Демблінські переговори української дипломатичної місії з урядовцями Речі посполитої Ю. Пілсудського

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК327-055.1(437.1)+94(437.1)

Демблінські переговори української дипломатичної місії з урядовцями Речі посполитої Ю. Пілсудського

Вивчена діяльність українських дипломатіє часів Директорії УНР у польському місті Демблін відносно налагодження приязних стосунків з Польщею.

Ключові слова: дипломатична місія, переговори, зовнішня політика, справа Галичини.

The activity of Ukrainian diplomat? during the time of the Directory of the UNR in the Polish city of Demblin regarding the establishment of friendly relations with Poland was studied.

Keywords: diplomatic mission, negotiations, foreign policy, case of Galicia.

Оновлений український політичний провід з Семеном Петлюрою на чолі вважав, що без допомоги Заходу Україна не втримається проти переважаючих сил Радянської Росії. З такої нагоди один з голів Ради Народних Міністрів доби Директорії УНР І. Мазепа писав: «Підеш за Антантою - згубиш і решту довір'я народних мас та армії та станеш жертвою імперіалізму держав Антанти та російських «білих армій», підеш за російськими більшовиками - втратиш найсвідомішу частину війська, а проте все одно опинишся під владою московських комісарів» [8, с. 84]. Другим важливим фактором зміни зовнішньополітичного курсу.

Директорії УНР був VI з'їзд УСДРЇЇ. Офіційно партійний форум засудив наміри Антанти окупувати: Україну. Але група делегатів з Катеринослава, де проходила лінія фронту з Червоною армією, у приватній розмові з В. Винниченком зміцнили в ньому опір проти впливів з боку боротьбистів щодо впровадження в Україні диктатури пролетаріату й союзу з Радянською Росією.

Але на перешкоді порозуміння Директорії з Антантою стояла тверда позиція французького уряду. Це, по-перше, негативне сприйняття офіційним Парижем укладання Україною угоди з центральними державами на переговорах у Бресті, по-друге, це намагання французького прем'єра Ж. Клемансо створити умови відродження Великої Польщі за рахунок включення до її складу значної частини етнічних українських земель.

Таке новоутворення розглядалося як складова частина антибільшовицької Малої Антанти або ж санітарного кордону навколо РСФРР. А французький міністр закордонних справ С. Пішон, перебуваючи під певним впливом російських імперських кіл [3, с. 1], висловлювався за відбудову «єдиної та неподільної» Росії, до якої мала також увійти Україна [14, арк. 41].

Саме тому з обранням на посаду голови Директорії УНР С. Петлюри курс на досягнення порозуміння з Польщею став основою зовнішньополітичної доктрини українського політичного проводу [18, с. 11].

У липні 1919 року С. Петлюра погоджується на загарбання поляками Галичини, Холмщини та Волині. Він лише просить Ю. Пілсудського, щоб польська армія не посувалася на схід і повідомляє, що «...серед українського суспільства почав ширитися настрій про необхідність порозуміння з Польщею. Цей настрій і це пересвідчення уряд УНР взяв у свої руки...» [11, с. 204].

Але не благання голови Директорії УНР зупинили польські війська перед Збручем. Ю. Пілсудському було вигідно, щоб українська армія знаходилася на Поділлі, виконуючи роль збройної перешкоди між поляками та Червоною армією [5, с. 12].

Щодо ставлення Польщі до Директорії УНР, то сам Ю. Пілсудський вважав за вигідніше мати союз з Нестором Махном, ніж з головним отаманом військ УНР Н. Махно відмовився від такого союзу. Тому Ю. Пілсудському не залишалося нічого іншого, як зробити своїм контрагентом С. Петлюру [18, с. 12].

До складу української місії до Польщі, крім дипломатів В. Прокоповича та О. Карпинського, входив полковник К. Павлюк. По закінченні переговорів він залишився у Варшаві і, як оповідає О. Доценко в своїм «Літописі української революції...», «щось там робив на власну руку» [5, с. 90]. Але навряд чи він діяв самостійно. В липні 1919 року К. Павлюк прибув до Кам'янця. Голова ради міністрів українського уряду часів Директорії УНР І. Мазепа пише, що про його приїзд він довідався 27 липня 1919 року від заступника голова ради міністрів А. Лівицького. Той заявив І. Мазепі, що К. Павлюк приїхав з дорученням від Ю. Пілсудського, який «стоїть за Україну», погоджується на оборонний союз проти російських добровольців і дає для боротьби з ними 2 дивізії з українських полонених. Гарантією майбутньої угоди мав бути лист С. Петлюри до Ю. Пілсудського [7, с. 60].

Як пізніше стало відомо, К. Павлюка знали ще з 1917 року. За часів Центральної Ради він служив у лісовому департаменті генерального секретаріату земельних справ і брав участь в організації «Вільного козацтва». Тепер, приїхавши до Кам'янця, К. Павлюк заявив українському міністру МЗС Б. Мартосу, що він не Павлюк, а Закшевський, і не українець, а поляк [7, с. 60]. Виходить, що Б. Мартос і А. Лівицький знали, хто такий К. Павлюк насправді.

І. Мазепа пише, що «невідомо, з якою саме відповіддю повернувся тоді К. Павлюк до Варшави. Але незабаром туди виїхала місія дипломата П. Пилипчука, який мав передати листа С. Петлюри. А. Лівицький домагався, щоб до складу цієї місії ввійшов також К. Павлюк. Б. Мартос і деякі інші члени уряду були проти цього. Але П. Пилипчук все ж таки виїхав з місією, до якої, крім В. Тулюпи й полковника А. Липицького, входив також «полковник української армії К. Павлюк» [7,с.61].

Звичайно, що без порозуміння з С. Петлюрою А. Лівицький не став би так твердо нав'язувати в склад місії П. Пилипчука кандидатуру польського агента, ігноруючи негативне ставлення до нього не тільки членів уряду, але й самого прем'єра. Цілком можна погодитись з твердженням І. Нагаєвського, що політична афера з Павлюком- Закшевським була потрібна їм для успішного вирішення на Паризькій конференції долі Галичини [8, с. 309].

І. Мазепа вважає, що спроба неофіційних зносин Ю. Пілсудського з С. Петлюрою при посередництві Закшевського-Павлюка була єдиним випадком у польсько-українських стосунках. Але він помиляється. Ще в травні 1919 року Ю. Пілсудський послав до С. Петлюри майора Заглобу-Мазуркевича, який під виглядом військовополоненого, що повертається на Україну, передав лист Ю. Пілсудського С. Петлюрі, де було сказано, що він хоче з ним бачитись і говорити особисто [12, с. 315].

Ю. Пілсудський писав, що він позитивно ставиться до припинення воєнний дій, але тільки з Наддніпрянською Україною. Очевидно, такий поворот подій задовольнив голову Директорії. Саме цим, мабуть, можна пояснити несподіваний крок С. Петлюри - вислання ще одної місії, до складу якої входили виключно військові на чолі з полковником І. Липком.

Склад делегації формувався в глибокій таємниці від Держсекретаріату ЗОУНР і без відома командування УГА [12, с. 315]. Такою ж таємницею ця справа була і для деяких членів уряду УНР, бо І. Мазепа, який тоді займав важливу посаду міністра внутрішніх справ, у своїх спогадах про контакти майора Заглоби-Мазуркевича з С. Петлюрою не згадує.

Переговори проводилися в містечку Демблін, що під Варшавою. З польської сторони в них брали участь теж лише військові на чолі з генералом Т. Дирським. Пропозиції делегації УНР зводилися до якнайшвидкого миру на українському фронті й встановлення демаркаційної лінії, яка відповідала б станові на 18 травня 1919 року, тобто з дня прибуття місії на переговори. Польській стороні пропонувалося ведення спільних воєнних дій і надання польському військові певної ділянки фронту. Було також запропоновано досягнення угоди з Польщею про припинення боїв на Волинському фронті з тим, щоб забезпечити УНР збір усіх сил проти Червоної армії [13, с. 340].

В цей час Найвища Рада в Парижі обговорювала справу Галичини. На її широкій автономії наполягала насамперед англійська делегація. Тому польському урядові потрібна була інша делегація від Директорії, заява якої допомогла б здійсненню мети польської делегації на конференції в Парижі. Через те на запит української сторони: чи поляки ведуть війну з метою придбання територій, була така відповідь: «Поляки схиляються до ведення переговорів. В разі прийняття вищезазначених пропозицій, з України повинна прибути спеціальна делегація, яка матиме широкі повноваження, зокрема і в справі Галичини, питання про яку залишається відкритим» [13,с. 340].

Українська військова делегація брала участь у Демблінських переговорах в той час, коли почався загальний наступ польських військ проти УГА. Через те у стосунках обох урядів Соборної України виникла досить напружена ситуація. В час польського наступу, спрямованого на приєднання земель Західної України до Польщі, уряд УНР увійшов у таємні переговори з польськими провідними колами. Звичайно, що таємними Демблінські переговори могли бути обмежений час, бо польська преса, знущаючись, ставила питання в своїх коментарях переговорів до полковника І. Липка: «Ми знаємо, що ви представляєте Петлюру, але ми не знаємо, кого представляє Петлюра» [6].

Тому факт переговорів не був таємницею для Держсекретаріату ЗУНР, що викликало, звичайно, зародки недовір'я і підозри між двома урядами Соборної України.

Після початку загального наступу польських військ Директорія переїхала з Радивілова до Тернополя, куди повернулася місія полковника І. Липка. 24 травня 1919 року представники української місії склали урядові УНР звіт про хід переговорів, де зазначалося, що польський уряд бажає вести переговори про мир з делегацією, яка матиме ширші повноваження.

З цією метою Директорія сформувала місію на чолі з генералом С. Дельвігом. Вона мусила визначити з польською стороною напрямок проходження демаркаційної лінії на польсько-українському фронті, провести переговори про тривалий мир та спільну боротьбу проти наступу Червоної армії.

Українська делегація мала завдання обстоювати лінію Бартелемі, як демаркаційну. У випадку, коли цього не вдалося б досягти, С. Дельвіг повинен домагатися лінії, що йшла паралельно лінії Бартелемі якомога менше на схід.

Після тривалого переговорного процесу місія С. Дельвіга підписала з польською стороною перемир'я при умові, що демаркаційна лінія між Польщею й Україною буде йти північним берегом Дністра зі сходу до східного берега річки Золота Липа при гирлі Дністра. На північ лінія мала йти східним берегом Золотої Липи, яка на південь від Бережан завертала на схід, що Тернопіль і область мали належати Польщі. Потім вона повертала на північ в бік Стрипи і прямувала далі на північ до старого австро-російського кордону [1, с. 176]. Польська сторона пішла на підписання угоди про мир саме з такою демаркаційною лінією, яка б в багатьох деталях нагадувала лінію Бартелемі, під тиском обставин, що склалися в той час на фронтах. Майже одночасно з діями УГА розгорнулася у контрнаступі військо УНР проти Червоної армії на схід від Збруча. Успіхи українських армій примушували поляків підписати перемир'я з визначеною демаркаційною лінією з явною поступкою українській стороні.

По закінчені діяльності місії С. Дельвіга виникла потреба розпочати переговори з метою налагодження тісніших відносин з Польщею. Директорію особливо спонукала до цього та обставина, що на Україну почав швидко наступати Денікін [7, с. 70].

Для ведення переговорів з поляками уряд УНР визначив дипломатичну місію на чолі з П. Пилипчуком. В офіційному документі від 9 серпня 1919 року за підписами Б. Мартоса та А. Лівицького повідомлялося: «Уряд УНР уповноважує Пилипи Пилипчука, колишнього міністра шляхів, приват-доцента Київського політехнічного інституту, бути головою Надзвичайної місії уряду УНР при уряді Польщі з метою встановлення зносин між Польщею та Україною, також вияснити ту допомогу, яку Польща може подати для підтримання в боротьбі її проти більшовиків. Згідно з уповноваженням уряду УНР до складу цієї місії входять: К. Павлюк, колишній товариш міністра земельних справ, полковник української армії; В. Тюлюпа - кандидат юридичних наук; Ю. Липицький - полковник української армії як радник з військових справ» [17, арк. 1].

Місія П. Пилипчука і делегація від польського уряду проводили переговори з 19 по 21 серпня 1919 року. Обговорювались питання, порушені в декларації, яку місія П. Пилипчука запропонувала польській стороні:

1) територіальне розмежування між УНР та Польщею;

2) гарантії національно-культурних прав поляків на Україні та українців в Польщі; 3) проблема вирішення аграрного питання в УНР взагалі та на тих землях, які будуть визволені від більшовиків внаслідок спільних акцій збройних сил УНР та Польщі [3,с. 11]. Щодо пункту першого декларації, то лінія кордону між УНР та Польщею проходила «з півдня від гирла на північ до села Зджари на річці Буг, згідно постанови Паризької мирної конференції. Далі від села Зджари до міста Устелуг, від селищ Руди й Турчани по річці Турії до села Руди на Прип'яті, а далі до містечка Ганцевичи по прямійлінії» [3,с. 11].

Гарантія національно-культурних прав українців у Польщі та поляків на Україні, про що йшлося у пункті другому декларації, то проблема вирішувалася на засадах взаємності. Щодо пункту третього, то «остаточне вирішення аграрного питання буде досягнуте Всеукраїнським парламентом обраним на підставі загального демократичного права, рівного для всього народу України» [3,с. 11].

Виходячи за межі своїх повноважень, П. Пилипчук дозволив собі заявити на переговорах, що нібито уряд УНР ставиться до справи Галичини байдуже. В газеті «Кур'єр Польський» було вміщене не менш «сміливе» інтерв'ю П. Пилипчука, в якому він заявив, що український уряд нічого не має проти окупації Галичини Польщею. Поляки потім використали заяву П. Пилипчука в своїх інтересах при подальших переговорах представників українського уряду в Варшаві в кінці 1919 і 1920 років. Дізнавшись про це, Є. Петрушевич запідозрив Директорію в намірі порозумітися з Польщею коштом Галичини [7, с. 62].

Побачивши всюди невдоволення своїми заявами, П. Пилипчук помістив спростування в кам'янецькому часописі «Стрілець». Він зазначив, що про Східну Галичину місія не була уповноважена робити ніяких заяв, а в «Кур'єрі Польському» його думка перекручена. Але все це не розвіяло сумнівів щодо позиції голови місії [7, с. 62].

Доповідь про діяльність місії у Польщі, яку зробив П. Пилипчук голові уряду УНР та членам Директорії після повернення з Варшави, викликала, як згадує І. Мазепа, «почуття великого недовір'я до цієї людини... Пилипчук так виконував доручення українського уряду, що просто соромно було говорити про це навіть у вужчому колі своїх людей» [7, с. 62]. Щодо місії П. Пилипчука, то І. Падеревський повідомив 16 серпня 1919 року голові польської делегації на Паризькій конференції М. Замойському: «Як досягнемо їх повного незацікавлення Галичиною і Північною Волинню і як нам удасться не визнати Україну, маємо надію використати їх як протибільшовицьку силу для скорішого закінчення війни, що вимагає великого вкладу військової сили, зброї і грошей. Важливим є також гарний урожай в Україні цього року» [9, с. 310].

Місія П. Пилипчука використовувалася польським урядом для досягнення своїх імперіалістичних цілей. Та інакше і бути не могло. Адже в складі місії знаходився К. Павлюк-Закшевський - агент польської розвідки, який увійшов до неї з ініціативи А. Лівицького, за спиною якого стояла постать самого С. Петлюри. Не міг же А. Лівицький, що виконував обов'язки міністра закордонних справ УНР, включити до складу дипломатичної місії агента польської розвідки без порозуміння з головою Директорії. До того ж, мабуть, ще існувала стара традиція у відносинах між Директорією та першою особою зовнішньополітичного відомства, коли важливі політичні справи у сфері міжнародних відносин вирішував голова Директорії, а не міністр закордонних справ.

Серед членів Директорії найбільшим прихильником полонофільства був С. Петлюра. З його ж обранням на посаду голови Директорії УНР курс на досягнення порозуміння з Польщею став основною доктриною української зовнішньої політики.

Польський уряд стояв на позиції заперечення існування незалежної соборної України, навіть на той випадок, якби вона була добре озброєна Антантою. Польському ж керівництву діалог з українськими дипломатами потрібен був для здійснення глобальної мети польської делегації на Паризькій мирній конференції.

Директорія очікувала від Польщі визнання та збройної допомоги. Факт переговорів не був таємницею для Держсекретаріату ЗУНР, що викликало зародки недовір'я і підозри між двома урядами України. Польська сторона, використовуючи скрутне становище Директорії УНР, морально тиснула на українських дипломатів і підходила до вирішення польсько-українських відносин з позиції сили. Наївна ж віра українського керівництва у щирість польських політиків щодо їхньої згоди на досягнення самостійності УНР надавала можливість проникнення в дипломатичні місії Директорії агентів польської розвідки або осіб, байдужих до справи української державності.

український дипломат угода мир

1. Антончук Д. Україно-польські переговори про перемир'я в травні 1919 року П Календар Червоної Калини за 1939 рік. - С.З.

2. Демчук П. Дар божий, а не зеркало розколу // Політика і час. 1995.-Ж7.-С.5-8.

3. Доценко О. Літопис Української революції. - Львів, 1924. - Кн.5, Т.2.

4. Доценко О. Літопис Української революції. - Львів, 1924. - Кн.5, Т.З.

5. Доценко О. Літопис Української революції. - Львів, 1924. - Кн.4, Т.2.

6. Народна Воля. -31 травня 1919 р.

7. Мазепа І. Україна в огні і бурі революцій 1917-1921. - Мюнхен, 1951. -Т.2.

8. Нагаєвський І. Історія української держави XX століття. - К., 1994.

9. НоваРада. -31 січня 1919 р.

10. Петлюра С. Статті. -К., 1993

11. Побод-Маліновський В. Новітня політична історія Польщі. Лондон, 1956. - Т.2.

12. Симоненко Р. Імперіалістична політика Антанти і США щодо України у 1919 році. -К., 1962.

13. Срібник І. С. Петлюра - на чолі держави та війська. - К., 2005.

14. Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. - Скрентон, 1962. -Т.7.

15. Стахів М. Західна Україна. Нарис історії державного будівництва та збройної і дипломатичної оборони в 1918-1923 рр. Скрентон, 1959-1961. -Т.5.

16. Тютюник Ю. З поляками проти Вкраїни. - Харків, 1924.

17. ЦДАВОВУ. - Ф.3696. - Оп.2. - Спр.276.

18. Шелухін С. Лист до С. Петлюри. Ризький договір. - Париж, 1948.

1. Antonchuk D. Ukrai'no-pol's'ki peregovory pro peremyr'ja v travni 1919 roku // Kalendar Chervonoi' Kalyny za 1939 rik. -S.3.

2. Demchuk P. Dar bozhyj, a ne zerkalo rozkolu // Polityka і chas. - 1995.-№7.-S.5-8.

3. Docenko O. Litopys Ukrai'ns'koi' revoljucii'. - L'viv, 1924. - Kn.5,T.2.

4. Docenko O. Litopys Ukrai'ns'koi' revoljucii'. - L'viv, 1924. - Kn.5,T.3.

5. Docenko O. Litopys Ukrai'ns'koi' revoljucii'. - L'viv, 1924. - Kn.4, T.2.

6. Narodna Volja. -31 travnja 1919 r.

7. Mazepa I. Ukrai'na v ogni і buri revoljucij 1917-1921. - Mjunhen, 1951,-T.2.

8. Nagajevs'kyj I. Istorija ukrai'ns'koi' derzhavy XX stolittja. - K., 1994.

9. Nova Rada. -31 sichnja 1919 r.

10. Petljura S. Statti. -K., 1993

11. Pobod-Malinovs'kyi V. Novitnia politychna istorija Pol'shhi. - London, 1956,-T.2.

12. Symonenko R. Imperialistychna polityka Antanty і SShA shhodo Ukrai'ny u 1919 roci. - K., 1962.

13. SribnykI. S.Petljura-na choli derzhavytavijs'ka.-K.,2005.

14. Stahiv M. Ukrai'na v dobi Dyrektorii' UNR. - Skrenton, 1962. -T.7.

15. Stahiv M. Zahidna Ukrai'na. Narys istorii' derzhavnogo bu- divnyctva ta zbrojnoi' і dyplomatychnoi' oborony v 1918-1923 rr. - Skrenton, 1959-1961,-T.5.

16. Tjutjunyk Ju. Z poljakamy proty Vkrai'ny. - Harkiv, 1924.

17. CDAVOVU. - F.3696. - Op.2. - Spr.276.

18. Sheluhin S. Lystdo S. Petljury. Ryz'kyj dogovir. -Paryzh, 1948.

Размещено на Allbest.ru