституціональної історії. Перспективи подальших досліджень у цьому напрямі нададуть можливість створити цілісну системну картину політико-дипломатичного світу та національних особливостей політико-дипломатичних систем в Європі доби Середньовіччя, як інституційного кластеру міждержавних відносин.

Джерела та література

1. Чосер Джеффрі. Кентерберійські оповідки: Пролог. Оповідь Жінки з Бату / Джеффрі Чосер; пер.М. Стріха // Всесвіт. - 2016. - №7/8. - С.37-47;

2. Chaucer G. The Canterbury Tales. - London, 1999. - 566p.;

3. Dumont J. Corps universelle diplomatique du droit des gens. - Amsterdam,1726/J. Dumont. - T.3. - Pt.2;

4. Акройд П. Чосер. Биография / пер. с англ.Е. Осеневой. - М.: Колибри, 2012. - 240с.;

5. Басовская Н.И. Англия и Франция в международной жизни Западной Европы ХІІ - XV вв / Н.И. Басовская // Средние века. - М., 1988. - Вып.51. - С.5-22;

6. Богодарова Н.А. Джеффри Чосер: штрихи к портрету / Н.А. Богодарова // Средние века. - М.: Наука, 1990. - Вып.53. - С.213-225;

7. Горбунов А.Н. Чосер средневековый. - М.: Лабиринт, 2010. - 335с.;

8. Искусство и культура Европы эпохи Возрождения и раннего Нового времени: Сборник трудов в честь Всеволода Матвеевича Володарского. - М.: Центр гуманитарных инициатив, 2016. - 416 с.;

9. Кашкин И. Джеффри Чосер // Чосер Д. Кентерберийские рассказы. - М., 1988. - С.5-26;

10. Стріха М.В. Джеффрі Чосер і його Жінка з Бату / М.В. Стріха // Всесвіт. - 2016. - №7/8. - С. 208-213; 209

11. Циватый В.Г. Институционализация дипломатической службы европейских государств на рубеже Средневековья и раннего Нового времени: теоретико-методологический аспект / Вячеслав Циватый // Codrul Cosminului. - 2012. - T. XVIII. - No.2. - P 287-294. (Румыния);

12. Ціватий В.Г. Данте Аліг'єрі: політичний діяч, поет і дипломат (європейський вимір та український погляд із XXI століття): до 750-річчя з дня народження / Вячеслав Ціватий // Зовнішні справи: Суспільно - політичний журнал. - 2016. - N 2. - С.26-31;

13. Ціватий В.Г. Європейська зовнішня політика доби раннього Нового і Нового часу: проблеми інституціоналізації (теоретико-методологічний аспект) / В.Г. Ціватий // Науковий вісник Дипломатичної академії України. - К., 2000. - Вип.4. - С.268-274;

14. Bennassar B., Jasquart J. Le XVI-e siecle / B. Bennassar, J. Jasquart - Paris, 1972. - 234р.;

15. Coulton G. G. Chaucer and His England. - Kessinger Publishing, 2006. - 266 р.;

16. International Relations. Edited by Stephen McGlinchey. - Bristol, England, 2017. - Part I: DIPLOMACY - P 26-36; 17. See H., Rebillon A. Le XVI siecle / H. See, A. Rebillon. - Paris, 1934. - 366р.; 18. Skeat W. W. The Complete Works of Geoffrey Chaucer. Oxford: Clarendon Press, 1899. - 396 p.; 19. Watson N. Christian Ideologies // A Companion to Chaucer. - Oxford, 2002. - 366p.

Размещено на Allbest.ru