Перший український полк кінноти імені К. Гордієнка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Перший український полк кінноти імені К. Гордієнка

Поровчук О.Г.

Досліджується історія становлення і розвитку армії Української Народної Республіки і її складової частини - першої Української кінноти, в процесі боротьби за створення Української держави в 1917- 1920 рр.

The paper studies the histqry of the establishment and development of the army of Ukrainian People's Republic and of its constituent part - the Ukrainian cavalry during the period of fighting for the restoration of Ukrainian statehood in 1917-1920. історія український народний республіка

Перша світова війна стала серйозним випробуванням для багатьох країн світу, зокрема і для Росії. Суперечки, які виникли в країні ще на початку ХХ ст., з новою силою загострилися в кінці 1916 - на початку 1917 років і призвели до повалення царизму в лютому 1917 р. В результаті революційних подій до влади прийшли Тимчасовий уряд і Рада робітничих і солдатських депутатів.

В Україні петроградські події сприймалися по-різному - одні верстви населення їх підтримували, інші - засуджували. Згодом позбувшись шоку, громадськість Києва активно включилася в політичне життя і сформувала нові революційні органи влади. Серед них Рада об'єднаних громадських організацій(голова Страдомський), Рада робітничих і солдатських депутатів (голова Незлобін).

4 березня 1917р. з ініціативи Товариства українських поступовців розпочала роботу Центральна Рада - український національний орган, який з перших днів своєї діяльності започаткував справу досягнення автономії України в складі демократичної Росії. Ця ідея була схвалена 6-8 квітня 1917р. делегатами Українського Національного Конгресу, який мав велике значення для майбутнього України. Ним завершився перший період української революції - національно-культурницький, підготовчий і розпочався другий - національно-визвольних змагань і українізації армії.

Започаткував український військовий рух відомий політичний діяч, автор Програми Революційної української партії, адвокат, поручник М. Міхновський, з ініціативи якого 22 березня 1917р. відбулися перші збори військових-українців. Тут було проголошено Тимчасову Українську Військову Раду. 29 березня 1917р. активісти-армійці створили Клуб імені .Полуботка і затвердили Статут організації. Члени Клубу закликали вояків-українців російської армії створити власне військо. В одній з відозв говорилося: „Пам'ятаймо, що на нашій землі стоїть упертий ворог і напружує останні сили, щоб прибрати до своїх цупких рук всю Україну. Товариші, браття! Не даймо України нікому! Полита кров'ю славних козаків-запорожців, вкрита в цю війну горами трупу_______________________________________________________________________________________________________________________________ (мова йде про Першу світову війну - О. П.) - нехай встане вона до свойого життя! Товариші українці! Єднайтеся у свої українські гуртки! Єднайтеся з думкою про волю України, про її козацьку силу” [2,359].

Комітет став організатором українських військових частин. Активну участь в цій справі взяв С.Петлюра. В квітні 1917р. було започатковано Перший Український козацький полк ім. гетьмана Б.Хмельницького, чисельність якого складала більше 3000 вояків. Командувач П.Гребенюк, згодом, підполковник Ю.Капкан. Через деякий час в Києві було організовано другий полк ім. гетьмана П.Полуботка, в Чернігові - ім. Шевченка, Умані - ім. І.Гонти, Житомирі - ім. П.Сагайдачного.

Важливу роль в історії української армії мали військові з'їзди. На початку травня 1917р. в Києві відбувся Перший з'їзд, 700 делегатів якого представляли військові організації, товариства і підрозділи російських армій, в тому числі і тих, що знаходилися на фронтах Першої світової війни. З'їзд розпочав М.Грушевський. В президію обрали С.Петлюру, М.Міхновського, В.Винниченка, Ю.Капкана. Учасники з'їзду погодилися з необхідністю проголошення національно-територіальної автономії України і створення армії. Для координації цієї роботи створили Український Генеральний Військовий Комітет (УГВК) з 18 чоловік. Серед них - С.Петлюра (голова), М.Луценко, В.Винниченко, В.Павленко, Ю.Капкан, М.Міхновський, та інші [2,363].

Через місяць в Києві збираються делегати Другого військового з'їзду від 1732442 вояків-українців зі всіх фронтів і військових частин тилу. З'їзд ухвалив конкретний план українізації армії, дав доручення УГВК сприяти створенню Вільного Козацтва. Учасники форуму вимагали від Центральної Ради негайного проголошення автономії України. Це було зроблено 10 червня (23 червня за ст. стилем) 1917р. 15 червня (28 червня за ст. стилем) 1917р. сформовано Генеральний секретаріат. Посаду Генерального секретаря з військових справ посів С.Петлюра.

Але згодом Центральна Рада, опинившись під тиском Тимчасового уряду, пішла на поступки росіянам з багатьох питань. Відкладено питання надання автономії Україні до скликання Всеросійських Установчих зборів. Обмежена діяльність С.Петлюри в Генеральному секретаріаті.

Події того часу свідчать, що керівництво Центральної Ради, дуже часто, не маючи достатнього досвіду в питаннях державного будівництва, не встигало в своїй теоретичній і практичній роботі за розвитком українського національно-визвольного руху, зокрема і в питаннях формування війська. Довгий час В.Винниченко і навіть до певної міри М.Грушевський, виступали проти створення регулярної, добре озброєної армії, орієнтуючись тільки на загони міліції.

Інші погляди на цю проблему були у С.Петлюри, який вважав: „Поки наші сусідні народи, що оточують Україну, не скасують своїх армій і можуть загрожувати незалежності України, доти Україна мусить мати армію настільки сильну, щоб одбити можливі напади на республіку і охороняти свою свободу”[5,191]. Будучи провідником Генерального секретаріату з військових справ і УГВК, С.Петлюра сприяв українізації російських збройних сил на всіх ділянках лінії фронту, в тому числі і на Західному, який знаходився в районі річок Німан і Березіна (теперішня Білорусь). Тут дислокувалися три дивізії ІІІ Сибірського корпусу та 7-а Туркестанська стрілецька дивізія, підпорядкована командуванню корпусу, штаб якого знаходився в місті Мир. В складі з'єднання служило понад 3,5тисяч українців. Більшість з них була у Туркестанській дивізії [1.240].

Петроградські революційні події кінця лютого 1917р. внесли значні корективи в життя військових в цьому регіоні. Майже у всіх частинах почали формуватися комітети: як з рядових так і старшин, які пішли за революцією і шукали контактів з народними масами. Стосунки між командуванням і комітетами в більшості своїй були антагоністичними.

В перші дні після революції українці не створювали своїх комітетів, а входили до загальних. Зокрема полковник В.Петрів, начальник штабу Туркестанської дивізії, а згодом майбутній командувач Першого українського полку кіннотників ім. К.Гордієнка, який користувався великим авторитетом і повагою не тільки земляків, а й військових всієї дивізії, був обраний до складу дивізійного комітету і залишався в ньому аж до відокремлення українців від ІІІ Сибірського корпусу.

Весною 1917р., коли з Києва почали надходити українські газети, усні повідомлення про події в Україні, наші земляки активізують свою організаційну діяльність і започатковують перші українські військові гуртки як пише В.Петрів „з невиразними завданнями”[1,245]. В основному вони займалися культурницькими справами. Поступово їх дії набувають політичного забарвлення, пов'язаного з формуванням власного українського війська. Розпочинається процес структуризації гуртків, обираються ради, які складаються з голови, його заступника, секретаря, скарбника та інструктора з питань культури.

Не дивлячись на перешкоди, які чинили військові російські комітети і командування частин, українці знаходили можливість збиратися на засідання і обговорювати нагальні проблеми, в тому числі обирали делегатів на І військовий з'їзд до Києва. В кожній дивізії українські вояки формували свої ради, які зібравшись в м. Мир створили корпусну раду, на чолі якої став прапорщик Андрієнко (Туркестанська дивізія), писар Іваненко і скарбник Біндик. Від туркестанців на з'їзд поїхали прапорщик Кудран і рядовий (прізвище невідоме).

Росіяни чинили великі перепони, аби не допустити виїзду делегації до Києва. Але організованість і впертість українців, особливо штурмовиків 8-ої дивізії і охоронної сотні штабу 7-ої Туркестанської дивізії, дозволили делегатам, хоча з запізненням, виїхати на з'їзд.

Повернувшись в частини, вони розповідали про роботу з'їзду, події, які відбувалися в Києві. Ці повідомлення викликали захоплення серед вояків і сприяли організаційній активності українців.

Протягом літа 1917р. у військах ІІІ Сибірського корпусу за ініціативою В.Петріва розпочалася робота спрямована на українізацію полків, рот і виокремлення їх в окремі українські курені і роти. Першою ластівкою в цій важливій справі були вояки 25-ого Туркестанського полку, які створили окремий український курінь. Незважаючи на супротив російського командування і комітетів, які називали українців мазепинцями, зрадниками, в липні 1917р. , цей процес розпочався по всіх полках ІІІ Сибірського корпусу. Для координацій відокремлених частин було створено армійську Українську раду, очолювану Василєм Тютюнником , який згодом брав активну участь в боротьбі за Українську Народну республіку (помер від тифу 1919р. і похований в м. Рівне на Дубенському цвинтарі).

Вояки-українці 12 Туркестанського полку , налагодивши контакт з земляками з інших частин, і отримавши дозвіл дивізійної ради, несподівано для військового керівництва і полкового комітету зібралися на майдані в повному військовому спорядженні зі зброєю в руках і проголосили про створення трьохсотенного українського куреня, вимагаючи від командування помешкань (землянок). Спроба росіян розігнати українців закінчилася для них невдачею, тому що на захист останніх виступили представники інших українських формувань. Для врегулювання конфлікту було створено комісію, яка погодилася з вимогами новоствореного куреня. Варто зазначити, що нові українські підрозділи дуже вміло проводили бойові операції на передових позиціях Західного фронту. Особливо тут відзначились бійці куреня ім. С.Наливайка, що з'явився на передодні бою з німцями в 7-їй Сибірській дивізії.

Процес українізації війська, який проводився на всіх фронтах , не залишився осторонь Українського Генерального Військового Комітету, який постійно контролював його і допомагав військовикам. 3 жовтня 1917р. керівництво УГВК звернулося до народу з проханням матеріально підтримати формування армії. В ньому говорилося: „Зараз цілий ряд дивізій і корпусів на фронті перетворюються в українські, отже, незабаром матимемо велику національну армію. УГВК вживає всі сили, щоб якнайкраще і найшвидше допомогти нашому рідному війську і тим самим впорядкувати нею справу його добробуту.

Допоможіть же, брати, і Ви нам в сій справі. Зогрійте любов'ю Вашою синів і братів Ваших, що на фронті в українських дивізіях боронять наш край і життя своє оддають для нього і покажіть їм, що Ви пам'ятаєте про них”[5,186].

Жовтневі події 1917р. в Петрограді привели до загострення ситуації на фронті. Більшовицька агітація у військах сприяла розвалу російської армії, переговорам з німцями і братанню в окопах. Активну участь в переговорах з німцями брав В.Петрів, як експерт делегації комітету 7-ої Туркестанської дивізії.

Паралельно з цим виникла конфліктна ситуація між росіянами і українцями. На початку листопада 1917р. напруга досягла свого апогею. Виникла загроза роззброєння українських військ і відправлення їх в тил. Про це чітко і ясно повідомив в ніч з 14 на 15 листопада корпусну раду В.Тютюнник. Він писав: „Радіо-депешою передано до штабу армії наказ, щоб нас негайно роззброїти і провідників арештувати. Наказ передано до корпусів... Здається починається війна проти України.”[1,259].

Отримавши цей документ корпусна рада терміново зібрала своїх членів, проаналізувала ситуацію, яка склалася у військах, і прийняла ухвалу, в якій говорилося про створення Українського полку на чолі з В.Петрівим, вихід українців з-під порядкування російського командування і повернення їх на рідну землю для її захисту [1,259].

Терміново В.Петрів підготував наказ, в якому говорилося: „Москалі хочуть нас роззброїти. За згодою корпусної ради до призначення від нашого уряду я заступаю команданта полку, що формується з українців ІІІ Сибірського корпусу. План зосередження полку почати виконувати негайно. Найближчі сотні 7-ої Сибірської дивізії повинні якнайшвидше прибути до штабу полку (західний вихід з м. Мир). В разі перешкоди вжити зброю” [1,259].

Після цього розпочалася велика робота з налагодження контактів з усіма військовими-українцями, в тому числі з вояками 7-ої Туркестанської дивізії. 15 листопада вони наблизилися до вказаного місця збору в м. Мир. В.Петрів спільно з головою корпусної ради провели 16 листопада успішні переговори з головою комітету і командувачем 25-ого Сибірського полку, які дозволили українцям створити полк, який буде дислокуватися неподалік Осиповщини. Водночас було позитивно вирішено проблему забезпечення полку зброєю і амуніцією. Російське командування погодилося аби Український полк став резервом на випадок наступу німців.

В полку нараховувалось 126 старшин, 620 підстаршин і 2986 козаків. Сформовано 3 курені по 6 сотень піших та по 1 скорострільній в кожному. Полк отримав назву ім. К. Гордієнка, яку проніс через всі фронти боротьби за незалежність Української Народної Республіки [1,263].

В кінці листопада 1917р.паралельно з названим полком в цьому ж районі Західного фронту знаходились гренадерський курінь ім. С. Наливайка, і самочинно сформований , на базі 24-го Російського корпусу полк ім. Шевченка в складі якого було 1500 багнетів.

Після повідомлення про Третій Універсал Центральної Ради, який проголосив Українську Народну Республіку, було зроблено спробу об'єднати Гордієнківців, курінь ім. Наливайка, Шевченківський полк і створити дивізію. Командувати цим з'єднанням повинен був досвідчений полковник В.Петрів. Їй доручалося взяти найголовніші станції від Столпців аж до Синяви і дати можливість 5-ій Українській дивізії, сформованій із солдат 45-ої російсько-української дивізії, захопити Лунінець, а Гордієнківці - контролювати станцію Сарни й пропустити 5-у армію в Україну. Але досягти цього не вдалося. На заваді стали недостатня кількість старшин, непорозуміння і дезорганізація, боротьба за владу у Шевченківців і Наливайківців.

6 грудня полк ім. К.Гордієнка самостійно розпочав виконання наказу. Було взято ст. Мир і припинено єврейські погроми росіянами, за що отримав подяку навіть від більшовицького командування в особі М.Криленка[1,266].

Водночас виникла ще одна проблема, яка перешкоджала об'єднанню українців і поверненню їх як військової одиниці в Україну для її захисту від внутрішніх і зовнішніх ворогів. Нею були анархія, дезертирство і демобілізація не тільки в російських військах, але і серед українців. В цій критичній ситуації командування зуміло зберегти частину полку, і відірвавшись від переслідувань червоногвардійців, розпочати похід на південь, в сторону України. В підрозділі залишилося 20 старшин, більше 400 піхотинців, 35 кіннотників, 78 погоничів на возах [1,273]. 26 грудня 1917р.бійці заприсягнули на вірність українському народові. 8 січня 1918р. полк ім. К.Гордієнка в районі м. Олевська пробився в Україну, а 12 січня 1918р. В. Петрів і його вояки офіційно повідомили Київ про готовність захищати Україну, як кінний підрозділ.

Перебуваючи в Олевську Гордієнківці знайшли спільну мову з місцевим населенням, допомогли йому встановити в місті владу Центральної Ради. Згодом було налагоджено зв'язок з українським керівництвом м. Коростеня. Відбиваючи атаки російських військ, з боку м. Сарни, В.Петрів організував відправку до Києва озброєння, якого потребували українські частини. З 13 по 15 січня 1918р. з Олевська вийшло 7 потягів під охороною вояків полку ім. К. Гордієнка. 16 січня Гордієнківці залишили Олевськ і через станцію Коростень прибули до Києва. По дорозі до столиці В. Петрів отримав повідомлення про більшовицький заколот проти Центральної Ради. Згодом він дізнався, що на боці останньої знаходилися полк ім.Б.Хмельницького, частина Полуботківців, Січові Стрільці і Вільне козацтво, сформоване на базі робітників-українців. Значна частина київської залоги зайняла нейтральну позицію, хоча дуже часто її бійці передавали зброю, продукти, амуніцію заколотникам. Становище влади було дуже складним і непевним. Кількість повстанців переважала урядові війська. Навіть прибуття до Києва перших українських кіннотників збільшило чисельність захисників Центральної Ради тільки до 3000 бійців, 10 гармат та 100 скорострілів. Противник нараховував більше 7000, причому він мав моральну підтримку київського населення російського походження [2,406].

Але військовий досвід вояків полку ім. К. Гордієнка талант їх командувача, а також перебазування з Лівобережжя Слобідського Гайдамацького Коша С. Петлюри змінило ситуацію в Києві. 4 лютого 1918 р. ці з'єднання взяли штурмом цитадель заколотників - Арсенал. Тут В. Петрів, коли переможці хотіли розстріляти полонених арсенальців, вперше зустрівся з С. Петлюрою. В своїх споминах про цю зустріч В. Петрів писав: „Поміж скорострілами та юрбою, якраз поміж свіжими трупами, стоїть невисока худощава людина з блідим стомленим обличчям у сірім вояцькім плащі без нараменників та сірій „солдатській” папасі і намагається перекричати юрбу. Примусивши її замовчати на хвилинку, людина звертається до скорострільців схвильованим голосом: „Коли хочете розстріляти їх - і показує на юрбу - то розстріляйте перш мене! Це ж робітники, які, може й по несвідомості спровоковані до повстання проти української влади робітників і селян; між ними, може, є чимало й несвідомих українців із тих працюючих, за яких ви ведете боротьбу, і ви їх хочете розкриляти? Я того не дозволю, першу кулю в мене!”[1,309 - 310].

Згодом В.Петрів спільно з С. Петлюрою і начальником штабу Коша Я.Удовиченком узгодили подальші спільні дії налагодження порядку в місті.

Нажаль, спокій в Києві був недовгим. Прорвавши лінію фронту на Лівобережній Україні, до столиці підійшли російські більшовицькі полки армії полковника М.Муравйова. Не дивлячись на героїзм українських підрозділів, зокрема і Гордієнківців та Гайдамацького Коша, після запеклих вуличних боїв, переважаючі сили ворога взяли Київ, вчинивши в місті червоний терор. Український уряд і війська відступили до Житомира.

Становище армії УНР було дуже складним. В результаті боїв в багатьох полках залишилося по декілька чоловік і стояло питання про їх розформування. В містечку Ігнатівка рішенням командування було створено нову військову одиницю - Окремий Запорізький загін на чолі з генералом Прісовським, який складався з трьох куренів - двох піхотних і одного кінного. Третій курінь сформовано на базі Гордієнківців. Командувачем став В.Петрів.Курінь продовжував носити ім'я К.Гордієнка. В його складі було 8 старшин і 70 козаків. [1,323]. Згодом він спільно з німцями брав участь у звільнені Києва від більшовиків. Кіннота В.Петріва першою ввійшла в Київ. У березні 1918р. Запорізький загін переформовано в Запорізьку дивізію в складі якої продовжував воювати Запорізький полк кіннотників імені К.Гордієнка, який пройшов через Лівобережну Україну, Крим і скрізь з полком знаходився його перший командир В.Петрів, який зробив великий внесок в боротьбу за незалежну Україну в 1918-1920рр., не тільки як командувач полку, а й керівник Волинської групи, військовий міністр УНР, інспектор українського війська, генерал-хорунжий Генерального штабу. Знаходячись на території Польщі після поразки армії УНР, він продовжує свою військову справу, навіть тоді, коли українське військо було інтерноване.

Помер В.Петрів 6 липня 1948р.

Размещено на Allbest.ru