Ефіопо-сомалійський конфлікт 1977-1978 років та роль в ньому великих держав

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ефіопо-сомалійський конфлікт 1977-1978 років та роль в ньому великих держав

Поспєлов А.С.

Розглядається питання створення сфер впливу в країнах Африки, зокрема в Ефіопії та Сомалі Радянським Союзом, Китайською Народною Республікою та Сполученими Штатами Америки за часів «холодної війни». Показані методи боротьби союзників і система впливу на них. Особливу увагу приділено опосередкованій участі зазначених країн в локальних конфліктах і наслідки протистояння двох країн соціалізму в період 1977--1978 рр.

Ключові слова: Огаден, «холодна війна», соціалізм, ідея «Великого Сомалі», агресія, збройний конфлікт.

The issue of creating a sphere of influence inAfrican countries, especially in Ethiopia and Somali by the USSR, The People's Republic of China, North Korea, Cuba, and the USA in the «Cold War» time is treated in the article. The methods of struggle among alliance partners and the system of influencing on them are shown. More attention is paid on participation ofthe given countries in local conflicts and on consequences of two socialistic countries political stand of in period between 1977-1978.

Keywords: Ogaden, Soviet Union, «Cold War», socialism, idea ofthe «Great Somali».

Ефіопо-сомалійський конфлікт 1977-1978 рр. є одним з найзапекліших регіональних часів «холодної війни». Його унікальність полягає в тому, що за своїм географічним охопленням, задіяними політичними і матеріальними силами він виходить за рамки класичного протистояння між СРСР та США і являє собою фактично конфлікт трьох рівнів: американо-радянський регіональний, радянсько-китайський локальний та виключно сомалійсько-ефіопський - міждержавну класичну війну інтернаціоналізованого характеру, яка вийшла з внутрішніх конфліктів в провінціях Огаден та Еритрея.

В пострадянській та західній літературі, фахівці постійно приділяють увагу першому конфлікту, розглядаючи його в рамках системи міжнародних відносин, та третьому, оцінюючи його виключно з військово-політичної точки зору. Між тим другий шар ефіопо-сомалійського конфлікту, тобто боротьба СРСР та КНА на Африканському Розі залишився досі поза увагою істориків.

На протязі всього XIX сторіччя єдиною незалежною державою в Африці і в тому числі на Африканському Розі, залишалася Ефіопія. В другій половині століття, починаючи з 1860-х рр. Африканський Ріг став об'єктом колоніальної експансії з боку Великої Британії, Франції, а з 1880-х рр. італійського королівства, яке намагалося як скоріше захопити ті африканські землі, що ще не були захоплені іншими, більш розвинутими колоніальними імперіями. Тільки у 1887 році Великобританії вдалося захопити Північну частину Сомалійського півострова, яка відтоді почала зватися Британське Сомалі. Через рік Франція змогла захопити невелику частину Північного Сомалі (тепер Джибуті) і лише у 1889 р. Італія встановила своє колоніальне панування над Півднем Сомалійського півострова, яке було перетворено у «Італійське Сомалі». Однак, на цьому італійці не зупинилися. їх війська на початку 90-х рр. XIX сторіччя неодноразово входили на терени Ефіопії, доки у 1896 р. не зазнали поразки в битві при Адуа, від ефіопів, на чолі котрих був імператор Менелік II. Фактично це була перша поразка європейської армії від військ африканських народів. Тому відстояв свою незалежність, керівники Ефіопії самі почали вести активну зовнішню політику. Так, ще у 1891 р. Менелік II надіслав листа урядам країн Європи про те, що його країна вважає своїми території Еритреї та пустелі Огадена, а також частину Судана до міста Хартум включно. Хоча з усіх цих територій Ефіопія здобула у 1898 р. пустелю Огаден, а у 1897 році Ерітрею окупувала Італія, остання, разом з Великобританією та Францією, пішла на ухвалення договору про кордони з Ефіопією, який був підписаний 1908 р. в Адіс-Абебі.

Такий стан зберігався до 1935 р., коли фашистська Італія розпочала другу італо-ефіопську війну 1935-- 1936 рр. Не дивлячись на жорсткий опір ахмарців, італійці які мали майже абсолютну перевагу в озброєннях змогли захопити Ефіопію, та на деякий час перетворити її у свою колонію, хоча остаточно опір місцевого населення вони подолати не змогли [7, с. 156-167]. Але це не завадило 9 травня 1936 р. Беніто Муссоліні оголосити Італію імперією.

Під час італо-ефіопської війни 1935-1936 рр. Ефіопський імператор Хайле Селасіє І перебував у Європі, намагаючись здобути підтримку з боку європейських країн, але невдало. Однак він отримав авторитет серед урядів країн заходу, завдяки чому, згодом європейські лідери заплющували очі на той геноцид, що творився в підвладній йому країні [4, с. 503-518].

В ході Другої світової війни у 1941 р. британські війська на чолі з генералами Канінгемом та Платтом за допомогою місцевого населення визволили Ефіопію та Еритрею від фашистів. У 1944 р. Хайле Селасіє повернувся в свою столицю Адіс-Абебу, хоча до 1948 р. ця країна, разом з Еритрею та Огаденом з Сомалі перебували під управлінням британської колоніальної адміністрації. В той же період англійці над провінцією Тіграй (північ Ефіопії) поставили губернатора який став добиватися відокремлення від Ефіопії.

З 1946 р. британці намагалися вирішити долю Африканського Рогу. План міністра закордонних справ Бевіна, про створення Великого Сомалі не знайшов відгуку і тому з 1950 р. ці території були передані під управління ООН. Остання передала Ерітрею та Огаден Ефіопії 15 вересня 1952 р., а Сомалі знов опинилося під владою Великобританії та Італії, хоча вже як підмандатні території. Тільки після спеціального рішення Генеральної Асамблеї ООН від 14.05.1959 р. Великобританія змушена була надати незалежність Британському Сомалі 26 червня I960 р., а 1 липня I960 р. Британське та італійське Сомалі об'єдналися в єдину незалежну державу - Республіка Сомалі [13].

Таким чином Африканський Ріг був розділений за історичними та етно-конфесійними ознаками. Але приєднання Огадена та Еритреї до Ефіопії не було продиктовано вищеназваним принипам. Цей крок був прийнятий через стратегічні відносини Заходу з Ефіопією, а точніше з її імператором Хайле Селасіє. Більш того Еритрея для Ефіопії була стратегічно важливою територією, оскільки вона (тобто Еритрея) була єдиним виходом до моря (Червоного) для Ефіопії, а значить - єдиним шляхом що зв'язував її зі світом. Не дивно, що відразу після приєднання Ерітреї до Ефіопії, там розпочалася збройна боротьба під сепаратиськими гаслами, яку підігрівала політика Адіс-Абеби, що ліквідувала місцеве самоврядування в Ерітреї. У 1958 р. ця боротьба отримала організаційні норми, через створення в Каїрі Фронту визволення Еритреї (ФНО) на чолі з Османом Салехом Собхе.

Отже як ми вже зазначили, Африканський Ріг до середини 1960-х рр. був традиційною сферою впливу країн Заходу. Великобританія й США з часів Другої світової війни активно співробітничали з Ефіопією (Абіссінією), довгий час чи не єдиною незалежною державою Африки. Вони ж на її користь вирішили й долю колишньої італійської колонії Еритреї, яка у 15.09.1952 р. була приєднана до цієї країни. Причина тут виключно в стратегічних міркуваннях - міцна Ефіопія буде такою лише маючи вихід до моря. А маючи чисельне населення, що керується монархічною владою імператора Хайле Селасіє, Ефіопія ставала проводарем інтересів Заходу в Східній Африці і в стратегічно важливій зоні Червоного моря. Тому не дивно, що співробітництво як мінімум Вашингтону з Адіс-Абебою будувалося виключно на військово-стратегічних засадах. Про це свідчить хоча б військова допомога Ефіопії від Сполучених Штатів. Так за період з 1953 по 1974 рр. вона склала 2 мільярди 786 мільйонів доларів, тоді як допомога по економічній лінії -усього 35 мільйонів доларів [18, р. 67-68].

Саме тому, коли 12 вересня 1974 р. в країні відбувся військовий переворот і групою офіцерів з Координаційного комітету збройних сил (DERG) було скинуто імператора Хайле Селасіє, відносини між Вашингтоном і Адіс-Абебою не погіршилися суттєво. В першу чергу через тривалу майже з 1948 р. серію внутрішніх конфліктів в Еритреї, провінції Тіграй та в Огадені [17, р. 354]. Більше того, вони здавалось навіть були укріплені, так як скориставшись заколотом в Адіс- Абебі. 23 листопада 1974 р. еритрейські повстанці прорвали фронт і оточили біля Асмари (адміністративний центр Еритреї) майже усю ефіопську армію [5, с. 397].

В цій ситуації уряд DERG майже панічно шукав допомоги ззовні. Вже на початку 1975 р. революційне керівництво Ефіопії на чолі з генералом Тефері Бені почав майже відкрито зондувати грунт в різних країнах щодо отримання військово-технічної допомоги. Запитання щодо постачання зброї отримали не тільки США, а й і CPCR Підставою для цього була активна підтримка еритрейських повстанців з боку Лівії та НДРИ, а через неї і з Іраку. В США цілком розуміли, що перемога просоціалістично налаштованих еритрейців є прямою загрозою не тільки виключно інтересам США (як раз в Асмарі з 1953 р. знаходився американський пункт стратегічного зв'язку [9, с. 379]) а й інтересам Ізраїлю і його судноплавству по Червоному морю [8, с. 211].

Москва ж чекала на розвиток подій, хоча від співробітництва з новою Ефіопією, яка з кінця 1974 р. оголосила себе офіційно соціалістичною країною не відмовлялася. Лише в квітні 1976 р., коли керівництво Ефіопії оголосило програму «поглиблення національно- демократичної революції» і взяло орієнтацію на СРСР, Москва пішла на активне співробітництво з цією країною у військовій сфері і вже наприкінці року, по західним свідченням було укладено секретну угоду про військову співпрацю на 100 млн. доларів.

Слід зазначити, що в Вашингтоні неправильно розтлумачили сутність ефіопської революції. Американські дипломати, насамперед помічник держсекретаря в справах Африки Вільям Шофель вважав, що наЕфіопію можна тиснути саме в контексті військової співпраці. По контрактах кінця 1960-початку 1970-х рр. в Ефіопію продовжувало надходити американське озброєння, а її військові кадри готувалися саме офіцерами збройних сил США, які працювали там з ізраїльськими колегами [10, с. 5]. Більше того, в середині дипломатичного відомства США розгорнувся конфлікт між Африканським та Близькосхідним регіональними бюро, щодо «ефіопської політики». Окрім вирішення внутрівідомчих цілей, цей конфлікт поставив перед американським істеблішментом дилему - заради чого підтримувати Ефіопію. Зовнішньополітичні інтереси США диктували максимальне розширення союзу з Ізраїлем і для цього війна в Еритреї відповідала цілям Близькосхідного бюро. Однак, вплив Африканського бюро, співробітники якого прагнули зберегти американський стратегічний курс в регіоні, виявився пріоритетним.

По-перше, в союзі з активним просуванням Ізраїлю в країни «чорної Африки» він давав можливість Вашингтону мати на нові незалежні держави материка сильний вплив з боку Ефіопії. А по-друге, і це на наш погляд було головне - навіть слабо залежна від США Ефіопія - це якісний вплив на де-факто реального радянського союзника на Африканському Розі - Республіку Сомалі. Саме в ній, генерал Мохаммед Сіад Барре у 1969 р. оголосив себе (вперше в історії Африки) послідовником «наукового соціалізму», чим домігся від СРСР масштабної допомоги. Якраз у 1974 р. СРСР і Сомалі уклали договір про дружбу і співробітництво. В Сомалі прибули кілька тисяч радянських і кубинських цивільних та військових фахівців, розпочалися масштабні поставки зброї та військової техніки. У відповідь СРСР отримав можливість побудувати для своїх потреб ряд об'єктів в порту Бербера, насамперед пункт базування для атомних підводних човнів, військовий аеродром 1-го класу, вузли зв'язку і радіоелектронної розвідки [11, с. 11]. В умовах «холодної війни» це давало Москві отримати майже постійну військово-морську присутність в Індійському океані, що якісно впливало на стратегічний баланс між двома наддержавами на користь СРСР.

Між тим, 2 лютого 1977 р. владу в DERG захопив майор Менгісту Хайле Маріам, який оголосив прискорення будівництва соціалізму в Ефіопії по всіх лініях. І одним з перших його кроків стало припинення в травні 1977 р. співробітництва зі США. Підставою для цього була майже повна переорієнтація на СРСР, юридична база домовленостей з котрим на той момент складала вже 12 міждержавних угод.

Вже на наступний день після приходу до влади Менгісту Хайле Маріам отримав вітальну телеграму від лідера кубинської революції Фіделя Кастро Рус. Тоді ж, в лютому 1977 р., в Ефіопії вперше з'явилися кубинські генерали на чолі з Арнольдо Очоа, які прибули з Анголи для вивчення обстановки і визначення заходів щодо підвищення боєздатності ефіопської армії, яка ніяк не могла впоратися з партизанами Еритреї. 14 березня 1977 р. в Ефіопію прилетів і сам Фідель Кастро. У тісному спілкуванні з Менгісту і його соратниками він обговорив розбіжності між Ефіопією, Еритреєю, Джібуті і Сомалі [17, р. 4]. Саме після цієї зустрічі Ефіопія отримує повну підтримку Куби, а з її подачі і Радянського Союзу. Було вирішено створити «соціалістичну» федерацію, яка об'єднувала б Сомалі, Ефіопію, Джібуті і Південний Ємен (НДРЙ) [1, с. 226-227].

Однак Мохаммед Сіад Барре не захотів брати участь у цьому заході. Сомалійський диктатор чудово розумів, що при владі в «федерації» залишиться тільки один і без сумнівів ним буде лідер найбільшої і найнаселенішої країни «федерації» - Менгісту Хайле Маріам. Тому замість входження в «федерацію» Сіад Барре задумав відібрати в слабкій поки що Ефіопії район Огаден, де проживали племена ісса сомалійського походження, і тим самим частково реалізувати давно зрілу ідею створення «Великого Сомалі». Генерал Мохаммед Сиад Барре планував за два-три місяці розгромити ефіопську армію, вважаючи, що за такий короткий термін ніхто Ефіопії допомогти не в змозі.

Між тим, вже з травня 1977 р. розпочалися масштабні поставки зброї в Ефіопію з СРСР, ЧССР і НДР. Радянські фахівці і радники направляються в Ефіопію на підставі розпорядження Ради Міністрів СРСР №1823 від 13 серпня 1977 р. Однак ще раніше наказами Міністра оборони СРСР і головкомандуючих видів збройних сил СРСР в Ефіопію відряджаються радянські військові фахівці. Головним військовим радником призначається заступник командувача Повітрянно-десантних військ (ПДВ) генерал-лейтенант П. Чаплигін. Факт призначення генерала ПДВ головним військовим радником знайшов своє відображення в темпі (виключно військово- транспортною авіацією) й номенклатурі поставок озброєння в Ефіопію. Зокрема, Ефіопія стала однією з небагатьох країн, куди поставлялися авіадесантної самохідні установки АСУ-57 і бойові машини десанту БМД-1 [11, с. 42]. африканський ріг сомалійський конфлікт

В цих умовах генерал Барре ініціював 23 липня 1977 р. вторгнення в провінцію Огаден, де у 1964 р. сомалійська армія зазнала першої поразки від вишколеної американцями армії імператорської Ефіопії. Тепер на користь сомалійцям грав фактор раптовості, повної мобілізації заради «ідеї Великого Сомалі» не тільки громадян Сомалі але й населення Огадену, а також фактор розпочатих структурних змін в ефіопській армії. Не останнім став і аспект вибору, який сомалійський диктатор намагався поставити як перед Москвою (кого з союзників підтримати - старого, надійного і стратегічно важливого Сомалі, чи нового і географічно більшого - Ефіопію) так і перед Вашингтоном (Ефіопія вже радянський союзник, Сомалі може бути союзником США з чудовою військово-морською базою в Бербері). А для того, що б цей аспект спрацював, в перший же день війни, Сіад Барре оголосив Огаден частиною Сомалі і звернувся за допомогою до всіх мусульманських країн (головним чином союзників США), і до КНР.

У ситуації, що виникла, в Москві чудово розуміли, що Сомалі цілком реально може потрапити у сферу впливу КНР, що в той час було навіть більш небезпечно ніж попадання країни під вплив США. Причому ні СРСР ні США ні при яких обставинах не могли втратити сферу впливу в Східній Африці. Саме через це, США, відразу ж після початку війни за Огаден і офіційної відмови Сіада Барре від марксизму політично підтримали Сомалі в боротьбі за національну ідею, але Мохамед Сіад Барре чекав насамперед військову підтримку, і саме тут СРСР отримав колосальну перевагу в цьому конфлікті. У вищому керівництві Радянського Союзу розуміли, що американці ні в якому разі не будуть поставляти зброю, а тим паче військових в Могадішо, оскільки нещодавній в'єтнамський провал сильно підірвав довіру американського суспільства до вищого керівництва країни. Тому США в даному конфлікті відігравали скоріше роль спостерігача (хоча в той же час вели переговори з КНР). СРСР в свою чергу зробив ставку на Ефіопію, як країну, яка де-факто стала жертвою прямої агресії. Саме формулювання «Сомалійська агресія 19771978 рр. проти Ефіопії» стало офіційною класифікацією цього конфлікту в СРСР і дуже швидко знайшло своє закріплення в довідково-енциклопедичної літературі «для військових» [3, с. 691]. Така оперативність радянської офіційної історіографії характерна лише для цього конфлікту, що підтверджує вкрай важливу роль радянського вибору літа-осені 1977 р.

Такий вибір, на наше переконання, був обумовлений не стільки регіональними аспектами протистояння зі США в рамках «холодної війни», скільки небезпекою отримання її нового фактичного і ідеологічного фронту у вигляді Китайської Народної Республіки. Саме КНР в кінці 1970-х років основним суперником СРСР в конфлікті на Африканському Розі і в цілому у зовнішній політиці в рамках соціалістичного табору і країн «третього світу», яка намагається створити свою сферу впливу [14]. На той час Пекін вже давно вважав своїм головним ворогом не «імперіалізм» США, а «соціал-імперіалізм і гегемонізм» СРСР. Цим сповна скористалися американці, адже тепер вони могли діяти проти СРСР найбільшою сухопутною армією. Тож не було великою несподіванкою, що США дуже зраділи такому великому «другому фронту» проти Москви і вже готували грандіозну програму модернізації китайської армії, адже загартування в Огаденській війні китайські аналоги радянської техніки з тріском провалили.

12 листопада 1977 р. в Москву з офіційним візитом прибув лідер Ефіопії Менгісту Хайле Маріам. Його вояж, що тривав майже 2 тижні носив характер ухвалення стратегічних угод майже по усьому спектру економічних і політичних відносин між двома країнами [2, с. 4-32]. Тобто мова йшла про домовленості вже мирного часу (так в офіціальному джерелі, хоча насправді, Менгісту прибув за військовою допомогою з боку СРСР та інших країн соціалізму, однак точні данні як про ці перемовини «спеціального» характеру, так і про реально ухвалені обсяги допомого Москви й досі не відомі).

Розуміючи те, що Москва і де-факто і де-юре відмовилася від підтримки Сомалі, 13 листопада 1977 р. Сіад Барре оголосив всіх радянських і кубинських громадян на теренах країни персонами non grata. Причому урядом країни було відпущено лише тиждень на евакуацію представників СРСР і Куби, а всі їх матеріальні цінності оголошені конфіскованими. Цим кроком сомалійський керівник намагався зберегти інфраструктуру бази в Бербері як ключовий елемент в дипломатичній «грі» з американцями. Однак20 листопада в гавань столиці Сомалі Могадішо увійшов великий десантний корабель Тихоокеанського флоту проекту 1171 «50 років шефства ВЛКСМ» і висадив десант 55-ї дивізії морської піхоти. Радянські бійці не тільки змогли швидко евакуювати громадян соціалістичних країн з Сомалі, а й ліквідувати всю стратегічну інфраструктуру бази Бербера. Одночасно кораблі 8-ї оперативної ескадри ВМФ СРСР заблокували узбережжя країни і не дали інтернаціоналізувати конфлікт ані країнам заходу, ані мусульманським державам [12].

Саме цими кроками війна за Огаден політично була виграна СРСР. Розгром сомалійської армії був лише справою часу, яку прискорила активна військово- технічна допомога Москви [15, с. 169]. Вона виявилась абсолютно неочікуваною на Заході, рівно як і героїзм та професіоналізм кубинських воїнів-інтернаціоналістів, що зробили основну «погоду в цій війні».

Як наслідок, програвша війну Республіка Сомалі без бази в Бербері, виявилась не потрібного США. І хоча територія країни і увійшла у склад Центрального командування збройних сил США, це не розширило сферу впливу Вашингтону в Африці [8, с. 64, 67]. Що ж до КНР, то лише постачанням військової техніки китайського виробництва, але радянських зразків, Пекін намагався за рахунок Сомалі отримати свою сферу впливу в Східній Африці, але в підсумку, трохи пізніше сам потрапив під сферу впливу США. Також, як нам здається КНР випробовував своє озброєння проти радянського, щоб зрозуміти, чи готовий Китай, в разі необхідності вести повномасштабну війну з СРСР. Однак марно - КНР в той час вимушена була продавати зброю, а у Сомалі коштів вистачило максимум на полк китайських винищувачів J-6 (МІГ-19С) [16, с. 14-15] і невеликий арсенал наземної техніки.

Список використаних джерел

1. Бальфур С. Фидель Кастро: Пер. с англ. -Ростов-на-Дону: Феникс, 1997.

2. Визит Менгисту Хайле Мариама в СССР 12-26 ноября 1977 года. Документы и материалы. - М.: Политиздат, 1977.

3. Военный энциклопедический словарь / Под ред. Н. В. Огаркова. -М.: Военное издательство, 1984.

4. Вожди и тираны XX века / под ред. Гришко Р. Н. - Минск: Современный литератор, 1997.

5. Войны второй половины XX века / под ред. А. Гордиенко. - Минск: Литература, 1998.

6. Горносталев А. Объекты инфраструктуры в интересах Объединённого Центрального командования США И Зарубежное военное обозрение. - 1989. -№11. - С.64-72.

7. История Второй Мировой войны 1939-1945 гг. / под ред. Н. В. Огаркова. -М., 1975.

8. Кальвокоресси П. Мировая политика 1945-2000. - М.: Международные отношения, 2003. - Книга 2.

9. Лавренов С. Я., Попов И. М. Советский Союз в локальных войнах и конфликтах. -М.: ACT, 2003.

10. Машин В. Персидский залив в планах и политике Запада. -

11. M. : Международные отношения, 1985.

12. Мураховский В. И. Война между Эфиопией и Сомали / Под ред. Г. В. Шубина. -М.: Центр стратегической конъюнктуры, 2016.

13. Независимое военное обозрение. - 1997. - №43.

14. Новейшая история арабских стран Африки / под ред. А. А. Громыко. -М.: Наука, 1990.

15. Поспелов А. С. СРСР, КНР та КНДР - центри сил соціалістичного табору в локальних та регіональних конфліктах 1970-1980-х рр. // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. - Одеса, 2016. - Вип.12. - С.39-41.

16. Россия (СССР) в локальных войнах и военных конфликтах второй половины XX века / Под ред. В. А. Золотарёва. - М.: Кучково поле, 2000.

17. Федорченко А. Котлобовский А., Хаустов А. Непризнанный в своём отечестве // Авиация и время. - 1995. -№5.-С.2-15.

18. Fred Halliday Maxine Molyneux «Ethiopia's Revolution from Above» in MERIP Reports No.106 Horn of Africa: The Coming Storm. (Jun. 1982).

19. Gebru Tareke «The Ethiopia-Somalia War». - L., 2005.

20. Bal'fur S. Fidel'Kastro: Per. s angl. - Rostov-na-Donu: Feniks, 1997.

21. Vizit Mengistu Khayle Mariama v SSSR 12-26 noyabrya 1977 goda. Dokumenty imaterialy. -M.: Politizdat, 1977.

22. Voyennyy entsiklopedicheskiy slovar' / Pod red. N. V. Ogarkova. -M.: Voyennoye izdatel'stvo, 1984.

23. Vozhdi і tirany XX veka / pod red. Grishko R. N. - Minsk: Sovremennyy literator, 1997.

24. Voyny vtoroy poloviny XX veka / pod red. A. Gordiyenko. - Minsk: Literatura, 1998.

25. Gornostalev A. Ob”yekty infrastruktury v interesakh Ob”yedinonnogo Tsentral'nogo komandovaniya SSHA (USA) // Zarubezhnoyevoyennoye obozreniye. - 1989. - №11. - S.64-72.

26. Istoriya Vtoroy Mirovoy voyny 1939-1945 gg. / pod red.

27. N. V. Ogarkova. -M., 1975.

28. Kal'vokoressi P. Mirovaya politika 1945-2000. - M.: Mezhdunarodnyye otnosheniya, 2003. -Kniga 2.

29. Lavrenov S. Y., Popov I. M. Sovetskiy Soyuz v lokal'nykh voynakh і konfliktakh. -M.: AST, 2003.

30. Mashin V. Persidskiy zaliv v planakh і politike Zapada. - M.: Mezhdunarodnyye otnosheniya, 1985.

31. Murakhovskiy V. I. Voyna mezhdu Efiopiyey і Somali / pod red. G. V. Shubina. - M.: Tsentr strategicheskoy kon”yunktury, 2016.

32. Nezavisimoyevoyennoye obozreniye. - 1997. - №43.

33. Noveyshaya istoriya arabskikh stran Afriki / pod red. A. A. Gromyko. -M.: Nauka, 1990.

34. Pospielov A. S. SRSR, KNR ta KNDR - tsentri sil sotsialistichnogo taboru v lokal'nikh ta regional'nikh konfliktakh 1970-1980-kh rr. // Naukoviy visnik Mizhnarodnogo gumanitarnogo universitetu. - Odesa, 2016. - Vip.12. - S.39-41.

35. Rossiya (SSSR) v lokal'nykh voynakh і voyennykh konfliktakh vtoroy poloviny XX veka / Pod red. V. A. Zolotarova. - M.: Kuchkovo pole, 2000.Fedorchenko A., Kotlobovskiy A., Khaustov A. Nepriznannyy v svoyom otechestve // Aviatsiya і vremya. - 1995. - №5. -S.2-15.

36. Fred Halliday Maxine Molyneux «Ethiopia's Revolution from Above» in MERIP Reports No.106 Horn of Africa: The Coming Storm. (Jun. 1982).

37. Gebru Tareke «The Ethiopia-Somalia War». - L., 2005.

Размещено на Allbest.ru