К. Маннергейм і П. Скоропадський: від служби в російській армії до розбудови національної державності (порівняльний аналіз)

Размещено на http://www.allbest.ru/

К. МАННЕРГЕЙМ І П. СКОРОПАДСЬКИЙ: ВІД СЛУЖБИ В РОСІЙСЬКІЙ АРМІЇ ДО РОЗБУДОВИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ДЕРЖАВНОСТІ (ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ)

Андрій Сидоренко

Анотація

В статті розглянуто постаті К. Маннергейма та П. Скоропадського в контексті фінських та українських національно-визвольних змагань. Проаналізовано основні віхи біографій даних діячів, розкрито процес їх переходу від позицій російських офіцерів до національних лідерів. Проведено порівняння діяльності як очільників Фінляндії та України.

Аннотация

В статье рассмотрены фигуры К. Маннергейма и П. Скоропадского в контексте финской и украинской национально-освободительной борьбы. Проанализированы основные вехи биографий данных деятелей, раскрыт процесс их перехода с позиций российских офицеров к национальным лидерам. Проведено сравнение их деятельности как руководителей Финляндии и Украины.

Annotation

Лютнева революція 1917 року в Росії стала каталізатором для національних рухів. Характерною рисою цих рухів була строката політична палітра їх учасників, котрі нерідко власний ідеологічний інтерес ставили вище за державницьку боротьбу. За цих умов зростала роль лідера країни, котрий міг би взяти на себе відповідальність за її порятунок, стабілізацію, послуговувався не вузькополітичними інтересами, а національно-державницькими. Такими лідерами й стали Карл Маннергейм у Фінляндії та Павло Скоропадський в Україні. Обидва - колишні кавалергарди, здійснили блискучу військову кар'єру в Російській імперії, отримали до початку революції генеральські звання, проявили себе на фронті, брали участь в почесній охороні Миколи ІІ під час коронації. Біографії Маннергейма та Скоропадського досить подібні, однак коли першому вдалося відстояти фінську незалежність, то другий вже в грудні 1918 року змушений був зректися влади та виїхати з України назавжди. Таким чином, метою даного дослідження є співставлення ролей Маннергейма та Скоропадського в розбудові фінської та української державності відповідно, розкриття процесу переходу обох від позицій російських генералів до позицій національних лідерів, з'ясування наслідків діяльності як очільників Фінляндії та України.

Вищевказана проблематика відображалася в працях українських (Г. Папакін, О. Реєнт, П. Гай-Нижник, В. Савченко, В. Голубко та ін.), російських (Л. Власов) та фінських (В. Мері, Е. Іоффе-Кемпайнен та ін.) істориків. Джерельну базу даного дослідження являють мемуари Маннергейма та Скоропадського.

На початок І Світової і Маннергейм, і Скоропадський - генерал-майори, перший командував 12-ю кавалерійською дивізією, другий пройшов шлях від командира дивізії до командувача 34-м корпусом¹. Лютневу революцію 1917 р. обидва генерали зустріли на фронтах. Кожен з них зіткнувся з дезорганізацією армії, солдатськими бунтами. Маннергейм у своїх спогадах зазначав: «Все частіше траплялися арешти офіцерів... Я остаточно утвердився в думці, що командир, котрий не здатний захистити своїх офіцерів від насильства, повинен розстатися з російською армією»². Не бажаючи далі знаходитися в таких умовах, Маннергейм під приводом лікування ноги виїхав у вересні 1917 р. до Одеси. Взяття влади в Петрограді більшовиками ще більше посилило бажання Маннергейма емігрувати. До того ж його зацікавленість долею Фінляндії дуже збільшилася: після скинення Тимчасового уряду фінський парламент став найвищою державною владою, а Сенат П. Е. Сфінгювюда 6 грудня 1917 р. оголосив незалежність країни³.

18 грудня 1917 р. Маннергейм прибув до Фінляндії. Він одразу ж ввійшов до комітету оборони. На той час війська Фінляндії як такого не було. Зокрема існував шюцкор - добровільні загони самооборони з представників заможних прошарків населення. Вони мали стати основою майбутньої армії. Також на території Фінляндії перебували загони робочих, з котрих більшовики планували сформувати місцеву Червону гвардію⁴. Більшовицький уряд номінально визнав незалежність Фінляндії, однак готував там захоплення влади соціал-демократами.

Комітет оборони займався лише обговорюванням проблем. 14 січня 1918 р. Маннергейм вийшов з його складу і запропонував переміститися з Гельсінкі на північ країни, аби там, за відсутності більшовицьких елементів, створити штаб армії. П. Е. Сфінгювюд підтримав таку пропозицію - Маннергейм, що став командувачем армії разом з комітетом й урядом перемістився до Вааси і з 25 січня почав роззброювати російські гарнізони⁵. За 4 дні північ Фінляндії була очищена від збільшовичених частин, вдалося захопити значну кількість озброєння та оснащення. Ця операція мала визначальне значення ще й тому, що в Гельсінкі 28 січня ліві з допомогою частин Червоної Гвардії здійснили переворот⁶. Закріпившись на півночі Фінляндії, Маннергейм розпочав розбудову армії. Була оголошена загальна мобілізація, збільшувався офіцерський склад, проводилися навчання.

Сильним було протистояння щодо зовнішньополітичної орієнтації країни. П. Е. Сфінгювюд підтримував союз з Німеччиною, Маннергейм орієнтувався на Антанту, зрештою було домовлено використовувати німецькі війська для звільнення Фінляндії. 15 березня командувач почав наступальну операцію, до якої долучився німецький десант під керуванням генерала фон дер Гольця. До кінця квітня вдалося вийти аж до кордону з Росією⁷. Фінляндія отримала перемогу, однак напруга у вищих колах країни залишалася. Уряд планував передати процес розбудови армії під контроль німецького командування, Маннергейм був проти. Недоброзичливці намагалися підірвати авторитет командувача, маніпулюючи на його службі в російській армії. Зрештою, 30 травня 1918 р. Маннергейм подав у відставку і виїхав до Швеції⁸.

В Стокгольмі Маннергейм пробув до осені 1918 р. Тим часом Німеччина програвала І Світову війну остаточно, країни Антанти не бажали визнавати уряд П. Е. Сфінгювюда через фінсько-німецьке зближення. В самій Фінляндії відновили монархію і передали трон принцу Гессенському, однак той, враховуючи поразку Німеччини, його зрікся. За цих умов керівництво Фінляндії направило до Маннергейма прохання почати перемовини з країнами Антанти - як особи, що не була помічена в дружніх стосунках з німцями. Вже 4 жовтня він прибув до Гельсінкі, а потім виїхав до Британії⁹.

12 грудня 1918 р. парламент обрав Маннергейма регентом, уряд П. Е. Сфінгювюда відправили у відставку. Поїздка генерала мала позитивні наслідки - перша допомога від Антанти прийшла вже наприкінці грудня 1918 р, але відносно антибільшовицького курсу виникали суперечності. Якщо Франція підтримувала плани наступу на Петроград, то Британія не бажала посилення фінів у Балтії. До того ж, складним було питання ставлення самих фінів до війни з більшовиками. Існувала думка, що перемога над ними призведе до відновлення самодержавної Росії, котра може не визнати незалежність Фінляндії. Позиція Маннергейма щодо того, ніби відновлена з допомогою фінів біла Росія в знак вдячності підтвердить їх незалежність, не видавалася достатньо переконливою. Ба більше - за фальсифікацій соціал-демократичної преси регента почали вважати відвертим русофілом¹⁰.

В березні 1919 р. фінський парламент було переобрано. Почалась розробка нової конституції, яка передбачала встановлення республіки. Маннергейм сприйняв це досить негативно. Його регентська влада у випадку затвердження змін втрачалася, а повноваження президента були куди меншими. Він міг би повернутися до старої конституції Густава ІІІ, залишивши за собою регентство і розпустивши парламент, але це не підтримали провладні консерватори¹¹. Зрештою, Маннергейм затвердив нову конституцію і балотувався в президенти, однак програв центристу Стольбергу, котрого підтримали центристи та ліві¹².

Після поразки на виборах Маннергейму пропонували лишитися головнокомандувачем армії. Він погодився, однак виставив умови широких повноважень, що було неприйнятним уже для нової влади, котрій після стабілізації авторитетний генерал був непотрібен. Йому запропонували посаду посла у Франції, однак від неї він відмовився вже сам. В 1920-1930-х рр. Маннергейм працював у державному комітеті оборони Фінляндії і Червоному Хресті. В 1933 р. отримав звання фельдмаршала. Він висував багато пропозицій щодо удосконалення армії, котрі постійно наражалися на спротив політиків¹³. Лише напередодні Зимової війни Маннергейма повернули на ключові посади в армії, що дало змогу вистояти в боях і не втратити країну взагалі. Під час ІІ Світової війни Фінляндія потрапила в орбіту зацікавлень Німеччини. Маннергейм залишився на посаді командувача військами, а в 1944 р. став президентом, однак вже в 1946 р. подав у відставку за станом здоров'я. Помер Маннергейм 27 січня 1951 р.

Павло Скоропадський в 1917 р. також був дуже невдоволений процесами розкладу в армії. У спогадах він писав: «Взагалі, цей період управління в бою революційними військами - один з найбільш гидких спогадів мого життя, за час якого мені волею долі доводилося іноді викручуватися з дуже неприємних положень, але ніколи ще не було таких моральних страждань, стільки несправедливого до мене ставлення, такої жорстокої невдячності»¹⁴. Перебуваючи на посаді командувача 34-го армійського корпусу Скоропадський долучився до процесів українізації війська. Цю ідею просував Головнокомандувач Південно-Західним фронтом генерал-лейтенант О. Гутор з прагматичною метою координації та консолідації частин, котрі в червні 1917 р. зазнавали поповнення. Сам Скоропадський поставився до українізації швидше як до обов'язку, а не як до ініціативи. У «Спогадах», описуючи бесіду з українським комісаром при штабі фронту Скрипчинським, він сказав прямо і відверто: «Я прекрасно пам'ятаю, що відповів йому швидше негативно, вказуючи на те, що боюся, як би українізація не розладила остаточно мій корпус, що ж стосується того, що я українець, то вірно те, що я дуже люблю Україну, але що мало знаю і зовсім не співчуваю тому українському рухові, котрий тоді панував, що він надто лівий, що з цього ніякого добра не вийде, що я сам «пан», а весь цей рух направлений проти панів, що, таким чином, я ніколи не зможу злитися з іншими вождями руху»¹⁵. Таким чином, можна побачити, що вже на червень 1917 р. Скоропадський усвідомлював себе українцем, однак чітко розмежовував етнічну приналежність і «українство» як політичний напрям, котрий дійсно був під щільним контролем українських партій лівого спрямування. Тим не менш, після консультацій з командувачем фронтом Павло Петрович почав українізаційні процеси, що перетворили 34-й корпус в І Український.

Тогочасна українська влада в особі Центральної Ради ставилася до військової розбудови негативно. Говорилося, що «соціалістам армія не потрібна», В. Винниченко вдавався навіть до відвертого висміювання військових історичних традицій¹⁶. Альтернативні проекти самостійників щодо розробки Збройних Сил утискалися, а їх лідер М. Міхновський був звинувачений у організації повстання полуботківців і відправлений на Румунський фронт. Таким чином, можна зрозуміти П. Скоропадського, коли він зазначав, що не має ніякого бажання співпрацювати з тогочасними лівими партіями, котрі безальтернативно перебрали на себе репрезентацію влади. Попри це, Павло Петрович намагався підтримувати порядок у своєму корпусі - ті частини, що були розкладені більшовицькою пропагандою, він обеззброював, розформовував і відправляв ешелонами до Росії, а у випадку опору наказував застосовувати зброю¹⁷. Саме І Український корпус осінню 1917 р. зумів зупинити збільшовичений 2-й гвардійський корпус, котрий рухався на Київ. Тим не менш, уряд УНР лишався незмінним у своєму зневажливому ставленні до військової частини Скоропадського. Зокрема Генеральний військовий секретаріат ігнорував телеграми генерала, у яких той прохав надіслати зимове обмундирування, представників українських національних організацій для пропаганди та ін.¹⁸. Погіршувало ситуацію й некомпетентне військове керівництво в особі військового секретаря М. Порша та нового головнокомандувача армії УНР Ю. Капкана. За цих умов П. Скоропадський подав у відставку, передавши керівництво корпусом генералові Я. Гандзюку¹⁹.

Ще 6 жовтня 1917 р. на Всеукраїнському козацькому з'їзді в Чигирині Павла Петровича обрали Генеральним отаманом Вільного козацтва. Останнє мало військово-міліцейський характер, існувало на засадах самоорганізації та займалося підтриманням порядку на місцях²⁰. П. Скоропадський планував залучити козаків до оборони від більшовиків, однак їх Генеральна Рада не зуміла зібрати військо. Також Павло Петрович на початку січня 1918 р. налагодив контакти з французькою військовою місією генерала Табуї, однак вона стояла на єдиноросійських позиціях та підкреслювала, що Антанта ніколи не визнає легітимність УНР²¹. Відповідно, керівництво України залишалося без підтримки.

Під час більшовицької окупації Скоропадський перебував інкогніто в Києві. Після повернення Центральної Ради з допомогою німецько-австрійських військ він починає цікавитися політикою, контактує із самостійниками, УХДП, ініціює створення консервативної партії Українська народна громада²². Загалом на весну 1918 р. спостерігалася загальна криза, викликана політикою Ради. За цих умов Скоропадський, забезпечивши нейтралітет німецьких військ, ініціював 29 квітня 1918 р. в Києві Всеукраїнський з'їзд хліборобів, на який прибули близько 8 тисяч делегатів. Саме на цьому з'їзді генерала й було проголошено гетьманом²³.

Павло Петрович керував Українською Державою 7 з половиною місяців. У сфері державного управління гетьман намагався об'єднати всі українські політичні сили, однак соціалістичні партії відмовилися від співпраці. Більше того - вони постійно саботували роботу державного апарату, підбурювали народ до повстань. Зокрема ними та небажаючими іти на компроміс поміщиками було зірвано земельну реформу²⁴. У планах гетьмана було створення потужної армії з 8-ми корпусів, котрі формувалися б за територіальним принципом. Особлива роль відводилася Сердюцькій дивізії та козакам. Ці формування повинні були складатися з представників заможних верств, аби забезпечитися від розкладу пропагандою²⁵. Німецьке командування, втім, затягло вирішення військового питання аж до вересня 1918 р., однак формування армії восени стало надто запізнілим.

Загалом політика гетьмана була досить вдалою. Він зумів налагодити дипломатичні відносини з країнами як Четвертного союзу, так і з багатьма нейтральними, розбудувати фінансово-економічну систему, велику увагу приділяв культурно-освітній сфері²⁶. Тим не менш, всі ці досягнення підривалися небажанням соцпартій підтримати Державу, спробами деструктивних елементів дестабілізувати внутрішню обстановку. Події листопада 1918 р. тільки ускладнили ситуацію. Німеччина програла у війні, її війська виводилися з України, державі напряму загрожували більшовики, а країни Антанти, проросійськи зорієнтовані, не бажали навіть вести перемовини з гетьманом. За цих умов він був змушений вдатися до підписання грамоти про федерацію з «небільшовицькою Росією». Це був виключно стратегічний крок, аби отримати визнання Антанти - «небільшовицької Росії» на той момент не існувало взагалі, і така декларативна «федерація» не мала ніяких фактичних загроз. Тим не менш, українські соціалісти на чолі з УНС, котрі до цього мали таємні переговори з більшовиками, використали грамоту як привід для повстання. Не бажаючи поглиблення протистояння, 14 грудня гетьман зрікся влади²⁷. В еміграції П. Скоропадський долучився до розбудови консервативно-гетьманського руху, підтримував УНІ в Берліні, намагався консолідувати політичні прошарки, мав контакти з керівництвом більшості європейських країн. Помер гетьман 26 квітня 1945 р. в Мюнхені від поранень, отриманих внаслідок бомбардувань²⁸. маннергейм скоропадський офіцер політика

Співставляючи постаті Маннергейма та Скоропадського можна дійти висновку, що обидва були професійними військовими, виступали з державницьких позицій, керувалися поняттями стабілізації й порядку, категорично засуджуючи вседозволеність. Обидва свого часу давали присягу Миколі ІІ - лише після його зречення вони повноцінно відчули себе вільними від «слова честі». Фактично, в 1917 р. і пройшла стрімка еволюція генералів від російської офіцерської до національно-державницької належності.

Варто зазначити ряд чинників, котрі різнили ситуації Маннергейма та Скоропадського. По-перше чинник політичний. Коли політики Фінляндії були більш-менш консолідовані, незважаючи на ідеологічне різноманіття, і стояли навколо ідеї держави, то політики України керувалися передусім власними інтересами, і досить часто українським соціалістам більшовики були ближчими за «українського гетьмана-пана». До того ж багато з них взагалі виступали за «світову революцію». Другий чинник - військовий. Фінляндія зуміла створили власну армію на базі шюцкору за підтримки політиків - в Україні політики не завжди бажали мати військо, а австро-німецькі сили за часів Гетьманату гальмували процес творення армії. Третій чинник - зовнішньополітичний. І Фінляндія, і Україна підписали мир з Німеччиною і через це ставали ворогами Антанти, але коли фінські справи залагодив власне Маннергейм, що не перебував у стосунках з німцями, то Скоропадський як гетьман мусив миритися з німецькою присутністю, і згодом навіть декларувати «федеративну грамоту», аби хоч якось змінити ставлення Антанти. Втім, остання не розглядала Україну суб'єктом міжнародних відносин взагалі, плануючи її розподіл між єдиною Росією та Польщею.

Підводячи підсумки, варто зазначити, що і Маннергейм, і Скоропадський відіграли вагому роль у національно-визвольних змаганнях своїх країн. Кожен з них був державником, і намагався, шляхом успіхів і помилок, втілити свої задуми у дійсність. Україні не вдалося зберегти власної державності - обставини для неї склалися гірше, ніж для Фінляндії. Однак це аж ніяк не применшує досягнень ні Скоропадського, ні Маннергейма.

Література

1. Папакін Г. В. Павло Скоропадський: патріот, державотворець, людина: Історико-архівні нариси. - К., 2003. - С. 92.

2. Маннергейм К. Г Мемуары. - М., 2011. - С. 83-84.

3. Кетола Э. Революция 1917 г. и обретение Финляндией независимости: два взгляда на проблему.

4. Иоффе-Кемпайнен Э. Карл Густав Эмиль Маннергейм - маршал и президент.

5. Вайну Х. Многоликий Маннергейм. - [Електронний ресурс].

6. Иоффе-Кемпайнен Э. Вказ. праця. - [Електронний ресурс].

7. Вайну Х. Вказ. праця. - [Електронний ресурс].

8. Мери В. Маннергейм - маршал Финляндии [пер. со швед. А. Афиногеновой]. - М, 1997. - С. 119.

9. Скоропадський П. П. Спогади. Кінець 1917 - грудень 1918. - Київ-Філадельфія, 1995. - С. 58-59.

10. Полонська-Василенко Н. Д. Історія України: у 2 т. Т 2. Від середини XVII століття до 1923 р. - К., 1995. С. 465.

11. Реєнт О. П. Павло Скоропадський. - К., 2003. - С. 44.

12. Дорошенко Д. І. Історія України 1917-1923 рр. - Ужгород, 1932. - Т І. - С. 377.

13. Голубко В. Є. Армія Української Народної Республіки 1917-1918. Утворення і боротьба за державу. - Львів, 1997. - С. 148.

14. Савченко В. А. Павло Скоропадський - останній гетьман України. - Харків, 2008. - С. 67.

15. Гай-Нижник П. П. Державний переворот 29 квітня 1918 р.: причини та перебіг захоплення влади П. Скоропадським // Український історичний журнал. - 2011. - № 4. - С. 157.

16. Нариси історії української революції 1917-1921 років / Ред. кол.: В. А.Смолій (голова), Г В. Боряк, В. Ф. Верстюк, С. В. Кульчицький, В. М. Литвин, Р Я. Пиріг, О. П. Реєнт, О. С. Рубльов, В. Ф. Солдатенко, Ю. І. Терещенко / НАН України. Інститут історії України. - К., 2011. - Кн. 1. - С. 289-292.

17. Тимощук О. В. Охоронний апарат Української Держави (квітень - грудень 1918 р.): Монографія. - Харків, 2000. - С. 218; 314-315.

18. Павленко Ю. В., Храмов Ю. О. Українська державність у 1917-1919 рр. (історико-генетичний аналіз).

19. Отт-Скоропадська О. П., Гай-Нижник П. П. Павло Скоропадський: коротка хроніка життя (1873-1945) // Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 - грудень 1918. - Київ-Філадельфія, 1995. - С. 41.

Размещено на Allbest.ru