Полковий устрій Слобідської України

Размещено на http://www.allbest.ru/

60

Полковий устрій Слобідської України

слобідський полк колонізаційний

В другій половині ХVІІ ст. на освоєних землях українські колоністи утворили своєрідну адміністративно-територіальну та військову організацію, що отримала назву слобідських черкаських полків. На території Слобожанщини було сформовано 5 полків - Острогозький, Харківський, Сумський, Охтирський, Ізюмський (Мал. 1.). Землі цих полків охоплювали всю сучасну Харківську область, східну частину Сумської, північні частини Донецької і Луганської областей України та південні частини Воронезької, Білгородської і Курської областей Російської Федерації. Цікаво відмітити той факт, що в ХVІІ ст. термін «слобідський” відносно до полків не застосовувався. Вперше ця назва у документах зустрічається у 1732 році. З моменту ж свого виникнення полки називалися просто за містами з обов'язковим додаванням слова «черкаський”. Поняття слобідський полк включало в себе певну територію з усіма розташованими на ній містами, селами та хуторами, об'єднану під керівництвом виборної особи - полковника. Спочатку слобідські полки були підпорядковані Розрядному, а з 1688 р. - Посольському приказам, а також певною мірою підлягали воєводам, що знаходилися в слобідських полкових містах. З 1708 р. вони підпорядковувалися азовському генерал губернатору, з 1718 р. - київському та воронезькому, а з 1726 р. - Військовій колегії.

Слобідський полк являв собою окрему військову та територіально-господарчу одиницю і поділявся на сотні. На чолі полку стояв полковник разом з полковою старшиною. Полкову старшину складали полковий обозний, суддя, осавул, хорунжий та два писарі. Кожна сотня мала ще сотника й сотенну старшину. Полковник та полкова старшина мешкали у полковому місті. Полковник керував своєю округою у військових та цивільних справах, командував полком під час походів, роздавав вільні землі у спадщину своїм підвладним та затверджував судові постанови. Окремо слід відзначити конррозвідницьку функцію полковника: він мав організовувати боротьбу з шпигунством з боку Кримського ханства і Туреччини, бо в слободах були шпигуни. Полковник керував зведенням фортифікацій, будівництвом та підтримкою в належному стані захисних споруд, збирав на території полку провіант і припаси для московського війська. Досить часто він очолював збір податків. Полковник отримував грошове царське жалування і мав право звільняти полочан від оподаткування і військової служби. Основними регаліями слобідських полковників були пірнач, прапор і печатку. Пірнач передавався від полковника до полковника і вручався в Бєлгороді. Під началом обозного були всі фортеці та гармаші з гарматами. Він також заміняв полковника коли той був хворий або у від'їзді, але він не міг видавати універсалів. Суддя відав судовими цивільними справами у полковій ратуші. Осавул був помічником полковника у суто військових справах. Хорунжий отаманував над хорунжевими козаками і оберігав полковий прапор, це була, передусім, довірена особа полковника з особливих доручень. Хорунжі посилались у розвідку і з вістями. З початку ХVІІІ ст. хорунжий завідує ще й полковою музикою. Полкові писарі були секретарями у ратуші - один у військових, а другий - у цивільних справах. Писар перебував у полковій ратуші і вів діловодство полку, відповідав за полкову печатку. Цікаво відмітити, що діловодство в слобідських полках до 30-х років ХVІІІ ст. велося тодішньою українською мовою Уся полкова старшина збиралася у військових справах на полкову Раду, на чолі котрої стояв полковник, а обозний порядкував ділами Полковник мав на цій Раді два голоси, а решта старший - по одному. Судові справи вирішувалися у полковій ратуші тією ж старшиною, але впорядником там був уже суддя.

Сотенна старшина складалася з сотника, отамана, осавула, писаря й хорунжого. Сотня порядкувалася сотником. Була і сотенна Ратуша, де отаман, суддя, і писар порядкували цивільними справами, а осавул і хорунжий допомагали сотнику у військових. Хорунжий мав сотенний прапор на якому визначалися полк і сотня.

Усі слобідські козаки поділялися на козаків "виборних" і козаків "підпомічників". Виборні козаки складали головну військову силу Слобідських полків. Вони ходили у походи й несли охоронну службу. Головним завданням підпомічників була допомога виборним козакам грошима й харчами. Крім цього, підпомічники несли охоронну службу, виконували земляні та будівельні роботи, нерідко брали участь і у походах. Загальна кількість підпомічників була у 5-6 разів більшою за кількість виборних козаків. За рахунок підпомічників поповнювався і склад виборних козаків.

Слобідські міста, як полкові, так і сотенні, мали фортеці. Міцнішими фортеці були у полкових містах та у тих сотенних містечках, які були розташовані у найнебезпечніших місцях. Невеличкі фортеці мали навіть деякі слободи. Великі фортеці мали міцні мури з вежами, гаківницями та гарматами. Довкола мурів були рови. Кожне полкове і сотенне містечко мало своїх вартових. Їх висилали на ті шляхи, звідкіля можна було чекати нападу татар. В окремих місцях слобідські козаки влаштовували сигнальні вежі, на зразок тих, які мали запорожці вздовж своїх кордонів.

Особистою зброєю слобідських козаків були рушниці, списи, пістолі, шаблі та чингали (Мал.2.).

Полкова система виявилася аж надто виправдана в регіоні, що постійно перебував під загрозою нападу кримських орд та ногайців. Динамізм, пружна структура, а головне військова майстерність козаків ставали серйозною перепоною від нападів кочовиків. Маємо чимало інформації про те, як слобідські козаки відбивалися від орди в таборі або сиділи в облозі по містах, відомо багато боїв з татарами. Для самих татар зручніше було робити дрібні й часті наскоки. Однак, під впливом зовнішніх чинників кримські хани нерідко споряджували й великі походи. Перший великий татарський набіг на новоосаджені слободи відбувся вже наприкінці 1657 р. і був пов'язаний з початком антимосковської компанії гетьмана І. Виговського, союзниками якого стали татари. На боці татар слобідські укріплення нищили тоді й українські прибічники повсталого гетьмана. Тай й більшість подальших великих походів на Слобідську Україну пов'язані з антимосковською діяльністю гетьманів (Ю. Хмельницького, П. Дорошенка). Решта великих походів ініціювалася безпосередньо Туреччиною, яка таким чином намагалася чинити опір російській експансії на південь. Серед татарських набігів своєю масштабністю відзначаються битви 1671 р. на р. Орелі після нападу на Мерефу та Зміїв, під Золочевим у 1680 р., під Тором 1687 р., під Андрієвими Лозами 1688 р., біля Змієва 1693 р. тощо.

Усі слобідські козаки, так само, як і гетьманські, на відміну від січового товариства, могли вільно взяти шлюб, мати жінку, дітей та власне господарство. Опріч козаків, у полкових, сотенних містечках та по слободах мешкали також міщани й селяни. Міщани промишляли ремеслами та хліборобством. Селяни селилися і працювали на землях козацької старшини й заможних козаків.

Головним заняттям слобожан було землеробство. Ним займалися не лише мешканці слобод, але й міст та містечок. Зважаючи на постійну небезпеку з боку татар, козакам нерідко доводилося виходити працювати у поле зі зброєю. Вирощували вони жито, пшеницю, овес, гречку та ячмінь. Землеробський інвентар у ХVІІ ст. складався з невеличкого плуга, або „косулі”, простої сохи з одним сошником та сохи з двома сошниками, а також дерев'яної борони. В описі майна українських переселенців неодноразово згадуються плуги, сошники та полиці На баштанах росли кавуни, дині та гарбузи. З городини слобожани садили буряки, моркву, капусту, редьку, бараболю, горох, часник, цибулю та огірки. Не забували вони і про тютюн.

Більшість козаків потроху займалися садівництвом, але були й великі яблуневі, грушеві та виноградні сади при козацьких монастирях у Охтирці, Змієві, Святогорську та Сумах.

Добре було розвинуте на Слобожанщині й тваринництво. У великій кількості козаки мали коней, волів, корів, овець, свиней та кіз. Майже на всіх річках козаки мали млини. Багато слобожан тримало пасіки, переважно це були заможні козаки, мед і віск збували головним чином до Московщини, бо у межуючих із Слобожанщиною Запорожжі та Гетьманщині своїх меду та воску було доволі.

На великих та малих річках Слобожанщини козаки виловлювали багато красної та білої риби. Найбільші річки, на яких вони рибалили, - це Дон, Дінець, Оскол, Айдар, Псьол, Ворскла. Способи рибної ловлі були подібні до тих, які мали запорожці. Рибальство було важливим промислом на Слобожанщині. Місцеві рибалки не тільки задовольняли потреби місцевого ринку, а й вивозили рибу в російські міста та на Лівобережну Україну. Промишляли слобідські козаки і мисливством. Вони полювали лисиць, вовків, кабанів, диких кіз, куріпок і навіть ведмедів.

Слобідські полки мали повне внутрішнє самоврядування, і їхній устрій майже нічим не відрізнявся від того, який мали Гетьманські козацькі полки. Але всі Слобідські полки підлягали не гетьману, а російському урядові. Цю особливість яскраво демонструє наведена у додатках схема (Мал. 3.) Звертаючись до кожного Слобідського полку окремо, царський уряд діяв за своїм давнім гаслом: "Розділяй та володарюй". Не дивлячись на це, за визначенням дослідника Ю. Брязгунова, царський уряд змушений був рахуватися з особливостями українського полкового устрою, завдяки якому „на терени північної деспотії було принесено надто демократичніший устрій життя, що само собою є феноменом. Царський уряд понад століття (навіть після поразки Карла ХІІ і гетьмана І. Мазепи) змушений був рахуватися з віковим укладом козацьких полків. Цар Олексій Михайлович та його воєводи змирилися з тим, що всі чини полкової та сотенної ієрархії обиралися на демократичній основі”

Кожен слобідський полк мав власну історію.

На думку дослідників, одним із перших полкових міст, що виникло та території Слобідської України, був Острогозьк, який став адміністративним центром Острогозького полку. Датою його заснування вважають 1652 р., коли на цю територію пересилилося з дозволу царського уряду близько 2 тис. селянських та козацьких сімей з Чернігівського та Ніжинського полків на чолі із полковником Іваном Дзиковським та усією полковою та сотенною старшиною. Козаки прийшли разом з родинами, худобою і майном. Н. Полонська-Василенко таким чином пояснює причину заснування полку та описує процес його створення: „Погром під Берестечком року 1651 викликав новий еміграційний рух з України на схід. Тисячі козаків з родинами сунули за московський кордон. Розрухи 1652 року викликали новий рух еміграції. Року 1652 полковник Іван Дзиковський з-під Острога перейшов на Слобожанщину з тисячею козаків, з їх родинами, майном, худобою. З ними була вся полкова старшина: обозний, суддя, писар, сотники, навіть два священики. Ці козаки заснували місто Острогозьк” та склали найближчим часом Острогозький слобідський полк. Це полкове місто, як і сам полк, часто називали Рибним за назвою сусіднього озера, в якому водилося дуже багато риби, а також тому, що в місто привозили з Дону на продаж велику кількість риби. Осідаючи на нових землях, українці облаштовувалися за тим самим адміністративно-територіальним принципом, що й в Україні - полками та сотнями. Так Острогозький полк розподілявся на вісім сотень. П. Головинський пише, що воєвода Ф.Ю. Арсеньєв з 30 липня 1652 р. з указом царя на березі Тихої Сосни, де впадає в неї річка Острогоща, почав облаштовувати на «вічне життя” щойно прибулих «черкас” полковника Івана Дзінковського, обозного Федора Шебортаса, писаря, 9 сотників, двох священиків, осавулів, хорунжих і рядових «черкас” - всього тисячу чоловік - дворами, городами, гумнами, ораною землею, покосами та іншими угіддями. Окрім землі для землеробства, прибульці отримали право на рибну ловлю від верхів'я Дону з ріками, що в падають в нього та бобровими гонами й звіриним промислом. Щедрість московського уряду пояснювалася зацікавленістю в ефективній обороні краю, яку могли професійно забезпечити українські козаки, які щойно вийшли з вихору багаторічної визвольної війни. Але вже тоді почала проявлятися підозрілість до поселенців: розраховуючи на бойове мистецтво та навички українських козаків, царські чиновники все ж намагалися пильнувати за ними й головні стратегічні пункти тримати у своїх руках (наприклад, головні сторожові мости в місті та острозі у Острогозьку). З цією ж метою, за розпорядженням уряду, Д. Афанасьєв влаштував особливими слободами 20 гарматників та 40 стрільців із числа підданих московського царя. До них була приєднана ще певна кількість «дітей боярських”, таких самих стрільців, гармашів та станичників. З них складалася не лише сторожа біля воріт острога й на валах, а й призначалися хлібні цілувальники, сторожа заповідних лісів, засік, посильні з цінними паперами, казенні ковалі, теслярі і звірівники.

З будівництвом Острогозька та зі створенням Острогозького слобідського полку пов'язують виникнення українських поселень Нова Сотня, Тростянка, Євдаково, Дальня Полубянка, Крива Поляна та ін.

У 1670 р. полковник Острогозького полку І. Дзиковський взяв участь у козацько-селянському повстанні в Слобідській Україні, що вибухнуло в ході селянської війни під проводом Степана Разіна 1667-1671 рр. Ще у 1668 р. І. Дзиковський встановив зв'язки з Разіним. У серпні 1670 р. на Слобожанщину прибули загони разінців - Ф.Т. Разіна, О.Г. Хромого та ін. Повстання почалося в Острогозьку. Наступного дня повстанці оволоділи м. Ольшанськом. Внаслідок змови було заарештовано і страчено керівників повстання. Однак, не дивлячись на це повстання тривало, охопивши більшість міст Слобожанщини. Воно було придушено у 1670 р. За участь у повстанні І. Джиковського було страчено. Покарано на смерть було навіть його жінку, а дітей вислано до Сибіру й одібрано у них все майно. Після цих подій, посаду полковника, займав Г. Корибута. З 1680 р. по 1693 р. полковником Острогозького полку був Іван Сас. В.Є. Данилевич вважав його англійцем.

Осторогозькі козаки, як і козаки інших слобідських полків управлялися власною старшиною. Так П. Головинський акцентує увагу на тому, що Олексій Михайлович наказав своїм боярам не втручатися у внутрішній розпорядок українських поселенців. Пояснення цьому наказу дослідник вбачає в тому, що таким чином московський уряд прагнув ознайомити свою прикордонну сторожу з досвідом роботи українських козаків, з розпорядком їхньої козачої служби, привчити російських служилих людей до боротьби з татарами. На думку В. Юркевича, таку політику московського царя щодо переселенців можна пояснити і тим фактом, що уряд на той час виснажив власні сили і кожна сотня озброєного люду була на обліку. Тому чисельна перевага нових поселень над невеликими залогами московських фортець дозволяла їм розгортати свою діяльність у широких масштабах.

У 50-х роках ХVІІ ст. виникло місто Суми - полкове місто Сумського полку. Воно було засноване як фортеця при впадінні р. Сумки у Псел українськими переселенцями з Правобережної України та російськими «служилими людьми”. Будували фортецю українці, які прийшли сюди зі своїм осадчим Герасимом Кондратьєвим. У 1656 р. російський уряд направив сюди воєводу К. Арсеньєва та 52 «служилих людей” з ним. Будівельні роботи тривали ще у 1658 р. Збереглося кілька описів Сумської фортеці в різні періоди її існування. Опис 1678 р. повідомляє, що фортеця мала дві захисні огорожі: так званий «город”, який оточував місто й посади, і «острог”. Довжин «города”, спорудженого з дубових паль, дорівнювала близько 7400,2 м. Вздовж цієї огорожі стояло 4 ворітні башти і 23 глухі. «Острог” мав 8 воріт. Крім дерев'яних стін, фортеця була обведена ще й земляними укріпленнями - волами й ровами. Ще у 1658 р. Псел і Сумку з'єднали ровом й перекрили таким чином підступи до міста з південного, найбільш вразливого боку. З інших сторін фортечні укріплення досить вдало доповнювалися природними перепонами, які становили ріки Псел, Сумка, і Сума. З міста до річки Псел виводився тайник, що давало змогу в разі облоги забезпечити захисників фортеці достатньою кількістю води.

Опис 1686 р. свідчить, що у фортеці за минулі роки відбулися істотні зміни. Захисні стіни з бруствера, уступами для стрільби зазнали руйнувань і вимагали ремонту. На відстані понад 76 м від Псла була споруджена нова дерев'яна стіна - «острог” - висотою 3,24 м і довжиною близько 415 м, укріплена з боку міста тарасами заввишки 1,08 м. Спосіб будування тарас полягав у тому, що тут робили не окремі зруби, а одну суцільну споруду. Дві паралельні поздовжені стіни ставили на такій відстані одну від одної, на якій передбачалася ширина терас. Вони з'єднувалися рядом поперечних стін, в результаті чого утворювався ряд кліток. Потім клітки засипалися землею і утрамбовувалися. На захисній лінії було розташовано 6 башт, з них - 2 ворітні та 4 глухі «кутові”. Навколо «острога” проходив рів глибиною 6, 48 м, а місцями - 5,4 м. На території фортеці було 2 порохових льохи з дубових колод. Як і раніше, існував підземний тайник, що вів до Псла. Фортеця була доповнена ще двома «острогами” загальною довжиною 3810 м. Вони мали 9 воріт та19 глухих башт. Навкруги обох «острогів” викопали рів глибиною 5,4 м. Першим полковником Сумського полку став Герасим Кондратьєв. На цю посаду він був призначений у 1658 р. Саме це рік вважається датою заснування Сумського полку. Росія використовувала Г. Кондратьєва у боротьбі з лівобережними гетьманами І. Виговським та І. Брюховецьким. Він брав активну участь на чолі козацького війська у відбитті турецько-татарських навал на Україну 1673,1677 і 1678 рр., а також у Кримських походах1687 і 1689 рр. Справу батька на полковницькій посаді продовжили його сини Григорій і Андрій.

Наприкінці 50-х років ХVІІ ст. переселенцями з Лівобережної України був створений Харківський полк. Полковий центр - м. Харків. Щодо точної дати заснування полку не існує єдиної точки зору. В роботах дослідників найчастіше зустрічається дата 1651 р. Історіограф Харківського полку Євген Альбовський вважав, що «стоящий на знаменах полка год можно объяснить годом появления черкас на Харьковском городище, пришедших, как это допустить можно, уже с воинским устройством”. Д. Багалій відмічав, що у 1654 р. Харківського полку ще не було. Такі розбіжності, ймовірно, можна пояснити тим, що процес формування полкової системи зайняв досить довгий проміжок часу. Історик В. Данилевич датував закінчення цього процесу для Харківського полку між серпнем 1659 та квітнем 1660 р.. З появою Харківського полку пов'язано будівництво Харківської фортеці і заснування м. Харкова. За одним із переказів, Харків на початку 50-х років ХVІІ ст. заснувала ватага українських переселенців, яку очолював осадчий Іван Каркач. Щоправда цей переказ не знаходить документального підтвердження і не поділяється більшістю дослідників. Одностайної думки відносно дати заснування міста не існує. Проте окремі факти свідчать, що перші поселенці з'явились на Харківському городищі в 1652-1653 рр., а в 1654 р. це вже була слобода зі значним населенням. Щодо походження назви міста існує кілька версій - від легендарного першого поселенця Харитона (Харька) (Мал.4.), від половецького міста Шарукань тощо. Однак, більшість дослідників пов'язують назву міста з річкою, на березі якої почали споруджувати житла перші колоністи. Разом з іншими слободами Харків входив до оборонної лінії Московської держави. Перші мешканці Харкова, незалежно від походження і роду занять, записувалися до Харківського козачого полку. Саме вони були першими будівничими Харківської фортеці. Харківська фортеця належала до єдиної системи укріплень, призначених для захисту південних кордонів російської держави від спустошливих набігів татар. Вибір місцевості для будівництва фортеці був невипадковим. Височина, з якою було добре видно навколишню місцевість; річки, що перетинаючись, захищали цю територію зі сходу, півдня та заходу; лісовий масив, що простягся на півночі - всі ці умови сприяли надійному захисту від кочовиків. Серед перших поселенців Харкова переважали українці. Саме цим можна пояснити той факт, що будівництво фортеці вони почали за своїм «черкаським звичаєм”, тобто так як це робили у Гетьманщині. Розміри фортеці в цей час були невеликими, острог був низьким та рідким - з просвітами у стінах. Тому російська військова адміністрація вимагала більш надійної споруди, яка б відповідала кращим московським зразкам. 28 березня 1656 р. цар Олексій Михайлович видав указ про створення Харківського воєводства, на чолі якого було поставлено воєводу Воїна Селіфонтова. Під його керівництвом почалося будівництво фортеці загального російського типу: нарощувалися стіни, будувалися башти, споруджувалися зовнішні укріплення.

У другій половині ХVІІ ст. Харківська фортеця мала вигляд споруди чотирикутної форми, оточеної укріпленнями, характерними для міст, що були прикордонними форпостами. Вона була витягнута вздовж берега р. Лопань, з трьох боків захищена ровом та валом, на якому здіймалися дубові стіни та башти. Із західного боку на урвищем р. Лопань кріпосної стіни не було. Її, як і раніше, замінював дерев'яний частокіл. Харківська фортеця в цей час мала 10 башт різної висоти. Деякі з них мали ворота і називалися «проїзними”, решта були «глухими”. Башти по кутах фортеці називалися «наугольними”. Їх було чотири, і кожна з них мала свою назву: Різдвяна, Протопопівська, Деркачівська та Нікольська. Останню називали також Вістовою, бо вона була найвищою, і саме тут знаходилася постійна сторожа для нагляду за степом. На ній було встановлено десятину - довгий дзвін. Між «наугольними” були споруджені це шість башт - Московська, Чугуївська, Лопанська, Тайницька та ще дві без спеціальних назв. Ті, що були «проїзними” мали міцні ворота, що зачинялися залізними затворами. Біля кожних воріт знаходилося караульне приміщення та пороховий погріб. Під фортецею прорили численні радіально розташовані підземні ходи. Один із них був розташований в Тайницькій башті.

Протягом століття (з 1665 р. до 1765 р.) Харків був полковим козачим містом, центром Харківського полку, однієї з п'яти адміністративних одиниць, що сформувались на Слобожанщині. Перша згадка про полковника у Харкові відноситься до 1660 року, але ім'я його не відомо. В 1664-1665 і 1667 роках під титулом харківського полковника зустрічається ім'я Івана Дмитровича Сірка - легендарного кошового отамана запорізьких козаків. В цей час він з сім'єю проживав у заснованій ним же слободі Артемівка в околицях Харкова. Слава безстрашного кошового - грози бусурман - досягла і Слобожанщини, місцеві козаки вибрали Івана Сірка полковником. За успішну відсіч татарського полону під Балаклеєю Сірко був нагороджений царським жалуванням. Але його душа не знала спокою. В 1668 році Сірко виступив на стороні І. Брюховецького, підняв на бунт околишніх українців і після невдалої спроби захопити Харків назавжди покинув кордони краю.

В цьому ж році на короткий строк полковником став Федір Ріпка. Але є підґрунтя вважати, що перші полковники не були такими в повному розумінні цього слова, а були тільки військовими ватажками харківських козаків.

Першим полковником, чиї повноваження підтверджувалися жалуваною грамотою царя Олексія Михайловича був Григорій Єрофійович Дінець. До часу його правління (1668-1691 рр.), вочевидь відноситься і завершення створення Харківського полку як адміністративно-територіальної одиниці.

В історії Харкова і Харківського полку Григорій Дінець - фігура помітка, а тому заслуговує на особливу увагу. Походження його до сих пір залишається загадкою. Д.І. Багалій вважав, що прізвище Донець вказує на вихідця з Дону. На користь цієї думки вказує і той факт, що Донський отаман в листах до Харківського полковника називає його старим знайомим - полковником Грицьком. Сам Григорій Єрофійович розповсюджував версію, за якою він належить до польського шляхетного розу Захаржевських. Від цього його нащадки стали писатися Донець-Захаржевськими. Євген Альбовський, вивчивши багаточислені документи, рішуче заперечував казку щодо «шляхетного” походження Григорія Донця і надав йому наступну характеристику: «Це простий козак, енергійний, розумний, хоча навіть неграмотний.. несправедливий до своїх підлеглих, хитрий і до крайності жадібний до наживи”. Майже чверть віку «простий і жадібний до наживи козак” стояв на чолі Харківського полку. Відзначився у багатьох січах з татарами, приєднав до свого полку сусідній Балаклійський полк, створив новий полк - Ізюмський і став засновником старшинського роду, що надав слобідських полкам п'ять полковників (двох - Харківському, двох - Ізюмському і одного - Сумському). Таким чином, полковницький уряд за традицією, що склалася на Слобожанщині, успадковувався в одному роді.

У 1669 р. Харківський полк дістав царську жалувану грамоту, якою закріплювались права власного козацького устрою, вільної торгівлі та деякі інші пільги.

З історією Харківського полку тісно пов'язана історія Балаклійського полку, який у 1677 р. було віддано у підпорядкування харківському полковнику Григорію Донцю. Заснування Балаклійського полку тісно пов'язане з ситуацією другої половини 60-х рр. ХVІІ ст. в Гетьманщині та на півдні Московської держави. Як відомо, уже на початку 50-х років ХVІІ ст. царський уряд розпочав цілеспрямовану політику щодо облаштування українських переселенців за колишнім кордоном між Річчю Посполитою і Московською державою. Досить часто переселенські громади мали козацький устрій з отаманами, сотниками, осавулами на чолі. Так, 1652 р. до недобудованого росіянами міста Острогоська пересилився цілий полк з усією старшиною, на чолі з полковником Іваном Дзинковським. Під час облаштування переселенців існувала проблема двовладдя переселенських старшин і місцевих російських воєвод. Восени 1665 р. полковником козаків у Харкові став Іван Сірко (Мал. 5.). Перша згадка про його полковництво пов'язана з боєм козаків із татарами поблизу Балаклії й захопленням у полон двох татар. До того ж часу належить і згадка про майбутнього балаклійського полковника Я. Чернігівця у відписці до тогочасного білгородського воєводи Бориса Рєпніна від зміївського приказного Василя Рєбініна. Останній пише, що 15 липня 1665 р. приїхав до нього в Зміїв зі слободи Балаклії Яків Чернігівець і повідомив, що чимало нагайських татар перебувають біля Балаклії, багатьох балаклійців узяли в полон і стоять біля слободи. Іван Сірко, як і більшість тогочасних старшин, убачав заваду для козацького устрою на слободах у воєводському управлінні українськими містами.

Наприкінці 1667 р. лівобережний гетьман Іван Брюховецький скликав у Гадячі раду, на якій заявив, що визнає зверхність Османської імперії, і закликав знищувати воєвод у козацьких містах. Його заклик підтримав (спочатку таємно) харківський полковник Іван Сірко, який перебував у своїй слободі Мерефі біля Харкова. На початку березня 1668 р. він підняв повстання. Але взнаки далися суперечності становлення слобідських полків. Місто Харків не підтримало полковника, і харків'яни обрали нову старшину. Однак інакшою була ситуація в південних слободах, де конфлікти між українськими поселенцями і російськими управлінцями набули гострих форм. Зміїв, Цареборисів, Маяцьк відгукнулися на заклики Сірка. Місцеві жителі знищили воєвод і через певний час, зруйнувавши укріплення, залишили згадані поселення. Дещо інакше повелися жителі Балаклії. У 1700 р. балаклійський протоієрей Данило писав, що він з «колишнім полковником, своїм тестем, місто Балаклею від зради Івашка Брюховецького стерегли”. Відомо, що Яків Чернігівець із вірними цареві балаклійцями перевезли із запустілого Цареборисова до Балаклії три гармати, щоб ними не скористалися повстанці. Така вірність під час подій 1688 р. відіграла велику роль для подальшого кар'єрного росту Я. Чернігівця. Але однозначно стверджувати про цілковиту «вірність” балаклійців не слід. Історик Є. Альбовський відшукав цікавий документ, в якому ідеться про те, що значна частина балаклійців усе-таки підтримала Івана Сірка. Чернігівець намагався вмовити все населення Балаклії не підтримувати повстанців і спробував навіть силою не дозволити козакам «измены и ухода”. Між жителями Балаклії спалахнули сутички, після яких прихильники повстанців залишили місто й подалися до Сірка.

1669-1670 рр. - час утворення Балаклійського полку. Наприкінці 1668 р. Яків Чернігівець із балаклійцями вирушив до Москви. Там осадчого Балаклії разом із сотником Мартином Васильєвим нагородили, дали сукна і корму і, найголовніше, царську грамоту з «милостивим словом”. В пізніших документах було зазначено, що жалування дано за «Булыклейское городовое строение, за службы и за осадное сидение”. У той же час Якову Чернігівцю почав сприяти могутній білгородський воєвода Григорій Ромадановський. З кінця 1669 р. за його наказом Яків Чернівець став у балаклійських козаків полковником.

Сама дата виникнення полку доволі суперечлива. Зокрема Філарет зазначав «за паперами Яків Євстафійович Чернігівець з 1668 р. називається полковником”. Інший дослідник В. Загоровський пише: «У 1672 р. в документах Розрядного приказу Я. Чернігівець постійно називається полковником «черкаського” Балаклійського полку”.

Перед Балаклійський полком постало кілька завдань, основним з яких було відбиття татарських нападів й охорона бродів і «перелазів” через Донець та Оскіл. Наступним завдання стала побудова украплень та організація нових населених пунктів. До функцій полку належала також військова розвідка: повідомлення про пересування татарських загонів, передача російським управлінцям звісток про події на Запорожжі та Гетьманщині. Однак найважливішою була осадницька діяльність козаків Балаклійського полку.

Під керівництвом Я. Чернігівця зосередилися козаки міст по Дінцеві, нижче від Чугуєва і аж до Тору. Крім того, козакам Балаклійського полку треба було пильнувати території понад нижньою течією ще однієї річки - Осколу. Тут у 1666 р. виникла слобода Дворічна.

Колонізаторська активність козаків під керівництвом Якова Чернігівця була надзвичайно високою. Описуючи початок діяльності 1663 р. майбутнього балаклійського полковника й заснування Балаклії Д.І. Багалій зазначав: «Се місце лежало у 80 верстах од Харкова і у 50 верстах од Змієва і за ним не було ще ніякої оселі (виключаючи Святі гори)”. Хоча треба зауважити ще існували ще Маяцьк та Цареборисів. Вже через рік Чернігівець докладав воєводі у Бєлгороді, що місто він уже збудував, назвав його Балаклеєю і що у нього у кріпості та на «посаді” поселилося у 150 дворах 250 семейств і се число безперестанку збільшується. Окрім Балаклії, Чернігівець збудував ще кріпості на татарських бродах - міста та слободу по Дінцю - Андрієві Лози, Бишкин, Савинці і Лиман. А що найважливіше - балаклійський осадчий збудував і кріпость Ізюм. У 1679 р. в цих містах нараховувалося 1539 козаків, а з цареборисівськими козаками - 1673.

Як уже зазначалося вище, російський уряд був зацікавлений у ретельній обороні від татар. У 1673 р. Яків Чернігівець подав чергове чолобиття до царя «від новозбудованих польових” п'яти міст і Балаклії про надання цим фортецям зброї, насамперед «двох великих пищалей”. За наказом царських урядовців із тульських Якову Чернівці було видано двадцять сім гармат по сімнадцять пудів то до тих гармат по сто ядер.

З 1677 р. Балаклійський полк припинив своє існування, а його міста й населення переходять у підпорядкування харківського полковника Григорія Донця. Історик Є. Альбовський дав таку неоднозначну і цікаву оцінку цій події: «У 1677 р. відбулося об'єднання Балаклійського полку з Харківським. Чернігівець, який подарував Москві чималу площу землі й був ви нагороджений соболями та сукном, - за якусь «полкову провину”, думається підтасовану князем Ромодановським та Григорієм Донцем, зійшов з сцени”. Таким чином, дослідник вважав припинення діяльності Якова Чернігівця наслідком інтриг білгородського воєводи та харківського полковника. Сам балаклійський полковник свою відставку пояснював таким чином: «У 1675 році під Балаклію й під інші новозбудовані фортеці приходили військові люди татари, і він, Яків, із балаклійцями ходив та тими татарами в похід, і взяли язиків чотирьох, і тих упійманих татар козаки порубали; та він же Яків, із козаками після того був у поході поблизу Азова з тиждень, і, їдучи зі степу, козаки його полку з цареборисівським приказним чоловіком учинили бійку й у тій бійці в того приказного козаки сина забили”. Після цієї події кілька років тривало слідство, результатом якого стало усунення Якова Чернігівця з посади полковника. Його прохання 1679 р. про відновлення на полковництві російські бояри не задовольнили, і старий полковник тог таки 1679 або 1680 р. помер.

У 1681 р. козаками Харківського полку було засновано як фортецю м. Ізюм., який згодом став полковим містом Ізюмського полку. Ще у 1650 р. на Ізюмській сакмі стояли чугуївські станичники. В 60-х роках тут жили царські мисливці, які ловили в лісах та степах звірів, утримували їх та по мірі необхідності відправляли до столиці. У 1673 р. тут була поселена група українців. Під керівництвом балаклійського полковника Я. Чернігівця вони побудували острог, якому дали назву за ім'ям місцевої річки Ізюмець (приток Дінця) та давнього броду Ізюм. В жалуваній грамоті царя Олексія Михайловича від 17 лютого 1682 р., наданій харківському полковнику Г. Донцю, «велено ему, полковнику, жить в новопостроенном городе Изюме и писаться про прежнему харьковским полковником”, а в сусідні урочища Пришиб, Співаковка та ін. «призывать на вечное житье белгородского разряду и с черкасских Сумского, Харьковского полков из городов неслужилых черкас” Сюди стали прибувати нові поселенці, зростало населення округи. В зв'язку з тим, що загроза нападу татар не зменшувалася, виникла необхідність побудувати тут велику та міцну фортецю. Новий Ізюм був побудований у 1681-1682 рр. з ініціативи харківського полковника Григорія Донця на правому березі Дінця. Генерал Г. Косогов, який проводив огляд та опис нової межі, а згодом зі своїм полком приймав участь у будівництві Ізюма, 25 квітня 1681 р. писав царю, що 6 березня російські служилі люди разом з козаками Харківського полку почали будівництво міста «на Изюмском перелазе с Крымской стороны р. Северского Донца в самом крепком и пристойном месте”. Походження назви річки та міста в історичній літературі зазвичай пояснюють татарським словом «узун”, що означає «виноград”. Однак уже І. Сухоруков та М. Гербель піддають цю версію критиці, вказуючи на те, що річка Ізюмець повинна бути відома під цією назвою з давніх часів, адже Ізюмська дорога, що відділялася від Муравського шляху та проходили по правій стороні Дінця «по Изюмским землям, уже в 1185 году называлась Изюмским шляхом”. По цій дорозі сіверський князь Ігор Святославич від свою дружину на половців до Ізюмського кургану, біля якого переправився через Дінець і пішов далі на південь, «где земля Изюмская одна была”. Ізюмський полк як адміністративно-територіальна та військова одиниця виділився з Харківського у 1685 р. Заселення його території почалося в 60-80-х роках ХVІІ ст. переважно переселенцями з Правобережної України. Сотенними містечками полку були Цареборисів, Валуйки, Сватове, Печеніги, Куп'янка та ін. Козаки Ізюмського полку в складі російської армії брали участь в Азовських походах 1695-1696 рр., Північній війні, зокрема в Полтавській битві 1709 р. тощо. Козаки та селяни полку взяли участь у Булавінському повстанні 1707-1709 рр.

Охтирський полк склався між 1655 р. і 1658 р. Він мав своїм полковим містом Охтирку, яка була заснована у 1641 р. на правому гористому березі Ворскли як польська прикордонна фортеця. У 1647 р. уряд Польщі відповідно до межового акту передав її Росії у напівзруйнованому стані. Тут залишалися тільки сторожові пости, що охороняли прикордонні спорудження. У 1650 р. озброєння з Охтирки вивезли і там залишилося близько 10 чол. охорони, для яких збудували «избу с башней”. В „Росписи против чертежу крепости по черте от речки Северского Донца в русскую сторону до литовського рубежа”, датованої 1651 р., є такі рядки про Охтирку: «городок Ахтырский стоит на большой горе у реки у Ворсклы, пуст, делан острогом литовского дела”. 1653 р. в Охтирку прийшли українські переселенці і наступного року звели новий острог, а слідом за тим під керівництвом воєводи Т. Хрущова побудували „новый черкасской город Охтырской со всякими крепостьми”. До 1655 р. відноситься вказівка про те що в місті жило близько 1350 чол. українців на чолі з отаманом Д. Івановим. Згодом тут з'явились і служилі люди, переселенці з різних місто Росії. Наведені в „Материалах для истории колонизации и быта…” дані (на 1668 р.) свідчать, що огорожа нової Охтирської фортеці мала загальну довжину понад 2189 м і складалася з палісаду та рову. Захисні стіни з бруствером (невеликим насипом у верхній частині валу чи окопу для зручності стрільби і захисту від вогню противника) мали висоту 4,32 м. Для зручності стрільби з внутрішнього боку стін у їх верхньому ярусі були споруджені банкети (ступені для зручності стрільби з верхніх ярусів), на які піднімалися по драбинах. На лінії захисної огорожі розміщувалися бастіон шестикутної форми з двома площинами (міжярусні перекриття в тогочасних фортечних спорудах, де ставилися гармати) і 14 башт - 5 ворітних й 9 глухих. Міські посади також були обведені захисними огорожами з дубового та соснового палісадів. З укріпленням Охтирки заселявся весь район Білгородської лінії між Охтиркою і Вольним. Відносно назви Охтирки є кілька версій. За однією з них, вона запозичена від найменування гори й річки Актир, що в перекладі з татарської мови означає «біла скеля” або «біла фортеця”.

В реєстрі охтирських мешканців 1655 р. вказано, що їх очолював не полковник, а отаман Дмітрій Іванович, а у 1658 р. там був вже полковник Іван Гладкий. Першу жалувану грамоту Охтирський слобідський полк отримав у 1668 р. або 1669 р. Дивно, що у 1668 р. по справці Розряду у Охтирці не показано полковника, адже у розписі міст Бєлгородської лінії за цей рік бачимо чотири слобідські полки, серед них і Охтирський. У 1669 р. царська жалувана грамота була видана на ім'я полковника Дем'яна Зіновьєва. Потім цю посаду зайняв син Г. Кондратьева - Андрій. У 1681 р. полковником Охтирського полку на козацькій раді було обрано Івана Перекрестова. Царська жалувана грамота 1686 р. знову затверджує його на цій посаді та відображає його завзяту військову службу. Він брав участь у Кримських походах князя В. Голіцина, де його було поранено, а також у боротьбі зі шведами під час Північної війни. У 1704 р. потрапив у царську немилість, був усунений з посади полковника, його маєтності відібрані у казну.

Таким чином, в 50-60-х роках ХVII ст. на Слобожанщині було створено чотири козацькі полки: Сумський, Охтирський, Острогожський і Харківський. У 1685 р. з Харківського полку виділився окремий Ізюмський. Кожний полк складав адміністративну одиницю певної території, яку він займав. Царський уряд надавав широку автономію краю в межах полкової організації і в той же час з політичних мотивів не допускав об'єднання всіх слобідських полків під керівництвом однієї особи, наприклад, гетьмана. Першочергову увагу переселенці приділяли будівництву в містах і слободах укріплень, що обумовлювалось потребами захисту від татарських нападів. На нових землях переселенці з Гетьманщини зберегли військово-адміністративний козацький устрій.

ВИСНОВКИ

Враховуючи розглянутий вище матеріал можна прийти до наступного висновку. Історія створення слобідських полків пов'язана в першу чергу з колонізаційними процесами, що відбувалися на Слобожанщині в ХVІІ ст. В першій половині ХVІІ ст. значні групи українців із Подніпров'я переселяються на територію колишнього „дикого поля”. Саме в цей час визрівають умови для масового заселення Слобідської України. Процес української колонізації цієї території активізується в другій половині ХVІІ - першій половині ХVІІІ століть. Він пов'язаний, в першу чергу, з поразкою українців у битві під Берестечком в ході визвольної війни українського народу проти Польщі. Російський уряд, розуміючи переваги міст та сіл з постійним населенням перед тимчасовими загонами станичників та сторож, сприяв переселенню українців на Слобожанщину. Українці брали активну участь у заселенні краю, оборонно-будівельних роботах, несенні сторожової служби. Вони весь час удосконалювали свою військову майстерність і набували статусу професійних воїнів. Саме виконання військових функцій було характерним явищем слобідського населення, що намагалося здобути статус вільних козаків і в такий спосіб вирішити питання розселення і освоєння незайманих земель. Таким чином, в другій половині ХVІІ - середині ХVІІІ ст. виникає 5 слобідських полків з козацьким устроєм - Харківський, Сумський, Охтирський, Ізюмський та Острогозький. Вони стали надійним захистом нового краю, а також південних кордонів Російської держави від турецько-татарської загрози. Основним ворогом, проти якого воювали слобідські козаки, були татари. Саме слобідські полки з російськими напіврегулярними загонами з 60-х років успішно стримували татар від набігів у центральні російські регіони, перекривши Муравський шлях. Не було й року без сутичок козаків з кочівниками. Таким чином військовий хист козаків виявився саме в боях з татарами.

Залюднення Слобожанщини і створення на її землях слобідських полків зазнає впливу Московської держави, що в своїй колонізаторській експансії весь час проголошувала приналежність цих земель до її державних кордонів і здійснювала надання прав і вільностей тільки за згодою російського царя. Саме тому, не дивлячись на автономний устрій слобідських полків, не можна говорити про їх незалежне існування. Треба також звернути увагу на ще одну особливість української колонізації Слобожанщини - вона носила виключно мирний характер та була основана на осадженні тут нових слобод та займанщині неосвоєних земель.

Слобідська Україна - особливий регіон. Українське населення мало великий вплив на адміністративно-територіальний устрій, що склався на цій території. Він мав певні розбіжності з устроєм Гетьманщини. Серед основних розбіжностей слід відмітити наступні: більша залежність слобідських полків від царського уряду, безпосереднє підпорядкування його урядовцям, а не гетьману; проживання значної кількості російського населення на території слобідських полків та існування поряд з козацьким воєводського управління; широкі повноваження слобідських полковників в своєму полку; яскраве виявлення спадкового та довічного старшинства (особливо полковництва); діяльність слобідських полковників незалежно один від одного, що призводило до конфліктів між ними за землі та слобідські містечка; відсутність рангових володінь, які надавалися за службу (царський уряд розраховувався зі старшиною переважно грошима). Виникнувши на прикордонні, слобідські полки мали вирішувати проблему максимального збереження козацького українського звичаю управління в умовах московського абсолютизму.

При всіх цих розбіжностях у своїй основі полки були дуже подібні до гетьманських, мали схожу структуру, як військову, так і адміністративну, генезис полкового устрою був спільним як у гетьманських, так і в слобідських полках.

Список використаних ДЖЕРЕЛ І літератури

ДОКУМЕНТИ

1. Материалы для истории колонизации и быта степной окраины Московского государства / акад. Д. Багалей. - Т.1. - Харьков, 1886. - 358 с.

2. Типографическое описание Харьковского наместничества. - М., 1788

3. Филарет. Историко-статистическое описание Харьковской епархии. - Х., 1857. - Отд. 4: Уезды Змиевской и Волчанский. - 336 с.

4. О сторожевой, станичной и полевой службе на Польской Украине Московского государства до царя Алексея Михайловича. -  М., 1846. - 345 с.

5. Летопис Самовидца. - М., 1878. - С.233-234.

6. Летопись Г. Грабянки. - М., 1854. - С. 111-112.

7. Багалей Д. И. Материалы для истории колонизации и быта степной окраины Московского государства (Харьковской и отчасти Курской и Воронежской губ.) - Харьков, 1886-1890. - Т. 1. - 358 с.

8. Воссоединение Украины с Россией. Т.1. Документи и материалы. - М.: Издательство Академии наук, 1953. - 590 с.

9. Слобідська Україна: Короткий історико-краєзнавчий довідник. - К.: Будівельник, 1994. - 80 с.

10. Новий довідник: Історія України. - К., 2005. - С. 254

ЛіТЕРАТУРА

1. Альбовский Е. Валки. Украинный город Московского государства // СХИФО. - 1905. - Т. XVI. - C. 9-53.

2. Альбовский Е. История Харьковского слободского казачьего полка (1651-1765) - Харьков, 1895. - 218 с.

3. Альбовский Е. О. Харьковские казаки. - СПб., 1914. -247 с.

4. Апанович Е. М. Переселение украинцев в Россию накануне освободительной войны 1648-1654 гг. // Воссоединение Украины с Россией. Сборник статей. - М.: Изд-во АН, 1954. - С.78-104.

5. Багалей Д. И. Очерки из истории колонизации степной окраины Московского государства. - М., 1887. - 614 с.

6. Багалей Д. И., Миллер Д. П. История города Харкова за 250 лет его существования ( с 1655 по 1905 гг). - Т. 1. - Х.: Изд-во город. Общ. Управления, 1905. - 568 с.

7. Багалій Д. І. Історія Слобідської України. - Х.: Дельта, 1993. - 256 с.

8. Барвинский В. А. Исторический очерк Харьковской губернии. - Х.: Союз, 1918. - 22 с.

9. Броневский В. История Донского войска. - СПб., 1834. - Ч. І. - 342 с.

10. Брязгунов Ю. Воронезька Слобожанщина: життєдайна гілка українства чи результат міжетнічної інтеграції? // Пам'ять століть. - 2003. - № 1. - С. 5-29.

11. Гербель Н. Изюмский слободской казацкий полк: 1651-1765. - СПб., 1852. - 164 с.

12. Головинський П. Слободские казачьи полки. - СПб., 1856. - 246 с.

13. Гуслистый К. Г. Исторические связи Украины с Россией до освободительной войны 1648-1654 гг. // Воссоединение Украины с Россией. - М., 1954. - С.23-53.

14. Данилевич В. Из истории управления Слободской Украиной в ХVІІ ст.: К биографии Острогожского черкасского полковника И.С. Саса. - Харьков, 1906. - 9 с.

15. Сумцов М. Слобожане. - Харків; Полтава: Союз, 1918

16. Данилевич В. Нові дані для біографії І. Сірка // Записки Українського наукового товариства в Києві. - Кн. 3.- К., 1908. - С. 130-169.

17. Дьяченко Н. Т. Улицы и площади Харькова. - Х., 1977. - 138 с.

18. Дяченко М. Т. Етапи заселення Слобідської України в XVII - першій половині XVIII ст. // Український історичний журнал. - 1970. - №8. - С.41-51.

19. Загоровский В. П. История вхождения Центрального Черноземья в состав Российского государства в XVI в. - Воронеж: Изд-во Воронежского университета, 1991. - 270 с.

20. Загоровський В. П. Белгородская черта. - Воронеж: Изд-во Воронежского университета, 1969. - 304 с.

21. Зайцев Б.П., Скирда В.В., Воропаєва В.В., Марченко О.С., Скирда І.М. Історія рідного краю (Харківщинознавство) - Харків, 2002. - 264 с.

22. Звездин З. К. К вопросу о социальных отношениях на Слободской Украине в конце XVII-началеXVIII ст. // Исторические записки Института истории АН СССР. - 1952. - № 39 - С. 55-87.

23. Іван Сірко. - К.: Веселка, 1992. - 151 с.

24. Іванюк Я.Г. Міста-фортеці Охтирка і Суми у ХVІІ-ХVІІІ ст. // Український історичний журнал. - 1980. - № 9. - С.101-105.

25. Історія міст і сіл Української РСР: Сумська область. - К.: Українська енциклопедія, 1980. - 698 с.

26. Історія міст і сіл Української РСР: Харківська область. - К.: Інститут історії АН УРСР, 1976. - 722 с.

27. Кругляк Ю.М. Ім'я вашого міста: Походження назв місто і селищ міського типу Української РСР. - К.: Наукова думка, 1978. - 152 с.

28. Лаврів П. І. Історія південно-східної України. - Львів: МП «Слово”, 1992. - 390 с.

29. Лейбфрейд А.Ю., Полякова Ю.Ю. От крепости до столицы: Заметки о старом городе. - Х.: Фолио, 2004. - 335 с.

30. Любавський М. К. Обзор истории русской колонизации с древнейших времен и до ХХ века. - М., 1996. - 346 с.

31. Маслійчук В Л. Балаклійський полк (1669-1677 рр.). - Х.: Харківський приватний музей міської садиби, 2005. - 67 с.

32. Маслійчук В. Л. Козацька старшина Харківського Слобідського полку 1654-1706 рр. - Х.: Ун-тет внутрішні справ, 1999. - 124 с.

33. Маслійчук В. Л. Основні питання у висвітленні історії Балаклійського полку (1669-1677 рр.) // Проблемы истории и археологии Украины. - Х., 2004. - С. 105-106.

34. Мачулин Л.И. Тайны подземного Харькова. - Х., 2005. - 208 c.

35. Миклашевский И. К истории хозяйственного быта Московского государства. Часть 1. Заселение и сельское хозяйство южной окраины XVII в. - М., 1894. - 286 с.

36. Никонов Ф. Быт и хозяйство малороссов в Воронежской губернии // Памятная книжка Воронежской губернии. - Воронеж, 1871. - С.1-26.

37. Новосельський А. А. Борьба Московского государства с татарами в XVII в. - М.; Л. Издательство Ан СССР, 1948. - 448 с.

38. Велика Л. Реліквії нашого краю // Слобідський край. - 1991. - 14.02.

39. Овчаренко Є. Земельна власність у Слобідській Україні в XVII - XVIII віків. ЇЇ походження і форми // Записки історико-філологічного відділу ВУАН. - 1927. - К. XI. - С. 41-102.

40. Папков А. И. «Измена” курських Черкас 13 августа 1641 года // Проблеми історії та археології України. Матеріали Міжнародної наукової конференції, присвяченої 10-річчю незалежності України. - Х., 2001. - С.142.

41. Полонська-Василенко Н. Д. Історія України до середини XVII cт. - К. Либідь, 1995. - Т. 1. - 588 с.

42. Пономарьов А. Етнічність та етнічна історія України: Курс лекцій. - К.: Либідь, 1996. - 272 с.

43. Потрашков С. В. Харьковские полки: Три века истории. - Х.: Око, 1998. - 152 с.

44. Саєнко І. В. Минуле українського козацтва на Луганщині. - Луганськ, 1999. - 215 с.

45. Саратов И. Е. Харьков, откуда имя твое? - Х.: б\и, 2003. - 248 с.

46. Саратов И. Е. Іван Сірко. - Х.: Акта, 1998. - 111 с.

47. Сергійчук В. Слобожанщина в етнодержавних змаганнях українців XVII-ХХ ст. // Народна творчість та етнографія. - 1998. - №4. - С.25-32.