Театральне життя Маріуполя в другій половині ХХ ст. (1970-1980-ті рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Маріупольський державний університет

Театральне життя Маріуполя в другій половині ХХ ст. (1970-1980-ті рр.)

Демідко О. О.,

аспірантка

Метою означеного дослідження є вивчення основних тенденцій та змін, що відбулися в розвитку театрального життя м. Маріуполя протягом

1970-1980-х років. До цього часу маріупольський театр не вивчався як єдиний мистецький феномен, тому він потребує більш детального дослідження. Завдяки спогадам, періодичній пресі проаналізовано специфіку репертуару, особливості гастрольної діяльності, висвітлено творчі досягнення театрального колективу у другій половині XX cm. Встановлено, що завдяки творчій діяльності головного режисера О. Утеганова в Маріуполі був створений професійний колектив високої театральної культури, підвищився інтерес глядача до театру. Визначено, що професійний театр міста протягом 1970-х років знаходить негласний статус одного з кращих драмтеатрів України, чому сприяли гастрольнімаршрути колективу.

Ключові слова: театральне життя, Маріуполь, репертуар, гастрольна діяльність, театральний колектив.

Серед різних секторів культури театральне мистецтво є феноменом, своєрідним барометром, який чутливо реагує на зміни в духовно-психологічному кліматі епохи, і тому виступає як унікальна сфера, що виражає свій особливий колорит. Сьогодні, коли питання вивчення історії культури в нашому суспільстві відносяться до найбільш актуальних, дослідження творчої історії театру окремого регіону сприяє відтворенню цілісної картини становлення і розвитку художнього мистецтва всієї країни. Своєрідну історичну долю має театральне мистецтво Маріуполя, яке потребує осмислення з позицій розуміння його як культурної цілісності, висвітлення як самобутнього мистецького феномену. Особливе місце посідають 1970-1980-ті роки, які стали періодом творчого піднесення в житті маріупольського театру.

Останні дослідження та публікації. Відомості стосовно репертуарної політики та гастрольної діяльності театрального колективу Маріуполя у 1970-1980-ті рр. вдалося отримати завдяки спогадам і опублікованим статтям народної артистки України, лауреату премії ім. Заньковецької С. Отченашенко. Водночас висвітлення роботи театру у вказаний період здійснювалося здебільшого засобами масової інформації. Рецензії, критичні статті відомих театрознавців, журналістів - С. Веселки, С. Гольдберга, Р. Іванченко, Т. Коростельової, В. Монюкова, Н. Токарчука - містять важливу інформацію, що розкриває основні здобутки і досягнення театрального колективу у досліджуваний період. Роботу самодіяльного театру на теренах міста дослідив у своєму нарисі відомий маріупольський краєзнавець А. Проценко. Загальні особливості розвитку театрального мистецтва України в другій половині XX ст., зміни, які відбулися у сценографії і режисурі протягом 1970-1980-х років розглянуто у дослідженні заслуженого діяча мистецтв України - В. Фіалка.

Мета статті - дослідити особливості театрального життя Маріуполя протягом 1970-1980-х рр. Відсутність комплексного історичного дослідження з обраної теми дає змогу констатувати актуальність та необхідність Грунтовних історичних розвідок, присвячених маріупольському театру.

Розвиток театральної культури Приазов'я протягом 1970-1980-х рр. відбувався під впливом соціально- економічних, політичних реалій, що склалися в «період застою». Театр на собі відчув регламентований режим репертуарної політики та панування певних ідейно-творчих стандартів [17, с. 607]. Поряд з цим у цей період відбувався складний процес народження нового режисерського покоління, готового на сміливі експерименти та необхідні перетворення. Так, завдяки творчій діяльності головного режисера, народного артиста УРСР Олександра Кадировіча Утеганова 1970-ті роки стали «золотим» десятиліттям в житті Маріупольського театру та однією з найбільш яскравих епох в історії театрального мистецтва Приазов'я.

У грудні 1968 р. О. Утеганов був призначений головним режисером маріупольського театру (Донецького обласного російського драматичного театру (м. Жданів), в якому на той час склалася досить напружена ситуація. Після смерті заслуженого артиста УРСР С. Шейка трупа майже півтора року існувала методом «самоврядування», спектаклі розвалювалися, актори гарячково вели переписку з іншими театрами. Це була яскрава ілюстрація до відомого в театрі правила: створювати хороший театр доводиться десятиліттями, а зруйнувати можна і за один рік. Перед О. Утегановим постало завдання відтворити театр заново. За короткий термін переорієнтувати збірний творчий склад у стабільну творчу одиницю із високими вимогами професійної культури було надзвичайно складно. Однак поступово, наполегливо і послідовно О. Утеганов привів трупу в працездатний стан. Вже перші його спектаклі дали можливість акторам відчути перспективу роботи з цікавим режисером, і через кілька років маріупольський театр став одним з провідних колективів у республіці [10, с. 2].

Олександр Утеганов навчався режисурі у видатного майстра українського театру М. Крушельницького, що тяжів до піднесено-романтичного стилю поетичного театру. Після інституту молодий режисер працював у театрах Ізмаїла, Петрозаводська, Якутська, Алма-Ати. Кілька років - в Петрозаводську і Алма-Аті - разом з відомим у Росії режисером М. Сулімовим, майстром театру психологічного. Саме М. Сулімова О. Утеганов вважав своїм другим вчителем. Для своєї першої постановки в Маріуполі він обрав п'єсу О. Окулевіча «Джордано Бруно». Незважаючи на слабку драматургію, схематичні, позбавлені психологічної глибини, характери персонажів, режисерові вдалося змусити акторів по-новому поглянути на свої творчі можливості та згуртувати колектив [11, с. 170].

Поява в репертуарі «Піднятої цілини» М. Шолохова (1969 р.) в постановці О. Утеганова дала підставу для серйозної розмови про нового головного режисера. Об'ємні, повноцінні характери шолоховських героїв дозволили О. Утеганову проявити одне з головних своїх обдарувань - вміння працювати з акторами. Вистава вражала найцікавішими акторськими роботами, великою кількістю яскравих індивідуальностей, вміло з'єднаних в єдиний ансамбль [11, с. 170]. Крім Маріуполя вистава була представлена на сценах Донецька, Херсона, Києва, Севастополя, Баку, Чернівців, Харкова, Калуги. «Піднятою цілиною» Маріупольський театр відкрив свої гастролі в Москві у 1974 р. Відзначена дипломом III ступеня на республіканському огляді-конкурсі, вистава «Піднята цілина» увійшла в золотий фонд театру [2, с. 2].

Протягом 1970-х років маріупольський театр розгорнув широку гастрольну діяльність. Гастролі в Москві і Києві, Ленінграді і Баку, в інших містах країни стали, з одного боку, перевіркою сил, а з другого - надали колективу творчої впевненості для пошуків, для розширення обріїв [6, с. 110].

Донецький обласний російський драматичний театр (м. Маріуполь) став приємним відкриттям для киян. Глядачі відчули і відзначили міцну режисуру, злагоджений акторський колектив, який твердо стоїть на реалістичних позиціях, високу театральну культуру митців, гарний смак. У пресі відзначалася гра чудового комедійного актора з широким діапазоном, народного артиста УРСР Б. Сабурова: «його Щукар і кумедний, і ліричний, і душевний». Сподобалася гра А. Сорокки та С. Отченашенко. Артист А. Сорокко на київській сцені зміг переконливо зіграти Нагульного, Бориса Годунова («Цар Федір Іоаннович»), негра Брета («Глибоке коріння»), несподівано перевтілився в гумористичну постать невдахи Новосельцева в «Товаришах по службі». «Чарівній С. Отченашенко щастить на ролі позитивних красунь, - зазначає рецензент, - але варто подивитись її в ролях Віктоші («Казки старого Арбату»), Ізабели Дрозд («Амністія»), і можна побачити, що це артистка широкого діапазону з добрим відчуттям жанру п'єси, розумінням характерних ознак образу, артистка психологічної глибини і тонких нюансів» [16, с. 4].

Харків і Ростов-на-Дону, Полтава та Чернівці, Псков і Калуга, Тула і Севастополь - літні маршрути маріупольців. Під час московських і ризьких гастролей частими гостями на спектаклях були драматурги - автори п'єс, включених у гастрольну афішу, - О. Арбузов, Б. Васильєв, Г. Горін [3, с. 5].

У журналі «Театральная жизнь» після московських гастролей професор В. Монюков підкреслив, що «... театр ризикує, пробує, не боїться зустрічей зі складними і різноманітними жанрами» [9, с. 24].

Протягом 1970-х років на всесоюзних і республіканських оглядах були відзначені дипломами, грамотами та преміями спектаклі театру, серед яких «Піднята цілина» М. Шолохова, «Сільська любов» М. Стеглика, «Амністія» Н. Матуковського, «Кремлівські куранти» М. Погодіна, «Дев'яносто сім» М. Куліша.

На думку головного режисера О. Утеганова авторитет театру визначає, перш за все, спрямованість репертуару. Дуже важливо, щоб театр давав глядачеві повноцінну духовну поживу. Основу його репертуару повинна складати серйозна драматургія. Для О. Утеганова не було акторів бездарних, були тільки ті, що не до кінця розкрилися. Володіючи великим педагогічним чуттям і тактом, він умів знайти індивідуальний підхід до кожного. Одним з найцікавіших моментів в його роботі з постановочним колективом був застільний період аналізу п'єси, вибудовування дієвої лінії, розтин підтексту і глибинних психологічних мотивувань кожного образу - те, що в театрі іменується «закваскою». Вистави О. Утеганова завдяки цій «заквасці» відмінно закладеному фундаменту протягом 5-6 років не тільки зберігалися в прем'єрному стані, але й росли, ставали кращими і більш злагодженими. Олександр Кадировіч впевнений, що кожному працівнику - режисерові, акторові, художнику треба ставити дуже складні творчі завдання - часом навіть непосильні. Саме тоді люди будуть працювати з повною віддачею і зроблять більше того, що можуть [4, с. 4].

Водночас колектив, його естетичні і моральні переконання формуються й під час зустрічей з маріупольськими глядачами. Протягом року їх було близько ста - в цехах і гуртожитках заводів, у палацах культури, в школах. Це і концерти, і розповіді про театр, і обмін враженнями після прем'єри. Театр проводив конференції глядачів, шукав й інші форми, які б зміцнили його контакт з маріупольцями.

Високу оцінку роботі маріупольського театру дала критик Р. Іванченко, яка зазначила, що «Донецький обласний театр - це колектив однодумців, об'єднаних спільним розумінням художніх та ідейних завдань, почуттям громадського обов'язку. Формувати мислячу, духовно багату, активну особистість, виховувати свідомих перетворювачів життя - таке його кредо» [5,с. 10]. Інший критик Н. Токарчук зазначив, що головна риса, яка визначає спектаклі Донецького обласного російського драматичного театру - це достовірність [14, с. 25].

За час роботи в Маріупольському театрі режисером О. Утегановим було поставлено понад 50 вистав, сформована цікава трупа - з 50 творчих працівників, 14 з них мали почесні звання: народні артисти України: О. Утеганов, Б. Сабуров, Н. Юргенс, Н. Білецька, заслужені артисти України М. Земцов, В. Митрофанов, М. Алютова, В. Бугайов, С. Отченашенко, заслужені артисти РССР Г. Лєсніков, А. Сергеев, заслужений артист Казахської РСР В. Ахрамєєв, заслужений артист МаРСР П. Реп'єв, заслужений художник України М. Ковальчук [11, с. 170]. Завдяки цьому творчому надбанню, акторський цех театру нарешті став повністю укомплектований.

Значний внесок у творчу діяльність театру у 1970--1980--ті рр. зробили режисер-постановник, заслужений артист України В. Бугайов та режисер В. Таршис. О. Утеганов надав наступну характеристику своїм режисерам: «Володимир Бугайов - романтик, дуже емоційна натура. Володимир Таршис - тяжіє до інтелектуалізму. Спільне у них - любов до пошуку. Ця їхня риса свідчить про розуміння того, що спокою бути не може, що треба завжди прагнути до досконалості. Усі ми вважаємо, що душа театру - актор» [5, с. 11].

Зрілістю і майстерністю, оригінальністю і самобутністю художніх рішень відзначена сценографія Михайла Сидоровича Ковальчука [11, с. 171]. Однаково успішно працював головний художник театру у виставах трьох режисерів маріупольського колективу, бо хоч творчі манери їх цілком різні, це режисери-однодумці, їх єднали неспокій пошуку, творча спрямованість, ідейна переконаність.

М. Ковальчук використовує в основному єдину на весь спектакль установку, в якій велику роль відіграють символічні, виразні деталі, що формують образ відтвореної в постановці дійсності, її психологічну атмосферу. Художник несподівано різний: то детально- побутовий, то скупо-умовний, то узагальнено- поетичний. Він - і живописець, і конструктивіст, і механік. Проте його рішення завжди образне, завжди збігається із задумом режисера і завжди в розробці сценічного простору підпорядковане конкретному розвороту подій в кожній виставі. Михайло Сидорович визнає, що багато осягає інтуїцією, почуттям: «Спершу відчуваєш, а потім вже знаходиш пояснення зробленого». Створюючи образ вистави, художник повинен глибоко осмислити драматургічний матеріал, прочитати масу літератури. М. Ковальчук швидко увійшов в ядро активу діючих театральних митців України. Сценографія Ковальчука відома не тільки в Донецькій області, він оформляв спектаклі в найбільших театрах Києва і Ленінграда [7, с.4].

Продовжував розвиток і театр самодіяльний. У 1971 р. народний драматичний театр «Азовсталі» виїжджав з творчим звітом до Грузії. Вистава «Я, бабуся, Іліко та Іларіон» користувалася великим успіхом у грузинських глядачів. Азовстальці побували і в Москві, і в Таганрозі. З їхньою творчістю познайомилися Білорусія, Вірменія, Литва. Побував народний театр і в Греції, в Афінах. І всюди його спектаклі приймалися тепло, привітно завдяки обдарованим виконання ролей провідними акторами театру [12, с. 17].

Водночас професійний театр міста протягом 1970х років знаходить негласний статус одного з кращих драмтеатрів України, чому сприяли гастрольні маршрути колективу. Це був період підкорення елітних столичних вершин: Київ, Москва, Ленінград, Баку, Рига, Таллінн, Вільнюс, Мінськ. І майже - всіх обласних центрів України. Успіх театру був переконливим і вражаючим - повні зали і захоплені відгуки театральної критики [11, с. 171]. Як зазначав критик С. Веселка «рівень маріупольського театру - високий. Професіоналізм пронизує всі компоненти вистав, в яких завжди наявна серйозна, значнадумка» [1, с. 11].

Відомий московський критик Ю. Рибаков у своїй статті зазначав, що «театр, яким керує головний режисер А. Утеганов, йде шляхом психологічного мистецтва: в характерах героїв, в моральних конфліктах він шукає відображення істотних явищ і процесів соціальної дійсності. Режисура уважна до духовного світу людини, енергійна в утвердженні добра, гідності людини, ідеалів часу. Кращі роботи жданівського театру свідчать про зрілість, самостійність творчого мислення» [11, с. 171].

Звертає на себе увагу ще одна особливість маріупольців - прагнення незапозиченого репертуару. Тут не чекали поки щойно написана п'єса буде представлена в інших театрах. То ж у приазовському місті прем'єри відбуваються майже одночасно зі столичними театрами. Саме так було з «Таблеткою під язик» А. Макайонка, «Забути Герострата» Г. Горіна «Воротами безсмертя» К. Крапиви, «Ситуацією» В. Розова. Вперше в країні поставлена сатирична комедія чехословацького драматурга М. Стеглика «Сільська любов», відзначена на «Всесоюзному фестивалі чеської драматургії в драматичних театрах країни. Трьом п'єсам київського драматурга Л. Синельникова («Це трапилось сьогодні», «Хвилі над нами», та «Тривожний світанок») путівку в життя дала саме маріупольська сцена.

Проблеми сьогодення завжди займали чільне місце в репертуарі маріупольського театру. Вони втілилися в спектаклях «Кремлівські куранти» М. Погодіна, «Піднята цілина» М. Шолохова, «Не стріляйте в білих лебедів» і «В списках не значився» Б. Васильєва, «Характери» В. Шукшина, «Очікування» О. Арбузова, «Йдучи, озирнися» Е. Володарського, «97» М. Куліша, відзначених на всесоюзних оглядах різними грамотами і дипломами. Драматургія цих авторів найбільш близька творчій та ідейній спрямованостям театру [8, с. 4].

Колектив завжди з особливим почуттям відповідальності, із зрозумілим хвилюванням ставився до творів військово-патріотичної тематики. І закономірно, що вистави «Барабанщиця» А. Салинського, «Перебіжчик» А. і П. Тур. «Солов'їна ніч» В. Єжова, «А зорі тут тихі...» і «В списках не значився» Б. Васильєва, «Берег» Ю. Бондарева, «Живи і пам'ятай» В. Распутіна, «Бої мали місцеве значення» В. Кондратьева стали подією в житті театру. Рішенням комісії Міністерства культури СРСР,

Всеросійського театрального товариства і Головного політичного управління Радянської Армії і Військово- Морського Флоту головний режисер театру О. Утеганов був нагороджений золотою медаллю імені О. Попова за систематичну і плідну роботу по створенню вистав на військово-патріотичну тему.

Головний режисер театру, народний артист УРСР, О. Утеганов, характеризуючи репертуарну політику театру зазначав, що головною метою колективу є яскраво відобразити у своїй творчості найважливіші ідеї і проблеми сучасності. У виставах, що визначають обличчя театру, на першому плані - увага до духовного світу сучасника, прагнення показати багатогранність характерів людей, відобразити проблеми дня. Драматургія О. Гельмана, М. Ворфоломєєва, Ю. Бондарева, В. Шукшина, Б. Васильєва, М. Шатрова, В. Кондратьева, В. Ліпатова, В. Распутіна посідала центральне місце в репертуарі маріупольського театру. Значне місце в репертуарі належало і творам з класичної спадщини. Маріупольські глядачі добре знали такі постановки, як «Король Лір» В. Шекспіра, «Фальшива монета» М. Горького, «Без вини винуваті» О. Островського, а також «Леді Макбет Мценського повіту» М. Лескова [15, с. 3].

Подвижницька праця Льва Яруцького, відомого маріупольського краєзнавця, письменника, історика, літературознавця, посприяла встановленню точної дати народження професійного драматичного театру в Маріуполі - 1878 р. Слід зазначити, що до Л. Яруцького історія театру існувала в розрізнених уривках, була розірвана в часі і просторі [13, с. 3]. Завдяки відновленню історії театральної культури міста у 1978 р. був відзначений 100-річний ювілей театру, у зв'язку з чим колектив був нагороджений орденом Пошани за значні заслуги у розвитку театрального мистецтва. Як підкреслив головний режисер театру О. Утеганов: «нагородження театру орденом «Знак Пошани» - це свято, завойоване нашою працею». театральний маріуполь репертуар

Протягом 1980-х років на всесоюзних і республіканських фестивалях відзначений дипломами, грамотами й преміями ряд вистав маріупольського театру, і серед них - «Піднята цілина» М. Шолохова, «Кремлівські куранти» М. Погодіна, «В списках не значився» Б. Васильєва», «Дев'яносто сім» М. Куліша, «Сині коні на червоній траві» М. Шатрова, «Дикий Ангел» О. Коломийця, «Король Лір» В. Шекспіра, «Бої мали місцеве значення» В. Кондратьева.

За художнього керівництва О. Утеганова театр зміг поліпшити зацікавленість глядачів. Роками вироблялось у колективу уміння відчувати пульс часу, готовність винести на суд глядача найбільш злободенні проблеми; роками вдосконалювалась, шліфувалась акторська майстерність. Саме ці якості театру проклали шлях до сердець глядачів.

Успішно проходили гастрольні виступи колективу в багатьох містах України, столицях братніх республік - Баку, Талліні, Вільнюсі, Ризі, Мінську, а також у Москві, Ленінграді й Калінінграді [15, с. 3].

О. Утеганов зумів створити творчий колектив високої театральної культури, виховав, виростив чимало цікавих акторів, які зуміли гідно втілити його режисерські задуми. Надаючи значення індивідуальній майстерності актора, митець піклувався про міцний акторський ансамбль.

Висновки

Таким чином, протягом 1970-1980-х років, переборюючи організаційні та фінансові труднощі, театр намагався діяти наполегливо й творчо. У цей період колектив театру вже досягнув значних творчих здобутків, став досить цікавим, злагодженим акторським ансамблем, який був у змозі вирішувати складні творчі плани, ставити на сцені великі полотна як радянської, так і класичної драматургії. Гастрольні подорожі маріупольського театру слугували творчим екзаменом на зрілість колективу, демонстрацією успіхів в оволодінні театральним мистецтвом. Від вистави до вистави все яскравіше виявлялися особливості театру, що навчився правдиво відтворювати образи людей, для яких і в житті, і на сцені побутове середовище та сучасні проблеми стали найбільш актуальними.

Проведене дослідження не вичерпує всіх аспектів проблематики. Подальше вивчення театрального життя Маріуполя є актуальним для розуміння регіональної специфіки культурно-мистецьких процесів України.

Список використаних джерел

Веселка С. Без секретів / С. Веселка // Український театр. -

- №6. - листопад-грудень. - С.11-14.

Гастроли Донецкого обласного русского драматического театра города Жданова. - М.: Радянська Донеччина, 1974. - 20 с.

Гастроли Донецкого обласного русского драматического театра города Жданова: Минск-Калининград-Донецк. - Жданов, 1977. - 10 с.

Гольдберг С. Всегда поиск / С. Гольдберг // Приазовский рабочий. - 1979. - №36. - 20 февраля. - С.4.

Іванченко Р. Авторитет театру / Р. Іванченко // Український театр. - 1974. - №4. -липень-серпень. - С.10-11.

Клевцова Л. Д. Вогні рампи / Л. Д. Клевцова. - К.: «Реклама», 1977. - 176 с.

Коростелева Т. Верность призванию / Т. Коростелева // Приазовский рабочий. - 1980. - №250. -31 декабря. - С.4.

Краев В. Театр Приазовья / В. Краев // Советская Литва. -

- №149. - 1 июля. - С.4.

Монюков В. Убежденность / В. Монюков // Театральная жизнь. - 1974. - №22. - ноябрь. - С.24-25.

Отченашенко С. Александр Кадырович Утеганов. Творческий путь / С. Отченашенко // Театральная площадь. - 2000. - №30. - декабрь. - С.1-2.

Отченашенко С. И. Мариупольский театр 70-е годы / С. И. Отченашенко // Мариуполь: история и перспективы: Сб. трудов научно-практической конференции. В 2 т. - Мариуполь: ПГТУ,2002.-С.170-171.

Проценко А. Д. Народному драматическому театру «Азовстали» 70 лет. Очерк творческого пути художественного коллектива / А. Д. Проценко. - Мариуполь, 2001. - 107 с.

Театральная площадь -2002. - №6. - декабрь -С.З.

Токарчук Н. Достоверность (Гастроли) / Н. Токарчук // Огонек. - М., 1974. - №3. - август. - С.25.

Утеганов О. З вірою в людину / О. Утеганов // Черкаська правда. - 1985. -31 травня. - С.З.

Федотів О. Добра слава театру / О. Федотів // Молода гвардія. - 1972. - 29 липня. - С.4.

Фіалко В. Український театр 1970-х - 1980-х років: режисерсько-сценографічні пошуки / В. Фіалко // Нариси з історії театрального мистецтва України XX століття. -К.: Інтертехнологія, 2006. -С.607-694.

Размещено на Allbest.ru