Історія сіл як суб'єкт суспільної пам'яті про Другу світову війну

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історія сіл як суб'єкт суспільної пам'яті про Другу світову війну

Тема Другої світової війни не втрачає своєї актуальності, не зважаючи на плинність історичного часу, який віддаляє нас все далі від цієї світової катастрофи. Здається, що Грунтовні дослідження різних аспектів Війни дали відповіді на практично усі питання [1; 2; 6; 7]. Проте, до сьогодні існують почасти полярні позиції щодо подій, позиції тих, хто брали участь у бойових діях, але воювали з боку тієї чи іншої сторони, тих, хто пережили окупацію. Кожна позиція і кожна свідомість унікальні. Формування національної пам'яті потребує комплексного вивчення та врахування кожної з них.

Національна пам'ять про Другу світову війну відзначається характерною стабільністю, не зважаючи на певну її політизацію. У цьому прослідковується певна закономірність, адже українська територія одна із найбільш постраждалих від нацистського режиму. Серед масштабних втрат статистика нараховує, зокрема, 28 тисяч сіл, що було зруйновано чи спалено. Практично долі усіх українських сіл обпечені війною.

У масштабах Другої світової війни - трагедія кожної окремої людини, кожного села, селища - є лише однією із тисяч подібних. Водночас, для тих, хто безпосередньо став її учасником - це трагедія велетенського масштабу, яка навічно закарбовується у пам'яті. Тож, аналізуючи національну пам'ять народу варто згадувати й жахливі події невеликих населених пунктів.

Мирна праця жителів невеличкого села Гордіївка, що на Житомирщині, як і жителів усієї країни, була перервана нападом фашистської Німеччини на Радянський Союз у 1941 р. 22 червня. Ось як згадує той день житель села Дмитро Тимофійович Шевчук: «22 червня була неділя. Із самого ранку показувало, що погода буде сонячна та жарка. Багато людей хурами, а хто й пішки, відправилися на базар у Дзержинськ чи Любар. А я погнав у Верховину пасти колгоспну череду. Близько 12-ї години на поле прибіг мій сусід Григорій Васильович Лаврук. Ще здалеку він схвильованим голосом почав кричати: «Війна! Війна!» Я стояв розгублений і не міг вимовити жодного слова. Мовчки, ми стояли хвилини зо три й дивились один на одного. І тут я запитав:

- Яка війна?

- Німець напав на Радянський Союз. Я чув як на базарі говорили про це усі люди».

5 липня 1941 р. гітлерівці захопили перший населений пункт Дзержинського району - село Дертка, 6 липня - села Кам'янка, Колодяжне, Паволочка, Новий і Старий Миропіль, залізничну станцію Миропіль, 7 липня - села Булдичів, Врублівка, Гордіївка, Раці, Камінь, Романівка, Шуляйки, а 10 липня - смт. Дзержинськ (нині Романів). Фактично весь район виявився окупований ворогом.

Так, 7 липня, рівно через два тижні від початку війни, у першій половині дня жителі почули гуркіт мотоциклів і танків зі сторони села Печанівки, а згодом побачили й самі танки з іконами на баштах. Позаду танків їхали на мотоциклах та йшли німці із закаленими по лікоть рукавами й автоматами на шиї. Ще до приходу окупантів у село гордіївчани бачили, як літаки з чорними хрестами на крилах бомбили залізничну станцію у Печанівці. Повітряні бої відбувалися в районі сіл Меленці та Горопаї. Проте, маючи кількісну та якісну перевагу у повітрі, радянські літаки досить часто програвали битви у небі. Жителям села неодноразово доводилося спостерігати, як з палаючих літаків з парашутами вистрибували радянські пілоти, яких ще в повітрі настигала смерть від кулі пілотів фашистських літаків. Й сьогодні біля дороги з Гордіївки на Горопаї знаходиться могила невідомого пілота, якого на вічний спокій прийняла гордіївська земля.

З наближенням лінії фронту до села серед гордіївчан почала наростати паніка. Частина жителів села кинулася до сільського магазину, забираючи товари, які потрапляли під руки. Інша частина почала спішно відкопувати підземний лаз, але скористатися ним так і не змогла. Окремі жителі, зокрема актив села, пішли на схід, сподіваючись утекти від німців.

Залякування, шибениці, розстріли - так заявив про себе «новий порядок». Окупувавши село, німці не ліквідували колгосп. Колгоспні поля оброблялися технікою, яку не вдалося евакуювати, а також тягловою силою, яка залишилася у колгоспі. Однак люди працювати на німців не хотіли. Врожаї були низькими, а у жнива, під час збирання хліба, жителі села палками обмолочували зерно та несли його додому. Німці, звикнувши до порядку та дисципліни, й гадки не мали, що навіть під страхом смертної кари, люди можуть так чинити. Ось як згадувала про один такий випадок Софія Наумівна Лановюк: «У жнива 1941 р. нас, молодих дівчат, чоловік з десять, послали у Верховину жати пшеницю. Нажавши по півкопи (ЗО снопів), ми витягли сховані палиці та, розстеливши фартухи, почали молотити зерно собі додому. Захопилися, що й не помітили, як на бричці під'їхав зондер. Так жителі села прозвали керівника районної управи через його великий ніс. І лише тоді, коли він разом з дівчиною-перекладачем вийшов з брички, побачили й швиденько накрили соломою намолочене зерно. Не встигла сховати своє зерно Гельця Зброжко, яка знаходилася найближче до німця. Вона як стояла на колінах, схиливши голову до землі, так і заклякла. Через переляк не могла вимовити жодного слова та підвестися на ноги. Ми тремтіли від страху, дивлячись на німця у чорній есесівській формі, його пістолет, велику нагайку, у кінець якої був вплетений свинець. Усі чудово усвідомлювали, чого можна чекати за такий вчинок. Побачена картина викликала здивування у зондера, який звернувся за поясненням до перекладача. Дівчина, напевно здогадавшись у чому річ, зуміла по-своєму пояснити ситуацію. Німець кивнув головою, сказав «gut», сів у бричку та поїхав з поля. Усі дивилися йому услід. А коли той від'їхав на достатньо велику відстань, почали сміятися. Гальця Зброжко приходила до тями довше за усіх. До самого вечора ми обговорювали те, що сталася з нами того дня».

Була й інша ситуація. Навесні 1942 р. до контори колгоспу під'їхала бричка, з якої вийшов уже знайомий гордіївчанам есесівець. Підійшовши до агронома, він нагайкою показав у бік озера, де по полю ходили лелеки, й спитав, що там таке. З далеку птахи були схожі на жінок у білих хустинках та чорних спідницях, які нібито щось роблять на полі. Агроном не розгубився й відповів німцеві: «Це жінки на полі сапають цукрові буряки». Німець відповіддю залишився задоволений.

У кінці 1941 р. німці почали будувати на станції Печанівка депо для обслуговування паровозів. На його будівництво направляли людей з навколишніх сіл. Проте люди працювали неохоче, а той зовсім не виходили на роботу. Для того, щоб встановити дисципліну та активізувати роботу, німці вирішили влаштувати привселюдне показове покарання. Для цього у лютому 1942 р., зібравши людей, які на той момент працювали у депо, німці перед ними повісили двох робітників, які не вийшли на роботу через хворобу. До числа цих двох потрапив і гордіївчанин Владислав Петрович Бистрицький, 1918 року народження. Навесні 1942 р. за доносом старости було заарештовано тринадцять чоловік, яких відправили під наглядом поліцаїв до Дзержинська. Пізніше дев'ятьох осіб відпустили, а чотирьох направили до Житомирської тюрми. Усіх їх після жорстоких катувань у застінках житомирського гестапо розстріляли у лісовому масиві на околиці Житомира у травні 1942 р.

За цими епізодами окупаційного життя гордіївчан стоять страх, грабунки, смерть як невід'ємні складові двох з половиною років окупації.

Весна 1942 р. принесла гордіївчанам ще одну біду. Було оголошено набір молоді на роботу до Німеччини. У Німеччині з'явився новий вид іноземних робітників

- остарбайтери, робітники зі Сходу. Набір зі Сходу передбачалося проводити на добровільних засадах, але якщо планова цифра не буде досягнута, то здійснювати його силоміць. Добровільно вирішили поїхати до Німеччини 6 гордіївчан. Далі почали вивозити людей примусово. Всього на каторжні роботи до Німеччини за роки окупації Гордіївки примусово був вивезений 81 чоловік. Це переважно молоді люди віком від 18 до 22 років.

З гіркотою згадує минулі роки Єва Іванівна Подважук, 1925 року народження. Забрали її до Німеччини у 1942 р. На хурах доправили до Чуднова, а вже звідти, разом з іншими бідолахами, відправили на далеку чужину. Добиралися тижнів зодва. їхали у товарних вагонах із загратованими вікнами під конвоєм. У кожному вагоні

- чоловік 50. Не годували зовсім, то ж доводилося їсти те, що взяли із собою у дорогу. Перебувала Єва Іванівна у місті Лібау. Після розподілу випало працювати на текстильній фабриці. Робота тривала 12 годин на добу (вставали о 6-й ранку й працювали до 6-ї вечора), за що одержували 150 грамів хліба та брукву. Пощастило їй зустрітися на фабриці зі своїми односельчанами: Якимом Мартиновичем Лановюком, Іваном Степановичем Нагарним, Дмитром Афанасовичем Куцом. Крім голоду й страху нічого хорошого не пригадує. Проте траплялися хвилини, коли голод штовхав нещасних на відчайдушні за тих умов вчинки. Утікали дівчата потайки до сусіднього лісу по малину чи чорниці. Інколи вдавалося зробити це непомітно, а коли попадалися, то зазнавали нещадних побоїв. Визволили з неволі дівчину у 1945 р. радянські війська, у тому жроці вона повернулася до рідної Гордіївки. Восьмеро гордіївчан пройшли усе пекло німецьких концентраційних таборів, яке згадують як моторошний сон. Звернувшись до вітчизняної історіографії, варто відмітити, що основна маса досліджень - праці, які присвячені історії концентраційних таборів. Водночас, відсутні роботи, які б висвітлювали життя й трагічну долю військовополонених у цих таборах [9]. Натомість свідчення людей, які перебували в полоні, є ще одним джерелом формування та збереження національної пам'яті.

Навіки вкарбувалися в пам'ять роки війни Папіжук Ользі Григорівні 1938 р.н. Ось як вона це пам'ятає: «Мені, 6-річній дівчинці, страшні роки війни запам'яталися на все життя. Вперше слово «війна» я почула від своїх батьків, які стояли на подвір'ї і про щось схвильовано говорили. А незабаром у село зайшли німці. Батьки нам з братом наказали не виходити на вулицю, а сидіти в дома. Та і дорослі люди без потреби намагалися не виходити на вулицю. Біля будинку Куца Никонора Силовича був викопаний великий льох. Під час повітряних боїв біля сіл Горопаї і Меленці значна частина жителів вулиці ховалися у цьому льосі. На початку 1944 р. німецька армія почала відступати на Захід. Фронт наближався. Канонади все частіше чули жителі села. 5 січні 1944 р. настав час визволення нашого села. Ще в першій половині дня було чути стрілянину у районі сіл Романівки і Врублівки. Жителі нашої вулиці хапали дітей, теплий одяг і бігли до льоху Куца Никонора, долівка якого була застелена соломою. У льосі зібралось багато людей, і діти від такої тісняви почали плакати. А гуркіт бою все наближався. У другій половині дня люди побачили, як від залізниці на Горопаї тікають фашисти. Спочатку це були піхотинці, а згодом німецькі танки. А десь через годину з'явилися наші танки, які переслідували відступаючих фашистів.

Солдати допомогли людям вибратися з льоху і порозводили усіх по домівках, а дружин Никонора Силовича і Григорія Дем'яновича попросили зварити їсти. Після цього солдати з «котелками» пішли до кухні, яка стояла біля хати Столяр Євдокії Титівни. Я і мій старший брат Микола стояли надворі біля ганку і слухали, як в центрі села солдати співали пісню «Катюша», і дитячі сльози радості текли по наших щоках. Ця подія назавжди закарбувалася в моїй пам'яті». Спогади через 65 років записала онука Людмили Григорівни Папіжук Ольга.

6 січня 1944 р. для гордіївчан було святковим. Уперше за 2,5 роки фашистської окупації люди відчули себе вільними. Тільки спалені хати, зруйноване господарство та братська могила воїнів-визволителів нагадували про жахливий руйнуючий смерч, який пронісся над селом та людськими долями.

Значних матеріальних збитків та людських жертв завдала війна селу. Так, за підрахунками, втрати по сільській раді складають 1075 радянських карбованців, а по колгоспу становлять 212 431 178 радянських карбованців Спалено та зруйновано 20 будівель колгоспного господарства та самих колгоспників.

У січні-лютому 1944 р. почалася мобілізація чоловічого населення села. Мобілізації підлягали гордіївчани, яким виповнилося 18 років. На фронт пішло 150 наших односельчан, 84 з яких не повернулися додому. Могили їх розкидані по всій Європі. Бережуть гордіївчани пам'ять про своїх земляків, що загинули у роки війни, воїнів, які полягли смертю хоробрих, визволяючи Гордіївку. На братській могилі за післявоєнний період жителями села було встановлено п'ять пам'ятників [4, с. 83-160].

В. Косик у своєму дослідженні пише: «У світі знають долю чеського села Лідіце і французького села Орадур-сюр-Глан. Німці спалили ці села разом із сотнями мешканців. Але хто в світі знає, що на Україні було 250 таких сіл, як Лідіце і Орадур (97 на Волині, 32 у Житомирській області, 21 у Чернігівській області, 17 у Київській області та ін.?)» [З, с. 454]. За останніми підрахунками вітчизняних дослідників маємо, за далеко не повними даними, 334 таких села [5, с. 155; 8].

На початку статті так і хотілося написати: «Почну з особистого…» - тобто саме зі вшанування пам'яті своїх рідних та близьких. Кожного року моя родина на травневе свято Перемоги за традицією іде на сільське кладовище, де лежать пращури і віддає данину шани. Особисто я - дідусям, один із яких пройшов усю війну та, на щастя, повернувся додому живий, щоправда зі шматком заліза у грудях - спомин про війну до кінця свого життя, другий перебував у Німеччині на примусових роботах, а обидві бабусі пережили у своїх рідних селах німецьку окупацію. Суб'єктивна та офіційна пам'ять перебувають тут між собою у тісному зв'язку. Офіційна пам'ять наголошує на вшануванні тих чи інших історичних подій, водночас, те, що закарбувалося в пам'яті народу, нації, зберігається там і передається від покоління до покоління й за відсутності державної підтримки.

Список використаних джерел

війна перемога село

1. Коваль М. Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939-1945 рр.) / М. Коваль. - К., 1999. - 336 с.

2. Коваль М. Друга світова війна і Україна (1939-1945 рр.): історіософські нотатки / М. Коваль. - К., 1999. - 75 с.

3. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні / Наукове товариство імені Т. Шевченка у Львові; Українознавча бібліотека НТШ / В. Косик. - Париж; Нью-Йорк; Львів, 1993. - 684 с.

4. Лановюк Л., Лановюк П. Крізь віки і долі. Гордіївка / Л. Лановюк, П. Лановюк. - Житомир, 2011. - 408 с.

5. Легасова Л., Шевченко М. Спалені села (1941-1944 рр.): український вимір трагедії / Л. Легасова, М. Шевченко // Сторінки воєнної історії України: 36. наук, статей. - К., 2010. - Вип.13. - С. 154-169.

6. Лисенко О. До питання про початок Другої світової війни та німецької агресії проти СРСР / О. Лисенко // Сторінки воєнної історії України. - К., 2003. - Вип.7. - Ч. 1. - С. 29-35.

7. Україна в Другій світовій війні у документах. Збірник німецьких архівних матеріалів / Зібрав і впорядкував В. Косик. - Т.1-4. - Львів, 1997-1999.

8. Україна під нацистською окупацією: спалені села (1941 - У45 1944 рр.): Анотований покажчик / За ред. В.Ф. Солдатенка. - К., 2012. - 362 с.

Размещено на Allbest.ru