Вплив особистості Карла ХІІ на політичні події Сіверщини в 1708-1709 роках

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вплив особистості Карла ХІІ на політичні події Сіверщини в 1708-1709 роках

Г.В. Філіпова

Анотація

Стаття присвячена особистості шведського короля Карла ХІІ та впливу її особливостей на формування напрямку українського походу через Сіверщину. Проаналізовано новітні тенденції у висвітленні психологічних особливостей Карла ХІІ у шведській історичній науці.

Ключові слова: Карл ХІІ, Північна війна 1700-1721 років, український похід, синдром Аспергера.

Аннотация

Статья посвящена личности шведского короля Карла ХІІ и влиянию ее особенностей на формирование направления украинского похода через Северщину. Проанализированы новейшие тенденции в освещении психологических особенностей Карла ХІІ в шведской исторической науке.

Ключевые слова: Карл ХІІ, Северная война 1700-1721 годов, украинский поход, синдром Аспергера.

Annotation

The article is devoted to the personality of Swedish king Charles XII and its influence on the formation of the Ukrainian campaign direction through Siverschyna. Analyzes the latest trends in the coverage of Charles XII's psychological characteristics in Swedish historiography.

Key words: Charles XII, Northern War 1700-1721, Ukrainian campaign, Asperger syndrome.

Одним із найдраматичніших в історії України, безперечно, можна вважати період Північної війни, коли через політичні та військові колізії вирішувалася доля державності та подальше місце країни в геополітичному вимірі. Особливо напруженою була зима 1708-1709 років, коли військо шведського короля Карла ХІІ, простуючи до Москви, несподівано змінило маршрут, що мав пролягати Смоленською дорогою, і рушило через Сіверщину.

Причини шведського походу в Україну в1708-1709 роках і досі залишаються остаточно не з'ясованими. В різний час дослідниками Північної війни та історії України, Швеції і Росії висувалися пояснення, котрі частково вступали у протиріччя одне з одним.

Дуже різнилися та різняться підходи національних традицій історіографії питання. Так, українські історики, частково слідуючи думці Вольтера, частково - підкреслюючи значення так званого «українського фактору», основною причиною повороту каролінського війська на південь називають вплив на Карла ХІІ гетьмана Івана Мазепи. Саме він запросив шведського короля зустрітися біля Новгорода-Сіверського, адже таким чином йому було зручніше всього перекинутися на бік ворога Петра І. Більше того, саме гетьман пообіцяв королю комфортні зимові квартири.

Шведи, навпаки, відкидають «український фактор», підкреслюючи недовіру Карла ХІІ навіть до власних генералів, не кажучи вже про перекинчика Мазепу, який, судячи з його попередньої політичної кар'єри, в будь-який момент міг зрадити і шведів.

Російські історики в основному підкреслюють самодурство та пиху короля Швеції та достоїнства Жовківського плану Петра І, згідно якого росіяни вдалися до тактики випаленої землі і не залишили ворогові нічого, окрім як шукати альтернативних шляхів.

На нашу думку, серед інших причин, не відкидаючи їх, варто виділити ще одну, яку можна назвати особистісною.

Початок XVIII століття був часом розквіту абсолютних монархій. Ще Людовік XIV, справою утвердивши свою знамениту сентенцію «держава - це я», поклав початок тенденції певного ототожнення державної політики з особистістю монарха.

Величезної ваги в розглядуваний нами період набула воля конкретної людини, від якої залежав хід подій у світовій історії - самодержавного монарха. Вона впливала не тільки на політичні тенденції в державі, а навіть на такі незначні на перший погляд аспекти, як мода та розваги при дворі.

Мало хто серед європейських королів відчував своє положення так само гостро і був упевнений у своєму слідуванні божественному провидінню, як Карл ХІІ. Він із самого дитинства виховувався як спадкоємець шведської корони, будучи старшим сином короля Карла ХІ та його дружини Ульріки-Елеонори Ольденбурзької. В його ранній біографії зовсім немає подій, які могли б так чи інакше негативно вплинути на самосвідомість майбутнього монарха, похитнути його віру у винятковість власних прав (на відміну від його головного супротивника в Північній війні - Петра І, котрий пережив не одну кризову ситуацію у боротьбі за владу).

З дитинства Карл виховувався в релігійному середовищі. За однією з найбільш консервативних лютеранських книг з богослов'я «Compendium doctrinae celestis» М. Хаффенреффера йому викладалося те, що пізніше дослідники позначать терміном «каролінське благочестя». Згодом

сучасники неодноразово підкреслять незвичайну, аскетичну та сувору релігійність Карла ХІІ, котра почне втрачати свої позиції тільки після поразки під Полтавою. Шведський історик А. Фрюкселль доцільно зауважив, що в релігійності Карла ХІІ було більше непохитності, мстивості та марнославства язичника, ніж справжнього християнина [1, с. 21]. Віра в богообраність та святість королівського титулу сформувала в Карлові ХІІ надмірне почуття власної гідності, нетерпимість до опонуючих точок зору та принципову впертість.

Захопленість античною історією, особливо походами Олександра Великого, також значно вплинула на формування особистості майбутнього короля. Вивчивши плани та схеми битв Олександра, юний принц заявив, що хоче у всьому бути схожим на нього. Коли вчитель зауважив, що Олександр Великий прожив всього 32 роки, Карл відповів: «То хіба цього мало, якщо він підкорив стільки царств?». П' ятнадцять років потому Карл ХІІ сказав після укладання Альтранштедтського миру: «Memini me Alexandrum non mercatorem!» («Пам'ятайте, що я Олександр, а не торговець!»), - фразу, котру Квінт Курцій вкладав до вуст Олександра Великого [1, с. 22]. Шведська пропаганда, усіляко прославляючи монарха, назвала його Північним Олександром, і це прізвисько широко розповсюдилося в Європі після першої битви під Нарвою.

У сучасній шведській історичній науці популярності набуває погляд на Карла ХІІ як на людину, яка страждала на синдром Аспергера. Вперше з даних позицій поведінку короля Швеції проаналізував дослідник Бенгт Лагерквіст у 2002 р.: «Якби Карл в наш час звернувся до спеціалістів з нейропсихології з приводу, наприклад, нездатності до відносин з жінками, я впевнений, що кваліфікований психіатр діагностував би йому синдром Аспергера» [2]. Його підтримав професор невропатології та психіатрії Гетеборзького університету Крістофер Гілльберг, один з найпомітніших сучасних дослідників синдрому Аспергера [3, с. 4837-4838].

Згідно даної теорії, з точки зору психіатрії можна пояснити такі риси характеру та вдачі Карла ХІІ, які навіть його сучасники вважали дивними, не знаходячи для них повноцінних пояснень. Шведський король був дуже замкненою людиною, яка важко знаходила спільну мову з оточуючими. Сучасники часто описують його як мовчазного чоловіка з мінімальними зовнішніми проявами емоційності (так, вираз його обличчя майже ніколи не змінювався, хіба що на полі бою, де він відчував себе вільно та навіть радісно). Судячи з усього, Карл ХІІ постійно стикався з труднощами, пов'язаними з емпатією - йому важко давалося розуміння емоційного стану людей, їх мотивацій та причинно-наслідкових зв'язків поведінки. Звідси випливають часто необ' єктивні характеристики, які він надавав своїм підлеглим (так, він міг бути цілком байдужим до реальних заслуг своїх талановитих генералів і підкреслювати своє гарне ставлення до людей, які не могли похвалитися ні талантами, ні високими моральними якостями). Як вже зазначалося, король майже ніколи не прислухався до порад, хай би якими слушними вони не були. Його впертість часто доходила до повної втрати здорового глузду. «Король не думає ні про що інше, окрім війни. Він не звертає ні найменшої уваги на поради інших людей, і складається враження, що він діє зі вказівки самого Господа Бога», - писав про нього генерал М. Стенбок в 1701 р. [1, с. 112].

За все життя у Карла ХІІ майже не було дружніх стосунків. Єдиним своїм другом він вважав свого соратника Максиміліана-Емануеля, герцога

Вюртемберзького. Коли той помер від хвороби, повертаючись із російського полону до головної квартири шведського війська в Бендерах, король помітно проявив печаль та сказав: «Він був моїм найкращим другом» [4, с. 272]. шведський карл похід сіверщина

Окремою особливістю короля Швеції, яка дивувала та шокувала сучасників, була його майже повна нечутливість до болю чи екстремальних температур. У дитинстві він постійно грався з вогнем і одного разу мало не спалив собі руки через те, що не розумів, коли варто зупинитися. Провалившись зимою під лід, Карл ХІІ відмовлявся перевдягатися і продовжував свій шлях у заледенілому одязі.

Кілька разів за життя він отримував серйозні переломи (падаючи з коня у Кракові та Лунді в 1702 та 1714 роках відповідно, та під час битви з турками в Бендерах у 1713 р.). У Кракові король на повному ходу впав з коня, після чого по ньому пройшов ескадрон кавалерії генерала М. Стенбока, для котрої він вирішив проводити вчення прямо посеред табору. Перелом стегна був відкритим і супроводжувався травмами шиї та голови. У відповідь на переляк офіцерів, які думали, що Карл ХІІ загинув, він спокійно відповів: «Все добре, тільки моя нога якось дивно розвернулася» [5, с. 3360].

Отримавши серйозне вогнепальне поранення під Полтавою, яке частково коштувало шведському війську падіння бойового духу та поразки, Карл ХІІ нікого не повідомив про це. Один із супроводжуючих офіцерів помітив, що короля поранено, але той суворо наказав йому мовчати і ще кілька годин спокійно оглядав табори своїх полків (подолавши дистанцію близько 20 км). Тільки при наближенні до головної квартири король втратив свідомість - до Хрестовоздвиженського монастиря, де розташовувався штаб, його на плечах доніс камергер Хюльтман. Виявилося, що куля пробила ногу з боку щиколотки та застрягла в плюсні, роздробивши четверту, третю та другу кістки. Полковий хірург Ролфер без анестезії видалив кулю та уламки кісток, а сам король, повністю контролюючи себе, протягом лікування відрізав шматки шкіри, що відмирали, та самостійно видалив ще кілька уламків. Далі стан Карла ХІІ сильно погіршився. Виявилося, що рану було інфіковано, почалося гангренозне запалення. Особистим лікарем короля М. Нойманом було виявлено ознаки остеомієліту. Під час Полтавської битви, коли ядро влучило в ноші, на яких король був змушений пересуватися полем бою, зашита рана знову розійшлася, і Карл ХІІ втратив багато крові. Проте йому вдалося не тільки вижити, але і оминути небезпеку ампутації, через півроку вставши на ноги вже в Бендерах [5, с. 3361-3362].

Відслідковуючи шлях каролінського війська з території Білорусі до України, не важко побачити, що його напрямок був обраний далеко не відразу. Завертаючи на Сіверщину, Карл ХІІ не міг не розуміти, що запас провіанту, зроблений ще в Могилеві, закінчується - в деяких полках хлібу не було вже кілька тижнів, солдати грабували місцеве населення або ж намагалися власноруч робити борошно з диких злаків, перетираючи їх за допомогою каміння. Корму для коней, щоб підтримувати улюблену королем ударну частину армії - кавалерію, було ще менше.

Критичну ситуацію ще більше ускладнював той факт, що корпус генерала Лейонхювуда, при якому знаходився обоз, не вийшов на з'єднання з основними силами і через невеликий проміжок часу був знищений росіянами у битві під Лісною.

Таким чином, перед королем фактично постала дилема: чи то відступати назад до Дніпра та наосліп шукати зустрічі з Лейонхювудом, чи то круто змінювати маршрут та просуватися на південь, до земель Сіверщини, де можна було знайти зимові квартири, а потім через Брянськ та Калугу йти на Москву. Відступати було неможливо - для королівського честолюбства це був би страшенний удар, все одно, що визнати себе переможеним так далеко від місця кінцевої мети походу. Карл ХІІ не міг визнати, що варварська, але дієва тактика, запропонована проти нього царем Петром І, котрого шведський король вважав ледве не недолюдиною, таки змогла зупинити нестримний каролінський наступ.

Важливу роль у формуванні плану українського походу відіграла нарада шведського командування на чолі з королем, що відбулася в Татарську. Виходячи зі спогадів генерала Юленкрука, дістаємось висновку, що серед очільників шведського війська не було згоди - канцлер Піпер постійно сварився з генералом Реншольдом, вважаючи, що той занадто вже намагається впливати на короля та закидає Його Величність своїми непотрібними порадами. Сам Карл ХІІ, перебуваючи не в найкращому настрої, замкнувся в собі, поводився дивно, не ночував у себе в наметі, постійно ходив між солдатами та офіцерами, щось розпитуючи. Юленкрук згадує про те, що король якось завітав до нього з'ясувати найточніші дані про маршрути та дороги. Проте, генералові так і не вдалося дізнатися, для чого саме Карл ХІІ цікавився такими питаннями і які його наміри щодо подальших маневрів [1, с. 262-263].

Напруження, спровоковане невизначеністю подальших намірів короля, спричинило падіння бойового духу в армії та незлагодженість дій командування. Можливо, Карл ХІІ вважав, що мотиви його рішення для інших зрозумілі, або ж діяв спонтанно, не маючи на меті пояснювати будь-що з висоти свого королівського титулу. Вслід за шведськими істориками ми можемо висловити думку про те, що Карл ХІІ навряд чи повернув до Новгорода-Сіверського виключно через домовленість із Мазепою. Через свою відстороненість та замкненість король міг і не піддатися славетній харизмі гетьмана, як це часто зображується в літературі.

Виходячи із сказаного, ми припускаємо, що певні рішення Карла ХІІ, котрі залишилися нерозгаданою загадкою для сучасників та породили безліч різноманітних трактувань у нинішніх дослідників, значною мірою могли бути продиктовані особливостями мислення людини з розладом аутистичного спектру. Звісно, такі висновки не відкидають впливів на рішення та вчинки Карла ХІІ політичного, економічного та військового тла. Але, як бачимо, реакція короля на деякі об'єктивні фактори була своєрідною. Він часто перебував у світі власних переконань, дещо ідеалістичних та жорстоких, часом достойних варязького конунга часів середньовіччя, а не освіченого монарха епохи бароко, що ускладнює розуміння його особистості і з точки зору основних морально-етичних засад розглядуваного часу.

Теорія, запропонована Лагерквістом та Гілльбергом, укладається в рамки пояснення причин рішення короля щодо зміни напрямку походу на Москву. Свою роль тут зіграли дві риси, притаманні шведському монархові, згадані та проаналізовані вище - сліпе честолюбство та нездатність розуміти і правильно трактувати наміри інших людей.

Погляд на особистість Карла ХІІ з нової точки зору, звісно, не виключає похибки. Адекватно діагностувати ті чи інші психологічні та психіатричні особливості у людини, про яку відомо тільки з безумовно суб ' єктивних джерел і котра пішла із життя задовго до виникнення психіатрії як такої, неможливо. Але, попри закономірні застереження, тенденція поєднувати методологію психіатрії з методологією історичної науки у розгляді неоднозначних вчинків Карла ХІІ виглядає доволі перспективною.

Посилання

1. Григорьев Б. Карл XII. - М.: Молодая гвардия, 2006. - 550 с.

2. Svenska nyheter. Publicerad 2002.11.28. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.dn.se/nyheter/sverige/karl- xii-kan-ha-haft-aspergers-syndrom/]

3. Gillberg C. Karl XII tycks ha uppfyllt de flesta kriterierna for Aspergers syndrom // Lakatidingen. Nr. 48, vol. 42, 2000. - С. 4837- 4838.

4. Schott S. Max Emanuel prins af Wurtemberg och hans van Karl XII konung i Sverige. - Stockholm, 1848. - 282 c.

5. Wykman A., Wallensten R. Tacka faltskaren Neumann for Karl XII:s utlakta frakturer // Lakartidningen. Nr 49, vol. 106, 2009. - С. 3359-3362.

Размещено на Allbest.ru