"Життя кожної людини - це частина історії, яка підлягає фіксації..."

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

“Життя кожної людини - це частина історії, яка підлягає фіксації...”

І.А. Мельник

Litvinenko Iryna. The theoretical debate around the concept of justice as fairness

Libertarians have criticized almost all the main aspects of Rawls' theory ofjustice, in particular, its methodology (hypothetical social contract, "veil of ignorance"), provisions on equality of opportunities, transmitted from generation to generation mediocrity of egalitarian societies. "Hard" libertarians refuse to recognize any right to equality of opportunities, because it potentially violates the actual rights of individuals and corporations to control and disposition of property, including the right to hire any person on request. Rawls mainly dealt with the problem formulation on the principles of justice that could cause support by rational people who have different ideas about the good life. But, according communitarianists, this is a nail-biting, because general moral principles can be understood only as a result of the analysis of practice in a particular society. Habermas notes that developed by Rawls idea of justice needs to be reviewed in a pluralistic society. Habermas interprets Rawls' theory ofjustice as a reduction of norms to values - for him as largely Kantian thinker norms have Deontological status: born from the decision of the individual, then they are already above him as a moral law. Communication can be based not only on the basis of a disinterested, non-instrumental communication - communication available and where thereis negotiations, including about political interests. The study of contemporary theories of social justice can not simply create the perfect design to follow, but it could also help to see ways to bring justice into society.

Key words: hybrid war, nonlinear war, convention war, hybrid threat, hybrid opponent, irregular forces, terrorism.

Останнім часом вороги Української держави почали активно спрямовувати свої провокативні дії на підрив українсько-польських відносин, спекулюючи на проблемах, пов'язаних із дражливими подіями в нашій спільній історії. Це передовсім стосується так званої операції “Вісла”. Попри те, що керівники сучасної Польщі і України в спільній заяві засудили акцію “Вісла” як таку, що суперечила базовим правам людини, і визнали, що її організатором був тоталітарний комуністичний режим, наші недруги, маніпулюючи фактами, взятими зі сумнівних джерел, сіють розбрат між народами-сусідами. Гідна відсіч подібним провокаціям - правдиві і об'єктивні розповіді про ці події. Як це зробив Петро Коваль у книзі “Діти берегів часу: акція “Вісла”. Спогади“, яка вийшла друком торік в Україні. Будучи одним із кількасот тисяч жертв депортації, автор максимально відверто розповідає про пережите, змальовуючи широку картину тогочасної дійсності. Його погляди на різні життєві реалії, проблеми пошуку місця етнічного українця в польському суспільстві, ставлення до родини, національної ідентичності, самореалізації й діяльності допоможуть читачеві дізнатись про непрості умови життя українців в Закерзонні. “Я намагався якнайстисліше розповісти про події, що закарбувалися в моїй пам'яті з дитинства, - зазначає Петро Коваль у передньому слові. - Ця розповідь була б неповною без фактів і суджень, про які я дізнався від батьків, родичів і знайомих...“ (с. 27).

Літературний талант, яким, безперечно, володіє автор, допоміг йому не лише правдиво відтворити трагічні сторінки в українсько-польських взаєминах, а й майстерно описати побут і щоденне життя українців на прадавніх етнічних теренах. Спогади засвідчують наскільки дбайливо українці впродовж віків оберігали генетично закодоване почуття родової гордості та усвідомлення повноправного господаря цієї землі, навіть за часів панування цісаря Франца Йосифа, який, до речі, однаково ставився до різних народів багатонаціональної монархії. Натомість дійсність міжвоєнної Польщі для них була справжнім лихом. Петро Коваль з гіркотою розповідає як в тодішньому суспільстві свідомо насаджувався стереотип злих українців-націоналістів, а також твердження про упереджене та вороже ставлення українців до поляків. Взаємну неприязнь завжди намагалися спровокувати зовнішні та внутрішні політичні сили, вороже налаштовані до українських національних устремлінь. Використовуючи брехню та маніпулюючи історичними фактами, вони постійно створювали атмосферу недовіри, яка використовувалася для залякування й придушення почуття етнічної ідентичності. Саме тоді почався тотальний наступ на українство. Відтак громадяни Другої Речі Посполитої українського походження почували себе меншовартісними і незахищеними. “Моя мама згадувала, - читаємо в спогадах, - що з певного часу почалися утиски “Просвіти”, заборонялися театральні вистави, конфісковували книжки з просвітянської бібліотеки...” (с. 39). Згодом “лише поляки могли обіймати посади в державних установах, на пошті, в поліції, на залізниці...” (с. 37).

Не простим було життя українців і за “совітів”, які окупували Закерзоння у вересні 1939 році, а також за німців, які володіли цими територіями з 23 червня 1941р. до 20 липня 1944 року. Проте нестерпним воно стало тоді, коли під впливом шовіністичних сил польська комуністична влада почала виганяти українське населення з етнічних земель. Грабежі і вбивства в українських місцевостях стали звичною справою. Ще гіршим був той факт, що цим займалися не лише польські партизани та нічні банди грабіжників, а й міліція та військо (с. 97).

“Першого квітня, я дізнався, - згадує Петро Коваль, - що вранці почалося виселення українців з Нового М'якиша й Флисів. Мама хутко зібралася й пішла попрощатися з родиною. Проте її затримали перед першими будинками, бо село було оточене кордоном солдатів. Вона лише стояла й прислуховувалася до жалібного плачу жінок, яких примусово викидали з власних хат, і до диких криків жовнірів, що їх наганяли...

Десь через годину мама побачила довгу шеренгу возів з пожитками, що рухалась у бік Ляшків. Позаду йшли діти й дорослі. Вели корів. Озброєні конвоїри нагайками поганяли тих, хто відставав.. (с. 112).

Невдовзі українців почали виганяти з Корениці, Кобелюх, Люблинців, Ляшків та інших поселень Ярославського повіту. Оточивши садиби, жовніри брутально викидали з них українські родини. Натомість туди заселяли поляків, які грабували й руйнували місцеві храми та привласнювали майно, вимушено покинуте українськими господарями.

“На подвір'я, - читаємо в спогадах, - ввірвалися два солдати в конфедератках із зарядженими карабінами й попрямували до хати. Я теж зайшов, конвульсивно хапаючись за руку мами. Бачив, як нападники в пошуках чогось перевертають усе догори дриґом. Мама, в припливі страху й відчаю, виривала з рук грабіжника біля скрині останні наші сорочки й одежу, яку той пхав до своєї торби. Той брутально відштовхнув її з криком: Odejdz їу, р...па икгаіпко, Ьо сі$ zastrzel$! Геть, ти, п....та українко, бо розстріляю! С. 116. Відтак щосили вдарив маму в обличчя й скерував на неї дуло карабіна. Мати в паніці схопила мене й вибігла на подвір'я. Там я побачив, як військові били нагайками вітчима. Він безпорадно тримався на ногах, не ухиляючись від ударів, а його лице заливала кров. На дорозі за брамою стояли вози, біля яких поралися грабіжники. Попереду сидів досить високий офіцер зі штивною конфедераткою і спокійно стежив за всім, що відбувалося навколо. За якусь мить у наказовому тоні загримів його голос: “Кінець акції! Ладнайсь! До возів!” (с. 116).

Подібних епізодів у книзі багато. Вони промовисто свідчать про зневагу й знущання над беззахисним цивільним населенням. Це, звісно, не могло не викликати в українців закономірного спротиву: вони зі зброєю в руках почали захищати себе, своїх рідних і близьких. Під приводом боротьби з українським націоналістичним підпіллям комуністичний режим ПНР розпочав горезвісну акцію “Вісла”, яка полягала в примусовій депортації (із застосуванням військової сили) українців з Лемківщини, Надсяння, Підляшшя і Холм- щини відповідно до рішення властей СРСР і Польщі, прийнятого 9 вересня 1944 році у Любліні. Виселення тривало з 28 квітня до 12 серпня 1947 року. За цей період на північно-західні землі Польської держави було депортовано 140575 осіб української національності та змішаних польсько-українських сімей Воєнна історія. 2003, №1..

“Ранок першого травня, похмурий, вологий, холодний, - згадує Петро Коваль, - назавжди залишився в моїй пам'яті. Прокинувшись, я почув з кухні розпачливий плач мами й чужі чоловічі голоси. Відчинивши двері, я побачив двох солдатів з багнетами. Вони голосно наказували якнайшвидше виносити необхідні речі до воза перед хатою. Мама тулила до себе Михасика, якому ще не було й двох місяців, і якось безсило-сумно намагалася перечити:

- Як же так? Навіщо покидати рідну хату, до того ж з хворим немовлям? - питала” (с.129).

“В нажаханих очах людей, - пише Петро Коваль, - я бачив сльози. Тишу порушували молитви. Безперервні відблиски полум'я сягали країв горизонту, окресленого небесним склепінням. Це будило тривогу, сповіщало про знищення рідного, покинутого нами світу, що існував на тій землі віками. Разом з ним на загибель була приречена наша культура, сформована та вдосконалена з незапам'ятних часів...” (с. 131).

Автор спогадів доводить, що для депортації мирного українського населення не було підстав. “Абсолютною неправдою, - стверджує він, - є те, що УПА становила тоді серйозну небезпеку для Польщі, а український народ надавав їй якусь значну цивільну допомогу. Українське населення було таким злиденним і безсилим, що розмова про якусь вагому поміч є нічим іншим, як брехнею” (с. 127).

Це спонукало Петра Коваля взятися за перо, бо таке спотворене зображення історії, далеке від об'єктивності та правди, на його думку, завдає непоправної шкоди стосункам народів-сусідів, яких віками не лише супроводжували трагічні конфлікти, а й поєднували духовні узи. Не дивно, що спогади, написані польською мовою (у 2011 році вони зайняли перше місце в конкурсі, оголошеному Ішїуїиїет Badan Wschodnich у Варшаві), не були опубліковані у Польщі через антиукраїнські настрої. Як зазначає упорядник і перекладач книги, доктор філософських наук Леся Івасюк, польські інтелектуали й історики продовжують замовчувати і недоговорювати те, що дало би панорамне та глибоке розуміння польсько-українських стосунків. Замість того вони подають фрагментарні й селективні конструкції минувшини. Бо так вимагає політична кон'юнктура” (с. 8).

Відзначаючи внесок Петра Коваля у розвиток жанру української мемуаристики, не можна обійти увагою вміщений у передмові огляд монографій, науково-популярних видань, художніх і публіцистичних творів, інших публікацій польських та українських авторів про стан міжнаціональних відносин на етнічних українських землях теперішньої Польщі. З огляду видно, що упродовж століть більшість польських авторів культивувала думку про необхідність реставрації польської держави “від моря до моря”, підживлюючи таким чином анахронічну національно-державну доктрину польських політиків.

“Якщо аналізувати польську історіографію, навіть поза контекстом українського питання, починаючи із втрати польської державності під час першого поділу Польщі 1772 р. аж до краху Австро-Угорської монархії 1918 р. та Російської імперії 1917 р., - зазначає Леся Івасюк, - то побачимо, що вона рухалася переважно в рамках польського національного питання, писалася з однозначно польської національної та націоналістичної перспективи, здебільшого в полемічному та апологетичному стилі... межувала з публіцистикою та фікцією, ігнорувала існування і прагнення українського...питання, часто агресивно перешкоджала постановці такого питання й була вкрай ідеологізованою” (с. 4).

Традиційну стратегію замовчування українського національного питання продовжували історики Другої Речі Посполитої (19181939 рр.). Безвідмовно служила польським шовіністичним політикам й історіографія ПНР. На думку науковця, антиукраїнсь- кість в історіографії тих років стала частиною політики переслідування української меншини в Польщі. Тому не важко дійти висновку, що операція “Вісла” - логічна ланка в діях польського комуністичного режиму, який прагнув добитись мононаціонального суспільства, шляхом виселення й розпорошення українського населення з його етнічних земель. На жаль, ця трагедія не знайшла об'єктивного висвітлення в польській історіографії. Про неї воліють мовчати, недоговорювати або трактувати однобоко, викривлено. Це саме, до речі, можна сказати і про радянську історичну літературу.

Дещо краща ситуація в Україні. За роки Незалежності з'явилися збірники документів, емпіричні матеріали та наукові дослідження про акцію “Вісла”. Однак цього не достатньо. Леся Івасюк справедливо вважає, що для подолання стереотипів минувшини в українсько-польських стосунках з українського боку треба напрацювати базу для академічного спілкування з польськими істориками і на паритетних умовах обговорювати болючі проблеми. Для цього, звісно, потрібне державне фінансування наукових проектів, насамперед багатотомних академічних досліджень, написаних різними мовами, аби стали доступними для світової громадськості. На часі створення науково-дослідного інституту з цієї проблематики. Фінансової підтримки потребує і мемуарна література. Науковець наголошує, що видання life writing і oral history мають посісти чільне місце в низці академічних дисциплін і знайти свого читача серед широкої аудиторії. Цей жанр є важливими як для широкої публіки, так і для академічних кіл, зокрема для істориків. Як засвідчує практика, без наявності в українській історіографії life writing і oral history, особливо текстів, що торкаються злочинів, українським історикам важко вести академічну дискусію про українсько-польські відносини з польськими візаві.

Розмірковуючи над теоретичними основами для сприйняття й аналізу жанру life writing, Леся Івасюк вказує, що ці тексти мають бути частиною прикладної історії не лише в Україні, а й за її межами (с. 3). На відміну від Польщі, де існує давня й багата традиція написання, використання й презентації testimonials of the self i egodocu- ments, в українському суспільстві цьому питанню приділяється мало уваги. Конструктивними є й інші меседжі, зокрема, про створення каналів публічної історії для презентації згаданих видань в Україні. Адже “ігноруючи жанр life writing, зокрема в контексті мікроісторії, - зазначає науковець, - ми не залишаємо прийдешнім поколінням можливості зрозуміти, що життя кожного з них - це частина історії, яка підлягає фіксації саме ними, ніким іншим (с. 15). Цю “нішу” в українській історіографії певною мірою заповнює книга “Діти берегів часу”, яка цікаво, зважено, без перекручення фактів розповідає про трагічні події в українсько-польських взаєминах.Концепція соціальної справедливості як чесності, яку розробив Джон Ролз, стала основою для теоретичних розробок проблеми справедливості для цілих поколінь теоретиків не тільки в американській традиції. Вона дала імпульс до початку відродження політичної теорії США в англомовних країнах. Ця теорія послужила потужним інтелектуальним збудником, каталізатором теоретичних суперечок і дискусій, що заторкнули як проблеми методу, так і вельми широкий пласт соціально-політичної проблематики. На думку одних учасників дискусії, ця книга пробудила англо-американську політичну філософію і теорію від «багаторічної дрімоти, навіяної задушливим утилітаризмом». Інших привабило запропоноване Ролзом повернення до «класичного», сутнісного теоретизування за контрастом з тривалим пануванням позитивістських поглядів. Треті побачили в теорії справедливості можливість поновлення лібералізму, що гостро потребував свіжих ідей після подій 60-х років - студентських заворушень, масового антивоєнного руху, популярності «лівих ідей» і т.д. Таким чином, робота Ролза торкнулася нервового вузлу політико-теоретичних проблем в США.

Одним із наріжних питань концепції Ролза є співвідношення рівності і свободи¹ - одвічна тема дискусій в американській громадській думці. Протиріччя між ними знайшло відображення вже в першому параграфі Декларації незалежності. З одного боку, всі люди «створені рівними», з іншого, - вони наділені «невідчужуваними правами» на «життя, свободу і прагнення до щастя». Ця проблема «червоною ниткою» проходить через всі великі протистояння в історії США - Джефферсон проти Гамільтона, «Північ» проти «Півдня», «велике суспільство» проти «нового федералізму». Цю суперечку продовжили на рівні політичної теорії Джон Ролз і Роберт Нозік. Їхня дискусія вийшла далеко за межі університетських стін, втягнувши в свою орбіту широке коло політиків, публіцистів, громадськість, по суті, відображаючи процес вельми драматичної зміни парадигм - від лібералізму до неолібералізму (неоконсерватизму), у разі Нозіка - у формі лібертаризму².

Лібертаристи піддали критиці практично всі основні аспекти теорії справедливості Ролза, зокрема, його методологію (гіпотетичний суспільний договір, «вуаль невідання»), положення про рівність можливостей, передану з покоління в покоління середність, пересічність егалітаристських суспільств. «Тверді» лібертаристи взагалі відмовляються визнати будь-яке право на рівність можливостей, оскільки воно потенційно порушує дійсне право індивідів і корпорацій на контроль і розпорядження власністю, зокрема, право на найм будь-якої особи за бажанням. Крім того, гостра критика пов'язана також і з тим, що люди, що володіють талантом, працьовитістю або продуктивністю, яка перевершує середній рівень, виявляються в Ролзівській системі у свідомо несправедливій ситуації, хоча саме вони є носіями найбільш динамічного начала в суспільному розвитку. Причому мова йде не про недостатнє врахування інтересів більш процвітаючої групи, а про ігнорування їхніх прав. Характерно при цьому, що і Ролз, і його ліберитаристські опоненти проголошують свою прихильність більш глибокій моральній теорії Канта, що відкидає колективізм утилітаризму³.

У 1974 році, колега Ролза з Гарварду, Роберт Нозік, публікує книгу «Анархія, держава і утопія»⁴. Ця книга була витлумачена як відповідь на теорію справедливості Ролза. Новизна підходу Нозіка, який спробував подолати труднощі, пов'язані з необхідністю згоди на введення будь-яких державних форм, полягає в його прагненні пояснити, яким чином держава може вирости з природного стану без порушення чиїхось прав, однак не вдаючись до ідеї «суспільного договору». Нозік пише, що «мінімальна держава» все одно з'явилася б за двох умов, не звертаючись до «природного стану» Локка: по-перше, якщо люди будуть діяти, керуючись власним інтересом, по-друге, якщо вони будуть поважати права інших людей, не порушувати їх, або, принаймні, знаходити форму компенсації в разі порушення. По суті, цей аргумент являє собою квазі-договірне узаконення «мінімальної держави».

Під природною свободою Нозік розуміє володіння деякими «негативними» правами, тобто правами по відношенню до інших,що примусово втручаються в наші справи, а також право на власність. Ці права протилежні за змістом «соціальним правам», вони також звернені до інших, але дають право на володіння чимось (право на освіту, право на пенсію і т.д.). Нозік «позитивні права» заперечує в принципі, хоча і не розкриває у своїй книзі, на яких саме підставах. Він як би відкладає розгляд цієї проблеми до з'ясування моральних підстав його теорії в цілому.

Він вважає, що принципи справедливості можуть бути охарактеризовані в трьох основних іпостасях: з точки зору історії, цілей і способу досягнення критерію. Історичний принцип справедливості ставить розподільну справедливість в залежність від того, як вона склалася. Іншими словами, дії людини в минулому, або ж якась ситуація можуть призвести до створення диференційованих прав, або винагороди за якісь вчинки. Цільовий принцип справедливості ставить розподільну справедливість у залежність від стану справ і якоїсь структури або цілі. Нарешті, принцип справедливості як критерій пов'язує розподільну справедливість з якимось специфічним історичним фактом, характеристиками індивідів, такими, як моральна цінність, талант, продуктивність і т.п. При такій класифікації принцип диференціації Ролза може бути віднесений до цільових принципів, оскільки він стосується тільки всеосяжних структурних результатів, а саме: добробут найменш обділених повинен бути мак- симізованим. Отримує схвалення, по суті, тільки історична справедливість, але не обтяжена критеріями. По суті, це не що інше, як переформулювання Нозіком доктрини природних прав. Наявність таких прав запобігає легітимації будь-якого критерію при реалізації цільової справедливості. Такий історичний, не обтяжений критеріями підхід, він називає теорією прав (the entitlement theory). Суть цієї теорії полягає в наступному: будь-який розподіл володінь (justice in holdings), що з'являється в результаті законних трансакцій у відношенні легально придбаних володінь, сам по собі є законним, тому ніяке втручання на основі справедливості неприпустимо. Таке втручання, наприклад, оподаткування багатих заради допомоги бідним, несправедливо. Така система, очевидно, законна лише в разі, якщо всі володіння придбані легальним шляхом з самого початку. Саме тут і починаються неясності, бо Нозік ніде не визначає, що означає законний шлях придбання.

Володіння може бути результатом подій одного з двох типів:

1) початкове набуття володіння

2) передача володіння. Відповідно, справедливість володіння визначається через поєднання справедливості у набутті та справедливості у передачі:

«1. Особа, яка набуває володіння у відповідності з принципом справедливості у набутті, має права на це володіння. Особа, яка набуває володіння у відповідності з принципом справедливості у передачі, від когось іншого, що має права до володіння, має свої права до володіння. Ніхто не має прав до володіння інакше, як через (повторюване) застосування 1 та 2.»

В цій перспективі, повний принцип розподільчої справедливості говорить: «розподіл є справедливим якщо кожен має права до володіння тим, чим він володіє за цього розподілу». Або дещо інакше: «Розподіл є справедливим, якщо він виникає з іншого справедливого розподілу у легітимний спосіб. Легітимні способи переходу від одного розподілу до іншого визначаються принципом справедливості у передачі»⁵.

У 80-ті роки могло здатися, що полеміка велася з явною перевагою на користь неоконсерваторів з їх специфічно інтерпретованою свободою на шкоду ліберальному трактуванні справедливості. Могло навіть здатися, що теорія І. Крістола, Г. Шельскі, Г.-К. Кальтенбрун- нера, Р.Нозіка, Ф. фон Хайєка та інших теоретиків неоконсерватизму остаточно відтіснили теорію Ролза на другий план. Однак ідейну дискусію неправильно розглядати як певний однолінійний процес з періодично змінними лідерами перегонів. І хоча, безумовно, неоконсерватизм посилив на якийсь час свої позиції в західному суспільстві, писав А.Ю.Мельвіль, можна було говорити про появу широкого ліберального і консервативного консенсусу щодо ряду основоположних принципів і засад «американського способу життя». Іншим словами, американські неоконсерватори поділяють фундаментальні ліберальні цінності, розходячись з лібералами, головним чином, по питанню про засоби їхнього досягнення⁶.

З середини 80-х років головне вістря критики проти теорії справедливості Ролза було направлено з боку комунітаризму - ідейної течії, що виросла з лібералізму, набирала сили і нині вже протистоїть йому по ряду істотних положень.

Комунітаристська критика побачила в теорії Ролза не тільки слабкості аргументації, але також і те, що він поставив перед собою з самого початку неправильне питання. Ролз займався в основному проблемою формулювання принципів справедливості, які могли б викликати підтримку раціональних людей, які мають різні уявлення про гарне життя. Але, на думку комунітаристів, це безглузде заняття, ос-кільки моральні принципи взагалі можуть бути зрозумілі лише як результат аналізу практики у конкретному суспільстві. Можна, звісно, вивести абстрактні вихідні принципи, однак практика завжди передує теорії.

Перш за все, комунітарісти неправильно трактували теорію Ролза, припустивши, що він пропонує побудувати «добре організоване суспільство» на основі проекту або сформулювати універсальні моральні принципи без урахування наявної практичної моралі в існуючому суспільстві. Ролз, між тим, постулював, що його початковий пункт міркувань - це саме практична мораль суспільства, в якому він живе.

А Сендел прагне довести, що, незважаючи на очевидне прагнення Ролза дистанціюватися від кантівської метафізики, йому це так і не вдалося зробити. Виною тому - Ролзова прихильність деонтоло- гічному підходу. Сендел також бачить помилку в твердженні Ролза, що справедливість є головна чеснота соціальних інститутів, тобто він не погоджується з самим припущенням, що моральні норми можуть бути застосовні до соціальних інститутів. Ще один недолік він бачить в «метаетичному твердженні, що підстави справедливості повинні бути незалежними від усіх соціальних та історичних випадковостей, не будучи при цьому трансцендентальними»⁷.

Ще одне зауваження комунітаристів пов'язане з тим, що метод Ролза, обраний ним для аналізу принципів, що лежать в основі наявної моральної і політичної практики, неадекватний. Ролз як філософ весь час знаходиться всередині свого суспільства, але дивиться на нього як би з боку. Однак його ідеї, на думку комунітаристів, в кращому випадку можуть бути сприйняті як непотрібні, якщо взагалі не підривні. Політичні рішення, підкреслює, наприклад, Уолцер, приймаються в політичній (демократичної) сфері, але аж ніяк не в процесі філософування⁸. Однак, Ролз почав розгляд проблеми з констатації політичних розбіжностей навколо справедливості. Вирішити ці проблеми, залишаючись у сфері політики, практично неможливо; для цього потрібно вийти за межі політичного. А це й означає - звернутися до філософії. До того ж, Ролз дає достатньо рекомендацій про практичне застосування його теорії справедливості. Комунітари- сти так і не дали відповіді на питання, яким чином вони самі теоретизують навколо проблем політики.

І все ж суперечка з комунітаристами з усією очевидністю показує, що Ролзова модель продовжує залишатися досить вразливою і відкритою для критики. Заслуга ж їх критики полягає насамперед у тому, що саме їй Ролз зобов'язаний найбільш уважним прочитанням своєї теорії справедливості, що розкрила безліч неузгоджень, проте кому- нітаристи так і не надавши донині власної адекватної альтернативи, по суті залишилася в рамках критичної соціальної теорії⁹.

Виступаючи на захист теорії справедливості Дж. Ролза, Ю. Габермас підкреслює, що остання є «значною віхою в новітній історії практичної філософії. Цим твором Ролз реабілітував як предмет серйозних наукових досліджень моральні питання, що довгий час залишалися витісненими на периферію уваги дослідників... Ставши в опозицію утилітаризму, з одного боку, і ціннісному скептицизму - з іншого, він запропонував інтерсуб'єктивне трактування кантівського поняття автономії: ми діємо автономно, якщо підкорюємось законам, які могли б бути прийняті всіма, кого це стосується, на основі публічного застосування їх розуму»¹⁰. Загалом погоджуючись з концептуальними засадами Ролза, як зазначає О.Г. Коломієць, «німецький дослідник формулює три основні позиції, які, на його думку, потребують додаткового вивчення»¹¹. Ці три позиції можуть бути зведені до трьох основних питань, на які намагається надати відповідь німецький соціальний філософ, аналізуючи концепцію Ролза: 1) Чи гарантують сторони в «вихідній позиції» захист пріоритетних інтересів своїх клієнтів лише на підставі свого раціонального егоїзму? 2) Чи можна розглядати основні права як основні блага? і 3) Чи гарантує завіса незнання безпристрасність судження?

Щодо першого запитання, то слід зазначити, що Г абермас зауважує, що розроблене американським дослідником уявлення про справедливість потребує перевірки в умовах плюралістичного суспільства. Досліджуючи питання про те, чи може суспільство, побудоване відповідно до принципів справедливості Ролза, саме стабілізувати себе, чи може воно, наприклад, власними силами оснастити себе функціонально необхідними мотивами, правильно здійснюючи політичну соціалізацію своїх громадян, Габермас висловлює сумніви щодо такої можливості.

Відповідаючи на друге запитання, як резюмує Коломієць, він підкреслює, що для «раціонально мислячих діячів, які приймають будь-які нормативні ідеї можуть бути представлені лише в поняттях інтересів або цінностей, що реалізуються в благах. Блага, суть те, до чого ми прагнемо, що саме для нас є благом. Відповідно до цього у Ролза «основні блага» є узагальненими засобами, які можуть знадобитися особам для реалізації їх життєвих проектів. Хоча сторони й знають про те, що для громадян упорядкованого суспільства декотрі із цих основних благ набувають характеру прав, самі вони, однак, у первісному стані можуть описувати права як категорію благ серед інших благ. Для них питання про принципи справедливості може ставитися лише як питання про справедливий розподіл основних благ. Тим самим Ролз негласно приймає таке поняття справедливості, яке характерне для етики благ і яке більш пасує аристотелівським чи утилітаристським підходам, ніж його власній теорії, що виходить з поняття автономії. Оскільки Ролз дотримується такого тлумачення справедливості, згідно з яким автономія громадян конституюється їх правами, розподільча парадигма бачення прав створює йому труднощі. Правами можна «користуватися» лише в тому сенсі, що ми їх здійснюємо. Вони не можуть бути уподібнені дистрибутивним благам без втрати свого деонтологічного сенсу. Рівномірний розподіл прав виникає лише завдяки тому, що сторони взаємно визнають одна одну вільними й рівними. Є, звісно, і права на чесну частку благ чи можливостей, однак самі права регулюють відносини між діячами - і ці діячі не можуть «володіти» ними, як речами. Таким чином, внаслідок поняттєво-стратегічних напруг всередині ефективної моделі раціонального вибору Ролз змушений перетлумачити основні свободи як основні блага замість того, щоб спочатку витлумачити їх як основні права»¹². О.Г. Коломієць робить слушний висновок, що Ролз, по суті, відходить від прийнятої на початку інтерпретації прав як благ, що є виявом певної непослідовності в розбудові теорії. Ключовою тут нам видається неявна суперечність між цінностями індивідів і цінностями спільноти - для Ролза проблема постає у тому як другі вивести з перших. Габермас же це витлумачує як редукцію норм до цінностей¹³ - для нього як багато у чому кантіанця норми мають деонтологічний статус: народившись з рішення особистості, далі вони вже стоять над нею як моральний закон.

Стосовно третього питання, Габермас стверджує, як зазначає Ко- ломієць, що «для сторін у вихідній позиції однієї лише здатності раціонально приймати рішення недостатньо для того, щоб захищати пріоритетні інтереси своїх клієнтів і тлумачити права як козирі, що перевершують колективні ціле покладання»¹⁴. Дійсно, на противагу Ролзу, Г абермас значно більше апелює до раціональності при прийнятті рішень. Тому він «пропонує замість Ролзової «завіси незнання», що позбавляє сторони доступу до інформації, застосувати в даному випадку дискурсивний спосіб розв'язання проблеми»¹⁵. Ролз вводить інформаційне обмеження висхідної позиції, таким чином нейтралізуючи багатоманітність перспектив тлумачення. Етика ж дискурсу бачить втілення в інтерсуб'єктивній процедурі аргументації, що спонукає учасників до зняття обмеження своїх перспектив тлумачення. Як зауважує далі Коломієць, «після обґрунтування принципів справедливості, на подальших етапах завіса незнання, на думку Га- бермаса, постійно дещо піднімається... Безпристрасність судження була б гарантована у вихідній позицій лише в тому разі, якби застосовані для конструкції цієї позиції ключові нормативні поняття політично не вимагали перегляду під дією майбутнього досвіду та знань. Якщо ж із інформаційних обмежень, які покладаються завісою незнання на сторони в початковій позиції, виникає такий тяжкий тягар доведення, то сама собою з'являється думка полегшити цей тягар шляхом іншої моральної точки зору. Тут Г абермас пропонує більш відкритий метод аргументативної практики, що пов'язаний з «публічним застосуванням розуму» і який не відсторонюється від плюралізму переконань та світоглядів»¹⁶. У Габермаса здобуття справедливості є результатом її публічної і дискурсивної концептуа- лізації, що є справою комунікативного розуму, що вже докорінно відрізняється від Ролза.

Однак, комунікація може будуватися не лише на засадах незаці- кавленої, неінструментальної комунікації - комунікація наявна і там, де відбувається торгівля, у тому числі й політичними інтересами. Тут припустимо уявити наявність не лише гендлярства, але й цілком рівноцінного обміну, хоча й без явних етичних конотацій. Так, розгляд Ролзової теорії справедливості як чесності у порівнянні з теорією справедливості як обміну, запропонованою Отфрідом Гьофе, дає підстави стверджувати, що сучасна теорія обміну не виступає її протиставленням. У кінці ХХ ст. розпочалася тенденція до розгляду справедливості як фундаментального поняття моральної критикиправа та держави. Суть цієї критики - у протиставленні справедливих форм правління несправедливим, у визначенні умов та критеріїв справедливого панування, критикують право та державу, відштовхуючись від моральної перспективи й класичної формули суспільного договору. Такою ж своєрідною критикою і стали погляди Гьофе. Проте, варто зауважити, що наголошуючи на істотній притаманності справедливості праву, державі, суспільним інститутам, ставляться лише різні пріоритети. Деякі аспекти є новаторськими, про що наголошує і сам Гьофе. Це, наприклад, виокремлена ним істотна ознака права як примусовість його уповноважень. Право тлумачиться не як особиста, а як публічна відповідальність¹⁷. Що ж до того, що Ролз виступає теоретиком суспільної угоди, то до цього моменту сам Гьофе зазначає, що в «Теорії справедливості» йдеться радше про інший методичний принцип - рівновагу міркувань¹⁸.

Філософ і лауреат Нобелівської премії, економіст Амартія Сен, колишній учень Ролза, будуючи свою критику, намагається пожвавити теорію справедливості в своїй книзі, опублікованій в 2009 році «Ідея справедливості»¹⁹. Він захищає основні поняття справедливості як чесності, проте відкидає необхідність двох принципів, що слідують з вихідного положення. Поруч з тим, він стверджує, що нам не потрібний повністю абстрактний ідеал справедливості, аби оцінити справедливість конкретних соціальних інститутів. Ми можемо порівняти рівень справедливості в соціальних установах без ідеального «зразка».

Така, здавалося б, всебічна критика з боку лібертаризму, комуні- таризму, неоконсерватизму тощо мала б послабити чи то взагалі звести нанівець теорію справедливості як чесності. Проте, вихід нових книг, публікацій, наукових робіт, які беруть за основу теорію справедливості Дж. Ролза свідчить не тільки про незгасаючий інтерес і актуальність досліджуваного явища соціальної справедливості, а ще й про те, що теорія справедливості Дж. Ролза «встояла» під теоретичним тиском, а отже - це не тільки свідчить про доречність, а ще й дійсно про істинність концепції, яка лежить в її основі. Тож, як би там не було, все ж, запропонована американським філософом теорія справедливості як чесності стала вже класичним світовим феноменом філософського знання.

Отже, наукове розуміння соціальної справедливості є складним, багатогранним і суперечливим, бо зачіпає систему сутнісних і суперечливих відносин особистості і суспільства, міжособистісних і міждержавних зв'язків. Вивчення сучасних теорій соціальної справедливості дозволяє не просто сформувати ідеальні конструкції для наслідування, а й побачити шляхи їх реального втілення в суспільстві. Таке завдання стоїть, передусім, перед політичною наукою.

операція вісла український польський

Література

1. Ролз Дж. Теория справедливости; пер. с англ. Новосибирск: НГУ, 1995.

2. Алексеева Т.А. Современные политические теории. Москва: РОС- СПЭН, 2000. С. 152-153.

3. Там же. С. 179.

4. Nozick R. Anarchy, State and Utopia. USA: Basic Books, 1974. 368 р.

5. Там само. С. 151.

6. Мельвиль А.Ю. США -- сдвиг вправо? Консерватизм в идейно-политической жизни США 80х годов. М.осква: Наука, 1986. С. 49.

7. Sandel MMorality and Liberal Ideal // The New Republic. 1984. May, 7. P.17.

8. Walzer M. The Paradox of Liberation: Secular Revolutions and Religious Counterrevolutions. Yale University Press, 2015. 192 p.

9. Алексеева Т.А. Цит. работа. С. 180-197. 10. Хабермас Ю. Примирение через публичное употребление разума: Замечания о политическом либерализме Джона Роулса / пер. с нем. // Вопросы философии. 1994. №

10. С. 53.

11. Коломієць О.Г Ліберально-раціоналістичне тлумачення ідеї справедливості Ю. Габермаса // Мультиверсум. Філософський альманах. Київ: Центр духовної культури, 2006. № 52. С. 64.

12. Там само. С. 65.

13. Хабермас Ю. Цит. работа.

14. Коломієць О.Г. Цит. праця. С. 65.

15. Там само.

16. Там само. С. 66.

17. Гьофе О. Демократія в епоху глобалізації / пер. з нім. Київ: ППС-2002, 2007. С. 36.

18. Там само. С. 44.

19. Sen A. The Idea of Justice. London: Penguin Classics, 2009. 496 p.

Размещено на Allbest.ru