Щодо питання витоків міждержавних інтеграційних процесів в Україні-гетьманщині (друга половина XVII-початок XVIII ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Щодо питання витоків міждержавних інтеграційних процесів в Україні-гетьманщині (друга половина XVII-початок XVIII ст.)

О. Горяга

Формування конституційно-правового механізму та його забезпечення набуває все більш особливого значення в сучасних умовах поглиблення й розширення процесів правової глобалізації, інтернаціоналізації національних правопорядків, міждержавної інтеграції. Конституційне буття держав усе більше стає безпосередньо пов'язаним із такими динамічними тенденціями функціонування світової спільноти, як розвиток і вдосконалення механізму захисту прав людини та громадянина, глобалізація економіки, взаємозалежність правових систем тощо.

Професор Ю.О. Волошин зазначає: «Інтеграція в сучасних умовах виступає в якості найважливішого предикату, що несе в собі сукупність соціальної інформації щодо відповідної поведінки суб'єктів-об'єктів управлінської діяльності, яка розгортається в його просторових межах та конституційно-правових реаліях» [1, с. 13].

Для України проблеми європейської інтеграції стають дедалі гострішими на державному, науковому та громадсько-політичному рівнях. Тому слушною є позицію В.М. Кампа, який, характеризуючи сучасні процеси кон- ституціоналізації зовнішніх відносин України, називає новий етап їх розвитку євроінтеграційним [2, с. 53]. У зазначеному контексті потрібно звернути особливу увагу на вивчення історії україно-європейської міждержавної інтеграції, так як екскурс в історичну ретроспективу дає можливість дослідити еволюцію теорій інтеграції, їх переплетення й відособленість.

Знання теоретичних основ та історії міждержавних інтеграційних процесів дає змогу уникнути в майбутньому руху наосліп, передбачливо та об'єктивно оцінити й проаналізувати кожний подальший крок у їх здійсненні на рівні державної політики у сфері інтеграційних процесів і в процесі їх ефективного конституційно-правового регулювання. Це, на думку українських учених, «рефлексує, акцентує увагу, актуалізує й зумовлює не тільки побудову дієвого конституційно правового механізму забезпечення подальшої інтеграції України в європейські економічні та політичні структури, зокрема в Європейський Союз, а й сприятиме проведенню більш глибоких внутрішньодержавних реформ відповідно до соціально-економічних і політико-правових європейських стандартів» [3, с. 191].

Питання ґенези українського конституціоналізму ставали предметом наукових досліджень вітчизняних і зарубіжних учених ще з XIX - початку XX ст. Останнім часом вітчизняні науковці почали приділяти увагу цій проблемі в контексті вивчення глобалізаці- йних процесів у Європі.

Усе більше сучасних науковців дотримуються думки про те, що глобалізація є явищем не новим, а таким, що розвивалось від простих до складних форм. Отже, під глобалізацією прихильники цієї точки зору розуміють процес трансформації просторової організації світу, що супроводжується виникненням нових структур активності влади [4, с. 12, 13].

Інтеграційні процеси між європейськими країнами та Україною існували здавна, але проблема полягала в тому, що Україна тривалий час не мала власної держави, хоча боротьба за встановлення власної національної державності тривала століття. На жаль, Україна не сприймалась європейськими державами як самостійний суб'єкт міжнародного права, але ми не можемо заперечити факт її включення в інтеграційні процеси на території Європи в минулому [5, с. 72-76].

Також не варто забувати про важливу роль, яку відіграє право у сфері регулювання інтеграційних взаємовідносин між державами. Саме воно контролює, а за потреби й обмежує їх дії, виконує роль своєрідного нормативного регулятора у взаємовідносинах учасників інтеграційного процесу[6, с. 4].

Здобувши перемогу у Визвольній війні під проводом Б. Хмельницького, український народ опинився перед складним питання подальшої розбудови України-Гетьманщини. Вирішити його без підтримки сусідніх держав було неможливо, з чим, власне, й пов'язується один із яскравих експериментів у галузі міждержавно-правової інтеграції.

Б. Хмельницький, порвавши зв'язки із Річчю Посполитою, уклав у 1654 р. угоду з московським царем Олексієм Михайловичем Романовим, яка не виправдала очікувань гетьмана. Відносини між Московською державою та Україною почали розвиватись непросто. Оцінюючи наслідки російсько-польської політики 1655-1656 рр. в сукупності із загостренням внутрішніх конфліктів в Україні-Гетьманщині, Б. Хмельницький був змушений шукати нових союзників. Зраджений царем, він почав шукати політичного зближення зі шведським королем.

Варто зазначити, що в історико-пра- вовій науці існує припущення, що приблизно в той же час гетьман продовжував розвивати ідею перетворення України-Гетьманщини на Велике князівство Руське[7, с. 96]. Воно ґрунтується на тому факті, що під кінець життя Б. Хмельницький висловлював думки про те, що Україна повинна стати незалежним князівством, яке б складалось із двох воєводств - Київського й Чернігівського, з урядуванням на зразок Литовського, але з гетьманом не чолі. При цьому гетьманська влада передбачалась ним спадковою.

Після смерті гетьмана ідея пошуку нового союзника активно розвивалась, часто змінюючи свій напрям. Частина членів генеральної козацької старшини стояла на автономіських позиціях, бажаючи мати справу з «керованим» польським королем, аніж із московським царем із його необмеженою владою. Дехто з українських політиків у той час почав схилятися до ідеї федеративного зв'язку з Польщею, в якому Україна мала б повну внутрішню самостійність [8, с. 84]. Провідниками цієї ідеї стали Іван Виговський, Юрій Немирич і Павло Тетеря.

Новий гетьман - Іван Виговський - усвідомлював, що увійти до європейського співтовариства з невизначеною юридично гетьманською владою та слабо розробленими державними інституціями було мрією. Власне, виходячи із цих реалій гетьман і приступив до розробки нового політичного плану, в якому передбачалось зберегти республіканську форму правління в Україні за умови обмеження старшинської влади. Згідно з його задумами, планувалось створити життєздатну державу, перевівши козацьке звичаєве право на типовий для Європи рівень аристократичної чи напіваристократичної республіки.

Ідея утворення федерації між Польщею, Литвою та Україною відображена в Гадяцькому трактаті 1658 р. в угоді гетьмана з польсько-шляхетським урядом про нову унію.

Одним із авторів Гадяцького трактату з українського боку був магнат, дипломат і ^козацький полковник Юрій Немирич. Його рід належав до найба- гатших у Речі Посполитій і поступав ся лише Острозьким і Вишневецьким. Із 1630 р. він студіював в університетах Лейдена й Амстердама, Базеля, Падуї та Сорбони. Перебування за кордоном зробило Ю. Немирича палким прихильником республіканської форми правління [9, с. 192]. Його також уважають одним із авторів «Маніфесту до європейських держав», що був посланий 1658 р. від імені українського уряду з метою пояснити причини виступу гетьмана І. Виговського проти Московської держави.

Аналізуючи юридичний бік «першого» списку проекту майбутнього союзу, ми бачимо, що Україна-Гетьманщина в межах воєводств Київського, Чернігівського й Брацлавського ставала вільною й формально незалежною державою під назвою Великого Князівства Руського, яка входила на рівних у федерацію трьох держав. Об'єднувалася ця федерація особою спільно обраного короля. Усі три народи мали спільними силами здобути береги Чорного моря й відкрити на ньому вільну навігацію. Вони мали взаємно допомагати у війні. У проекті також передбачалось право Московської держави увійти до цієї федерації як її четвертий суб'єкт.

На чолі Великого Князівства Руського мав бути гетьман, а не король, якого вибирали б українські стани довічно й затверджував король. Відновлювалися довоєнні (до 1648 р. - авт.) місцеві органи влади, адміністративно-територіальний устрій, суд і судочинство, а для карбування грошей із зображенням короля дозволялося відкрити скарбівню. Польські та литовські війська не мали права перебувати в Україні. Козакам забезпечувалися давні соціальні права, але щороку гетьман мав подавати королю реєстр на 100 козаків із кожного полку для надання їм шляхетської гідності. Практично це означало, що козацька старшина ставала шляхтою, а низове козацтво залишалось у простому стані, і це в той час, коли шляхетством мав уважатися весь козацький стан. Уведення цього параграфа в договір було однією з причин неприйняття Гадяць- кого трактату козацькими масами.

Згідно з Гадяцьким трактатом, Берестейська церковна унія мала бути скасована в усіх трьох державах: Україні, Литві й Польщі; православна віра мала бути зрівняна в правах із римо-като- лицькою. В Україні мали бути засновані дві академії, дозволялося відкривати колегії, гімназії з латинською або грецькою мовами навчання; взагалі всякі школи та друкарні, «оскільки їх потрібно буде». Уводилася свобода друку та слова, навіть у релігійних справах, «аби тільки не було в книжках або в дискусіях образи королівського маєстату».

Проте польська сторона так і не погодилась на державну рівноправність, отже, автономію надали тільки Наддніпрянщині. Українські депутати домагалися створення Великого Князівства Руського на зразок Великого Князівства Литовського з включенням туди й західноукраїнських земель - воєводства Волинського, Подільського, Руського, Белзького, Пінського та Мстис- лавського повітів, однак їхні вимоги поляки відхилили.

Отже, цілком очевидним є прагнення І. Виговського з його найближчим оточенням створити Україну державою європейського типу з усіма ознаками суверенної влади, хоча й під протекторатом польського короля. У свою чергу, це потребувало відхилення від демократичних засад козацької республіки та перетворення України на державу з близьким до монархічного гетьманським правлінням. Основні ж політичні права там повинні були належати українській шляхті.

В українській історіографії Гадяць- кий трактат неоднозначно оцінено: від цілком негативної до визначення його видатним політичним проектом українців у боротьбі за свою державність. Із часом трактат був покладений в основу діяльності гетьмана П. Дорошенка, його таємно зберігали й вивчали інші гетьмани [10, с. 86-87].

Отже, варто відзначити, що прагнення І. Виговського та його найближчого оточення до перетворення України-Геть- манщини в державу європейського зразка під протекторатом польського короля було як їхньою заслугою, так водночас і їхньою помилкою. Український народ до таких перетворень виявився не готовим. І хоча Гадяцький трактат було укладено, Україна за ним практично не жила, бо більша частина українського населення та московські політики його не визнавали.

Угода 1658 р. продемонструвала широту політичного мислення й політичну зрілість частини польських та українських політиків, що було вкрай важливою передумовою для трансформації відкритого збройного протистояння в процес переговорів і узгоджень. Досягнута в Гадячі угода спричинила серйозні зміни в структурі міжнародних взаємин Центрально-Східної Європи.

Ідея входження України до складу оновленої Речі Посполитої була не єдиним політичним проектом. На початку XVIII ст. з'явилась ідея, розроблена українськими протестантами-аріанами, про доцільність створення українською шляхтою «Руського князівства», чи «Великого князівства Руського», поза межами литовсько-польської держави. Добре відомим є політичний проект І. Мазепи, П. Орлика та ін. представників козацької старшини щодо укладення україно-шведської угоди про протекторат. Але, як показала практика, цей напрям був не єдиним.

В українських політичних проектах із середини XVII ст. чітко простежуються спроби затвердити на правовому рівні статус української еліти й української держави. Через реалії політичного та економічного стану України-Гетьманщини другої половини XVII ст. центральне місце в політиці українських урядів відводилось ідеї протектору. Такий статус захищав би Україну-Гетьманщину на політичній арені Центральної та Східної Європи як самостійного актора в обмін на те, що еліта мала виконувати низку зобов'язань перед лордом-протектором.

Вирішенню політичної кризи в Україні-Гетьманщині не сприяла й зовнішньополітична ситуація. Наприкінці XVII ст. великі держави Центрально-Східної Європи, а саме: Шведське королівство, Московська держава, Річ Посполита та Османська імперія - прагнули кардинально змінити співвідношення сил на свою користь.

Гетьманщина в цей час була важливим об'єктом політичних змагань своїх сусідів. Її еліта намагалась виробити власний державницький проект, не маючи, на жаль, єдиного погляду із цього питання. За таких обставин ідея визволення України від усякого чужого панування ставала все більш популярною. Сприятливі умови для об'єднання Правобережжя й Лівобережжя в єдину гетьманську державу з'явились за часи правління І. Мазепи, який був прихильником сильної гетьманської влади без суттєвих обмежень. Це можна побачити на прикладі ставлення гетьмана до козацької опозиції, яка намагалась захистити свої інтереси.

Невдача кримських походів лише загострювала напруженість ситуації в Гетьманщині. Отже, війна проти Туреччини та Криму неминуче сприяла б активізації опозиції проти інтересів Московської держави й гетьмана І. Мазепи. Оформлення українського нобілітету, зміцнення політичних та економічних прав старшинської аристократії вимагали від гетьмана більш гнучкої політики, але економічне становище рядового козацтва, українського купецтва й селянства стрімко погіршувалось.

Коломацький заколот 1687 р. не розв'язав цієї ситуації. Антигетьман- ська старшинська боротьба на чолі із Самойловичами та їхніми прихильниками, з одного боку, та зубожіння більшості українського населення - з іншого, тільки посилювались. Скориставшись посиленням опозиційних настроїв у Гетьманщині, опозиція І. Мазепі провадила зносини з Кримом, одночасно інтригуючи проти гетьмана як у Москві, так і в Україні. Велике значення в цих суперечках мали зовнішньополітичні події, а саме війна з Туреччиною та Кримом. конституційний правовий інтеграція

За таких обставин з'явилась ідея про зміну Гетьманщиною протекторату з московського на кримський. Професор О.П. Оглоблин уважав, що ця ідея виникла в осередку козацької старшини Полтавського полку, але точної інформацію із цього питання ще не знайдено. Достовірно відомо, що 18 травня 1692 р. Петро Іванович Іваненко (Петрик) звернувся до Війська Запорізького з промовою із закликом про «одобраня от московское власти милое отчизни своее Украйны» [11, с. 184]. Імовірно він уважав, що союз із Кримом був би важливою гарантією державної самостійності України-Гетьманщини, тому прагнув скласти угоду з Кримським ханством, щоб за його допомогою визволити Україну з-під московської влади та запобігти польській загрозі.

Двостороння угода (трактат) із Кримом була укладена 26 травня 1692 р. [12, с. 741-744] від імені «Княжства Киевского и Черниговского со [всем] Войскомъ Запорожскимъ і народом Малоросійскимь» на засадах рівності й обопільності зобов'язань. Про угоду ми можемо знайти згадку й у Літописі Самійла Величка [13, с. 393].

Трактат складається з короткого вступу й 16 пунктів. Низка пунктів присвячена політичним взаєминам обох держав, якими передбачалось створення оборонного союзу. Кримська держава зобов'язувалась захищати Україну «от поляковъ и от Москвы и от [всех неприятелей] оборонять [всегда]». Зі свого боку, «княжество Малороссій- ское» мусило захищати Кримську державу. Ця допомога передбачалась без нагороди, окрім походів узимку. Усі непорозуміння між Україною й Кримом мали полагоджуватися дружнім шляхом [14, с. 158].

Підтримуючи ідею оформлення державної території України у вигляді князівства «Малоросійського», Петрик фактично змінив політико-географіч- ний вектор у виборі протекторату з Московського на Кримсько-турецький. Питання про те, чи відповідав цей документ національно-державним інтересам України та всього українського народу, залишається дискусійним.

На увагу заслуговує й той факт, що на рубежі XVII-XVIII ст. у центральноєвропейському регіоні було написано проекти суспільно-політичних устроїв і відносин із новими протекторами в Лівонії (1699 р.) та Угорщині (1707 р.). Обидва документи базувалися на ідеях “pacta conventa” [15, с. 30].

Подібні ідеї й уявлення про суспільно-політичне життя свідчили про поступове підвищення рівня правової думки до рівня створення основного закону як компромісного варіанта між українською елітою та гетьманом і між українським народом і державою. Отже, низка політико-правових проектів, що з'явились в Україні-Гетьманщи- ні в другій половині XVII - на початку XVIII ст., засвідчила не лише гостру боротьбу в українському суспільстві проти політики абсолютизму, а й спробу вирішення таких системних суперечностей із використанням інтеграційних договірних механізмів.

Загалом же в гострих протистояннях між шляхетсько-республіканськими й абсолютистсько-монархічними політичними силами та ідеями в Центральній Європі кінця XVII - початку XVIII ст. посилювалася нова політична сила, яка базувалася на феноменології конституціоналізму. Ідеї цього вчення позначились і в Україні-Гетьманщині, де зміни в інтелектуальному житті українського суспільства та збіг обставин у 17091710 рр. призвели до того, що на східній периферії Європейської цивілізації з'явився такий документ, як «Пакти й конституції законів та вольностей війська Запорозького», затверджені в 1710 р. в Бендерах, який став перехідним від традиційних «пактів-домовленостей» між монархом і станами (передусім елітою) до конституцій Нового часу.

Ідея розбудови України за європейським зразком за типом Великого князівства чи герцогства продовжила своє існування та виявилась у контексті проекту шведського короля Карла ХІІ й гетьмана І. Мазепи, згідно з яким Україна-Гетьманщина визнавалась незалежною державою їід їротекторатом Шведського короля.

Оцінюючи державотворчу їозицію І. Мазеїи їриблизно до 1707 р., варто їогодитись із В. Доманицьким: «Гетьмана Івана Мазеїу можна назвати їрихильником конституційно-аристократичного ладу» [16, с. 50]. Хоча на- їрикінці життя він їочав схилятися до ідеї сїадковості гетьманської булави.

Але їісля смерті І. Мазеїи його їолітичний їроект зазнав їровалу. В умовах їолітичної еміграції на території Молдови, в Бендерах, вибір нового гетьмана став складною сїра- вою, яка вимагала укладення нових гетьманських статей. Їх було укладено згідно з тогочасними їравовими традиціями, їоширеними в юридичній їрактиці України-Гетьманщини. Частково їх можна їобачити в їоїередніх гетьманських статтях: Переяславських статтях Ю. Хмельницького 1659 р., Батуринських і Московських статтях І. Брюховецького 1663 і 1665 рр., Глу- хівських 1669 р. - Д. Многогрішного, Конотоїських і Переяславських 1672 і 1674 рр. - І. Самойловича, Коломаць- ких 1687 р. - І. Мазеїи, Решетилов- ських 1709 р. - І. Скороїадського. Усі вони визначали сусїільно-їолітичний устрій Гетьманщини XVII-XVIII ст. і їорядок її васальних взаємовідносин із Московською державою.

Багатьма вченими вважається, що«Пакти й конституції...» - це документ, що вїерше в історії України законодавчо закріїив конституційні засади державності України, їередбачаючи за- безїечення демократичних їрав людини, визнання неїорушності трьох складових чинників їравового сусїільства, а саме: єдність і взаємодію законодавчої, виконавчої й судової влади, їідзвітної й контрольованої. Але автори «Бендер- ських конституцій» мали на меті не тільки встановити межи влади гетьмана, а й їереорієнтувати Україну на шведський їротекторат. Отже, для досягнення цієї мети «Бендерські конституції» розроблялись і як міжнародна угода.

Наїрикінці документа є їрисяга й їідїис новобраного гетьмана П. Орлика з державною їечаткою, а також їисьмове їідтвердження та їідїис Карла ХІІ теж із державною їечаткою, що фактично засвідчує факт укладення міжнародної угоди з боку українського уряду у вигнанні та Швеції в особі її суверена - короля.

У документі міститься узагальнення законодавчої, виконавчої та судової їрактики як України-Гетьманщини, так і Речі Посїолитої XVII - їочатку XVIII ст. Тому можна зробити висновок, що його розробники мали досить чітке уявлення їро основні євроїей- ські конституційні цінності - їрирод- ні їрава і свободи людини, обмеження абсолютної влади монарха, їрава народу на самовизначення, розїоділ влад - та інші теорії.

Отже, з наведеного ми можемо їідсумувати, що українському конституціоналізму їритаманні ідеї лібералізму, які еволюціонували разом із загальнолюдською їолітико-їравовою культурою та історією Євроїи. Варто їогодитись із думкою їрофесора М.П. Орзіха, що український конституціоналізм належить до тих явищ, які виникли набагато раніше, ніж сформувалися уявлення їро них, але в сучасній науці існує точка зору, що в український «їравовий ґрунт» вони були їеренесені виключно з чужорідної соціально-їолітичної й їравової реалії [17, с. 109]. У зв'язку з цим зазначимо, що особливість зародження українського конституціоналізму їо- лягала в тому, що він формувався відносно самостійно в складних умовах зовнішньої та внутрішньої їолітичної боротьби, їередусім в умовах відсутності власної незалежної держави, але завдяки творчому сїрийняттю тогочасних євроїейських конституційних цінностей.

Звідсіля, безумовно, можна стверджувати, що український конституціоналізм належить до тих явищ, які виникли набагато раніше, ніж сформувалися уявлення їро них. Але їроцес його оформлення відбувався не тільки в умовах розвитку власної політи- ко-правової думки, а й в умовах певних інтеграційних та уніфікаційних процесів у сфері філософії, права та міждержавних відносин.

Статтю присвячено розгляду передумов та особливостей розвитку україно-європейських міждержавних інтеграційних процесів у другій половині XVII - першій половині XVIII ст. на прикладі України-Гетьманщини.

Статья посвящена рассмотрению предпосылок и особенностей развития украино-европейских межгосударственных интеграционных процессов во второй половине XVII - первой половине XVIII ст. на примере Украины-Гетьманщины.

The article is devoted to consideration of conditions and features of development of Ukraine-EU interstate integration processes in the second half of the seventeenth - early eighteenth century on the case of Ukrainian Hetmanate.

Література

1. Волошин Ю.О. Конституційно-пра- вовове забезпечення європейської міждержавної інтеграції: теоретико-методо- логічні аспекти / Ю.О. Волошин. - К. : Логос, 2010. - С. 13.

2. Кампо В.М. Конституціоналізація зовнішніх відносин України: євроінтеграційний аспект / В.М. Кампо // Вісник Конституційного Суду України. - 2007. - № 6. - С. 53.

3. Волошин Ю.О. До питання визначення змістовної та видової характеристики категорії «інтеграція» та «правова інтеграція» у доктрині конституційного права / Ю.О. Волошин // Держава і право. Серія «Юридичні і політичні науки». - К. : In-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2011. - Вип. 51. - С. 191.

4. Европейская интеграция / под ред. О. Буториной. - М. : Издательский дом «Деловая литература», 2011. - С. 12-13.

5. Єфремова Н.В. Україно-Європей- ська правова інтеграція у доктрині конституційного права: до історико-право- вого досвіду / Н.В. Єфремова / / Вісник Центральної виборчої комісії. - 2016. - № 1 (33). - С. 72-76.

6. See: Cappelletti M, Seccombe M, Weiler J. Integration through law: Europe and the American federal experience (3 vols.). - New York : De Gruyter, 1986. - Vol. 1. - Book 1. - P. 4.

7. Шевчук В. Козацька Держава /

8. Шевчук. - К. : АБРИС, 1995. - С. 96.

9. Українське державотворення. Не- витребуваний потенціал : [словник-довід- ник] / [О. Мироненко, Ю. Римаренко, I. Усенко, В. Чехович] ; за ред. О. Миронен- ка. - К. : Либідь, 1997. - С. 84.

10. Огородник ТВ.Українська філософія в іменах / ТВ. Огородник, М. Ю. Русин. - К. : Либідь, 1997. - 192 с.

11. Українське державотворення. Не- витребуваний потенціал : [словник-довід- ник] / [О. Мироненко, Ю. Римаренко, I. Усенко, В. Чехович] ; за ред. О. Миронен- ка. - К. : Либідь, 1997. - С. 86-87.

12. Оглоблин О. Гетьман ^ан Мазепа та його доба : [монографія] / О. Оглоблин. - 2-ге видання, доповнене. - Нью- Йорк - Київ - Львів - Париж - Торонто, 2001. - С. 184.

13. Адаптований текст договору, опублікований в Ювілейному збірнику ВУАН на пошану акад. Д.Т Багалія. - К., 1927. - 741-744.

14. Величко С.В. Летопись : в 2 т. / С.В. Величко ; перевод с книжного украинского языка В.А. Шевчука ; отв. редактор А.В. Мышанич. - К. : Днипро, 1991. - Т. 2. - 1991. - 393 с.

15. Єфремова Н. Україно-кримська угода 1692 року як альтернативний вектор розвитку української державності / Н. Єфремова / / Юридичний вісник. - 2016. - № 1. - С. 158.

16. Subtelny O. Domination of Eastern Europe.Native nobilities and foreign Absolutism, 1500-1715. - Kingston and Montreal, 1986. - Р. 30.

17. Доманицький В. Націотворча роль Гетьмана Мазепи: Промова на ювілейних урочистостях з приводу 250-ліття смерті Гетьмана I. Мазепи / В. Доманицький ; пе- редм. Я. Рудницького. - Чикаго : Українська Видавнича Спілка ; Цлінойс, 1960. - 50 с.

18. Орзих М.Ф. Современный конституционализм: цель и средства конституционной реформы в Украине / М.Ф. Орзих // Юридический вестник. - 2001. - № 3. - С. 109.

Размещено на Allbest.ru