Інакомислення молоді в УРСР 1950-1970-х рр. як виклик "ідеологічній єдності" радянського суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інакомислення молоді в УРСР 1950-1970-х рр. як виклик "ідеологічній єдності" радянського суспільства

Стрижневими елементами ідеологічної матриці, що пронизувала усі сфери життя радянської системи, виступали гасла «морально-політичної єдності суспільства» і формування «нової радянської людини». Реалізація цих постулатів вимагала постійної боротьби за уніфікацію всього освітнього, медійного, культурного простору, вихолощення національних особливостей до рівня етнографічних елементів, запобігання різноманітним проявам «антирадянщини».

Молодіжне середовище завжди виступало найбільш чутливим і критичним до дійсності, гостро реагуючи на розбіжності між декларованими гаслами і реаліями сьогодення. Хоча здебільшого критичні міркування і вчинки молоді не стосувалися напряму державного ладу, однак вони засвідчували провал ідеї монолітної ідеологічної єдності в молодіжному середовищі, виступали опосередкованими маркерами часткової нелояльності владі, а відтак знаходились в центрі уваги партійних і радянських структур та органів держбезпеки.

У представленій статті аналізуються окремі прояви нонконформізму з боку студентської молоді та учнів професійно-технічних закладів в УРСР у добу «відлиги» та «застою» та визначається їх місце у формуванні і підтримці «ідейно-політичної єдності» радянського суспільства і конструюванні «радянської людини».

Джерельною базою дослідження слугують документи КДБ, які зберігаються у Галузевому державному архіві СБУ, зокрема спецповідомлення і донесення КДБ до ЦК Компартії України, матеріали контрольно-наглядових справ за оперативною діяльністю управлінь КДБ по лінії молоді і інтелігенції, а також документи ЦК Компартії України, що містяться у ЦДАГО України. Стаття є логічним продовженням нашої попередньої наукової розвідки, присвяченої «антирадянській» поведінці» школярів у 1960-70-ті рр. [11].

Спектр шкідливих «проявів» полягав у широкій палітрі - від неправильних смаків, поглядів і окремих висловлювань до створення організацій і об'єднань антирадянського спрямування.

Університетський дух вільнодумства, висока концентрація осіб з критичним мисленням як з боку викладачів, так і студентів перекреслювали утопічну ідею виховання, через систему вищої освіти, людей, безмежно відданих радянській владі.

Наведемо кілька прикладів, що демонструють розмаїття нонконформізму у студентському середовищі.

На початку I960 року в студентському гуртожитку Української академії сільськогосподарських наук протягом двох тижнів демонструвалась виставка різних абстракціоністських творінь, яку відвідували студенти. Серед них знайшлись і такі, що захоплювались цією виставкою, а творчість Серова, Айвазовського, Репіна «називали суздальською мазнею». Студентка Планова, оглянувши «картину», де на чорному фоні було зображено колесо, трикутник і ланцюг (що за думкою автора повинно означати сім'ю), вигукнула «О, это великолепно и страшно оригинально» і записала відгук: «О, милые, вы далеко пойдете» [14, арк. 276].

Вердикт секретаря ЦК КП України з ідеологічної роботи А. Д. Скаби недвозначно продовжував цю думку: «Дійсно, там, де осторонь цієї справи стоїть дирекція і партійна організація вузу, можуть зайти дуже далеко» [14, арк. 276].

Промовистою є довідка про стан ідейно-виховної роботи серед студентів Станіславського педагогічного інституту від 8 лютого 1957 р. Зокрема, заступник Міністра освіти УРСР Ф. Овчаренко доповідав в ЦК КП України, що «деякі комсомольці поверхово вивчали матеріали XX з'їзду КПРС, внаслідок чого в 1955-1956 навчальному році 14 комсомольців мали академічну заборгованість, а окремі студенти виявили нерозуміння політики нашої партії. Студентка 2 курсу історико- філологічного факультету Раїса Снігар у розмові заявила: «Навіщо партія хвалиться успіхами, навіщо вихваляти партію. Чи не буде в цьому новий культ?». Вказувалось, що студентка Снігар не бере активної участі у громадському житті інституту і мотивує це тим, що активістів, мовляв, не люблять, бо активісти часто компрометують себе. Так, вона розповіла, що її батько-комуніст залишив сім'ю і вже другий рік нічим не допомагає. Інші студенти в розмові між собою часто називають країни народної демократії «друзями- демократами» і звинувачують їх у ряді труднощів, які є в нас, зокрема щодо постачання нашому населенню продуктів першої необхідності (цукру, олії та ін.)» [13, арк. 19].

Документ формує уявлення про спектр «відхилень» від образу «нормальності» радянського студента. Так, студентка 3 курсу історико-філологічного факультету Мінюк не хоче вступати до комсомолу, мотивуючи це тим, що нічого хорошого не бачить в комсомолі. Та ж Мінюк заявляє, що вона вірить у надприродні сили, вірить в бога. Студенти фізико-математичного факультету Василь Сухоребрий (2 курс), Тарас Соловко (2 курс), Геннадій Лопан (2 курс) навіть не знають, коли проходитиме VI Всесвітній фестиваль молоді. Група студентів часто слухала передачі радіостанції «Вільна Європа». У розмові студенти заявляли, що вони знають про те, що радіостанція «Вільна Європа» передає цілковиту брехню, але їм цікаво послухати, щоб знати, що вони про нас говорять» [13, арк. 19].

Під час республіканської наради з питань перебудови робот вузів у світлі вимог Закону про народну освіту у травні 1960 р. секретар ЦК ЛКСМУ Куцуєв наголошував: «Деяка частина студентів підпадає під вплив буржуазної ідеології, безмірно захоплюється «творінням» абстракціоністів та сюрреалістів, некритично оцінює образи книг Ремарка і других співців загубленого покоління і під їх впливом замикається у вузькому колі особистих інтересів. Індивідуалізм та скептицизм, моральна нестійкість цих людей часом приводить до політичного падіння, до повного розкладу особи» [14, арк. 283].

Для ілюстрації цього «падіння» використовувались, як правило, каяття студентів. Так, наприклад, звучить зізнання колишнього студента неназваного у документі столичного університету Некрутенка, який розповідав у листі про еволюцію свого падіння: «Мені дуже тяжко говорити про це. Але я зроблю це тому, що мені хочеться дихнути вільніше, відчути себе справжньою людиною... Це, якщо хочете, сповідь. Все почалося з того, що будучи на першому курсі, я зацікавився іноземною літературою... Я перестав бачити хороше навколо себе. По-моєму, хороше могло бути тільки там, на Заході, і я прагнув все більше і більше про життя і мистецтво Заходу. Дух нігілізму, що вселився в мою душу, заставляв мене робити дурості і необдумані вчинки, які зводились до заперечення всього хорошого в нашій дійсності... Я почав втрачати обличчя людини. Я став втрачати товариство, яке мене оточувало, я почав втрачати Батьківщину, яка мене виростила. Я став на шлях зради. Ось еволюція, яку я пройшов» [14, арк. 283]. Подібні зізнання зустрічаються з непоодинокою частотою у матеріалах архіву КДБ. їх вирізняє схожість риторики, подібність заключних пасажів на кшталт: «встав на шлях виправлення», «визнав провину», які є лише видаванням бажаного за дійсне і спотворює зміст допитів і пояснень «винуватців» подій.

Прояви студентського нонконформізму мали й виразно національно-культурне забарвлення. У травні 1968 р. КДБ УРСР повідомляв в ЦК Компартії України, що групою студентів Одеського державного університету на машинці редакції багатотиражної газети університету було виготовлено машинописним способом українською мовою журнал «Коло». Журнал видрукований на 21 аркуші і містив вірші Л. Костенко і М. Вінграновського. На шпальтах журналу містилося занепокоєння станом української культури і української мови: «Передова українська молодь не може помічати зникнення з історичної сцени (шляхом розчленування) української нації і культури. Знищується сама основа національної самосвідомості, в той час як три народи, які мають спільне походження, мають однакові права на існування» [1,арк. 11-12].

«Передова українська молодь клянеться у своїй рішучості виправдати надії своїх багаточисельних пращурів, які передали їй свої звичаї, свою пісню, свою радість і свою муку з рук в руки. Нас турбує зростання аполітичності особи, байдужість молодих людей до важливих проблем українського народу, мови та етнографії.... Бюрократизація сучасної влади... жахлива тим, що вбиває віру народу у комуністичну правду, - йшлося у журналі [1, арк. 11].

Ініціатором випуску і редактором журналу став студент-заочник 2 курсу філологічного факультету Одеського державного університету Аксарін Євген Леонідович. У виданні журналу допомогу надавав Суховецький Микола Михайлович, студент 3 курсу українського відділення філологічного факультету Одеського державного університету.

Слід наголосити, що обидва студенти у майбутньому реалізувалися як визнані літератори і письменники, послідовні патріоти України.

Занепокоєння студентів національним питанням свідчило про прагнення молоді розібратися у невідповідності теорії і практики, пропагованих догм і реалій життя.

Як писав Євген Аксарін, «усі ми були протестанти - у широкому, глибинному сенсі, причаєні, не публічні протестанти. Після лекцій у нашій комірчині точилися палкі дискусії на сакраментальні теми: «Хто винен?» і «Що робити?» Десь посередині однієї з таких вечорових розмов Михайло (зненацька, як мені видалося) запропонував створити підпільний рукописний альманах «Коло» (бо жми -коло однодумців).

Микола Суховецький згадує окремі аспекти цієї події: «Почалося ціле слідство. Почали їздити додому до Євгена Аксаріна у Миколаївську область, почали дізнаватися ще в когось. І, нарешті, зробили цілу справу. В обкомі комсомолу зазвучали доповіді: «В Одесском университете поднял голову молодой национализм». Треба сказати, що це все-таки була весна 1968 року, і всю цю справу, як не дивно, «спустили на гальмах». Пізніше керівник моєї дипломної роботи, відомий літературознавець, лауреат Шевченківської премії Василь Фащенко сказав, що якби це сталося на рік пізніше - витурили б з університету без будь-яких роздумів. Але це все було ще до введення радянських танків до Чехословаччини. Тому постаралися все це діло якомога тихіше провести і зам'яти» [8].

Зі слів вдови Євгена Аксаріна Наталії Волкової, яка надала нам інтерв'ю, через неприємності з КДБ все- таки знайшли привід для відрахування Є. Аксаріна з філологічного факультету Одеського університету, а закінчував він заочно Львівський університет [10].

Фактор «Празької весни» тяжів над авторами журналу і надалі. Як розповідає М. Суховецький, «коли вже сталося вторгнення радянських військ до Чехословаччини, до моєї кімнати заходили якісь хлопці, зокрема, з юридичного факультету, підкидали анкети: «Мы, «Организация 21 августа 1968 года»...» - це ж війська були введені 21 серпня 1968 року...» - считаем, что мы должны бороться» і т.д. Домагалися, щоб я розповів про свої наміри. Я відразу зрозумів, що це провокація, відмовився з ними говорити, викинув ту анкету. Потім до мене приходили, перекидали книжки на шафі - все це тривало аж до нового 1969 року. Нарешті ці люди, які належали до влади, вирішили, що на нас великих успіхів вони не здобудуть, поступово ця подія забувалася» [7].

В інтерв'ю Василю Овсієнку Микола Суховецький так визначає мотивацію своїх дій та їх значення: «Я думаю, наш альманах був таким начебто легким повівом вітру, ним одеська студентська молодь у 1968 році, не думаючи, сказала літеру «А» в своєму ідейному зростанні, що неможливо жити в такій сталінській чи постсталінській задусі. Ми захотіли якогось розвитку, ми повірили тим балачкам, які побутували в пресі в період «хрущовської відлиги». Але виявляється, що кардинально нічого не змінилося, імперія існувала, її захисники існували. І навіть такий легкий подув молодої революційної думки, такої ще невинної, страшно сколошматив охоронців тодішньої червоної імперії» [7].

Примітним є той факт, що органи держбезпеки фіксували прояви інакомислення студентів не тільки гуманітарних спеціальностей, які в силу специфіки змісту дисциплін містять потенціал для критичної оцінки дійсності. Так, КДБ УРСР 10 вересня 1965 р. повідомляло в ЦК КП України, що серед студентів фізичного факультету Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка поширюється лист з приводу арешту органами КДБ ряду осіб за антирадянську діяльність. У тексті листа йшлося про арешти діячів науки, мистецтва, літератури, зокрема І. Светличного, М. Гориня, Б. Гориня, І. Геля та ін. щодо звинувачення у буржуазному націоналізмі. Студенти у листі висловлювались, до певної міри, риторично: «Нас дещо бентежить сама постановка питання, оскільки неясно, як після 48 років з часу встановлення радянської влади, у період переходу від соціалізму до комунізму в країні може виникати націоналізм і притому буржуазний. А грунт?». «В Києві у минулому і в цьому році були випадки, коли заборонялись вечори української поезії, розганялись диспути, затримувались особи, які були присутні на диспутах, через того ж «буржуазного націоналізму». Чи не змішуються тут два поняття - буржуазний націоналізм і пропаганда національної культури? Чи справді виправдані такі методи боротьби з проявами «буржуазного націоналізму»? [З, арк. 281].

За даними КДБ, протягом 1974-1978 рр. зафіксовано 2480 випадків поширення анонімних документів ворожого змісту і 72 випадки псування засобів наочної агітації. Себе проявили як автори 1970 осіб, що поширювали 6727 примірників листівок, вчинено 510 надписів, спрямовано у різні інстанції 3345 анонімних листів [6, арк. 286].

У документах держбезпеки використовується синонімічне і водночас зведене воєдино найменування цих авторів, як «націоналістичних, сіоністських, церковно-сектантських та інших антирадянських елементів», а також «окремих політично незрілих осіб, які підбурюються зарубіжною антирадянською пропагандою».

Документи виконувались викривленим скорописом, друкованими літерами, шляхом наклеювання текстів, вирізаних з типографських видань, а також із залученням трафаретів і друкарсько-множувальної техніки.

За своєю спрямованістю виділялись такі види «анонімок»: погрози на адресу окремих керівників партії і уряду - 2%; погрози на адресу місцевого партійно-радянського активу - 13%; націоналістичного характеру -15%, з них проявів українського буржуазного націоналізму - 12%, єврейського - 3%; антипартійного, провокаційного та іншого змісту - 70% [6, арк. 287].

Зміст анонімних документів здебільшого визначався як наклеп на внутрішню і зовнішню політику КПРС і радянського уряду, спроби ревізії марксистсько- ленінського вчення, русифікацію в Україні, наявність антисемітизму, негативні реагування на важливі політичні заходи, зокрема обговорення проектів і прийняття Конституції СРСР і УРСР, недоліки у постачанні продуктами харчування, підвищення цін на окремі товари.

Дані про встановлених авторів анонімних документів показує, що за соціальним походженням серед них переважають службовці, студенти, учні, пенсіонери (56%), особи без певних занять, ті, що відбувають покарання, психічно хворі (13,4%), робітники - 22,4%, колгоспники - 8,2% [6, арк. 289].

Примітно що у числі вказаних категорій осіб близько половини становила молодь у віці до ЗО років. За освітою: з вищою - 15%, з середньою - 47%, з нижчою - 38%. Серед встановлених авторів 93 члени КПРС і 157 членів ВЛКСМ [6, арк. 289].

Окрема увага з боку КДБ приділялась учням професійно-технічних закладів. Об'єктами розробки органів держбезпеки ставали «націоналістичні, ревізіоністські та інші ідейно ворожі висловлювання, факти прослуховування і поширення антирадянських зарубіжних радіопередач, знищення і псування державних прапорів, портретів керівників нашої партії і держави, засобів наочної агітації, групові антигромадські прояви, незаконне зберігання і виготовлення вогнепальної зброї та інші негативні явища» [2, арк. 140].

За вказані прояви органами КДБ в 1979-1980 рр. було профілактовано 105 учнів профтехучилищ (в Запорізькій області - 14, Донецькій - 12, Дніпропетровській - 8, Ворошиловградській - 7, Івано-Франківській, Тернопільській, Хмельницькій - по 6, по інших областях республіки - 46 чол.), в т.ч. 21 - за висловлювання націоналістичного та ідейно ворожого характеру, 14 - за прослуховування і поширення зарубіжних антирадянських радіопередач, З-за спроби зради Батьківщини у формі втечі за кордон, 10 - за псування державних прапорів і засобів наочної агітації, наруги над портретами видатних діячів радянської держави, 28

- за незаконне зберігання і виготовлення вогнепальної зброї [2, арк. 140].

Причини виникнення подібних явищ панівна ідеологія пояснювала акціями ідеологічних диверсій спецслужб противника, недостатньою роботи адміністрацій, інженерно-педагогічних робітників і громадських організацій профтехучилищ щодо ідейно-політичного виховання учнів, прищеплення їм високих патріотичних почуттів, класової свідомості і непримиренності до буржуазної ідеології.

Арифметично чітко називалась градація вищеназваних чинників: першість мала політична незрілість окремихосіб-50,5%; 30,5% «ідейно шкідливих проявів» здійснювалась під впливом зарубіжних радіопередач; 16,2% - під впливом антирадянських, націоналістичних елементів і церковно-сектантських авторитетів; 2,8% - на Грунті необлаштованості у побуті і неправомірних дій з боку посадових осіб [2, арк. 141].

У системі професійно-технічної освіти особливу недовіру викликали інженерно-педагогічні працівники, які приймались на роботу в училища, «не маючи необхідних якостей, ідейної переконаності, які своєю поведінкою і вчинками компрометують звання радянського педагога-вихователя» [2, арк. 143]. Зокрема, йшлося про те, що викладачі військової підготовки «привчають молодь до розлиття горілчаних напоїв, з'являються на заняттях у нетверезому стані, влаштовують спільно з учнями колективні пиятики». Вважалось також, що пияцтву учнів сприяє також порушення розпорядження Ради Міністрів УРСР від 31 грудня 1968 р., яким тільки у виключних випадках дозволена видача грошей учням взамін сніданків і вечерь. Натомість у профтехучилищах республіки грошова компенсація учням за харчування мала систематичний характер [2, арк. 142].

Саме тому, за даними КДБ, в 1979-1980 рр. органами держбезпеки республіки було профілактовано 52 інженерно-педагогічних працівники профтехучилищ (вдвічі менше порівняно з учнями), з них: 10 - за прояви українського буржуазного націоналізму, 20 - за висловлювання ревізіоністського і ідейно ворожого характеру, 11 - за прослуховування і поширення, в т.ч. й учнями, антирадянських зарубіжних радіопередач, 11 - за інші нездорові прояви [4, арк. 139-144].

Для органів держбезпеки і силових структур важливо було демонструвати зв'язок і залежність між рівнем ідейного виховання і здійсненням правопорушень. Така детермінація спрощувала пошук винних і дозволяла рапортувати про розкриття серйозних антидержавних злочинів. Так, КДБ повідомляло, що «внаслідок все ще слабкої політичної пропаганди тільки у першому півріччі 1980 р. 3253 учнів вчинили кримінальні діяння: 34 вбивства, 153 зґвалтування, 322 грабунки, 235 злісних хуліганських проявів, 618 крадіжок державного і особистого майна. В одинадцяти областях відзначалося зростання кримінальної злочинності, зокрема в Житомирській області - майже в три рази, Вінницькій на 37,5%, Чернігівській - 34,8%, Донецькій - 27%, в м. Києві -21,8%» [4, арк. 141].

Примітно, що у пошуку антирадянщини силовики вдавались до інспірування конфліктів, про що в ГДА СБУ знаходимо цікавий документ.

Так, 10 квітня 1974 р. КДБ УРСР спецповідомленням інформував ЦК Компартії України про «груповий хуліганський прояв молоді» у м. Нікополі. Підставами для кваліфікації події як групової було названо 36 виявлених учасників групи, у т.ч. 12 учнів, 17 чоловік робітничої молоді [5, арк. 263].

Фабула документа КДБ дивним чином не містить опису сутності хуліганських дій, однак вказує, що переважна більшість населення м. Нікополя висловлює обурення діями хуліганів та схвалює заходи боротьби з ними. Зокрема, наводяться слова мешканки міста П. А. Вишнякової: «У нас в Нікополі молодь «застрайкувала». їм, бачите, мало свободи. Скажіть, не дурні? їх треба вбити через одного, щоб дійшло до них. Сподіваюсь, наведуть порядок. Я тільки не розумію, якої ще свободи надо цій «молоді» [5, арк. 264].

Для з'ясування обставин справи автор статті взяв інтерв'ю у безпосереднього учасника подій Віктора Криливця, 1956 р.н. (на той час учень ПТУ №38 м. Нікополь), який разом з Олександром Бредихіним, 1954 р.н. (на той час учнем 4 курсу Нікопольського металургійного технікуму), отримали вогнепальні поранення під час придушення «хуліганських дій» [9].

За словами респондента, 7 квітня 1974 р. у міському будинку культури, під час танців, до одного з хлопців, який пив пиво і тримав в руках хвіст скумбрії, придбаної у буфеті, несподівано підійшли двоє міліціонерів, які без пояснення причин повалили його, порвали светр і здійснили спробу затримання. Молодий чоловік виявив спротив, йому підійшли на допомогу друзі, обурені безпідставністю нападу. У відповідь на це міліція, враховуючи близькість відділку, покликала підкріплення, у т.ч. пожежників. Почалась масова бійка між молоддю і силовиками, для придушення якої спрямували 4 взводи солдат з автоматами [9].

Парадоксальною, на перший погляд, є особлива увага до цього епізоду саме КДБ, адже маємо справу з типовим прикладом радянської міліцейської сваволі в умовах відсутності правової держави. Насправді, органи держбезпеки відчули шалений страх перед можливістю групового спротиву владі, адже цим епізодом молодь продемонструвала, що здатна гуртуватися і захищати свої права [12].

Для того, щоб «прив'язати» справу до КДБ і обгрунтувати загрози держбезпеці, у документі фіксуються випадки нібито провокаційних чуток про події у Нікополі у передачах «радіопорушників» та в приватних листах за межі області, в яких говориться, що «в Нікополі був переворот державний», «було повстання шпани», «пожежні машини змивали кров з тротуарів». На цій підставі зазначалось про посилення боротьби з витоками інформації за кордон по міжнародному телефонному зв'язку, телеграфу, внутрішньорадянському і міжнародному листуванню, а причинами явища було названо відсутність виховної роботи серед молоді у навчальних закладах.

За словами В. Криливця, у поведінці молоді не існувало жодної антирадянщини, жодних хуліганських дій, також неправдивими є свідчення КДБ про алкогольне сп'яніння одного з учнів технікуму, про що йдеться у документі. Незважаючи на це, в результаті закритого судового засідання, яке проходило у смт. Томаківка, молоді люди отримали від 3 до 4 років ув'язнення.

Самого В. Криливця врятував той факт, що постріл в нього здійснив військовий, і військова прокуратура вирішила закрити справу [9].

Здійснений точковий аналіз молодіжного інакомислення у 1950-70-ті рр. дозволяє екстраполювати на ці явища методологічні позиції Олексія Юрчака про непродуктивність бінарної моделі аналізу радянського суспільства другої половини XX ст., за якою поведінка людини може мати тільки два смисли - або підтримка системи, або спротив їй [15]. Такі інтерпретації хибують на спрощення, створюють ілюзію поділу суспільства на дві групи, тоді як «відтінки» поглядів, матриць світосприйняття, способів думання і вчинків громадян СРСР являють собою набагато яскравішу палітру.

Частина молоді щиро вірила в комуністичні ідеали і цінності, відтворювала і пропагувала їх.

Інша частина прагнула розібратись у причинах невідповідностей між декларованим і фактичним станом речей в економіці, зовнішній і внутрішній політиці, соціальній і культурній сферах. Демократизація суспільного життя, критика культу особи Сталіна, реабілітація в'язнів ГУЛАГу викликали зростання інтересу молоді до політичних процесів.

Третя група на підставі цього аналізу пропонувала шляхи реформування, однак у рамках існуючої політичної системи.

Четверта група виходила з радикальними ідеями суверенізації, повалення існуючого ладу, допускала силовий, збройний шлях досягнення мети.

Усі групи, за винятком останньої, у публічній сфері та офіційному дискурсі одягали, як правило, маски байдужості або лояльності режиму.

Як зазначає О. Юрчак, «нормальна» радянська людина не є ні активістом, ані дисидентом. Вона бере участь у формуванні й відтворенні офіційного ідеологічного дискурсу, але робить це в основному на рівні форми висловлювань, одночасно наділяючи їх новими, несподіваними змістами. У результаті такого ставлення до висловлювань і ритуалів радянської системи «нормальна людина» створює нові простори вільної дії, які офіційний дискурс системи не В ЗМОЗІ описати і яких система не очікує, оскільки вони не збігаються з її дискурсом, але й не перебувають в опозиції до нього» [15, с. 16]. Ці простори вільної дії виявлялися у різних контекстах - університетських коридорах і кухнях, квартирах друзів і лабораторіях, парках і кочегарках.

Переважна більшість молоді доби пізнього соціалізму, які висловлювали у той чи інший спосіб нонкомформістські ідеї, не ідентифікували себе з дисидентами, не пов'язували себе з «антирадянщиною», тим більше не перебували у складі дисидентських організацій. Постійне виявлення і викриття груп, об'єднань та організацій здебільшого є вигаданим конструюванням дійсності з боку КДБ.

Список використаних джерел

1. Галузевий державний архів Служби безпеки України. - Ф.16. - Оп.1. - Спр.963. -408 арк.

2. Інтерв'ю Василя Овсієнка з Миколою Суховецьким.12.02.2011.- Режим доступу: http://archive.khpg.org/index.php?id=1204708627

3. Інтерв'ю Миколи Михайловича Суховецького // Одеська хвиля-4. Документи, твори, спогади в'язнів сумління / Упор. П. Отченашенко, О. Різників, Д. Шупта. - Одеса: Друк, 2009.

- С.235-242. - Режим доступу: http://archive.khpg.org/index. php?id=1330356457

4. Інтерв'ю Юрія Каганова з Віктором Криливцем. 20.08.2017.

5. Інтерв'ю Юрія Каганова з Наталією Волковою. 05.08.2017.

6. Каганов Ю. О. Виховання «радянської людини» в Україні: КДБ проти школярів (1960-1970-ті рр.) / Ю. О. Каганов // Схід. - 2017.-№4(150).-С.57-63.

7. Правда о штурме горотдела милиции // Новый репортер. - 2003. - 18 апреля. - №16 (40).

8. Центральний державний архів громадських об'єднань України. -Ф.1.- Оп.71. - Спр.209. - 108 арк.

9. Там само. - Спр.244. - 283 арк.

10. Юрчак А. Это было навсегда, пока не кончилось. Последнее советское поколение / Алексей Юрчак; предисл. А. Беляева; пер. с англ. - М.: Новое литературное обозрение, 2014. - 604 с.

References

1. Galuzevyj derzhavnyj arhiv Sluzhby bezpeky Ukrai'ny. - F.16. - Op.l.-Spr.963.-408ark.

2. Interv'ju Vasylja Ovsijenka z Mykoloju Suhovec'kym.12.02.2011.- Rezhym dostupu: http://archive.khpg.org/index.php?id=1204708627

3. Interv'ju Mykoly Myhajlovycha Suhovec'kogo // Odes'ka hvylja-4. Dokumenty, tvory, spogady v'jazniv sumlinnja / Upor. P. Otchenashenko, O. Riznykiv, D. Shupta. - Odesa: Druk, 2009.S.235-242. - Rezhym dostupu: http://archive.khpg.org/index. php?id=1330356457

4. Interv'ju Jurija Kaganova z Viktorom Krylyvcem. 20.08.2017.

5. Interv'ju Jurija Kaganova z Natalijeju Volkovoju. 05.08.2017.

6. Kaganov Ju. O. Vyhovannja «radjans'koi' ljudyny» v Ukrai'ni: KDB proty shkoljariv (1960-1970-ti rr.) / Ju. O. Kaganov // Shid. - 2017.-№4(150).-S.57-63.

7. Pravda о shturme gorotdela milicii // Novyj reporter. - 2003. - 18 aprelja. - №16 (40).

8. Central'nyj derzhavnyj arhiv gromads'kyh ob'jednan'Ukrai'ny. -F.I.- Op.71. - Spr.209. - 108 ark.

9. Jurchak A. Jeto bylo navsegda, poka ne konchilos'. Poslednee sovetskoe pokolenie / Aleksej Jurchak; predisl. A. Beljaeva; per. s angl. -M.: Novoe literatumoe obozrenie, 2014. - 604 s.

Размещено на Allbest.ru