Замаскований характер другої хвилі агресії радянської Росії проти України на межі 1918-1919 років

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 9.93/99 - Історія; 94(477)

Замаскований характер другої хвилі агресії радянської Росії проти України на межі 1918-1919 років

Варгатюк С.,

кандидат історичних наук, доцент

Аналізується зміна тактики другої хвилі агресії Радянської Росії на Україну кінця 1918 -- початку 1919років.

Перша хвиля агресії Радянської Росії проти України кінця 1917 -- початку 1918 років залишила у пам'яті українців важкі враження: триденний обстріл Києва важкою артилерією, страшна різанина п'яними російськими солдатами та матросами цивільного населення столиці України, заколоті штиками ченці Києво-Печерської лаври тощо -- не давали кремлівським стратегам впевненості щодо успіху у плануванні другої хвилі наступу на Україну. Тому новий похід військ північно-східного сусіда на Україну докорінно відрізнявся від першого.

Метою дослідження є з 'ясування специфіки побудови і вироблення нової стратегіїта тактики другої хвилі агресії РадянськоїРосії на Україну.

Методами використаними при написанні статті столи: проблемно- хронологічний та історично-порівняльний, структурно-системний метод, а також метод аналізу та синтезу фактів і джерел.

Необхідно зазначити, що другою хвилею агресії Радянської Росії на Україну керував та безпосередньо контролював голова Раднаркому Росії В. Ленін. Сумний досвід першої наступальної операції не дозволив йому віддати кермо мілітарної російської машини у чужі руки, як це сталося з неадекватним лівим есером М. Мураейоеим на межі 19П--191Нроків.

Ключові слова: агресія, замаскованийхарактер, наступ, окупація.

Перша агресія Радянської Росії проти України, що розпочалася на межі 1917 - 1918 років, пов'язана з трагедією під Крутами та безжалісним нищенням цивільного населення Києва, мала цілком офіційний характер: Раднарком Росії оголосив ультиматум українській Центральній Раді та з впливом часу, через незгоду українцями цей самий ультиматум виконувати, відправив на Україну п'яти тисячний військовий корпус озброєний важкою артилерією. Тобто, РСФРР не приховувала своїх агресивних намірів відносно України. Друга російська агресія на Україну що розпочалася на межі 1918-1919 років, на відміну від першої, була замаскованою як з політичної так й з військової сторони [13, с. 123]. агресія ленін раднарком

Невелика кількість більшовиків в Україні, невдале серпневе 1918 року збройне повстання у Києві, ініційоване членами російського ЦВРК Г. П'ятаковим та О. Бубновим, спонукали керівництво РСФРР підходити до проблеми захоплення влади в Україні гнучко та виважено. Особливо це стосувалося села [11, с. 127].

План був такий: Червона армія мала захопити частину території, а за нею приходили нібито місцеві більшовики, які встановлювали радянську владу. Без такої передумови загони Червоної армії опинялися у безвихідній ситуації, оскільки українці не встигли забути наслідки першої російсько-більшовицької окупації [4, с. 166].

Радянська влада в Україні тоді трималася на багнетах Червоної армії, керованої лівим есером М. Муравйовим, з особою якого серед українського населення пов'язана перша хвиля червоного терору [10, с. 153].

Саме через такі проблеми 18 жовтня 1918 року у Москві зібрався Другий з'їзд Комуністичної Партії більшовиків України (КПбУ), який проаналізував причини невдалого серпневого повстання у Києві та запровадив нову тактику діяльності нелегальних російських революційних комітетів в Україні, що мали назву КПбУ. Цей з'їзд відпрацював нову тактику діяльності своїх делегатів на українській землі, а саме: посилення рядів КПбУ позапартійними симпатиками радянської ідеології серед українського населення [14, с. 123]. Цей з'їзд КПбУ став знаменним ще й через те, що з пропозиції впливового представника ЦК КПбУ Й. Сталіна, українська філія Російської Комуністичної Партії більшовиків (РКП), якою насправді була КПбУ остаточно втратила відносну самостійність та віддала усі українські справи Москві. Наприкінці жовтня 1918 року в Москві відбулася нарада РКПб, де обговорювався план замаскованого наступу на Україну [1, с. 271-272].

Важливою причиною своєрідного ставлення радянського керівництва до України було внутрішнє економічне становище Радянської Росії. «Військовий комунізм», який був штучним, вигаданим, нездатним довго існувати, вступав у протиріччя з елементарними законами економіки привів колишню імперію до зупинки виробництва, промислового хаосу, майже повного зубожіння, голоду [2, с. 29].

В час інтервенції і наступу білогвардійських сил Росії від РСФРР були відрізані важливі сировинні, продовольчі та промислові області. Урал, Середня Азія, Сибір. Втрата важливих економічних районів призвела до скорочення виробництва на території Радянської Росії порівняно з довоєнним часом: збіжжя - до 45%, ячменю - до 37%, цукру - до 8%, видобуток вугілля - до 10%, виплавка чавуну - до 23% [7, с. 85].

Тому найбільш безпосередньою і головною причиною прагнення до скасування суверенітету України була потреба Радянської Росії в українському хлібі і вугіллі Донбасу. У звернені до працівників московського залізничного депо В. Ленін наголошував: «...із завоюванням України та зміцненням Радянської влади на Дону, наша сила зміцнішає. Ми кажемо тепер, джерела хліба й продовольства, можливість одержати паливо з Донецького басейну в нас є. На Україні є величезні запаси, надлишки хліба, їх можна взяти...» [8, с. 303].

Дотримуючись такої тактики, 20 листопада 1918 року ЦК РКП(б) утворив Тимчасовий революційний уряд України з місцем осідку у Харкові. Його головою став Г. П'ятаков, а згодом його замінив X. Раковський. До складу уряду ввійшли В. Затонський, Ю. Коцюбинський, Ф. Сергеев (Артем), К. Ворошилов, В. Антонов- Овсеенко [13, с. 431-432].

Про те, що цей уряд створювався заздалегідь та мав радянсько-російські коріння, свідчить доповідь особливого відділу гетьманського штабу від 4 листопада 1918 року про діяльність більшовиків у Харкові: «з початком мирних переговорів центральних держав з державами Антанти харківські більшовики помітно активізувалися та підняли голови. Майже щоденно в місто з Великоросії у великій кількості прибувають більшовицькі агенти, серед яких є організації агітаторів, забезпечених літературою та грішми, і цілі відділи, добре озброєні, призначені для відкритих повстань на місцях» [4, с. 400].

Після провалу низки повстань в Україні Москва пе-рейшла до рішучих дій з використанням окремих дивізій та регулярних військ Червоної армії. 11 листопада 1918 року Раднарком Росії дав директиву Революційній військовій Раді РСФРР «у десятиденний термін підготувати наступ радянських військ для підтримки трудящих України в їх боротьбі за визволення» [12, с. 193].

Не дивлячись на такі вагомі наступальні підготовчі дії з боку Москви, ні гетьманський уряд, ні провід Українського Національного Державного Союзу (УНДС), що готував протигетьманське повстання не приділяли будь-яких адекватних заходів щодо протидії загарбницькім планам північно-східного сусіда.

Навіть для членів новопосталої з УНДС Директорії та уряду УНР Радянський наступ був повною несподіванкою. Це видно з того, що через тиждень після початку боїв голова Директорії В. Винниченко записав у свій щоденник, що «більшовики на півночі поводяться дивно-підозріло» [3, с. 78]. Так, на початку грудня 1918 року, коли Червона армія перейшла у загальний наступ, В. Винниченко, С. Петлюра й наближені до них кола вважали, що це підступні дії гетьманців, «які навмисне провокували між нами ворожнечу, навмисне старались настроїти українську демократію проти руських комуністів» [5, с. 46].

Але й Раднарком Росії не був свідомий про початок протигетьманського повстання на чолі з УНДС, що розпочався у Білій Церкві та тріумфально завершився у Києві, відновивши закони УНР. Військово- революційний штаб з В. Антоновим-Овсієнком на чолі тільки 20 листопаду 1918 року телеграфом поінформував Москву про перемогу протигетьманського повстання [1, с. 271-272].

Але, Грунтовна підготовка Раднаркому Росії до наступу на Україну запізнилася на кілька тижнів. Справа тут була у сильних протигетьманських настроях українського населення. Цей факт надавав Раднаркому Росії щодо наступу на Україну сумлінну ідеологічну підтримку українського народу. Тобто, під прикриттям звільнення українців від гетьманського режиму, що тримався на німецько-окупаційних багнетах, Москва запроваджувала б власну окупацію України із нав'язуванням свого державно-політичного устрою.

З капітуляцією Німеччини у Першій світовій війні, що для Москви стало також несподіванкою, та виведенням німецьких військ з України, Раднарком Росії сильно прискорив втілення своїх планів у життя, оскільки розумів, що втрачає час, а разом з ним й вище згадану ідеологічну платформу щодо ненависті українців до окупаційних військ Німеччини. Адже майбутні ідеологічні вектори внутрішньої та зовнішньої політики представників УНДС, що перебрали владу на Україні росіянами були передбачливими, але остаточно ще невідомі [13, с. 122].

Так, у 20-х роках минулого століття ще незаанга- жований радянською пропагандою харківський професор історії Матвій Яворський на підставі ще непідроблених радянських документів пише, що вся підривна організація російських більшовиків в Україні опинилася у стані емоційної коми перед фактом перемоги УНРівців: «Центральний Комітет КПУ і ВРК на цей раз спізнилися; повстання почалося не під їхніми гаслами, а Директорії і об'єднало своєю стихією всіх, що стояли в опозиції до гетьмана» [15, с. 56]. З перемогою протигетьманського повстання Директорією УНР представники промосковського Тимчасового революційного уряду України перебували у настільки розгубленому стані та слабкі духом, що нездатні були самостійно підготувати новий план повстання тепер вже проти Директорії УНР. Харківський Тимчасовий революційний уряду України звернувся до штабу Червоної армії в Курську з вимогою негайного військового наступу на Україну: «Ви мусите зробити... наступне: негайно треба рушити війська для зайняття Харкова» [15, с. 56]. Вище згаданий професор Матвій Яворський описує психологічний стан представників Харківського Тимчасового революційного уряду України: «Вони не знали, що робити. їм треба було безумовного воєнного наступу армії Радянської Росії, щоб підняти дух підривних акцій» [15, с. 57].

Тут слід нагадати, що однією з сильних сторін більшовицького руху була агітація, яка не цуралася політичної дезінформації для досягнення поставленої мети. Не зупинялися навіть перед тим, щоб іти «на всілякі викрутаси, хитрощі, нелегальні заходи, замовлення, приховання правди...» [9, с. 36].

Подібну тактику у повному обсязі Москва порадила впроваджувати у життя і представникам Харківського тимчасового уряду України. Тільки тепер агітаційною жертвою замість П. Скоропадського ставав С. Петлюра. Не без впливу Тимчасового уряду України, очевидно, в резолюції щодо поточного моменту, прийнятій на нараді депутатів селянських рад Харківської губернії в середині грудня 1918 року, виникла така теза: «з наказу англо-американських капіталістів Петлюра примушує українських селян бути ворогами робітничо-селянської революції та Радянської влади» [14,с. 69].

У листівці селянського відділу Харківської ради робітничих депутатів від середини грудня 1918 року, що закликала до боротьби з Директорією УНР, знаходимо таке: «Петлюра, вже раз зрадивши трудовий народ на пограбування й насильництво німців і гетьмана, знов творить справу Іуди. Він уклав союз з новими поневолювачами - англо-американськими розбійниками. Петлюра погодився пропустити союзників для придушення робітничо-селянської ради в Радянській Росії й для відновлення там влади денікіних і Красновых» [14, с. 70]. Директорія справді шукала контактів з країнами Антанти. В середині лютого 1919 року міністр закордонних справ УНР К. Маціевич вів в Одесі переговори з представниками Антанти. Але ні до якого союзу це не призвело.

З початком революції у Німеччині В. Ленін наказав Раднаркому Росії негайно увійти у переговорний процес з керівництвом штабу німецьких військ в Україні, щоб ті не заважали наступу Червоної армії. Так, у телеграмі до сусідніх з Україною губерніальних обкомів РСФРР В. Ленін зазначав: «Необхідно скерувати всі свої зусилля для того, аби вступити у взаємини з німецьким командуванням в Україні» [8, с. 99].

Так, радянський військовий діяч періоду російсько- української війни 1917-1921 років М. Щорс 13 листопада 1918 року телеграмою до Москви повідомив, що він встиг нав'язати порозуміння з командуванням кількох німецьких полків [14, с. 73].

Того ж самого дня В. Ленін вдруге звернувся телеграмою до сусідніх з Україною губерніальних обкомів РСФРР, щодо зміцнення діяльності у заведенні приязних стосунків із командуванням німецьких військових частин в Україні, щоб: «скорими і рішучими діями визволити Україну» [8, с. 99].

Командуючий групою військ Курського напрямку В. Антонов-Овсієнко у своїх споминах стверджує, що йому вдалося в грудні 1918 року домовитися з німецьким корпусом, що знаходився у передмісті Харкова, звільнити його від Корпусу Запорожців під командуванням полковника Болбочана [1, с. 271-272].

А 2-го січня 1919 року В. Антонов-Овсієнко доповідав главкомові І. Вацетису про рішення розпочати штурм Харкова: «Першого січня починаєм наступ. Повідомте про ваші ресурси та наміри. Німці взялися затримати українські війська, зайнявши спільно з нами вокзал» [6, с. 538].

Російський наступ на Україну розгортався за трьома напрямами: Київський, Харківський та Луганський. Голова Раднаркому РСФРР В. Ленін особисто слідкував та керував розгортанням другої агресії проти України [15, с. 192]. Крім окремих дивізій сформованих на території РСФРР з більшовиків та їхніх симпатиків, що втекли з України в Росію від німецького наступу згідно статей Брестського миру, у другій хвилі агресії приймали участь добре озброєні дивізії російської Червоної армії: «робітнича дивізія Москви», дев'ята Радянська дивізія, друга Орловська бригада, та два панцерні потяги» [15, с. 56-57]. Таким чином, у другій хвили російської агресії на Україну Москвою були задіяні кадрові регулярні війська, що з огляду тогочасного міжнародного права являлося злочином, оскільки мали усі ознаки агресії проти суверенної держави.

Список використаних джерел

1. Антонов-Овсеенко В. А. Записки о гражданской войне. -М., 1924. Высший военный редакционный совет. - Т.2.

2. Валентинов Н. НЭП и кризис партии после смерти Ленина. -М., 1991.

3. Винниченко В. Відродження нації. - Відень, 1920. - Т.2.

4. Громадянська війна на Україні (1918-1920 рр.) / Збірник документів та матеріалів. - К., 1967. - Кн.1. -Т.1.

5. Гунчак Т. Україна: перша половина XX ст. -К., 1993.

6. Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр. - Ужгород, 1932.

7. Иоффе Я. Организация интервенции и блокады Советской Республики 1918-1920 гг. -М., 1930.

8. Ленін В. ПЗТ. - Т.36. - С.99; Т.38. - С.ЗОЗ; Т.41. - С.36.

9. Лихолат А. Розгром націоналістичної контрреволюції на Україні 1917-1922 рр. - К., 1955.

10. Мельник Л., ВерстюкВ., Демченко М. Історія України. - К., 1992.-КН.2.

11. Очерки истории Киевской городской и областной партийных организаций. - К., 1981.

12. Рибалка І. Розгром буржуазно-націоналістичної директорії на Україні. - Харків, 1962.

13. Стахів М. Україна в добі Директорії УНР - Скрентон, 1962. - Т.2.

14. Харьковщина в период гражданской войны и иностранной интервенции / Сборникдокументов. -X., 1973.

15. Яворський М. Революція на Україні в її головніших етапах. -Харків, 1923.

References

1. Antonov-Ovseenko V. A. Zapiski о grazhdanskoj vojne. - M., 1924. Vysshij voennyj redakcionnyj sovet. - T.2.

2. Valentinov N. NJeP і krizis partii posle smerti Lenina. - M., 1991.

3. Vynnychenko V. Vidrodzhennja nacii'. - Viden', 1920. - T.2.

4. Gromadjans'ka vijna na Ukrai'ni (1918-1920 rr.) / Zbimyk dokumentiv ta materialiv. - K., 1967. -Kn.l. - T.l.

5. Gunchak T. Ukrai'na: persha polovyna XX st. -K., 1993.

6. Doroshenko D. Istorija Ukrai'ny 1917-1923 гг. - Uzhgorod, 1932.

7. Ioffe Ja. Organizacija intervencii і blokady Sovetskoj Respubliki 1918-1920 gg.-M., 1930.

8. Lenin V. PZT. - T.36. - S.99; T.38. - S.303; T.41. - S.36.

9. Lyholat A. Rozgrom nacionalistychnoi' kontrrevoljucii' na Ukrai'ni 1917-1922 rr. - K., 1955.

10. Mel'nykL., Verstjuk V., Demchenko M. Istorija Ukrai'ny. - K., 1992.-Kn.2.

11. Ocherki istorii Kievskoj gorodskoj і oblastnoj partijnyh organizacij. -K., 1981.

12. Rybalka I. Rozgrom burzhuazno-nacionalistychnoi' dyrektorii' na Ukrai'ni. - Harkiv, 1962.

13. Stahiv M. Ukrai'na v dobi Dyrektorii' UNR. - Skrenton, 1962. -T.2.

14. Har'kovshhina v period grazhdanskoj vojny і inostrannoj intervencii / Sbornikdokumentov. -H., 1973.

15. Javors'kyj M. Revoljucija na Ukrai'ni v i'i' golovnishyh etapah. -Harkiv, 1923.

Размещено на Allbest.ru