Збереження та популяризація породи гуцульського коня в Галичині в останній третині XIX - на початку XX ст.

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Збереження та популяризація породи гуцульського коня в Галичині в останній третині XIX - на початку XX ст.

Романенко Г. В.,

кандидат юридичних наук

Вивчаються проблеми збереження і популяризації розведення породи гуцульського коня у Галичині в останній третині XIX -- на початку XX ст. У цей період поголів'я відчутно скорочувалось, порода деградувала через змішування з іншими расами. Аби зупинити негативні процеси, місцева влада за підтримки ентузіастів розведення цієї породи почала організовувати виставки гуцульського коня та їх преміювання. До початку Першої світової війни у Карпатах з'явилась мережа парувальних пунктів, куди були закуплені жеребці гуцульської породи, а селянам надавались дотації на розведення і утримання коней для потреб армії. Загалом вжитого комплексу заходів виявилось не достатньо, аби переломити тенденцію до зменшення поголів'я гуцульських коней в карпатському регіоні, проте самий досвід збереження породи і заохочення до її розведення є цікавим предметом для вивчення і порівняння із сучасними практиками в цій сфері.

Ключові слова: історія конярства, гуцульський кінь.

Унікальна порода гуцульського коня - важлива складова української культурної та природної спадщини. Цей тип коня сформувався у Карпатах історично, добре пристосувавшись до специфіки місцевих природо-кліматичних та господарських умов. Порода українського гірського коня консолідувалась у XIX столітті на території Гуцульщини і Східних Карпат під впливом суворого клімату, бідного корму і дуже примітивних умов життя. В другій половині XIX ст. на гуцульських коней звернули увагу професійні конярі Австрійської імперії, оскільки в них вбачали потенціал для використання в армії. Водночас, наприкінці XIX ст. постала проблема збереження цієї унікальної породи у зв'язку із негативною і неухильною тенденцією до скорочення поголів'я в господарствах українських селян. Мета даної статті - вивчити комплекс заходів та практику, до яких вдавалася австрійська влада та небайдужа громадськість в останній третині XIX - до початку Першої світової війни з метою збереження та популяризації розведення гуцульського коня.

Дана проблема ще не отримувала належного вивчення українськими дослідниками, однак у науковій літературі вона починає актуалізуватись у міжвоєнну добу, коли вже вдалось накопичити чималий досвід у сфері розведення породи гуцульського коня. Одним із перших, хто професійно вивчав породу, її походження та стан збереження у Карпатах був Еренест Гацкль [1]. У міжвоєнний період в Галичині до вивчення породи особливо доклався польський дослідник Міхал Голландер, котрий спробував пояснити обставини формування породи та запропонував комплекс заходів із її збереження [2]. У повоєнний час і аж до наших днів дослідженнями історії породи займалися переважно дослідники сусідніх країн, де особливо популярне розведення цих гірських коней. Зокрема над проблематикою працювали польські науковці Вітольд Пруський, Еразм Бжеський, Ірена Томчик-Врона [3; 4; 5]. Чи не найгрунтовнішим дослідженням історії породи гуцульського коня на сьогодні є праця польської дослідниці Катерини Квецінської-Ольшевської [6]. В Україні подібні дослідження представлені недостатньо. Існують лише окремі публікації, які зачіпають тему історії породи гуцульського коня та її збереження дослідників Юрія Стефурака і Мирослава Головача [7; 8; 9; 10].

У Галичині в останній чверті XIX ст. стан збереження і поширення породи гуцульського коня серед населення Карпат виглядав незадовільно. Поголів'я відчутно скорочувалось, порода деградувала через змішування з іншими расами. Ці тенденції змусили місцеву владу і ширшу громадськість вдатися до певних заходів, спрямованих на збереження унікальної гірської породи. Питання збереження і примноження популяції гуцульського коня наприкінці XIX ст. неодноразово піднімала і актуалізувала комісія із справ розведення коней, котра діяла при галицькому намісництві [11, арк. 257]. У Відень до цісарсько-королівського міністерства сільського господарства надсилались клопотання про створення розплідних станцій і направлення в гори арабських жеребців для відновлення чистоти гуцульської породи. Тоді серед фахівців домінувала думка, що гуцульські коні великою мірою сформувались саме завдяки крові арабського коня. Практику схрещування гуцульських коней із арабами у ті часи також підтримували як на кінному заводі в Лучині, так і пересічні конярі з Галичини [6, s. 242-243].

З грудня 1880 року, у відповідь на подані клопотання, цісарсько-королівське міністерство сільського господарства видало рескрипт «у справі як найпрактичнішого способу піднесення і збереження коней гуцульської породи». Був ініційований процес створення станції жеребців та огляд кобил у регіоні офіцерами австрійської армії, а також спеціально запрошеними експертами. Наступного, 1881 р. міністерство сільського господарства терміном на два роки направило у Карпати жеребця ліпіцанської породи Плутона І із дотуванням на його утримання квоти у розмірі 80 гульденів. Кінь спеціально призначався для покращення в регіоні стану породи гуцульських коней. Перспективи такого заходу були доволі сумнівні, адже ліпіцанські коні хоча й походили з гірських теренів, однак не мали нічого спільного із гуцульською породою. За переконанням тодішніх конярів більш підхожою для цієї справи була арденська порода, яка тілобудовою і норвом нагадувала турецьких гірських коней [6, s. 244-245].

Тим часом ініціатива опіки над породою гуцульських коней знаходила нових ентузіастів. У 1881 році в Галичині розпочала роботу спеціальна комісія у справах збереження гуцульських коней. До її складу увійшли аристократи українського походження Станіслав Дідушицький і Роман Лузина, а також знавець породи Ян Грегорович [6, s. 244]. Варто зазначити, що граф Станіслав Дідушицький у селищі Гвіздець Коломийського повіту в 1886 році володів ліцензованим жеребцем гуцульської породи. Його кінь на кличку Бак був чорно-строкатої масті, з білими закінченнями ніг. Він народився близько 1874 р. і важив 140 центнерів [12, арк. 124зв].

Це не був єдиний проліцензований в Галичині гуцульський жеребець у приватній власності. Ще один кінь цієї породи отримав ліцензію на право бути жеребцем-плідником у 1885 р., знаходився у с. Піддністряни на Жидачівщині та належав Каролю Язвинському. Його кінь на кличку Гуцул народився близько 1880 р. на Буковині, був сивої масті і важив 151 центнер [12, арк. 4зв].

Ініціатива організованого розведення коней гуцульської породи на українських землях за підтримки австрійської влади була зреалізована наприкінці XIX століття. Вже у 1891 році було відкрито першу станцію гуцульських жеребців у Косові, а в 1895 р. аналогічна станція розпочала роботу в Жаб'є. Спершу, крім гуцульських коней на цих станціях, а властиво парувальних пунктах, перебували жеребці чистої і напівчистої арабської крові і навіть коні англійської породи. Лише з 1899 року тут утримували виключно гуцульських коней. Більшість жеребців походили із кінного заводу в Лучині, що спеціалізувався на їх розведенні, проте багато коней закупили в господарствах місцевих господарів [13, s. 391]. розведення гуцульський кінь

Відкриття розплідних пунктів у Косові і Жаб'є не переломило загальної тенденції до скорочення популяції гуцульського коня. Щоби з'ясувати чисельність породи, було проведено реєстрацію кобил, котрими володіло населення Гуцульщини. За підрахунками тодішніх фахівців, наприкінці XIX ст. на Прикарпатті поголів'я гуцульської породи нараховувало 3811 кобил. З них тільки 342 були покриті на державних станціях тринадцятьма гуцульськими жеребцями. Станом на 1880 рік популяція «гуцуликів» на Прикарпатті складала 5341 голів, зокрема у Жаб'є їх налічували 1018 особин. Через десять років, у 1890 р. кількість коней скоротилась до 4687 голів загалом і до 793 коней в Жаб'є [6, s. 246].

З метою популяризації розведення породи серед населення Галичини наприкінці XIX ст. були організовані перші публічні покази і виставки коней гуцульської породи, а також здійснено преміювання лошат. До цього «гуцулики» вже встигли побувати на елітних виставках за кордоном. Відомо, що ще в 1873 р. на виставці у Відні столичній публіці презентували двох гуцульських коней - жеребців Мурзина і Гнідого, котрі належали барону Якобу Ромашкану з Городенки [6, s. 242]. Зацікавлення породою серед професійних конярів засвідчила виставка «гуцуликів» у Жаб'є, де 9 вересня 1899 р. було продемонстровано аж 360 коней цієї породи [14, s. 96]. Організацією виставки зайнялись мешканці Жаб'є - барон Валісх, парох Владислав Потневич і секретар гмінного уряду Калинський [6, s. 249]. На підставі презентованого матеріалу було здійснено загальну оцінку гуцульських коней. Добрими визнали «гуцуликів» карої масті, вирощених у тутешньому регіоні, які ймовірно походили від карого жеребця із теренів давньої Речі Посполитої. Неоднорідними назвали коней, котрі походили із розплідних станцій в Косові та Жаб'є. Нарешті найгіршими визнали коней - нащадків угорських гірських жеребців [5, s. 78]. Найвищу нагороду здобула кобила Ільця, що належала Теодорові Бойчуку. Згодом, на протязі 1900-1914 років подібні виставки організовувались ще кілька разів. Найбільшою проблемою, яку спостерегли організатори і судді цих виставок, назвали катастрофічний брак місцевих жеребців гуцульської породи [6, s. 250]. Загалом виставки були спрямовані на те, аби мотивувати власників коней краще за ними доглядати. Премії не могли отримати занедбані коні, на яких помітні були сліди поганого піклування господаря. Нагороджували передусім простих селян, премії не були розраховані на великих землевласників - господарів елітних коней [15, арк. 94зв].

Крім регіональних виставок гуцульські коні продовжували підкорювати прихильність публіки на показах в столиці Австро-Угорської імперії. На виставці 1910 р. у Відні були презентовані «гуцулики» із Судової Вишні, котрі викликали у відвідувачів чималі симпатії і зацікавлення. Опісля спостерігалося зростання попиту на цих коней, а відтак і зріст цін. Так, якщо раніше коня купували за 50 корон, то після 1910 р. можна було придбати за 80, 100, а то й більше корон. Гуцульський кінь викликав особливе захоплення у дітей і гувернанток з багатих домів Відня, Праги і Пешту та навіть з міст поза границями Австро-Угорщини [6, s. 254-255].

Заходи з популяризації породи серед населення Галичини, а зокрема її гірської частини, почали давати свої перші скромні результати. На гуцульського коня звернули увагу сільськогосподарські товариства, а пересічні власники кобил отримали можливість скористатись із послуг державних розплідних станцій. У 1895 р. Господарське товариство Сяноцької землі - гірського регіону, де локалізувалась історична українська Лемківщина, звернулось до комітету із справ розведення коней при галицькому намісництві з проханням збільшити кількість станцій і жеребців-плідників у цій частині Прикарпаття. Товариство виразило бажання, аби держава для цих цілей закуповувала орієнтальних коней, а ще краще - коней гуцульської породи, яких в документі названо «досконалим матеріалом для гірських околиць». Члени товариства вказали на невідповідність для природніх особливостей регіону коней нормандської раси і породи Норфолк на тутешніх розплідних станціях. Схрещені з цими породами селянські коні давали потомство непридатне для роботи в полі і в горах. На найбільшій державній стаднині у цій частині Карпат, в селі Ольховцях станом на 1895 р. не було жодного коня гуцульської породи. Також члени Господарського товариства вказували на недостатню мережу розплідних станцій, до яких селянам із віддалених гірських сіл часто доводилось долати кільканадцять кілометрів [11, арк. 233-234].

Клопотання сяноцької філії Галицького господарського товариства через кілька років дали свої результати. В 1897 році комітет Галицького господарського товариства постановив створити кінний завод з метою поширення породи гуцульського коня серед селян західної частини Прикарпаття, де знаходяться етнографічні Бойківщина і Лемківщина. Того ж року з різних місцевостей Гуцульщини було закуплено 16 кобил. Завод розпочав роботу в маєтку Станіслава Висоцького у Кальниці на Сяноччині, куди і спровадили придбаних кобил. При цьому виникли труднощі із пошуком підхожого гуцульського жеребця. Його на нововідкритому заводі замінив арабський кінь, куплений у Володимира Моравського з Олеші. Отож і на надалі панувало переконання, що арабськими кіньми можна «поправити» гуцульську породу. На завод у Кальниці також закупили однорічного жеребця, батьками якого були кобила арабської породи і невідомий гуцульський жеребець. Кінь походив із Жаб'є і перед цим належав барону Валісху. Завод проіснував у Кальниці недовго. Вже в червні 1898 р. підприємство перенесли за 90 км на захід, до маєтку Йосифа Потоцького в Риманові (нині у Підкарпатському воєводстві в Польщі) [6, s. 247, 248].

На рубежі ХІХ-ХХ століть порода стала упізнаваною і цінованою конярами у далеких закутках Австро- Угорської імперії та поза її межами. Свідченням цього є той факт, що гуцульські коні на початку XX ст. відіграли важливу роль у справі порятунку локальної гірської породи боснійських гірських коників на Балканах. Для відтворення вигасаючої породи до Боснії відправили гуцульських коней із Жаб'є і Косова [6, s. 251-252].

Тим часом кількість коней-жеребців і розплідних станцій на рубежі ХІХ-ХХ ст. не була достатньою для задоволення потреб власників «гуцуликів» у гірському регіоні. Це стосувалося не лише гуцульської породи і території Карпат, але й інших коней, вживаних серед загалу населення Галичини. Ще в 1895 р. Галицьке господарське товариство у своєму зверненні до дорадчого комітету в справах конярства при Галицькому намісництві звертало увагу на потребу збільшення кількості державних розплідних станцій, котрі слід укомплектувати ліцензованими жеребцями. Наголошувалось, що жеребці мають відповідати тому кінному матеріалу, який використовує населення краю і бути пристосованими до відповідних природніх умов, для чого найкраще годяться коні орієнтального типу [11, арк. 223-224]. Станом на 1909 р. в Карпатах лише 25 гуцульських жеребців покрило 929 кобил різного походження. При цьому 19 з них знаходились на заводі в Лучині. Жеребцями з Косова і Жаб'є були покриті тільки 170 кобил, тобто лише невеличка частка від їх поголів'я. Водночас, у 1910 році в усій Галичині існувало лише 39 офіційних гуцульських жеребців-плідників. 28 з них родом були із заводу в Лучині, а ще 11 - з теренів Гуцульщини. 29 жеребців знаходились на державних розплідних станціях, ще 10-у приватній власності [6, s. 252]. Тим не менше, до наведених цифр слід ставитися обережно, адже статистика, яку наводили тодішні дослідники та ентузіасти збереження породи не завжди могла бути точною.

З огляду на потребу в більшій кількості жеребців- плідників, у 1910 році розплідну станцію в Косові поповнили наступні коні:

492 Набоб - народжений в 1899 р. у господарстві тутешнього косівського гуцула. Був гнідо-строкатої масті, із зростом 145 см в холці;

-401 Сеник- 1901 року народження, сивий, зростом 146 см в холці;

128 Мішка 1-4 - народжений 1901 р. в Лучині, гнідої масті, зростом 148 см.

Розплідник в Жаб'є також отримав поповнення двома жеребцями:

575 Красний - народжений у тутешніх краях в 1900 році, був каро-строкатої масті, із зростом 150 см в холці;

Бистрець - 1900 року народження, карої масті, зростом 145 см.

З-поміж перелічених жеребців найкращим вважався Бистрець. Загалом станом на 1911 рік в Галичині у державній власності перебував 61 державний жеребець. Цього однак і надалі не вистачало для існуючих потреб населення та забезпечення нормальної відтворюваності породи [6, s. 252-253].

Через на потребу в нових розплідниках, у 1913 році було відкрито станцію гуцульських жеребців у Яблонові Печеніжному, а в 1914 р. свою роботу розпочав розплідник в Устеріках. Загалом, напередодні Першої світової війни жеребці гуцульської породи перебували як на розплідних станціях у Карпатах і на Прикарпатті, так і поза гірською зоною. Цікаво, що на станціях поза гірським поясом Карпат жеребці перекрили набагато більше кобил, ніж такі самі коні на станціях в Косові чи Жаб'є. Зокрема у 1913 р. гуцульські жеребці, котрі перебували на низинах, покрили аж 1311 кобил. Випадки, коли на одного коня припадало 70 кобил за рік не були рідкістю. Так в Полонному на Сяноччині у 1911 р. кінь 23 Мішка 1-1 (гнідий, 1902 р.н., родом із Лучини) покрив 95 кобил, а в Золочеві того ж року кінь 386 Тарас 1-1 (1901 р.н., з Лучини) покрив 81 кобилу [6, s. 256, 259].

Отож, якщо спершу гуцульська порода коней творилася стихійно, в природніх умовах гір, то в останній третині XIX ст. проблема збереження і примноження поголів'я цих коней стала об'єктом державної політики Австро-Угорської імперії. У конярів того часу сформувалися власні погляди на характеристики «ідеального» гуцульського коня, задля досягнення яких, на їхню думку, слід було покращувати існуюче поголів'я шляхом схрещувань, цілеспрямованої селекції та окультурювання породи. Помітним і далекосяжним результатом такої діяльності стали засновані в останній чверті XIX ст. родинні лінії гуцульських коней, які існують і по сьогодні. У цій справі важливу роль відіграв кінний матеріал, який знаходився у господарствах звичайних українських гуцулів - саме звідси добиралися коні для розплідних станцій та заводів, а також поповнювалися опустілі після воєн кінні підприємства. Задля збереження породи гуцульського коня був напрацьований комплекс заходів, однак масштаби, у яких вони втілювалися, не були достатніми - бракувало розплідних станцій, державної підтримки, в результаті чого поголів'я гуцульського коня до початку Першої світової війни і надалі скорочувалася.

Список використаних джерел

Hackl Е. Der Berg - Tarpan der Waldkarpaten genannt Huzul. - Vien-Lipsk, 1938. - 334 s.

Hollander M. Kon huculski. - Warszawa, 1938. - 190 s.

Pruski W. Wazniejsze pr^dy krwi w polskiej hodowli koni // Roczniki Nauk Rolniczych. - Warszawa, 1953. - Seria D. - T.68. - S.33-58.

Brzeski E., Gorska K., Rudowski M. Копіє huculskie. - Warszawa, 1988. - 160 s.

Tomczyk-Wrona I. Historia powstawania linii genealogicznych w hodowli koni huculskich // Wiadomosci Zootechniczne. - Krakow, 2006. - R. XLIV, 2. - S.76-80.

Kwiecinska-Olszewska K. Копіє huculskie. Historia Rasy. - Nowe Miasto nad Warq, 2016. - 609 s.

Стефурак Ю. Стан та перспектива розведення гуцульської породи коней на Прикарпатті // Науковий вісник Українського державного лісотехнічного університету. - 2004. - Вип.14.3. - С.456-463.

Розведення та використання гуцульської породи коней: міжнародний досвід / ред. Ю. Стефурак. - Чернівці, 2005. - 112 с.

Головач М. Й., Головач М. М. Історичні та селекційні аспекти формування генофонду коней в Закарпатті // Науковий вісник ЛНУВМБТ імені С. 3. Ґжицького. - 2010. - Т.12, №2 (44), Ч.З. - С.44-49.

Головач М. Й., Головач М. М. Генофонд коней Прикарпаття II Вісник аграрної науки - 2007. - №8. - С.41-43.

Центральний державний історичний архів у Львові (далі - ЦДІАЛ). - Ф.146. - Оп.70. - Спр.820.

Там само. - Спр.823.

Bordzol A., Jackowski М. Struktura genealogiczna populacji koni huculskich w bieszczadzkim parku narodowym // Roczniki bieszczadzkie. -Ustrzyki Dolne, 2008. -R.16.- S.389-408.

Pasternak M. Charakterystyka umaszczenia koni rasy huculskiej z uwzgl^dnieniem aspektow genetycznych // Wiadomosci Zootechniczne. -Krakow, 2013. -R. LI, 4. - S.96-105.

ЦДІАЛ.-Ф.146.-Оп.70.-Спр.819.

References

Hackl E. Der Berg - Tarpan der Waldkarpaten genannt Huzul. - Vien-Lipsk, 1938. - 334 s.

Hollander M. Kon huculski. - Warszawa, 1938. - 190 s.

Pruski W. Wazniejsze pr^dy krwi w polskiej hodowli koni // Roczniki Nauk Rolniczych. - Warszawa, 1953. - Seria D. - T.68. - S.33-58.

Brzeski E., Gorska K., Rudowski M. Копіє huculskie. - Warszawa, 1988. - 160 s.

Tomczyk-Wrona I. Historia powstawania linii genealogicznych w hodowli koni huculskich // Wiadomosci Zootechniczne. - Krakow, 2006. - R. XLIV, 2. - S.76-80.

Kwiecinska-Olszewska K. Копіє huculskie. Historia Rasy. - Nowe Miasto nad Warq, 2016. - 609 s.

Stefurak Ju. Stan ta perspektyva rozvedennja gucul's'koi' porody konej na Prykarpatti // Naukovyj visnyk Ukrai'ns'kogo derzhavnogo lisotehnichnogo universytetu. -2004. - Vyp.14.3. - S.456-463.

Rozvedennja ta vykorystannja gucul's'koi' porody konej: mizhnarodnyj dosvid / red. Ju. Stefurak. - Chernivci, 2005. - 112 s.

Golovach M. J., Golovach M. M. Istorychni ta selekcijni aspekty formuvannja genofondu konej v Zakarpatti // Naukovyj visnyk LNUVMBT imeni S. Z. G'zhyc'kogo. - 2010. - T.12, №2 (44), Ch.3. - S.44-49.

Размещено на Allbest.ru