Володимир Бужинський, науковець львівської політехніки, у матеріалах НКДБ за січень-липень 1945 р.

Стаття продовжує серію публікацій про вчених Львівської політехніки, репресованих радянською владою за надуманими звинуваченнями в 1944-1945 роках. Розглянуто перебіг слідчої справи № 1271 (архівний номер П-2284) Бужинського Володимира Мар'яновича, доктора технічних наук, завідувача кафедри опору матеріалів та гідромеханіки Львівського політехнічного інституту. Поряд з аналізом документів слідчої справи наведені маловідомі й невідомі факти з життя професора, його ставлення до роботи у вищому навчальному закладі та мотиви, якими він керувався, працюючи у виші за німецької окупації. Показано, що скасування звинувачень щодо вченого пов'язано не стільки з доведенням його невинуватості, скільки зі зміною політики радянської влади щодо поляків, яких вона примусила покидати Львів за програмою репатріації на підставі "Угоди про взаємний обмін населенням у прикордонних районах" 1944 року.

Ключові слова: Львівський політехнічний інститут; репресовані вчені; Бужинський Володимир МарЯнович.

Постановка проблеми. Наприкінці Другої світової війни, коли поразка гітлерівської Німеччини вже була очевидною, перед країнами антигітлерівської коаліції - СРСР, Великобританією та США - постало питання про поділ зон впливу на звільнених від німецької окупації землях Європи.

Доля Львова і Галичини викликала особливі дискусії серед представників основних політичних гравців світу. Попри спротив більшості польських лідерів громадської думки того часу [1] та за мовчазної згоди Великобританії, яка надала Польщі гарантії недоторканності ще 31 березня 1939 року Львів залишився у складі СРСР (до якого він увійшов у 1939 році згідно з пактом Молотова-Ріббентропа), упродовж 1946 року його покинула більшість поляків, що населяли це місто.

Але до того, як офіційне рішення про обмін населенням Мається на увазі "Угода про взаємний обмін населенням у прикордонних районах", підписана в 1944 році між урядами УРСР і Польської Республіки (прим. ред.) набрало сили на місцях, а міські жителі усвідомили всі небезпеки й загрози від нового радянського режиму, багато поляків-львів'ян зазнали жорстоких репресій та звинувачень у співпраці з німецькою окупаційною владою часто лише за те, що мали власну позицію щодо подій навколо та по-своєму оцінювали осіб, які встановлювали новий порядок життя в їхньому рідному місті. Серед таких поляків було багато відомих особистостей, які своїми талантами та невтомною працею примножували славу Львова, - учених, митців, громадських діячів та й просто майстрів своєї справи.

Аналіз досліджень і публікацій з проблеми. Про умови й характерні особливості діяльності університетської інтелігенції Західної України в 1944-1945 рр. існують узагальнювальні історичні праці І. Г Біласа [2], О.М. Голубця [3], О. Луцького [4] та інших дослідників. Більш конкретно про репресивні акції сталінського тоталітарного режиму проти західноукраїнської інтелігенції можна дізнатися з робіт Р Попп [5], Л. І. Крушель- ницької [6], С. Д. Сворак [7-8]. Долучаючись до дослідження цієї теми, нашу попередню публікацію [9] ми присвятили видатному науковцю, фундатору загальної електромеханіки Станіславу Фризе, зокрема аналізу його слідчої справи в НКВС. Сьогодні, засновуючись на матеріалах Галузевого державного архіву Служби безпеки України, можемо відтворити обставини слідства щодо іншого відомого львівського вченого - Володимира Бужинського, професора Львівської політехніки, фахівця з опору матеріалів та гідромеханіки. Це і є метою статті.

Виклад основного матеріалу.

Довідка [10-12]: Бужинський Володимир Мар'яно- вич народився 29 квітня 1900 р. у м. Перемишлі в польській родині вчителя гімназії. 1918 р. він закінчив гімназію імені Словацького в Перемишлі, де отримав атестат зрілості. 1919 р. вступив на факультет дорожнього й водного будівництва Львівської політехніки, який із відзнакою закінчив у 1925 р., отримавши диплом інженера. 1928 р. захистив у цьому ж виші дисертацію на тему: "Огляд гіпотез опору" й отримав звання доктора технічних наук. Наукову роботу розпочав ще студентом, у період 1922-1930 рр. виконував обов'язки асистента при кафедрі механіки. З листопада 1928 р. до березня 1929 р. був відряджений за кордон до університету в м. Геттінген (Німеччина) та політехнічний інститут у Цюріху (Швейцарія) з метою поглиблення кваліфікаційних знань в галузі математики й теоретичної механіки. З 1928 р. почав читати лекції в Політехніці з механіки й опору матеріалів. 1930 р. був призначений на посаду виконуючого обов'язки професора. 1933 р. на основі захищеної дисертації (габілітаційна робота) "Розкладання потенціалу пружності" отримав звання доцента в галузі механіки. 1934 р. став завідувачем кафедри опору матеріалів, а 1938 р. виконував обов'язки декана енергомашинобудівного факультету. 1939 р. обраний членом Академії технічних наук у Варшаві. За радянської влади був призначений заступником директора інституту, одночасно залишаючись завідувати кафедрами опору матеріалів та гідромеханіки.

Серед наукових здобутків - 20 праць і 15 рецензій, курс лекцій з технічної механіки й опору матеріалів. Поряд із науковою роботою займався практичною інженерією в галузі геодезичних вимірювань земляних робіт, побудови доріг, мостів та тунелів. Був експертом при спорудженні дамб на р. Сола та р. Ду- наєць (нині територія Польщі). Виступав проектантом мостів, у тому числі найбільшого в Польщі залізобетонного на р. Сола. Останніми його роботами були розрахунки й проект залізобетонних каркасів нових приміщень Політехніки. До політичних партій не належав.

Проживав із сім'єю в м. Львові по вул. Словацького, 4, кв. 3, навпроти головної пошти міста.

Дружина - Бужинська-Валькович Ірина Станіслав- івна, 1904 р. н. Син Мацей (Матик) 1929 р. н. та Яцик 1931 р. н. Сестра Зофія 1898 р. н. та Марія, 1902 р. н. обидві проживали в Перемишлі, нині територія Польщі.

З липня 1944 р. до Львова прийшла радянська влада, з нею прийшли і її каральні органи - НКДБ, завданням яких було знищення ворогів радянської системи - свідомих патріотів - українців та поляків. Після ліквідації керівників та членів підпільної націоналістичної польської Армії Крайової, дійшла черга і до самих поляків, які проявляли патріотичні почуття. Під підозру потрапили ті, хто співпрацював з німецькою окупаційною владою. Серед них були викладачі-поляки Львівського політехнічного інституту (ЛПІ), які з квітня 1942 до липня 1944 року працювали на вищих технічних курсах. Фахові курси різних спеціальностей були створені у Львові на базі колишніх вищих навчальних закладів для підготовки середньої ланки спеціалістів у промисловості, рільництві, лісовому господарстві, медицині. Вищі навчальні заклади були закриті й не працювали. Німецька влада вважала зайвим готувати спеціалістів вищої кваліфікації з середовища поляків та українців.

22 грудня 1944 р. начальник УНКДБ по Львівській області підписав ряд ордерів на арешт та обшук квартир львівських професорів-поляків. Арешти розпочалися з 3 січня. Серед заарештованих був і професор Володимир Мар'янович Бужинський, завідувач кафедри опору матеріалів Львівського політехнічного інституту.

Слідча справа № 1271 з грифом "Зберігати довічно" розпочата 3 січня 1945 р. На сьогодны справа носить архівний № П-2284. На титульному аркуші позначено й дату її закриття 12 травня 1945 р. Обсяг справи лише 49 аркушів. Основний слідчий у справі Юдаков. Крім нього, процесуальні документи у справі оформляли слідчі Солоп, Ахов, Горохов, Ледньов [11].

З первинних матеріалів УНКДБ по Львівській області дізнаємося, що В. М. Бужинський висловлювався проти радянської влади, схиляючись до її тимчасовості, хвалив воїнів Армії Крайової як найбільш організованої частини польського населення міста, під час німецької окупації 1942-1944 рр. був одним із керівників фахових курсів, а саме: заступником директора [Там само]. Це стало причиною його арешту.

Ще до арешту, з 6 вересня до 16 жовтня 1944 р. за вказівкою професора Бужинського доцент кафедри опору матеріалів Януш Кароль Королевич оформив відпустку з метою перевезення наукових книг та підручників з опору матеріалів із бібліотеки ЛПІ в польські міста Перемишль і Ланцут (однак цей епізод не був відомий радянським органам і директору Політехніки С. Ямпольському).

Як уже зазначалось вище, ордер на його арешт і обшук був підписаний 22 грудня 1944 р., а в день арешту, 3 січня 1945 р. у квартирі Бужинського оперативники провели обшук. Описали посуд, особисті документи, друкарську машинку. На ім'я Бужинського Володимира знайшли тимчасове посвідчення 1/8619, військовий квиток, паспорт № 693399, 1500 руб., золотий годинник [Там само].

10 січня слідчий НКВС Ледньов виніс постанову на арешт Бужинського. Слідство інкримінувало йому саботаж, антирадянську пропаганду та агітацію, що відповідало злочинам, передбаченим ст. 54-10, ч. 2 Кримінального кодексу УРСР (антирадянська пропаганда та агітація). Досить тяжка стаття, за якою можна було отримати до 25 років виправних таборів.

13 січня з 16.00 до 17.00 відбувся перший допит [Там само], який провів молодший лейтенант держбезпеки Горохов. На допиті встановили, що Бужинсь- кий - підпоручик польської армії, офіцер запасу 2 категорії. У період 1920-1925 рр. навчався у Львівському політехнічному інституті на інженерно-дорожньому факультеті. 1925 р. отримав звання інженера дорожнього будівництва. Залишився на науково-викладацьку роботу у Політехніці, де пропрацював до 1929 р. асистентом при кафедрі теоретичної механіки й опору матеріалів. У період 1929-1939 рр. - заступник завідувача кафедри опору матеріалів, а з 1939 р. - завідувач кафедри до моменту арешту, 3 січня 1945 р. Під час німецької окупації з червня 1941 р. і до березня 1942 р. працював десятником на будівництві житлових будинків. З травня 1942 р. за вказівкою німецького магістра почав працювати на технічних фахових курсах, створених на базі ЛПІ.

24 січня 1945 р. справу до свого провадження прийняв капітан держбезпеки начальник 3 відділення 2 відділу УНКДБ по Львівській області Ахов, який повторно інкримінував Бужинському скоєння злочину відповідно до ст. 54-10 ч. 2 КК УРСР [Там само].

29 січня 1945 р. обласний прокурор затвердив постанову про міру запобіжного заходу: тримання під вартою у внутрішній тюрмі УНКДБ, хоча Бужинський знаходився в тюрмі з 3 січня.

2 лютого 1945 р. о 1 год. 30 хв. розпочався нічний допит, який тривав до 5 год. 30 хв. ранку. Допитував сам начальник 3 відділення капітан Ахов. Спочатку попросив назвати знайомих у Львові. Серед яких Бужинський назвав професора університету Орлича, з яким разом вчився у Цюріху. Повідомив, що під час навчання в Політехніці 1920-1921 рр. був членом студентської організації "Братська допомога", яка займалась наданням матеріальної допомоги студентам, згодом входив до "Союзу студентів дорожньо-водного факультету", який займався науковою роботою. 1925 р. був головою цього союзу. Основним завданням цієї організації було пошук майбутньої виробничої практики для студентів- політехніків. Політичних студентських організацій у цей час у Політехніці не було, бо вони були заборонені статутом. 1920 р. в період з травня до жовтня проходив службу в польській армії в саперних військах, був учасником польсько-радянської війни в районі м. Тернополя. Мав звання рядового. 1918 р. його знову призвали до армії на 3 місяці в Перемишлі, де отримав військове звання підпоручика запасу. Брав участь в обороні м. Перемишля 1918 р. від українських військ. У грудні 1920 р. був направлений в Сілезію в м. Забже від польського військового міністерства в розпорядження польського плебісцитного бюро для агітації населення і збору статистичних даних. Туди прибув по закордонному паспорту. Спочатку був секретарем бюро. У 1919-1921 рр. в Сілезії поляки підняли три повстання проти Веймарської республіки, маючи на меті отримати німецькі території для Другої Речі Посполитої. У цей період Бужинський був ад'ютантом при командирі батальйону. У червні 1921 р. конфлікт вичерпався, Бу- жинський знову повернувся до Львова.

7 лютого Ахов допитав свідка у справі Джумало Марію Петрівну, керуючу справами Львівської політехніки та завідувачку студентської канцелярії. Під час окупації з перервами вона працювала на технічних фахових курсах. Вона дала свідчення, що в перші дні окупації комісаром Політехніки був призначений професор Євген Перхорович. За розмовами було чути, що його на цю посаду призначив львівський бургомістр Юрій Іванович Полянський. Є. Перхович був комісаром усього три тижні. Його замінив німець Бьодефельд, заступниками були професори Євген Перхорович і професор Су- харда. Улітку директором технічних фахових курсів став німець Бак (Бек), його у свою чергу змінив німець Вінтельфельд, який перебував на цій посаді до весни 1944 р., коли німецькі війська почали покидати місто. Виїжджаючи зі Львова, директор курсів Вінтельфельд залишив по собі виконуючим обов'язки проф. В. Бужинського. 5 квітня 1944 р. за розпорядженням № 777 директора курсів Вітерфельда В. Бужинського було призначено виконувачем обов'язки директора вищих технічних курсів. Секретаркою Вінтельфельда була німкеня Людвіга Йоганна, вона вела всі офіційні справи вищих технічних курсів. Проф. Володимир Бужинський керував навчальною частиною. Професори Є. Перхорович і В. Бужинський вважались найбільш близькими німецькими радниками. 1944 р. Є. Перхоро- вич виїхав до Кракова. Секретаркою-машиністкою курсів була також пані Косовська. Архіваріусом Калецький, одночасно він вів протоколи й реєстрацію документів.

Перед відходом німців зі Львова, починаючи з квітня 1944 р. у Політехніці почали демонтувати цінне обладнання для вивезення в Німеччину. Ці роботи проводились під керівництвом інженера Міллера. Саме він відповідав за демонтаж, пакування й відправку навчального й виробничого обладнання до Німеччини. Професор Бекура (Бакура) теж був причетний до вивезення обладнання з Львівської політехніки, згодом він виїхав з міста разом з окупантами. У лютому-квітні 1944 р. демонтажем та завантаженням обладнання займався Сподар. Свідками, які це підтверджували, були працівники ЛПІ Р С. Курендиш, Н. Джумала, Дуба, Семи- ловський, В. А. Ауліх, . М. Ямпольський. 19 лютого 1945 р. слідчий, начальник 3 відділення відділу капітан держбезпеки Ахов висунув Бужинському звинувачення за ст. 54-3 (зносини з іноземною державою з ворожою метою) та 54-10 ч. 2 КК УРСР Цю постанову 21 лютого затвердив начальник 2 відділу підполковник держбезпеки Алексєєв.

У зв'язку з відрядженням капітана Ахова зі Львова в період 17-21 лютого 1945 р. кримінальну справу у відношенні В. М. Бужинського передали в слідче відділення, де з неї зняли копію для відділу "А" УНКДБ.

13 березня справу до свого провадження прийняв старший слідчий, лейтенант держбезпеки Юдаков. Згоду на передачу письмово підтвердив начальник 1 відділення старший лейтенант Солоп (після звільнення з органів залишився проживати у Львові).

15 березня 1945 р. слідчий Юдаков наклав арешт на майно (запізніла слідча дія). бужинський слідчий справа

22 березня Юдаков висунув звинувачення і пере- допитав Бужинського вже в ролі обвинуваченого - такі на той час були процесуальні вимоги. Професор Бужинський залишався на позиції не визнавати себе винним. У цю ніч допит тривав з 22 год. 30 хв. до 2 год. 30 хв. 23 березня. На допиті В. М. Бужинський називає німця Теодора Бьодефельда директором вищих технічних курсів. На німецьких курсах В. М. Бужинський був спочатку просто професором механіки, а через три місяці став начальником технічного відділу/факультету. Професор Бужинський показав, що на технічних курсах навчались тільки два німці, решта були поляки, тому викладання велося польською мовою. Українців на курсах майже не було, бо галицька молодь масово записувалась добровольцями в дивізію Ваффен СС "Галичина".

квітня 1944 р., після відходу німців з міста, Бужинсь- кий виконував обов'язки директора курсів, тому що інші претенденти відмовились. Останній директор вищих технічних курсів Вінтельфельд перед евакуацією в Краків мав намір залишити на посаді директора в. о. декана дорожньо-водного факультету Ціпсера, останній пояснив, що має зламану руку. Серед кандидатів були професори Лазорко, Камінський, але вони теж відмовились, їх залишили на посадах заступників директора. Основне обладнання Політехніки, як правило, це були різноманітні станки, німці вивезли весною 1944 р., коли на місці ще був директор Вінтенфельд. У 1944 р. Вінтельфельд повернувся до Львова і дав указівку професору Бакуру організувати чергове відвантаження обладнання Львівської політехніки. На цей раз черга дійшла до друкарських машинок: деякі кафедри в ящики вкладали каміння, яке загортали в папір для ваги й об'єму. Такі відвантаження мали місце у квітні-травні 1944 р. і збитки оцінювались, за даними В. М. Бужинського, у 2 млн злотих. Також Бужинський показав, що перед російсько-німецькою війною 1941 р. військова підготовка для студентів ЛПІ була збільшена з 20 год. до 850 год. за рахунок вивчення політекономії та марксизму-ленінізму. В інституті не було викладачів із цих дисциплін. Професор Бужинський показав, що 1941 р., коли директор Політехніки поїхав до Москви, його заступник з господарської частини проводив опитування серед професорів поляків, хто бажає виїхати на постійне місце проживання до Польщі. У серпні 1944 р., беручи участь у мітингу, присвяченому визволенню Львова, Бужинський хвалив поляків міста, які змогли організуватись в Армію Крайову й допомогти радянським військам визволити Львів. Професор наводив приклади, коли на політичні мітинги, які організовував директор політехнічного інституту С. Ямпольсь- кий ніхто не приходив. 1944 р. професор Бужинський за завданням директора Ямпольського ходив по кафедрах і збирав підписи завідувачів під листом до Генералісимуса Йосипа Сталіна. Деякі професори відмовлялись ставити свої підписи, будучи не згідними з трактуванням, що Львів - українське місто і що Червону армію називають нашою. Серед відомих відмовників був професор Е. Пляжек [Там само].

23 березня слідчий Юдаков знову повторно висунув звинувачення за вищевказаними статтями карного кодексу УРСР

26 березня 1945 р. слідчий Юдаков з 12.30 до 14.30 допитав як свідка Курендиш Ростислава Степановича, студента вищих фахових технічних курсів, колишнього студента 3 курсу Львівської політехніки. Курендиш дав покази, що вступив в інститут 1940 р., навчався на машинобудівному факультеті, де Бужинський був деканом. Курендиш показав, що в період німецької окупації заступником комісара-директора курсів був Є. Перхорович, який утік з німцями. На Бужинського показів не дав.

26 березня 1945 р. з 14.30 до 17.00 був допитаний Третьяк Юрій Дмитрович, що працював у ЛПІ доцентом на лісному факультеті. За даними НКДБ, проводив підпільну діяльність у тилу у німців. Під час окупації працював лісничим у Мікулинському районі Тернопільської області. 5 вересня 1944 р. Третьяк був призначений деканом лісного факультету. На допиті Третьяк показав, що на мітингу в серпні 1944 р. у Львові Бужинський хвалив воїнів Армії Крайової, які допомагали визволити місто від фашистів. На цьому мітингу 90 % від присутніх були поляки, які аплодували йому

У цей час, 6 квітня 1945 р., дружина професора Бужинського, Ірина Станіславівна написала заяву обласному прокурору, у якій просила звільнити чоловіка з- під варти у зв'язку з відсутністю вини. До заяви були долучені біографія і список наукових праць В. М. Бу- жинського. Результат перевірки заяви був неочікува- ним, але про це далі.

10 квітня 1945 р. з 13.00 до 16.00 був допитаний Дуда Юзеф Михайлович, технік-механік у ЛПІ. Під час німецької окупації теж працював техніком на фахових курсах. Показав, що останнім директором фахових курсів був німець Ріхтер, який у квітні 1944 р. виїхав до Кракова (швидше він помилився в силу своєї незначної посади і незнання керівного складу курсів). Функції директора вищих технічних курсів після евакуації німців почав виконувати професор Владимир Бужинський. Дуда досить повно перерахував верстати, які були вивезені німцями у травні 1944 р. Також він показав, що вантажними роботами керував інженер Сподар, який для цього через львівський магістрат брав росіян-вла- совців. Його покази міг підтвердити Щетиновський Ян (Щитиновський).

14 квітня відбувся допит Івана Леопольдовича Сем'- яновського, який по суті справи Бужинського теж показів не дав, але підтвердив, що роботи по демонтуванню й підготовці до вивезення верстатів проводив інженер Сподар. Робітники Політехніки відмовлялись проводити демонтаж, тому Сподар мав у допомозі 1618 солдатів-власовців.

25 квітня професор Бужинський назвав ряд працівників і викладачів ЛПІ, які можуть його позитивно охарактеризувати й підтвердити його попередні покази, а щодо показів доцента Третьяка просив провести з ним ставку віч-на-віч.

Слідчий допитував у справі В. М. Бужинського директора Львівського політехнічного інституту Степана Михайловича Ямпольського. Ямпольський не зміг надати якісь нові докази вини проф. В. М. Бужинського, тільки наголосив, що останній постійно виступав на мітингах польською мовою.

10 травня 1945 р. слідчий допитав Майданек Апо- лінарію Романівну завідувачку кафедри мов ЛПІ. Майданек показала, що мітинг у серпні 1944 р., присвячений визволенню Львова від німецьких фашистів, проходив на території інституту, біля головного корпусу. Майданек уважала проф. Бужинського людиною, яка одночасно загравала з радянською владою і водночас хотіла залишатись в авторитеті серед викладачів- поляків. Також вона показала, що своєю поведінкою Бужинський показував, що радянська влада у Львові явище тимчасове.

11 травня 1945 р. слідчий допитував свідка Ауліха Вітольда Артуровича, декана машинобудівного факультету. Ауліх показів на В. Бужинського не дав.

У цей же день слідчий передопитав Ю. Д. Третяка, доцента лісного факультету ЛПІ, який дав покази, що у своїх виступах перед працівниками Політехніки Бужинський хвалив Армію Крайову, яка за радянськими мірками рахувалась націоналістичною, підпільною організацією. Для закріплення цих показів було проведено ставку віч-на-віч із Бужинським. травня 1945 р. професору Бужинському висунули звинувачення у скоєнні злочинів, передбачених ст. 54-3 та 54-10 ч. 2 КК УРСР. Однак і надалі В. М. Бу- жинський вини за собою не визнавав.

Отже, у справі Бужинського дали свідчення Третьяк, Дуда, Семяновський, Ямпольський, Майданек. З деякими зі свідків було проведено очні ставки.

12 травня 1945 р. слідство було закінчено.

14 червня 1945 р. прокурор Львівської області І. Корнетов вивчив матеріали слідчої справи й не знайшов підстав для притягнення Бужинського до кримінальної відповідальності у зв'язку з недоказовістю й керуючись ст. 197 ч. 2 КПК УРСР припинив справу проти В. Бужинсь- кого, виніс постанову про його звільнення. 10 липня на підставі ордера № 615 професор Бужинський вийшов на волю і повернувся до праці в політехнічному інституті. Але в 1946 році, разом з іншими поляками, змушений був виїхати зі Львова. Разом із родиною він переїхав до Глівіце і став професором Сілезького технологічного університету. З 1949 року серйозно захворів, і надалі про його діяльність у Польщі відомостей не знаходимо.

Висновки