Українська дипломатія в Німеччині у 1918 році: заснування і діяльність Посольства Української Народної Республіки та Української Держави в Берліні

Український гетьман виїхав з Києва до Німеччини з офіційним візитом 2 вересня 1918 р. у супроводі свого ординарця А. Західова, німецького графа В. Альвенслебена, ад'ютанта Г. Зеленевського та особистого радника і заступника міністра закордонних справ О. Палтова [2, с. 605-615]. На порядку денному візиту було вирішення важливих питань внутрішньої і зовнішньої політики України, зокрема розв'язання Холмського, Бессарабського та Кримського вузлів, а також питання отримання згоди Берліна на перечачу Українській Державі Чорноморського флоту та на формування національної української армії для боротьби з більшовиками. Сам П. Скоропадський так згадував про мету візиту до Німеччини: «Усі ці гострі питання переконували мене в необхідності їхати у Берлін, і я сказав барону Мумму, що хочу їхати у Берлін... Нарешті, в останніх числах серпня я отримав повідомлення по таємному від Мумма, що імператор запрошує мене 5-го на побачення з ним в Вільгельмсауе. Як я вже казав раніше, я відчував, що їхати у Берлін потрібно, позаяк ціла низка питань могла бути вирішена мною тільки там. З них, звичайно, найголовнішим було чітке визначення нашої політики щодо більшовиків і, в залежності від цього, підготовка української армії, головним чином, з офіцерського складу, на зразок денікінської, для спрямування на наші кордони і звідти, за першої нагоди, для вторгнення у Великоросію» [39, с. 271].

З вересня 1918 р. спеціальний потяг Української Держави із гетьманом всієї України прибув у Потсдам, а 4 вересня - до столиці Німеччини, де висока українська делегація зупинилася в готелі «Adlon». Візит гетьмана до Німеччини був насичений перемовинами та зустрічами.

5 вересня о першій годині дня П. Скоропадський відвідав Посольство Української Держави в Берліні, де йому були представлені усі чини дипломатичного представництва. Після цього гетьман виявив згоду знялися на пам'ятну світлину в колі дипломатів і співробітників посольства, а о пів на другу дня усі присутні поснідали із високим гостем.

О 20-й годині вечора П. Скоропадський, у супроводі свого почету (О. Палтов, Г. Зеленевський, А. Західов) та посла України в Німеччині барона Ф. фон Штейнгеля, мав зустріч із райхсканидером Німеччини бароном Г. фон Ґертінгом, його дружиною та заступником державного секретаря Ґ фон Буше-Гадденгаузеном. Ввечері того ж дня райхсканцлер дав гетьманові урочистий обід на сто персон, після якого відбувся великий прийом (раут) за участю української делегації, старших чинів українського посольства, німецького дипломатичного корпусу, міністрів і вищих військових та цивільних урядовців.

Вранці 6 вересня гетьманові П. Скоропадському наніс візит-відповідь райхсканцлер Г. фон Ґертінг, після чого голова Української Держави з почетом відбув у Кассель, де відвідав місцеву картинну галерею. Того ж вечора офіційна українська делегація вирушила до замку Вільгельмсгеге у 6 км від Касселя, де перебував кайзер Вільгельм II. Під час першої ж зустрічі сам на сам між гетьманом та імператором, П. Скоропадському було вручено німецьку нагороду - великий хрест ордена Червоного Орла.

Після цього Вільгельм II запросив до свого кабінету О. Палтова й чинів гетьманського почету, яким також було вручено відзнаки німецьких орденів [26, с. 264]. Наступного дня, за сніданком, О. Палтов і Г. Зеленевський сиділи обабіч імператора, а гетьман навпроти кайзера.

Як повідомляло офіційне Українське телеграфне агентство (УТА), візит носив надзвичайно привітний, серцевий і щирий характер. За столом імператор виголосив промову і підняв тост за славу пана гетьмана й процвітання України. У своїй промові, виголошеній українською мовою, П. Скоропадський сердечно дякував Вільгельму II [29].

Цікаво, що після сніданку та загальної бесіди із П. Скоропадським, імператор відійшов разом із ад'ютантом та Й. Берхемом перемовитися особисто з товаришем міністра закордонних справ і, водночас, особистим секретарем і довіреною особою гетьмана О. Палтовим [39, с. 276]. Цей факт, з свого боку, свідчить про вагу, яку мав у гетьманському істеблішменті той германофільськи налаштований «сірий кардинал» П. Скоропадського.

Увечері того ж дня українська делегація (о 20-й годині) вже обідала в Ганновері в імператорських кімнатах вокзалу разом із графом Й. фон Берхемом, графом В. фон Альвенслебеном та Майєром.

7 вересня П. Скоропадський мав бесіду з німецьким міністром закордонних справ П. фон Ґінце, після чого відвідав послів союзних держав, а також іспанського посла (старшину дипломатичного корпусу в Берліні). Увечері гетьман разом із кайзером та почетом супроводу з обох сторін й німецьким послом в Україні А. фон Муммом насолоджувалися виставою в берлінській імператорській опері. Зауважу принагідно, що увесь час візиту П. Скоропадського кайзер Вільгельм П називав гетьмана не інакше як «Ваша Світлість Ясновельможний», що звісно ж тішило самолюбство очільника Української Держави.

8 вересня гетьман відбув із поїздкою у Спа, де поснідав і зустрівся із фельдмаршалом П. фон Гінденбургом, а потім - були відвідини вілли Кугель та її власника Б. Круппа й оглядини його заводів в Ессені. Увечері ж на П. Скоропадського очікувала вечеря у Кельні у присоборному готелі. Не буде зайвим також нагадати, що наслідком відвідин заводів відомого промислового магната Болена Круппа в Ессені, де чудово, як на ті часи, було налагоджено побутове життя робітництва, П. Скоропадський загорівся намірами створити робітничі міста-сади в Україні. Сам гетьман з цього приводу згадував: «Мене не стільки в даному випадкові цікавили заводи, які вимагали значно більшого часу ддя вивчення їх, спеціальної підготовки, котрої в мене не було, скільки питання постановки робітничого питання, робітничі містечка, про які мені доводилося стільки читати та чути. Останнє мало особливу цікавість для мене в зв'язку з тим новим Києвом, який ми передбачали будувати в майбутньому і при якомухтілося використати весь досвід Заходу. Все, що я бачив в Ессені, перевищило всі мої очікування» [39, с. 276].

Слід зауважити й на тому, що П. Скоропадський не взяв О. Палтова із собою у поїздку до Кілля, Кельна та на оглядини заводів Б. Круппа, а спеціально залишив його у Берліні для з'ясування цілої низки кардинальних і важливих питань. Серед таких були, зокрема, проблеми Криму, питання внутрішньої ситуації в Німеччині та, в цьому контексті, знайомство із лідерами соціалістичних партій, що були депутатами Райхстагу. Із останнім завданням, до речі, на думку самого гетьмана, О. Палтов впорався «дуже погано» [39, с. 280], очевидно, недооцінюючи значення й впливовість соціал-демократичних партій у тогочасній Німеччині.

9 вересня П. Скоропадський повернувся до Берліна й відвідав, зокрема, ставку німецького Верховного головнокомандування, де мав зустріч ізП. фонГінденбургом та Е. фон Людендорфом, а наступного дня (10 вересня Державою, з одного боку, та Німеччиною та Австро-Угорщиною, іншого боку, було укладено нову Економічну угоду на 1918/1919 господарчий рік. Щодо зобов'язань гетьманського уряду, то згідно угоди, з усього хліба, виготовленого у цей термін Україною, 65% мало піти на її внутрішні потреби (включаючи утримання військ Центральних держав, розташованих на її терені), а 35% - на вивіз до Німеччини та Австро-Угорщини. Крім того Україна зобов'язувалась також експортувати у 1918/1919 рр.: 115 млн пудів хліба, 11 млн пудів великої рогатої худоби, 300 тис. вівців, 1 млн гусей, 1 млн іншої птиці, 400 тис. пудів сала, 60 тис. масла й сиру, 6,5 млн. пудів цукру, 196 млн штук яєць, 200 тис. пудів м'ясних ковбас, 11 тис. вагонів спеціальних сортів деревини, 750 тис. пудів прядива, 38,5 млн пудів залізної руди, 3 млн пудів марганцевої руди, 1 млн штук сирих шкір, 250 тис. пудів тютюну, 20% спирту виробництва 1918-1919 рр. тощо [6, с. 353-396]. Слід зазначити, що з огляду на процес різногалузевого відродження народного господарства за часів Гетьманату, такі зобов'язання хоч і були обтяжливими, але й реальними щодо їх виконання. Гарантія збуту цієї та іншої продукції забезпечувала Україні активне торгівельне сальдо і, відповідно, притік твердої іноземної валюти. Що стосується експорту зерна, то як згадував П. Скоропадський, наприкінці 1918 р. Українська Держава вже мала для збуту 6 млн 400 тис. тон (або 4 млн пудів) пшениці [66], а гетьманський уряд тоді ж мав 8,16 млн тон лишку збіжжя [6, с. 353-396].

До 10 вересня гетьманський уряд виконував додаткові до Берестейської угоди зобов'язання уряду УНР, зафіксовані його торговельному договорі з Німеччиною та Австро-Угорщиною від 23 квітня 1918 р. До вересня-жовтня 1918 р. (за німецькими даними) Німеччині було продано Україною бл. 2 млн пудів цукру (бл. 32 млн кг), при запасі у ЗО тис. вагонів (прибл. 300 тис. тон). Що стосується експорту цукру, то, згідно) відбув у Кіль для зустрічі з братом кайзера Вільгельма II принцем Генріхом Пруським й там же був присутній на урочистому обіді у німецьких Морських зборах [2, с. 605-615; 61, арк. 21, 105]. 17 вересня П. Скоропадський повернувся до Києва.

Для закріплення дипломатичного успіху від відвідин гетьманом П. Скоропадським Німеччини, 23 вересня 1918 р. уряд (під тимчасовим головуванням М. Василенка) розглянув питання про відрядження до Берліна делегації вже для технічного продовження переговорів про Чорноморський флот і про умови передачі його Українській Державі. Відтак було ухвалено таку делегацію відправити, але із твердою позицією про те, що під час перемовин про флот вона має категорично наполягати на відсутності зв'язку між цим питанням і питанням про участь України у сплаті того боргу царської Росії, який прийняла на себе більшовицька Росія. При цьому ще більш жорстку позицію займав міністр внутрішніх справ І. Кістяківський, якого підтримали міністр юстиції О. Романов й тимчасово керуючий Військовим міністерством О. Лігнау. Членів делегації мали підібрати міністри фінансів А. Ржепецький, торгу і промисловості С. Гутник, внутрішніх справ І. Кістяківський, а також товариш (заступник) міністра закордонних справ О. Палтов і товариш морського міністра М. Максимов [46, арк. 260-261].

На тлі успішного візиту гетьмана до кайзера, військові справи Німеччини стрімко погіршувалися й виразно вказували на майбутнюпоразку у війні зкраїнамиАнтанти. Тож швидкоплинно несприятливими вимальовувалися й зовнішньополітичні перспективи Української Держави.

Економічної угоди від 10 вересня 1918 р., гетьманський уряд зобов'язувався продати цим країнам ще 6,5 млн пудів (104 млн кг) цукру. Зауважу, що Українська Держава, вже експортувавши до Центральних держав з квітня по листопад 1918 р. більше 66 млн кг цукру, мала для продажу з закромах скарбниці його ще більш як 48 тис. тон [66]. Німеччина ж, зі свого боку, вже станом на 27 травня надіслала в Україну 3 ешелони із с/г технікою (німецькі партнери запрошували за них ціну в 10 млн крб., проте уряд гетьмана зумів звести її до 5 млн крб., що ще раз спростовує розповсюджену думку нібито гетьманська Україна була безправним сировинним придатком до німецько- австрійського господарства). До червня 1918 р. Німеччиною та Австро-Угорщиною було експортовано в Україну 5 тис. 600 вагонів вугілля, с/г машин, запчастин та різної галантереї. У свою чергу Україна на цей час експортувала до вказаних країн 2 тис. вагонів збіжжя, продуктів та сировини. У липні 1918 р. німецька сторона була готова надати Україні ще 600 вагонів сільськогосподарських машин і 360 вагонів інших товарів на суму у ЗО млн крб. З України ж до вересня було вивезено 105,5 тис. голів великої рогатої худоби (при зобов'язанні у 2 млн. 750 тис. голів). У той же час за межі держави було вивезено незаконним шляхом 1 млн 188 тис. 778 пудів різних товарів. Німеччина ж до жовтня 1918 р. відправила до України 21 тис. 428 вагонів вугілля (при зобов'язанні у 19 млн пудів (315 тис. тон) та 1 тис. 651 машину, а Австро-Угорщина 700 вагонів солі, 25 вагонів емальованого посуду тощо. Не спромоглися ці держави надати Україні й 500 тис. пудів нафти та 40 тис. пудів гасу. Постачалися Україні також папір, ліки, вироби машинобудування та хімічної промисловості тощо. З квітня по листопад 1918 р. Німеччиною в Україні було закуплено і вивезено: масла - 3 млн 329 тис. 403 кг, олії (харчової) - 1 млн 802 тим. 847 кг, сиру - 420 тис. 818 кг, риби 1 млн 213 тис. 961 кг, яловичини - 105 тис. 542 туші, коней - 96 тис. 976 голів, м'яса (в консервах) - 2 млн. 927 тис. 439 кг, цукру - 66 млн 809 тис. 869 кг, яєць - 75 тис. 200 скринь, решти різних товарів - 27 млн 385 тис. 095 кг. Однак, незважаючи на успішні, з першого погляду, взаємні торгівельно-економічні відносини, ані Україна, ані Німеччина не були в змозі виконати свої попередні торговельні зобов'язання [6,с. 353-396].

За таких обставин, ускладнених соціально-політичною напругою в Україні, реформованою армією та загрозою зовнішньої агресії з боку як «червоної», так і «білої» Росії, надзвичайної ваги набувала плідна діяльність вітчизняної дипломатії. Усвідомлювали це і у владних коридорах на київських пагорбах, і в українських дипломатичних представництвах. Тим часом розпочався відступ німецьких війську Фландрії... 29 вересня 1918 р. капітулювала Болгарія, а за нею - Туреччина.

Розумів складність, динаміку та спектр подальшого розвитку подій і Ф. Штейнгель. Вже 2 жовтня 1918 р. він телеграфував у Київ про безнадійність становища Німеччини, яке «велительно диктує нам необхідність увійти у зносини із Згодою, яка одна спроможна забезпечити державі її інтереси. Маю точні відомості, що Згода не зустріне перешкод для окупації України, якщо про це прохати» [14, с. 151]. Телеграма посла мала наслідки. Вже 7 жовтня 1918 р. Рада міністрів постановила вжити усіх заходів і зусиль на усіх рівнях, «аби домогтися у випадкові відкриття Мирової конференції участі в ній Української Держави як самостійної і незалежної держави» [47, с. 6-7].

Урядовці також просили міністра закордонних справ відкласти заплановану поїздку до Берліна, натомість представити урядові докладну програму й мету візиту, а також істотно підсилити склад своєї місії досвідченими дипломатами. Урядовці визнали вкрай необхідним розширити й активізувати роботу МЗС у нейтральних державах у напрямкові визнання ними України як самостійної й незалежної держави. Цікаво, що на цьому засіданні уряд доручив Д. Дорошенку «якомога прискорити представлення на схвалення Радою міністрів кандидата на пост посла у Берліні, котрий міг би замінити барона Штейнгеля, що наполягає на своєму звільненні за хворобою» [47, с. 6-7]. Вочевидь, послові давалася взнаки хворобливість, що тяглася з дитячих років, як і усвідомлення ним самим, та й членами уряду, потреби зміни особи посла на персону з антантофільською репутацією з огляду на карколомну трансформацію зовнішньополітичної атмосфери в Європі та світі. Це підкреслюється, зокрема, й дорученням міністрові закордонних справ і наголосом у ньому «якомога прискорити» цю ротацію.

Шукаючи шляхів до порозуміння з Антантою, гетьманський уряд відрядив дипломатичних представників не лише до нейтральних країн Скандинавії, Швейцарії та Румунії, а також у Вашингтон, Париж, Ясси. У цей час Рада міністрів оголошує про нейтралітет України, а її голова Ф. Лизогуб 16 жовтня 1918 р. в бесіді з представниками преси повідомив: «Український уряд заявляє, що він буде усіляко боротися із усіма виявами ззовні, котрі були б спрямовані до порушення нейтралітета України» [14, с. 151]. Наступного дня, 17 жовтня 1918 р., Австро-Угорська імперія розпалася й перетворилася на «Союз Держав»1. У Німеччині

1 У день розпаду Австро-Угорщини, 17 жовтня 1918 р., дев'ять міністрів уряду Ф. Лизогуба подали до Ради міністрів записку про допомогу Росії в боротьбі з більшовиками та про необхідність зміни зовнішньополітичного курсу країни в з'язку зі зміною міжнародної ситуації. Цей проросійський вектор підтримав впливовий «Протофіс», численні російські партії та організації, заможна частина Союзу хліборобів-власників, інші русофільські партії та угруповання. Восени 1918 р. П. Скоропадський підпав під шалений тиск внутрішньо- та зовнішньополітичних чинників.

швидко насувалася демократизація. Більшовики ж уже почали поступово захоплювати північно-східну частину Чернігівщини [25, с. 391-392].

Дипломатичне представництво в Швейцарії набуло за таких обставин надзвичайної ваги і значення для України, оскільки могло стати трампліном для встановлення нових зв'язків з країнами Антанти. Завдяки зусиллям Є. Лукасевича та Ф. Штейнгеля й за посередництвом дипломатичних представників нейтральних держав (Іспанії та Голландії) вдалося встановити контакти з державними колами країн Антанти й з'ясувати можливість їхньої згоди на переговори з українським урядом. З цього приводу міністр закордонних справ Д. Дорошенко зазначав: «Українське посольство [...] зробилося одним з осередків тогочасного дипломатичного світу у Берліні, що було важно з огляду на наші бажання увійти в ближчі зносини з нейтральними державами» [14, с. 152]. Ось чому 22 жовтня 1918 р. [23, с. 54] Д. Дорошенко виїхав з Києва до Берліна, а звідти до Швейцарії, куди його запросив через українського представника в Берні італійський прем'єр-міністр В. Орландо [24, с. 58].

У Берлін Д. Дорошенко прибув 24 жовтня, де його зустрічав увесь склад українського Посольства на чолі з Ф. Штейнгелем. Спільно з послом міністр закордонних справ мав зустріч із німецьким колегою В. Зольфом, під час якої українські представники висловили клопотання, аби перебування німецької армії на території Української Держави було продовжене до того часу, поки Україна сама буде спроможна створити власну армію [28, с. 364366]. Утім, варто зауважити, що зрештою Берлін все ж таки вирішив вивести свої війська з України, хоча чимало впливових діячів, особливо серед військових, не підтримували цього заходу (зокрема, проти негайного виводу війська виступали генерали Е. Людендорф, М. Гофман та В. Тренер).

Д. Дорошенко та Ф. Штейнгель відвідали також Ґ. фон Буше-Гадденгаузена2 й Новака, голову Райхстагу й деяких послів3. Згодом Д. Дорошенко згадував, що під час цих зустрічей «виявилось, що Ф. Р. Штейнгель досі не був ні з ким знайомий з парламентських кіл і вперше робив візити оце разом зі мною. Це була його помилка, котра дала себе відчути саме в той час, коли йшли такі скорі зміни в німецькому правительстві й влада переходила до рейхстагу» [28, с. 364-366].

9 листопада 1918 р., у день, коли у Райхстазі розглядалося питання про позбавлення Вільгельма II права командування армією, німецький імператор давав Ф. Штейнгелю аудієнцію, під час якої вручив українському послу Вірчі грамоти. Протягом 20-25- хвилинної розмови кайзер розпитував Ф. Штейнгеля «чи Ви твердо стоїте на Грунті самостійності держави, чи думаєте про федерацію в майбутньому?» тощо. У відповідь посол запевняв Вільгельма II в тому, що Україна тепер стоїть на Грунті самостійності й будує свою незалежну державу. Кайзер також цікавився релігійними відносинами в Україні, зокрема запитував про православну, римо-католицьку та уніатську церкви [43, с. 282]. Як виявилося, це була остання аудієнція, яку дав Вільгельм II як імператор Німеччини [28, с. 370].

Революція в Німеччині наклала свій відбиток на зв'язок Ф. Штейнгеля та Д. Дорошенка з Києвом, з яким вони до цього часу регулярно консультувалися про поточні справи прямим дротом. З вибухом революції їхні зносини з українською столицею «майже перервалися» [23, с. 54]. По третьому дні німецької революції Д. Дорошенко виїхав з Берліна до Швейцарії, щоб розпочати переговори з представниками Антанти. Однак коли він прибув до Берна, то дізнався про кардинальні зміни, які відбулися в Україні.

На середину листопада 1918 р. внутрішня ситуація в Україні вкрай загострилася. Насувалася урядова криза, записка 9 міністрів про необхідність зміни юридично- державного статусу країни та її зовнішньополітичної орієнтації поставили державу та її політичну еліту на межу розколу. У ніч з 13 на 14 листопада того року активні дії розпочала й радикальна соціалістична опозиція, яка створила т. зв. Директорію (В. Винниченко, С. Петлюра, Ф. Швець, О. Андрієвський, А. Макаренко). З огляду на події, що склалися, П. Скоропадський опинився між «молотом та ковадлом» історичної круговерті й фактично у патовій ситуації, де кожен крок вів до розпалення внутрішньополітичної пожежі. Один із них гетьман здійснив, коли 14 листопада оголосив «Грамоту» про федерацію з майбутньою небільшовицькою Росією. Того ж дня він доручив С. Гербелю скласти новий Кабінет міністрів - без германофілів і самостійників та налаштований проросійськи та проантантівськи. Цей уряд мав бути тимчасовим, до з'ясування відносин з Антантою. У день виходу «Грамоти» про федерацію Директорія в Білій Церкві, підтримана розквартированими в місті Січовими стрільцями, заявила про перебирання верховної влади в країні на себе, необхідність нищення «дощенту» гетьманської влади, а самого П. Скоропадського було проголошено «поза законом».

Наступного дня, 15 листопада 1918 р., уряд заслухав і прийняв пропозицію голови Ради міністрів С. Гербеля «довести до відома представників держав Згоди в Яссах, випущене від Ради Міністрів урядове повідомлення і просити їх надіслати на Україну свого дипломатичного представника і військові частини» [47, арк. 45-45зв]. Виробити зазначений текст було доручено новому міністрові закордонних справ Г. Афанасьеву. У запиті, зокрема, мало би йтися про прохання спрямувати в Україну дипломатичного представника Антанти (хоча би в ранзі генерального консула), а також 2 батальйони військ для Києва і 2 батальйони для Одеси.

У цей час, 8 листопада 1918 р., після зречення престолу королем Людвигом III Ві- ттельсбахом, німецька Баварія набула незалежності й була оголошена республікою. З огляду на нові реалії на просторах вже колишньої Німецької імперії, практично без про- волікань, 15 листопада 1918 р. гетьман П. Скоропадський ухвалив призначення на посаду консула Української Держави у Мюнхені 28-річного галичанина Василя Оренчука [57, арк. 24]. Юридичним підгрунтям до відкриття українського Консульства в Баварії став Закон «Про скасування закону від 4 липня 1918 р. «Про заснування генеральних консульств і консульських установ за кордоном» та про встановлення нових штатів консульських установ Української Держави, уточнення консульських установ по ріжних краях та про асигнування в розпорядження Міністра Закордонних Справ 832.776 карбованців на утримання цих установ» від 5 листопада 1918 р. Консульство було підпорядковане українському Посольству в Берліні (у його складі вже діяв укомплектований консульський відділ на чолі з В. Ланіним), а консул - підзвітний послові в Німеччині та міністрові закордонних справ Української Держави. Штат консульства складався з трьох співробітників: консула, секретаря і канцелярського урядовця. Проте за існування Української Держави В. Оренчук встиг, ще будучи у Києві, призначити аж 26 листопада тільки одного консульського урядовця - Р. Громницького (із платнею у 400 крб на місяць) [54, арк. 38]. Згодом, вже у Мюнхені та при вже новій владі (Директорії УНР) В. Оренчук тільки 18 грудня 1918 р. призначить новим урядовцем Консульства В. Вельця [54, арк. 38]. Тож, як згадував сам В. Оренчук, українське Консульство в Мюнхені фактично розпочалю свою працю лише з 1 січня 1919 р. [55, арк. 13].

Через круговерті тогочасного міжнародного становища в Європі та трансформації її повоєнної державографії, як і у зв'язку із внутрішньою загрозою соціальної революції вкупі із вибухом військово- політичного заколоту, гетьманові П. Скоропадському, під шаленим тиском численних потужних і доконаних історичних факторів, довелося кардинально й поспішно змінювати проголошений раніше вектор зовнішньої політики Української Держави й вдатися до відчайдушної спроби через оголошення зміни її міжнародного статусу здобути не лише прихильність до України альянтів- переможців у світовій війні, але й зберегти її державний суверенітет.

Першою ж ознакою майбутніх змін у зовнішньополітичному векторі Української Держави (після Грамоти гетьмана від 14 листопада) стало прохання заступника міністра закордонних справ та виконуючого обов'язки державного секретаря О. Палтова (відомого своїм германофільством) до П. Скоропадського про свою відставку з усіх посад з 20 листопада 1918 р. [48, арк. 203]. Тоді в особистому оточенні гетьмана посилися позиції його нового персонального секретаря, впливового франкмасона й антантофіла С. Моркотуна.

Між тим Д. Дорошенко дістався Берна й зупинився в готелі «Бернергоф» («Berner hof») на Марктгассе (Marktgasse), 39, де розташовувалася українська дипломатична місія. А в Києві відбулася кардинальна зміна в урядових колах і крутий поворот в українському зовнішньополітичному курсі. Про зміни складу уряду гетьмана та про події в Києві ще не знали ані у Швейцарії, ані в українському посольстві в Берліні. Такий висновок можна зробити судячи з телеграми українського посла до Д. Дорошенка одразу ж по від'їзді останнього з Німеччини. 15 листопада 1918 р. Ф. Штейнгель відсилає йому з Берліна у Берн телеграму, у якій повідомляє, що «пошта та телеграфне сполучення з Києвом з часу вашого від'їзду перервано, залізничне сполучення призупинено на невизначений час [...] завтра спробую встановити з Києвом бездротовий зв'язок» [62, арк. 18]. Д. Дорошенко отримав її 16 листопада. Якби Ф. Штейнгель щось знав про київські події, то безумовно повідомив би про це свого патрона.

Тим часом в Україні події розвивалися з феєричною динамікою: 16 листопада заколотники умовилися з німецькою Військовою Радою (Soldatenrat) у Білій Церкві про нейтралітет, а вже наступного дня (17 листопада), захопивши Білу Церкву та Фастів, рушили на Київ. У Берліні ж посол Ф. Штейнгель 17 листопада нарешті зумів телефоном зв'язатися з Києвом і від товариша (заступника) міністра іноземних справ О. Палтова дізнався про усі свіжі новини. Наступного дня, 18 листопада 1918 р., з Берліна у Берн одразу ж летить телеграма українського посла. Він передавав Д. Дорошенку те, що почув від О. Палтова: «внаслідок заборони [скликання Національного] Конгресу [Українського] Національного Союзу, українські міністриЙдеться про членів партії соціалістів-федералістів: А. В'язлов, О. Лотоцький, П. Стебницький, М. Славінський і безпартійний В. Леонтович. - П. Г.--Н. покинули Кабинет [міністрів], Гетьман видав послання [про Україну] під заступництвом Росії на федеративних принципах, причому Україна зберігає свій суверенітетЙдеться про видання П. Скоропадським т.зв. Грамоти про федерацію з майбутньою «білою» Росією. - П. Г.--Н.. Гетьман доручив Гербелю скласти новий Кабінет [міністрів]» [62, арк. 20].

Крім того, Ф. Штейнгель передає Д. Дорошенку почуті від О. Палтова відомості про початок проти- гетьманського виступу у Білій Церкві Директорії, яку зі слів О. Палтова називає «революційним комітетом», й те, що на боці заколотників виступили Січові стрільці («бригади галичан») і добровольці. Український посол також довідався про перші збройні зіткнення з урядовими військами, але без певної про це інформації: «Біля Фастова було зіткнення з військами Гетьмана, що роззброїв галицький полк» [62, арк. 21]. Вірогідно, О. Палтов і сам не знав про те, що Фастів уже було захоплено повстанцями. Не знав про це й Ф. Штейнгель. Як і про те, що в день, коли він надсилав телеграму

Д. Дорошенку, повстанська армія розбила гетьманські війська під Мотовилівкою, на відстані ЗО км від Києва. Барон Ф. Штейнгель повідомив також у Берн про намагання обох протиборчих сторін заручитися підтримкою країн Антанти (про виїзд до Одеси на зустріч із союзниками гетьманських міністрів Г. Афанасьева і А. Ржепецького та посланців Директорії через Софію в Ясси). Телеграма завершувалася запевненням, що «в теперішній час у Києві спокійно» [62, арк. 21]. Спокій у Києві, проте, був лише тимчасовим і відносним, якщо зважати на факт, що 20 листопада 1918р. на бік Директорії перейшов Лубенський кінний полк під командуванням полковника Ю. Отмарштайна, а надалі - Запорізька дивізія полковника П. Болбочана. На бік Директорії невдовзі перейшли урядові частини, повстанські загони отаманів Ангела, Зеленого, Григор'єва та ін.

У ці буремні дні голова інформаційного відділу берлінського Посольства В. Левицький повідомляв, що українська політика в Німеччині мала «гурт своїх ідейних прихильників, але для широких верств німецької суспільности вона лишалася і далі загадкою» [64, арк. 1]. Водночас представники Української Держави в Берліні кропітко працювали над розвіюванням упередження серед пересічних бюргерів щодо України як однієї з причин того, що революційна Німеччина зазнала від «тих нещасних експериментів старого німецького уряду, що довели Німеччину до розвалу» [52, арк. 23].

Своєю чергою, український дипломатичний корпус у Німеччині продовжує телеграфувати до Києва звіти й геополітичні проекти щодо Антанти [47, арк. 55зв] й, водночас, надсилати Д. Дорошенкові у Берн телеграми з комбінаціями можливостей його повернення в Україну, щиро вважаючи, що він своїм авторитетом зуміє вплинути на внутрішні протиборчі табори й замирити їх в ім'я збереження державності. 23 листопада 1918 р. секретар Посольства Української Держави в Австро- Угорщині М. Біленький повідомляє з Ліндау-Бодензее, що через події у Києві Д. Дорошенка запрошують у Берлін, куди можна дістатися через Мюнхен, а потім - у Київ [62, арк. 23].

Того ж дня посол Ф. Штейнгель телеграфує Д. Дорошенку, що у Берліні в Міністерстві іноземних справ через німецьке Посольство в Берні готується отримання дозволу на виїзд для нього та генерала Єрмолова. Український посланець додає про наявність у нього інформації, що «виїзд у Київ через Ковно [-] Брест можливий» [62, арк. 24]. Останнім суттєвим приводом для спонукання Д. Дорошенка до повернення в Україну та відновлення активної політичної діяльності мала стати чергова телеграма в Швейцарію барона Ф. Штейнгеля, у якій той повідомляв, що «міністр іноземних справ [Української Держави] Його Високість Афанасьев доручив [...] повідомити Вам про запрошення зі Швейцарії в Київ[,] позаяк він закінчив свою місію» [62, арк. 25]. Суть цього повідомлення полягала в тому, що 23 листопада 1918 р. на засіданні Ради міністрів під головуванням міністра фінансів А. Ржепецького урядовці, заслухавши доповідь міністра закордонних справ Г. Афанасьева, схвалили його розпорядження про припинення повноважень місії Д. Дорошенка у Швейцарії, наказували останньому перепідпорядкувати «швейцарську місію» баронові Ф. Штейнгелю, а Г. Афанасьеву дозволяли скоротити її чисельність наскільки він знайде за доцільне [47, арк. 60-60зв].

Утім швидкоплинність подій тоді практично не відводила часу на довгі роздуми і зважування можливих політико-дипломатичних комбінацій. Вже 2 грудня Рада міністрів, обговорюючи проект угоди німецького Головного військового командування в Україні із Директорією, заявляє, що подібний факт є фактичним визнанням ним уряду заколотників-повстанців, поряд із визнанням й уряду гетьмана. Відтак уряд ухвалив доручити міністрові закордонних справ «заявити письмовий протест німецькому командуванню і німецькому дипломатичному представнику, в якому вказати, що зазначена угода суперечить суверенності Української Держави, а також висловленим представником держав Згоди п. Енно принципам, в силу котрих право регулювати втручання німців щодо повстанців належить українському уряду та українському Головному командуванню» [47, арк. 71- 71зв]. Проте, як відомо, усі ці заяви вже не мали жодної ваги і значення...

14 грудня 1918 р. Гетьманат П. Скоропадського припинив своє існування. Д. Дорошенко на нетривкий термін повернувся в Україну до Кам'янця-Подільського (в тимчасову столицю відновленої «другої» УНР), де працював у місцевому університеті у 1919 р., після чого вже остаточно змушений був покинути Батьківщину. З падінням гетьманської Української Держави закінчилася й дипломатична кар'єра Ф. Штейнгеля, який залишився в еміграції на чужині. Попри окремі недоліки та хиби в діяльності Посольства, позитивів у його праці протягом літа-осені 1918р. все ж було значно більше, ніж провалів, а поважність особи Ф. Штейнгеля сприяла підвищенню авторитету Української Держави в Німеччині.

Підвалини закладені українськими дипломатами у Німеччині, їхній досвід, започаткування та напрацювання протягом 1918 року не були даремними. Українське Посольство в Берліні та Консульство у Мюнхені із встановленням УНР у грудні 1918 р. продовжували відчайдушно тримати дипломатичний фронт національно-визвольної і державницької боротьби українського народу ще до початку 1923 р. аж до остаточної ліквідації 6 лютого представництва суверенної України в Німеччині.

У 1989 р. Німеччина була першою західною державою, що відкрила своє Генеральне консульство у Києві. Після відновлення державної незалежності Україною 24 серпня 1991 р. Федеративна Республіка Німеччина визнала Україну 26 грудня 1991 р. 17 січня 1992 р. між Україною та ФРН було встановлено дипломатичні відносини. 7 лютого 1992 р. Німеччина відкрила своє Посольство у Києві, вже у квітні 1992 р. у Бонні (тогочасній столиці ФРН) було відкрито Посольство України в Німеччині. Сьогодні Посольство України у ФРН знаходиться у відновленій столиці об'єднаної Німеччини - Берліні.

Список використаних джерел

1. Гай-Нижник П. П. Альфонс фон Мумм - дипломат і посол Німеччини в Україні: коротка хроніка життя (1859-1924) / Павло Гай Нижник // Гілея. - 2017. -Вип.127 (№12).

2. Гай-Нижник П. Візит гетьмана Павла Скоропадського до Німеччини у контексті політичного життя України 1918 року / Павло Гай-Нижник П Україна дипломатична. -К., 2014. - Вии. XV.

3. Гай-Нижник П. П. Законодавче та нормативно-правове підґрунтя становлення дипломатичної служби Української Держави за Гетьманату 1918 р. / Павло Гай Нижник// Гілея. -2017. -Вип.123 (№8).

4. Гай-Нижник П. Невідомі телеграми послів В. Липинського та Ф. Штейнгеля до екс-міністра закордонних справ Української Держави Д. Дорошенка під час його перебування в Швейцарії (листопад 1918 р.) // Київська старовина. - 2004. - №2 (356).

5. Гай-Нижник П. Олександр Палтов - заступник міністра закордонних справ Української Держави (1918 р.) / Павло Гай- Нижник // Україна дипломатична. -К.,2011.- Вип. XII.

6. Гай-Нижник П. Торгівельно-промислова політика уряду Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського 1918 р. / Павло Гай-Нижник // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. - Т.2. - К.: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, 1997.

7. Гай-Нижник П. Україна - Грузія: становлення міждержавних і дипломатичних взаємин (1917-1921 рр.) / Павло Гай-Нижник // Україна дипломатична. - К., 2017. - Вип. XVIII.

8. Гай-Нижник П. Українська дипломатія й міжнародна фінансова політика урядів Центральної Ради, Української Держави (Гетьманату) та Директорії УНР (1917-1922 рр.) / Павло Гай Нижник. - К.: Дуліби, 2016.

9. Гай-Нижник П. П. Українсько-болгарські міждержавні і дипломатичні відносини: рік 1918-й / Павло Гай Нижник // Гілея. -2017.-Bhh.125 (№10).

10. Гай-Нижник П. Федір Штейнгель - меценат, громадсько- політичний діяч, посол Української Держави в Німеччині / Павло Гай-Нижник // Дипломатична та консульська служба у вимірі особистості. - К., 2016.

11. Гай-Нижник П. П. Фінансові взаємини України з Австро- Угорщиною (кінець 1917-1918 рр.) / Павло Гай-Нижник // Австрія й Україна на історичних перехрестях: науковий збірник. - К.: Дипломатична академія України при МЗС України, 2016.

12. Дацків І. Дипломатія українських державних утворень у захисті національних інтересів 1917-1923 рр. / Ігор Дацків. - Тернопіль, 2009.

13. Деникин А. И. Гетманство и Директория на Украине / Антон Деникин // Революция на Украине по мемуарам белых. - Москва- Ленинград, 1930.

14. Дорошенко Д. Дещо про закордонну політику Української Держави в 1918 році// Хліборобська Україна (Відень). - 1920-1921. 36. II, III і IV.

15. Дорошенко Д. Закордонна політика Української Держави у 1918р.//У 60-річчя відновлення гетьманства. - Торонто, 1978.

16. Дорошенко Д. Історія України, 1917-1923 рр. / Д. Дорошенко. Т. II. -К.: Темпора, 2002.

17. Дорошенко Д. Історія України, 1917-1923 рр. / Д. Дорошенко. -Т.2. - Нью-Йорк: Булава, 1954.

18. Дорошенко Д. Історія України, 1917-1923 рр. / Д. Дорошенко. -- Т.1. -- Ужгород, 1930.

19. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914-- 1920). - Мюнхен, 1969.

20. Земскія Изввстія (Ледедин). - 1918. - 12 вересня (ЗО серпня).

21. Історія української дипломатії: перші кроки на міжнародній арені (1917-1924 рр.). Документи і матеріали. - К., 2010.

22. Кураєв О. О. Українська проблема у політиці Берліна та Відня у Першій світовій війні (1914-1918) / О. О. Кураєв. -К., 2006.

23. Кучик О. Діяльність дипломатичної місії УНР у Лондоні (1919-1920) / О. Кучик// Українська Думка (Лондон). - 2008. - 19 січня.

24. Матвієнко В. М. Українська дипломатія 1917-1921 років: на теренах постімперської Росії / В. М. Матвієнко. -К., 2002.

25. Нариси історії Української революції 1917-1921 років. - Кн.1.-К.,2011.

26. Несук М. Договір, спалений у присутності посла: Таємна угода між УНР і Австро-Угорщиною від 8 лютого 1918 р. та її доля ІМ. Несук II Політика і час. - 1993. - №6.

27. Пиріг Р. Я. Діяльність урядів гетьманату Павла Скоропадського: персональний вимір / Р. Я. Пиріг. - К.: Інститут історії України НАН України, 2016.

28. Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 - грудень 1918. - Київ; Філадельфія, 1995.

29. Чикаленко Є. Уривки з моїх споминів за 1917 р. / Євген Чикаленко. - Прага, 1932.

30. Чикаленко Є. Щоденник / Євген Чикаленко. - Т. II. -К., 2004.

31. Шелухин С. Україна - назва нашої землі з найдавніших часів / С. Шелухин. - Дрогобич, 1992.

32. ШкільникМ. Україна у боротьбі за державність в 1917-1921 роках. Спомини і роздуми. - Торонто, 1971.

33. Grelka F. Die ukrainische Nationalbewegung unter deutscher Besatzungsherrschaft 1918 und 1941/42 / Frank Grelka. - Harrassowitz- Verlag, 2005.

34. Horak S. The First Treaty of World War I. Ukraine's Treaty with the Central Powers of February 9, 1918 / Stefan Horak. - New-York: Columbia University Press, 1988.

35. Osterreichisches Staatsarchiv(OStA). HausundHof Staatsarchiv (HHStA), I Politisches Archiv (PA). - Bd. 523. - Liasse XLVII / 12 g: Geheimprotokoll vom 8.2.1918 betretfend die Teilung Galiziens und Bildung eines ukrainischen Kronlandes Ostgalizien-Bukowina, Februar. -August, 1918. - Z. 7611.

36. Remer C. Die Ukraine im Blickfeld deutscher Interessen. Ende des Jahrhunderts bis 1917/181 Claus Remer. - Frankfurt am Main, 1997.

37. Ukrainian Problems. A Collection of Notes and Memoirs Etc. Presented by The Ukrainian Special Diplomatic Mission in London to the British Foreign Office, Ministers and other Persons and Institutions. -London, 1919.

Анотація

Ключові слова: історія дипломатії, Посольство України в Німеччині, Штейнгель, Скоропадський, УкрагнськаДержава.

Keywords: history of diplomacy, Embassy of Ukraine in Germany, Shteingel, Skoropadsky, Ukrainian State.