Історіографічна ситуація в історичній науці України на зламі ХІХ-ХХ ст. у науковій літературі

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Рубіж ХІХ-ХХ ст. ознаменувався фундаментальними науковими відкриттями щодо сформованої на той час наукової картини світу, які посприяли посиленню релятивізму в оцінці об'єктивності наукових знань й виникненню кризи світоглядних орієнтацій. Розпочався перегляд попередніх методологічних підвалин науки в цілому та історичної, зокрема, формується плюралізм у виборі дослідницьких моделей.

Питання методологічних та історіософських пошуків на зламі ХІХ-ХХ ст. в європейській історіографії залишається одним із дискусійних в історії історичної науки, й оцінки цього процесу продовжують залишатися діаметрально протилежними. У пропонованій статті аналізуються погляди вчених на історіографічну ситуацію в Україні, коли під час бурхливих наукових дискусій відбувалося становлення принципів методологічного плюралізму. Окремі аспекти означеної проблеми висвітлювалися в працях М. Алпатова, Д. Багалія, Д. Дорошенка, Я. Калакури, Л. Коваленка, П. Лаптіна, М. Нечкіної, О. Оглоблина, В. Потульницького, М. Рубінштейна, С. Стельмаха та ін.

Одним із перших спробу схарактеризувати головні методологічні концепції історичної науки ХІХ початку ХХ ст. зробив доцент кафедри загальної історії Університету Св. Володимира, історик-славіст В. Новодворський. У праці “Декілька слів про напрями в сучасній історіографії” (1909) він виокремив три основних течії: марксизм, позитивізм й неокантіанство, аналізуючи які, висловив ґрунтовне знання предмета. Одним з перших показав вплив нових позитивістських течій на розгляд питання про співвідношення історії й соціології. На відміну від класичних позитивістів, розмежовував їх предметну сферу: “Історія досліджує суспільні явища, їх розвиток у певних умовах простору і часу, соціологія абстрактно. Історія може бути названа конкретною соціологією, якщо під цим терміном розуміти не абстрактну науку, а науку взагалі про розвиток форм і явищ людського співжиття”. Його погляди вирізнялися спробами більш ширшого підходу до з'ясування історичної проблематики, ніж цього вимагали постулати класичного позитивізму.

Після потрясінь 1917-1921 рр. професійній історичній науці в радянській Україні випала важка доля: “стара” наука була відкинута з класових міркувань, а “нова” лише формувалася. Ідеологічна загостреність і класова спрямованість нової марксистської історіографії визначили статус історії історичної науки як другорядної, а тому історіографічна проблематика залишилася поза увагою дослідників. У видавництвах загинули рукописи монографії Д. Багалія “Українська історіографія ХІХ ХХ ст.” й історіографічна частина “Нарису історії України” О. Оглоблина. Втім, він спромігся опублікувати “Нарис української історіографії” (1923-1925, вип.1, 2), а також історіографічний вступ до “Нарису історії України на соціально-економічному ґрунті” (1928). Зокрема, в останньому, проаналізувавши розвиток “української дореволюційної історіографії” упродовж ХІХ початку ХХ ст., визначив наступні її найприкметніші риси: по-перше, “ідеологічною” основою старої української історичної школи був не соціально-економічний, а національний момент, у висвітленні якого ця школа мала великі заслуги; по-друге, “українська історіографія до революції висвітлила, хоч і не в однаковій мірі, майже всі епохи українського історичного процесу, виключаючи, одначе, новітню добу, як із боку джерел, так і з боку розвідок”. Воднораз вже з “сучасного марксистського погляду” Д. Багалій відзначив кілька прогалин тогочасної історичної науки в Україні: відсутність праць з історії епохи після Гетьманщини, “недооцінення соціально-економічного фактора, якому принципово не надавалося значення основи-бази, а на його місце виставлено політичний фактор”.

Упродовж міжвоєнного періоду в умовах тоталітарної політичної системи й утвердження радянської історичної науки українська історіографія зазнала певної метаморфози. Історіографія, як історія ідей, думок та концепцій, була підмінена проблемною історіографією з питань історії України. Результатом цих необґрунтованих перетворень стало зникнення на довгий час з наукового обігу українських радянських істориків терміна “українська історіографія”, а також віднесення останньої під впливом імперських стереотипів до структури російської історичної науки.

На початку 30-х років радянськими істориками була озвучена теза про ідейну кризу на рубежі ХІХ-ХХ ст. російської історіографії, а відтак й української. Одним із перших її теоретично обґрунтував М. Рубінштейн у фундаментальній праці “Російська історіографія” (1941). Він зазначив, що внутрішній розвиток науки чимало сприяв “розширенню конкретного історичного знання, зокрема в галузі економічної і соціальної історії”. А на початку ХХ ст. буржуазна наука висунула низку крупних представників, позитивне значення праць яких полягало в накопиченні конкретних знань6. Водночас, на його думку, стихійна відбувався процес “загострення ідейної кризи буржуазної історичної науки”, що виявився в еволюції наукових поглядів окремих авторів, а також спрямуванні буржуазної історичної думки на знищення основних теоретичних досягнень наукової думки ХІХ ст. Як підкреслював М. Рубінштейн, “відзначені суперечності західноєвропейської філософської і наукової думки більш різкіше проявилися в Росії” і характеризували як представників московської школи істориків, так і вчених-істориків Петербурзького університету й місцевих центрів історичних досліджень. До числа останніх він відніс істориків київської школи (М. Довнар-Запольський, П. Смірнов, А. Гневушев), І. Линниченка, Д. Багалія, історика права М. Володимирського-Буданова.

Подібної точки зору щодо історіографічної ситуації початку ХХ ст. дотримувався М. Алпатов. “В епоху імперіалізму, писав він, у зв'язку з посиленням реакції, російська буржуазна історична наука, в тому числі й медієвістика, вступає в смугу кризи”. Її проявом стало зростання реакційних філософських тенденцій, відмова російських медієвістів від визнання закономірностей історичного процесу, попередньої проблематики й методології. А в “Нарисах історії історичної науки в СРСР” він уже назвав еволюцію поглядів російських істориків-медієвістів ідейною кризою9. Цілком солідарними зі своїм колегою в цьому питанні виявилися І. Кон та О. Шапіро, котрі вважали, що наприкінці ХІХ на початку ХХ ст. в Росії очевидно окреслилась криза буржуазної історичної думки, викликана загальною кризою буржуазної ідеології в епоху імперіалізму. Аналогічну думку висловив І. Галкін, який стверджував, що на початку ХХ ст. в “буржуазній історіографії намітилися ознаки її кризи”.

Своєрідним рубежем розвитку російської історичної науки доби імперіалізму автори були схильні вважати революцію 1905-1907 рр. Так, Б. Могільніцький стверджував, що з початком першої російської революції завершується висхідна лінія розвитку ліберальної російської медієвістики й вона відразу потрапляє у період глибокого занепаду. Його думку розвинула М. Нечкіна, котра підкреслювала, що криза дворянсько-буржуазної історичної науки наприкінці ХІХ на початку ХХ ст. “була тісно пов'язана з революцією 1905-1907 рр. і з революційною ситуацією напередодні Великого Жовтня”.

Одним із перших в повоєнній історіографії цілісний сюжет розвитку української історіографії вказаного періоду розробив Л. Коваленко. В третьому томі “Нарисів історії історичної науки в СРСР” він визначив наступні риси розвитку історичної думки в Україні на початку 1900-х рр.: “наростання розмаху історичних досліджень і одночасно яскраво виражені атрибути ідейної кризи буржуазної історіографії”, “багатогранність у постановці проблем у поєднанні з збільшенням реакційних і націоналістичних тенденцій”, поява і розвиток марксистсько-ленінського напряму. Тож дослідник солідаризувався з тезою про ідейну кризу буржуазної історіографії доби імперіалізму, але справедливо визнав багатогранність проблематики досліджень і зростання “реакційних” і “націоналістичних” тенденцій.

Головних учасників історіографічного процесу в Україні вищевказаного періоду Л. Коваленко структурував за такими напрямами і школами: 1) марксистська історіографія; 2) історики революційнодемократичного (демократичного) напряму (І. Франко, О. Єфіменко, С. Подолинський, П. Грабовський, Л. Українка); 3) буржуазні історики (В. Іконников, Д. Багалій, Є. Перфецький, М. Довнар-Запольський, Ф. Титов); 4) українські буржуазні історики (І. Каманін, Л. Падалка, І. Павловський, М. Слабченко, В. Пархоменко та ін.); 5) історикинародники (О. Єфіменко, О. Левицький); 6) націоналістичні історики (В. Антонович, М. Грушевський, А. Лотоцький, В. Липинський, Д. Дорошенко, Б. Гринченко, С. Єфремов); 7) галицькі націоналістичні історики (Б. Барвінський, В. Герасимчук, І. Джиджора, В. Доманіцький, С. Томашевський, М. Кордуба); 8) прогресивні історики молодшого покоління (В. Барвінський, В. Пічета).

І все ж такі оцінки історіографічної ситуації в Росії та Україні на зламі двох століть не стали для українських радянських істориків однозначно прийнятними. Попри загальну тенденцію, у низці створених на даному історіографічному етапі праць простежуються дещо відмінні трактовки. Так, професор Кам'янець-Подільського педагогічного інституту П. Лаптін у монографії “Община в російській історіографії російської позитивістської історіографії третини ХІХ початку ХХ ст.” (1971) обґрунтував думку, що доля останньої у певному ступені склалась інакше, ніж інших напрямів російської буржуазної історіографії кінця ХІХ початку ХХ ст., а тому перенесення всіх проявів кризового процесу в російській буржуазній історіографії періоду довоєнного імперіалізму на позитивістську історіографію “не завжди правомірно”16. Вчений не лише звернув увагу на те, що висновки радянських вчених відносно наукового доробку окремих медієвістів-позитивістів “не завжди співпадають із загальними уявленнями про кризу в російській буржуазній історичній науці кінця ХІХ початку ХХ ст.”, але й аргументував цю думку.

П. Лаптіну належить безсумнівний пріоритет у характеристиці змісту дефініції “криза в буржуазній історичній науці”. На його переконання, кризовий процес міг мати різні етапи свого розвитку (окремі прояви; початковий етап; повний розквіт), а його ознаками були: 1) розвал тієї чи іншої прогресивної історичної школи та перехід її представників на позиції іншої (реакційної) ідейно-методологічної системи, що прирікало історичну науку на повну безперспективність її подальшого розвитку; 2) різке зниження теоретичного рівня творчості вчених, ревізія вже завойованих досягнень історичної науки, перехід на позиції антиісторизму, фальшування історичної дійсності. Лише врахування всіх цих відмінностей в долі буржуазної історичної науки, вважав вчений, є вкрай важливим, а їх ігнорування може призвести до втрати історичної перспективи і серйозних прорахунків в історіографічному аналізі.

Ретельний аналіз історіографічних джерел дозволив П. Лаптіну сформулювати й обґрунтувати наступний висновок: по-перше, російська позитивістська історіографія на межі двох століть залишалася за межами кризи, а медієвістика “зберігала свої колишні прогресивні позиції”; по-друге, мали місце лише певні переміни в поглядах істориків-позитивістів і ця еволюція проявлялася лише у формі “окремих проявів кризового процесу”; по-третє, еволюція поглядів істориків-позитивістів посилилась особливо під впливом російської революції 1905-1907 р., протікав цей процес дуже складно і виявлявся у кожного історика своєрідно; по-четверте, на межі двох століть еволюція ідейно-методологічних поглядів російських істориків не призвела до кризи в позитивістській медієвістиці.

Втім, погляди більшості радянських істориків 70-80-х рр. щодо загальної оцінки історіографічної ситуації в Європі на зламі ХІХ-ХХ ст. залишалися незмінними і не зазнавали принципових змін. Так, у підручнику “Історіографія історії нового часу країн Європи і Америки” (1990) А. Патрушев акцентував увагу на двох протилежних тенденціях розвитку історичної науки цього періоду: 1) виникнення ленінізму та вихід на нову ступінь марксистської історичної думки; 2) поява в західній історіографії ознак методологічної кризи внаслідок серйозної критики й істотного перегляду основних принципів методології історії, характерних для другої половини ХІХ ст. Він зазначав, що на початку ХХ ст. позитивістська методологія зазнає помітних змін, а відтак позитивістські історики “висунули на перший план плюралістичну інтерпретацію історії і все частіше підкреслювали важливість і цінність психологічного пояснення історичного процесу”. Втім згадані риси стосувалися творчості західноєвропейських і американських істориків.

Оцінку розвитку української історіографії на зламі двох століть давали дослідники, які з різних причин і в різний час мусили залишити Україну й продовжити свої історичні досліди в закордонних українознавчих центрах. У 1923 р. Д. Дорошенком було видрукувано “Огляд української історіографії”, у якому подано аналіз розвитку вітчизняної історіографії до 1920-х рр. Автор відзначав, що 80-90-ті рр. ХІХ ст. стали “добою не тільки видання великої сили нового матеріалу, але й детального розроблення окремих частин і періодів української історії, що уможливило спроби наукового синтезу цілого історичного процесу, які припадають вже на початок нового століття”. За його спостереженням, після 1905 року в Наддніпрянській України виникли сприятливі умови для культурнонаціональної роботи, а відтак організації наукової роботи в суто українській національній формі. Згодом, вчений розвинув свою думку, відзначивши у співавторстві з О. Оглоблиним, що найголовнішим наслідком потужного зросту українства на початку ХХ ст. стала державницька традиція провідна ідея новітньої української історіографії, що визначила весь її подальший розвиток.

Загальну характеристику історіографічної процесу на рубежі ХІХ ХХ ст. висловили окремі західні автори. Зокрема, американський дослідник Г. Вернадський у праці “Російська історіографія” теж відніс науковий доробок українських істориків до здобутків російської історіографії, а вказаний етап її розвитку вважав “визначним моментом”, “періодом її творчого бродіння і перегляду основ історичного світогляду”.

В сучасній російській історіографії загальноприйнятими стали міркування, що зрушення в історичній науці на початку ХХ ст. були симптомом “зміни парадигм” історичного мислення. Термін “криза” теж використовується при описі історіографічної ситуації на рубежі ХІХ-ХХ ст., але її характеризують як “кризу позитивізму”, як відхід істориків від пануючої позитивістської парадигми історичного мислення. Дослідниками з'ясовано, що на початку ХХ ст. російські історики вслід за їх зарубіжними колегами пропонували кілька моделей історичного мислення, які могли змінити позитивізм: неокантіанство й ірраціоналізм. Також висловлюється теза, що перехід до нових моделей історичного мислення не міг за своєю суттю бути різким: між ними існували проміжні ланки, серед яких називаються “критичний позитивізм” і “суб'єктивна школа”.

У новітній українській історичній науці інтерес до розвитку історіографічного процесу в Україні помітно зріс, а історична ситуація на рубежі ХІХ-ХХ ст. стала предметом аналізу сучасних учених. Так, Л. Зашкільняк у книзі “Методологія історії від давнини до сучасності” (1999) зауважив, що фундаментальні наукові відкриття на зламі століть не лише підважили попередні уявлення щодо сформованої на той час наукової картини світу та змінили більшість фундаментальних категорій наукових теорій, але й посилили релятивізм в оцінці об'єктивності наукових знань; спричинили світоглядно-методологічну кризу, яка вимагала переоцінки позитивістських принципів еволюціонізму та натуралізму. Під час наукових дискусій історія “опинилася в епіцентрі теоретичних пошуків, оскільки її об'єкт і предмет мали найбільш комплексний характер серед тогочасних гуманітарних дисциплін”. Він відзначив, що на початку ХХ ст. виникло багато нових інтерпретацій історії (історіософських доктрин), кожна з яких претендувала на особливе бачення минулого, а українська історична думка на рубежі двох століть була представлена фундаментальними дослідженнями національної історії М. Грушевського, який “розробив власну методологічну доктрину, котру можна назвати “етносоціальною історією”.

І. Колесник переконана, що доба з початку 90-х років ХІХ ст. й перших десятиліть ХХ ст. є “вирішальним періодом у процесі витвору національної української історіографії, яка характеризується її остаточним ідейно-концептуальним та організаційним оформленням”. Найбільшим доробком української історіографії цього часу вона назвала утворення модерної концепції української історії. За її спостереженням, до ідейного і фактуального обґрунтування цієї концепції причетні В. Антонович і його школа київських документалістів та автори і діячі редакційного гуртка довкола “Киевской старины”. Однак, провідну роль у цьому процесі відіграв М. Грушевський та його львівська школа.

Важливою подією українського історіографічного процесу на рубежі двох століть Я. Калакура вважав перенесення наприкінці ХІХ ст. центру українського руху в Галичину, де, завдяки діяльності М. Грушевського, була сформована історична школа. Остання стала “ядром першого національного осередку української історичної науки академічного характеру”, а її представники “започаткували науковий синтез історії України з позицій позитивізму та національної ідеї”. Відтак, на його думку, на рубежі століть українська історична наука остаточно утверджується як національна за спрямуванням і європейська за історіософією.

Сюжетів, пов'язаних з формуванням принципів методологічного плюралізму в Україні на зламі ХІХ-ХХ ст., торкнувся і С. Стельмах. Він визначив, що найбільше вплинули неокантіанство баденської школи та ідеї М. Вебера на українського правознавця і соціолога Б. Кістяківського, котрий репрезентував філософську думку України і Росії початку ХХ ст. в Європі і “став своєрідним посередником між німецьким суспільством і російською політичною еміграцією”. Було з'ясовано, що вже в докторській дисертації “Суспільство і індивідуальність. Методологічне дослідження” (1898) той впритул підійшов до визнання методологічного плюралізму як головної інтенції його творчості; крім того, він не виокремлював проблем методології історії, а розглядав їх у контексті методології соціальних наук. Цілком погоджуємося з думкою С. Стельмаха, що “утвердження Б. Кістяківським методологічного плюралізму в пізнанні соціальних наук і історії обумовлювалося його ціннісними ідеалами високим рівнем свободи і неприйняттям догматизму. Саме з цих позицій учений критикував благовірних позитивістів і марксистів у сфері науки, обстоював права і свободи людини у громадянському житті”.

Заслугою С. Стельмаха є визначення характерних рис методологічної дискусії у вітчизняній історіографії початку ХХ ст.: вплив неокантіанської методології історії; домінування соціально-економічного напряму в історіографії і намагання вітчизняних істориків “позбутися впливу однієї концепції і на основі синтезу протилежних теорій створити власне бачення історичного процесу”; безпосередня залежність історичної науки від соціально-політичних реалій російського суспільства початку ХХ ст. Водночас в його монографії наголошувалося на тому, що “пануючою тенденцією вітчизняної історіографії стало визнання широкого теоретичного і методологічного плюралізму, на основі якого можливий справжній науковий синтез”. Свідченням цього він вважав нове трактування предмета історії та її методів Д. Багалієм, П. Ардашевим, В. Новодворським і М. Бубновим. історіографія український імперіалізм революція

Прихильність Б. Кістяківського до неокантіанства у в його баденському варіанті, що ґрунтувався на теорії цінностей, а також усвідомлення ним “необхідності методологічного плюралізму, взаємодоповнення і взаємозбагачення різних концептів і методів” підкреслював І. Усенко. Він же назвав ученого предтечею інтегральної філософії та інтегральної юриспруденції. Отже, оцінки історіографічної ситуації в Україні на зламі ХІХ-ХХ ст. суттєво змінювалися в спеціальній літературі: від констатації авторами першої третини століття існуючих напрямів і шкіл; відзначенні української національної форми наукової роботи початку 1900-х рр. (Д. Дорошенко); обґрунтуванні тези про ідейну кризу російської історіографії, до якої була віднесена українська наука (радянські вчені, за окремим виключенням) до зміщення акцентів сучасних авторів у напрямку визнання широкого теоретичного і методологічного плюралізму.

Література

1. Новодворский В.В. Несколько слов о направлениях в современной историографии. К., 1909 [Отд. оттиск из “Университетские известия”].

2. Полонська-Василенко Н. Українська Академія наук. Нарис історії. К., 1993. С.195.

3. Багалій Д.І. Історіографічний вступ [До «Нарису історії України на соціальноекономічному ґрунті»] / Д.І. Багалій // Багалій Д.І. Вибрані праці: У 6 т. Т.2: Джерелознавство та історіографія історії України. Харків, 2001. С.295, 294.

4. Рубинштейн Н.Л. Русская историография / Н.Л. Рубинштейн. СПб., 2008. С.546.

5. Алпатов М.А. Кризис русской буржуазной медиевистики в начале ХХ века / М.А. Алпатов // Проблемы историографии: Тезисы и авторефераты докладов и сообщений на межвузовской конференции. Воронеж, 1960. С.23, 24.

6. Алпатов М.А. Русская медиевистика / М.А. Алпатов // Очерки истории исторической науки в СССР. Т.3. М., 1963. С.412, 448.

7. Кон И.С. Философский идеализм и кризис буржуазной исторической мысли / И.С. Кон. М., 1959. С.1-16 та ін.; Шаприро А.Л. Русская историография в период империализма / А.Л. Шапиро. Л., 1962. С.125-131.

8. Галкин И.С. Введение / И.С. Галкин // Историография истории нового времени стран Европы и Америки: Учеб. пособие для студентов вузов / Отв. ред. И.С. Галкин. М., 1967. С.404.

9. Могильницкий Б.Г. Политические и методологические идеи русской либеральной медиевистики середины 70-х годов ХІХ в. начала 1900-х годов / Б.Г. Могильницкий. Томск, 1969. С.11, 406.

10. Нечкина М.В. История истории (некоторые методологические вопросы истории исторической науки) / М.В. Нечкина // История и историки: Историография истории СССР. Сб. статей. М., 1965. С.8.

11. Коваленко Л.А. Историография Украины / Л.А. Коваленко // Очерки истории исторической науки в СССР / Под. ред. М.В. Нечкиной (гл. ред.), М.А. Алпатова, Б.Г. Вебера. Т.3. М., 1963. С.641-656.

12. Лаптин П.Ф. Община в русской историографии последней трети ХІХ начала ХХ в. / П.Ф. Лаптин. К., 1971. С.57.

13. Патрушев А.И. Введение / А.И. Патрушев // Историография истории нового времени стран Европы и Америки: Учеб. пособие для студентов вузов / Под ред. И.П. Дементьева. М., 1990. С.334-335, 341.

14. Дорошенко Д. Огляд української історіографії. Державна школа: Історія. Політологія. Право / Д. Дорошенко. К., 1996. С.153

15. Дорошенко Д. Джерела й історіографія / Д. Дорошенко, О. Оглоблин // Енциклопедія українознавства. Т.2 [Репринтне відтворення видання 1949 року]. К., 1995. С.403.

16. Вернадский Г. Русская историография / Г. Вернадский. М., 1998. С.166169, 172-173, 314.

17. Рамазанов С.П. Методологический кризис в российской историографии начала ХХ века: сущность и основные этапы. Автореф. дис... д-ра ист. наук. Томск, 1995.

18. Рамазанов С.П. Кризис в российской историографии начала ХХ века: В 2 ч. Ч.1: Постановка и попутка решения проблемы / С.П. Рамазанов. Волгоград, 1999.

19. Жигунин В.Д. Между монизмом и плюрализмом: Российская историческая мысль на рубеже ХІХ-ХХ вв./ В.Д. Жигунин, Г.П. Мягков // Диалог со временем. М., 1999. Ч.1. С.215-222;

20. Репина Л.П. История исторического знания: Пособие для вузов / Л.П. Репина, В.В. Зверев, М.Ю. Парамонова. М., 2004. С.206-209.

21. Синицын О.В. Неокантианская методология истории и развитие исторической мысли в России в конце ХІХ начале ХХ вв. / О.В. Синицын. Казань, 1998.

22. Малинов А.В. Александр Лаппо-Данилевский: историк и философ / А.В. Малинов, С.Н. Погодин. СПб., 2001.

23. Дорошенко Н.М. Философия и методология русской истории (начало ХХ века): Учеб. пособие / Н.М. Дорошенко. СПб., 1995; Його ж. Философия и методология истории в России (конец ХІХ-начало ХХ в.): Учеб. пособие.

24. Нечухрин А.Н. Смена парадигм в русской историографии (90-е гг. ХІХ в. 1917 г.) / А.Н. Нечухрин. Гродно, 1992. С.161-162 (Деп. в ИНИОН РАН за № 47748 от 22.02.93).

25. Леонтьева О.Б. Субъективная школа и проблема кризиса позитивизма в русской исторической науке рубежа ХІХ-ХХ вв. / О.Б. Леонтьева // Историческая наука и методология истории в России ХХ века: К 140летию со дня рождения академика А.С. Лаппо-Данилевского. СПБ, 2003. С.261-275.

26. Зашкільняк Л. Методологія історії від давнини до сучасності / Л. Зашкільняк. Львів, 1999. С.151.

27. Колесник І.І. Українська історіографія (ХVIII-початок ХХ століття) / І. Колесник. К., 2000. С.252-253.

28. Калакура Я.С. Українська історіографія: Курс лекцій / Я.С. Калакура. К., 2004. С.211, 219, 212.

29. Стельмах С.І. Богдан Кістяківський і історична наука / С.І. Стельмах // Київська старовина. 1997. №1-2. С.28-39; Його ж. Історична наука в Україні епохи класичного історизму ХІХ початок ХХ століття: Монографія / С.І. Стельмах. К., 2005. С.289.

30. Стельмах С.І. Історична наука в Україні епохи класичного історизму. С.290-291.

31. Усенко І.Б. Кістяківський Богдан (Федір) Олександрович/ І.Б. Усенко // Енциклопедія історії України. Т.4: Ка-Ком. К., 2007. С.335.

Размещено на Allbest.ru